Походження української мови

 

 

Сьогодні в світі існує 13 живих мов слов’янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мертвих (таких, що не мають носіїв) мов слов’янської групи належать праслов’янська, давньоруська, старослов’янська, полабська.

 

Живі слов’янські мови за своїми особливостями об’єднуються в 3 підгрупи:

 

-східнослов’янську (російська, українська, білоруська);

 

-західнослов’янську (польська, чеська, словацька та ін.);

 

- південнослов’янську (болгарська, македонська та ін).

 

Усі слов’янські мови мають спільне джерело — праслов’янську або спільнослов’янську мову, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й слов’янські мови. Цей процес був тривалим і неоднозначним як для слов’янських народів, так і для їх мов, які зберігали багато спільних рис.

 

Українська мова є спадкоємицею мов тих слов’янських племен, що належали території сучасної України, — полян, древлян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграцій діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова.

 

Сама назва української мови походить від топоніма «Україна», який уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на межі Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці.

 

Пізніше, у XVI — XVII ст., Україною стали називати Середнє та Нижнє Подніпров’я. Мешканці цієї території називалися українцями, а їхня мова — українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де жили українці, — Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші території.

 

У XIX — на початку XX ст. назва «Україна» («українці», «українська» мова) поширюється й узвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися Малоросією, а українці — малоросами на сході й русинами на заході. Офіційно ж Малоросія стала називатися Україною після 1917 року.

 

 

Українська літературна мова, якою ми користуємося сьогодні, є однією зі старописемних мов індоєвропейської сім’ї. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та живого мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок.

 

Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами, українська систематично збагачувалася розмовними елементами. Внаслідок цього утворилася староукраїнська книжна мова, яка вживалася в ділових документах, частково — у полемічних творах і наукових працях, наприклад «Лексикон славенороський» (1627 р.) П. Беринди.

 

У той же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в драми М. Довгалевського та Г. Кониського, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні й сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це підготувало грунт для виникнення нової української літературної мови на народній основі. Сталося це наприкінці XVIII ст., коли вийшла Вергілієва «Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову українську літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і фольклору.

 

Важко переоцінити роль Т. Г. Шевченка в розвитку української літературної мови. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень словесно-художньої культури, заклав підґрунтя для розвитку в ній стильового розмаїття й мовного багатства сучасної української літературної мови.

 

У 20-х — на початку 30-х років XX століття в колишній УРСР було здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української мови. Проте в роки сталінських репресій, а ще більше в добу застою, українська мова знову була вилучена з багатьох сфер функціонування.

 

26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові статусу державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.

 

Українська мова в світі

 

Функціонування та поширеність української мови за межами нашої держави у різних країнах всіх континентів тісно пов’язана з кількістю представників української діаспори. Нашого цвіту по цілому світу, – каже українська народна приповідка. Століття бездержавності, соціальний і національний гніт та інші негаразди розпорошували українців по всьому світу. То скільки ж нас? Куди закинула доля наших краян?

У прес-релізі Товариства “Україна” зазначено, що за секретними даними Міністерства внутрішніх справ колишнього СРСР, тих, хто у графі “національність” пише “українець”, – 86 мільйонів. Однак цю цифру замовчували, занижували. За офіційними даними, українців – близько 47 мільйонів. З них на Україні – 37,2 млн., у країнах Америки, Австралії, Західної Європи – понад 5 млн., ще 7 млн. – у країнах, що входили колись до складу Радянського Союзу. З них 4,4 млн. чоловік живуть у Російській Федерації, у Казахстані близько одного мільйона, у Молдові – 620 тисяч, у Білорусі – 300, у країнах Балтії – 200, в Узбекистані та Киргизстані – 100 тисяч. Є регіони, всуціль заселені українцями: Берестейщина в Білорусі, Кубань, Зелений Клин у Росії тощо.

 

 

У Польщі українці становлять корінну етнічну групу, оскільки вони споконвіків жили на Бойківщині, Лемківщині, Підляшші, Холмщині, Надсянні – землях, що входили до складу Галицько-Волинського князівства. Однак українофобська операція “Вісла” 1944—1945 років стала причиною того, що близько 800 тисяч українців було переселено з Польщі на Україну, інших переселили з різних місць у Померанію та західні землі, де колись проживали німці.

Вважається, що у Польщі живе тепер 300-350 тисяч українців. Щоб уникнути дискримінації, українці були змушені приховувати свою національність, утримуватися від спілкування рідною мовою. У 1956 р. було дозволено видавати українську газету “Наше слово”. У 1970 р. лише 5% українських дітей у Польщі мали можливість навчатися рідною мовою. Існує український ліцей у Легніці й педагогічний ліцей у Бартошиці, що готує вчителів української мови. У Варшавському університеті на філологічному факультеті створений відділ української словесності. Серед українців Польщі є визначні науковці та викладачі.

 

 

У Словаччині живе близько 100 тисяч українців у 30 селах навколо міста Пряшева. Історично цей регіон є продовженням Закарпаття. У місті Свиднику є український відділ Пряшівського університету, видається українська преса, функціонують український музей, театр. Значної шкоди українській культурі тут в останні роки завдають ідеї русинства, що їх підтримують офіційні власті.

Автохтонне українське населення живе на території Румунії у Південній Буковині, Марамороші, Добруджі, а українські поселенці є в кількох селах Банату. Значна кількість української інтелігенції живе в Бухаресті. У 1946 році за офіційними даними у Румунії нараховувалося близько 1 млн. українців. Було декілька шкіл з українською мовою викладання. Однак велася й досі ведеться політика посиленої румунізації українців. За часів правління І.Чаушеску у 80-х роках називали вже цифру 307 тис. українців, а зараз за офіційною статистикою українців нібито тільки 70 тис, але називають себе українцями 200 тисяч чоловік. Зараз у Румунії у деяких школах викладається українська мова як предмет, є відділення україністики в Сучавському університеті. Виходять раз у два тижні дві українські газети у місті Грац.

 

 

У Німеччині живе близько 25 тисяч українців. У Мюнхені діє Український вільний університет (заснований 1921 р. у Празі), Український техніко-господарський інститут. Є українське видавництво, виходять тижневики “Шлях перемоги”, “Християнський голос”, квартальник “Рідна церква” (УАПЦ) та ін.

За неофіційною статистикою, у Франції проживає 80 тисяч українців у районах Ліона, Парижа. Тут діє “Українська наукова бібліотека імені Симона Петлюри”, є українські школи при деяких церковних парафіях. У Парижі при Вищій школі східних мов є відділ україністики, яким тривалий час керував професор Аркадій Жуковський, буковинець за походженням, один із співавторів праці “Буковина: її минуле і сучасне” (Париж, 1956). Українська мова студіюється також на відділі славістики Університету № 8 міста Парижа. Тривалий час тут виходив тижневик “Українське слово”. У місті Марселі є науковий осередок Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), який впродовж багатьох років очолював редактор “Енциклопедії Українознавства” професор Володимир Кубійович.

В Італії проживає мала кількість українців. Це в основному члени чернечих орденів, клерикали. Після заборони діяльності УГКЦ в Україні до Риму було переміщено чимало її інституцій. Наприкінці 60-х років у Римі відкрито Український католицький університет.

Близько 30 тисяч українців зараз нараховується в Англії. Діє “Українська видавнича спілка”, виходить тижневик “Українська думка”, квартальник “Відомості”.

 

В Австрії живе понад 15 тис. громадян українського походження. Життя української еміграції зосереджене у Відні. У Віденському університеті є лекторат української мови.

На кінець 80-х років у колишній Югославії нараховувалося близько 60 тисяч українців. Тут були українські навчальні початкові заклади, преса, книговидання. Українці Югославії називають себе русинами. Однак етнічні чистки, які проводилися в останні роки як сербами, так і хорватами, завдали українцям великої шкоди. Ситуація українців тут дуже важка, непрогнозована. Невеликі групи українців живуть у Швеції, Швейцарії, Данії, Бельгії та ін. В Аргентині живе близько 100 тисяч українців. Тут видаються тижневики “Українське слово”, “Наш клич”, місячник “Дзвін”, квартальник “Євангельська зірка”, сатиричний місячник “Мітла”. Є українські радіопередачі у Буенос-Айресі, а також у Чако, Кордові та Обері.

Нині у США українська етнічна група нараховує близько 2 мільйонів чоловік. Емігранти турбуються про те, щоб їх діти знали українську мову. Українська католицька шкільна система в 1970 р. складалася з 54 парафіяльних шкіл, 6 вищих навчальних закладів та 2 коледжів, де навчалися 16 тисяч чоловік. Тут діє Українська Академія мистецтв та науки. При Гарвардському університеті є Український дослідний інститут з кафедрами української мови, літератури та історії України. У Вашингтоні перед Білим Домом установлено в 1964 р. пам’ятник Т.Г.Шевченкові. Видаються газети “Народна воля”, “Америка”, “Свобода”, часопис “Форум” та багато інших.

За переписом 1981 р. у Канаді 754 980 осіб визнали себе українцями. Згідно з інформацією канадської преси, українська етнічна група об’єднує 1 млн. чоловік. Українці Канади мають значну кількість суботніх шкіл. Українська мова як предмет є також у багатьох загальноосвітніх школах, де вчиться близько 10 тисяч учнів. У місті Альберті є Канадський інститут українських студій, що утримується на державні кошти. Українознавчі дослідження є в університетах Торонто, Вінніпега, Саскатуна та інших міст.

агато населених пунктів мають назви такі, як на Україні: Борщів, Броди, Бучач, Новий Київ, Січ, Тернопіль, Україна, Ярослав, Петлюра та інші. В них лунає українська мова й пісня.

 

У Бразилії проживає близько 300 тисяч українців. Виходять тижневики “Праця”, “Хлібороб”, “Український місіонер”, з перервами виходить “Українська православна нива”. Велика площа міста Куритиби має назву “країна”. Видаються українською мовою книги релігійного змісту.

В Австралії проживає 35 тисяч українців. Тут виходять періодичні видання “Вільна думка”, “Українець в Австралії”, “Церковні вісті”, церковний квартальник “Наш голос”, видаються твори українських письменників, є театральні та інші мистецькі колективи. При парафіях є українські школи. Діють кафедри української мови в університетах Мельбурна та Сіднею. Працює осередок НТШ та представництва Української вільної академії наук.

Українці живуть також на острові Тасманія та в Новій Зеландії.

Як бачимо, рознесли вітри історії та особисті долі українців по світах. Але й там можна зберегти себе як українця, а можна й на рідній землі стати манкуртом.

 

За останні роки еміграція з України швидко зросла. У пресі є інформація, що за останні 12 років з України виїхало за кордон приблизно сім-вісім мільйонів українців. Серед них переважають особи жіночої статі. Українці появились і в таких країнах, як Італія, Іспанія, Греція, Туреччина, Єгипет та інших, де раніше українських емігрантів зовсім не було. Багато з них вже осіли в цих країнах, однак їх національна активність в нових місцях проживання ще ніяк себе не виявляє. Для цього потрібен час.

 

Мовне питання в різних країнах

 

розв'язувалось майже однаково — на державному рівні.

 

У Франції наприкінці XV11I ст. «ше цілих шість мільйонів французів (із 25 мільйонів) не знали французької мови і приблизно стільки само не могли вести зв'язної розмови (до цього числа входили 4—5 мільйонів нефранцузів)», тобто половина населення не володіла мовою своєї країни. Проте завдяки послідовній мовній політиці держави, яка залучила до цієї справи такі чинники, як військова повинність, освіта, видання книг і особливо газет та журналів, зрозуміло, французькою мовою, державні чиновники, які мусили вживати мову держави, — французька мова протягом XIX ст. утвердилася як єдина на всій території держави й у всіх сферах суспільного життя. Наслідками такої політики є консолідація суспільства й духовне та економічне зростання Франції, її високі досягнення в науці, культурі й, врешті-решт, в економіці. І тепер французька держава не байдужа до мовних проблем: у законі про вживання французької мови, прийнятому Національними зборами і Сенатом Франції 4 серпня 1994 p., не тільки проголошується, шо «французька мова як державна, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності і національного надбання Франції», а й встановлюються суворі санкції за ігнорування мови на території держави.

 

Коли Італія 1861 р. здобула незалежність, італійська мова ледь животіла: з понад 25 млн. населення Італії тільки 600 тис. (приблизно 2,4 %) володіли італійською мовою. Причому з тих 600 тис. переважна більшість, 400 тис, була зосереджена в Тоскані й тільки 70 тис. — у столиці країни Римі. «Італію створено, тепер треба створити італійців», — робить висновок

 

один із керівників національно-визвольної боротьби. 1 за дорученням італшського уряду відомий письменник Алессандро Мандзоні розробляє програму утвердження італійської мови серед населення Італії. «Услід за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною й благотворною», — писав А. Мандзоні. Втілення в життя цієї програми дало змогу консолідувати населення Італії в одне динамічне італійське суспільство, яке тепер відіграє не останню роль у світі.

 

В Індонезії, де налічується понад 200 млн. населення, є більше 300 мов та близько 1 000 діалектів. Понад 300 років ця країна перебувала під владою Голландії. Метрополія, бажаючи увіковічити своє колоніальне панування, докладала всіх зусиль, аби накинути індонезійському суспільству голландську мову. «Якщо ми хочемо досягти єдності Нідерландської Індії (Індонезії), — заявляв один із голландських діячів, — ми повинні зробити мовою єдності мову, яка представляла б міжнародну культуру: у нашому випадку такою мовою є голландська». Усе викладання в школах велося голландською мовою. «Голландська стала мовою, якою я думав», — писав перший президент незалежної Індонезії Сукарно. Тим часом індонезійці, скидаючи колоніальне ярмо, відкинули й нав'язану їм чужу їхньому менталітетові мову.

 

Майже за двадцять років до проголошення незалежності індонезійська молодь висунула гасло: «Єдина батьківщина — Індонезія, єдина нація — індонезійська, єдина мова — індонезійська». 1 цей курс успішно проводиться в незалежній Індонезії за широкої підтримки представників різних етносів. Державною мовою є індонезійська. Починаючи від четвертого класу початкової школи й у середній школі (разом дев'ять років) усі предмети викладаються лише індонезійською мовою. І саме вона є одним із навчальних предметів у школі від першого класу до останнього.

У вищих навчальних закладах викладання ведеться теж індонезійською мовою, іноді

 

лекції можуть читатися англійською (вживання голландської мови — мови колишньої метрополії — заборонено). Усі індонезійські фільми озвучуються індонезійською мовою, а в щорічних звітах президента Індонезії про виконання державних планів публікуються дані не тільки про стан економіки, а й про видання літератури державною мовою та про лінгвістичні дослідження.

 

Як стверджує дослідник, «у становленні індонезійської незалежної держави, у розвитку сучасної індонезійської культури, а також у здійсненні державної політики Республіки Індонезії величезна роль належить індонезійській мові». Ця мова об'єднує «численні народи країни і тому є надзвичайно важливим чинником їхньої політичної, економічної й культурної консолідації».

 

Євреї відродження втраченої майже дві тисячі років тому власної держави тісно пов'язали з відродженням своєї давньої мови — івриту. Для її вивчення було створено мережу денних і вечірніх курсів, розпочато видання відповідної літератури, спеціальних газет. Вивченню івриту сприяла й армія: молоді люди, які не встигли добре оволодіти ним до мобілізації, проходили 180-годинний курс навчання мови під час військової служби.

 

Більшість нових держав Азії та Африки, національний склад яких дуже неоднорідний, оголосили й конституційно закріпили офіційною або державною якусь одну мову. Наприклад, Танзанія, де 12 млн. населення і понад 100 мов, єдиною національною мовою країни проголосила мову суахілі. Ця мова вживається в усіх державних установах. Нею проводиться навчання в школі, а обов'язковою умовою для одержання диплома про закінчення середньої школи є досконале володіння нею.

 

Якщо багатонаціональна Індія з необхідності і визнала англійську мову як офіційну, поряд із мовою гінді, то її використанню в такому статусі встановлено певний термін. Як слушно зауважує індійський вчений, «хоч англійська мова і є рідною для деякої частини населення, вона залишається іноземною мовою не тільки тому, шо ця частина населення становить мікроскопічну меншість, а головним чином тому, шо збагачення англійської мови на різних рівнях її структури — семантичному, морфологічному, лексичному, синтаксичному, стилістичному — іде із чужих джерел». Надання мові іншої країни статусу державної означає приректи свій народ на постійну другорядність, меншовартість і, врешті-решт, духовну залежність. Тому-то індійська держава докладає значних зусиль, шоб утвердити одну, спільну для всього індійського суспільства, мову (за одночасного збереження регіональних мов).

 

Але навіть там, де спільна для всього суспільства мова посідає міцні позиції, держава не забуває дбати про неї, справедливо вбачаючи в ній важливий чинник соціального поступу. «Мабуть, — пише сучасний дослідник, — у жодній з розвинутих капіталістичних країн уряд не приділяє мовним питанням такої великої уваги, як у Японії»2. Тут для забезпечення всебічного розвитку й функціонування японської мови створено цілу низку державних установ, найважливішими з яких є Державний інститут японської мови, підпорядкований міністерству освіти, й Інститут культури радіо і телепередач, що належить державній радіо і телекомпанії. Вони наділені законодавчими правами щодо визначення мовних норм у межах своєї сфери, постійно стежать за появою нових слів, видають реєстри їх. Складено списки «мовного існування» типового службовця, типової домогосподарки тощо. Питання мовної практики посідають помітне місце в японських засобах масової інформації, тут не дивина навіть телевізійні серіали на лінгвістичні теми. Великими тиражами виходять журнали «Мовне існування», «Мова», «Бібліографічний щомісячник». Велика увага приділяється науковим дослідженням із машинної лінгвістики — автоматичної обробки інформації, введення інформації в ЕОМ, машинного перекладу, упорядковуються термінологічні системи тощо.

 

Заборони укр мови

 

1622 — наказ царя Михайла з подання московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні “Учительного Євангелія”К. Ставровецького.

 

1696 — ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.

 

1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на “кіевскія новыя книги” П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.

 

1720 — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг.

 

1729 — наказ Петра ІІІ переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

 

1753 — указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

 

1769 — заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар.

 

1775 — зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

 

1789 — розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття всіх українських шкіл.

 

1808 — закриття “Студіум рутенум” — українського відділення Львівського університету.

 

1817 — запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України.

 

1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.

 

1847 — розгром Кирило-Мефодієвського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.

 

1859 — міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську азбуку замінено латинською.

 

1862 — закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих.

 

1863 — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: “ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може”.

 

1864 — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою.

 

1869 — запровадження польської мови в якості офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини.

 

1870 — роз'яснення міністра освіти Росії Д.Толстого про те, що “кінцевою метою освіти всіх інородців ”незаперечне повинно бути обрусіння”.1876 — Емський указ Олександра П про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.

 

1881 — заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

 

1884 — заборона Олександром IIІ українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.

 

1888 — указ Олександра IIІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

 

1892 — заборона перекладати книжки з російської мови на українську.

 

1895 — заборона Головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.

 

1908 — чотирма роками після визнання Російською академією наук української мови мовою(!) Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.

 

1910 — закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською мовою, заборона створення будь-яких неросійських клубів.

 

1911 — постанова VII дворянського з'їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.

 

1914 — заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи ІІ про скасування української преси.

 

1914,1916 — кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, церкви.

 

1919 — зруйнування поляками Західно-Української Республіки.

 

1922 — проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У “теорії”боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша.

 

1924 — закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.

 

1924 — закон Румунського королівства про зобов'язання всіх “румун”, котрі “загубили матірну мову”, давати освіту дітям лише в румунських школах.

 

1925 — остаточне закриття українського “таємного”університету у Львові

 

1926 — лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У”з санкцією на боротьбу проти “національного ухилу“, початок переслідування діячів “українізації”.

 

1933 — телеграма Сталіна про припинення “українізації”.

 

1933 — скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 p., котрим дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.

 

1934 — спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи “за вороже ставлення до держави і румунського народу”всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови.

 

1938 — постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) “Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей”, відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.

 

1947 — операція “Вісла”; розселення частини українців з етнічних українських земель “урозсип”між поляками у Західній Польщі для прискорення їхньої полонізації.

 

1958 — закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів.

 

1960-1980 — масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.

 

1970 — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.

 

1972 — заборона партійними органами відзначати ювілей музею І.Котляревського в Полтаві.

 

1973 — заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського “Енеїда”.

 

1974 — постанова ЦК КПРС “Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік”, де вперше проголошується створення “нової історичної спільноти — радянського народу”, офіційний курс на денаціоналізацію.

 

1978 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках”(“Брежнєвський циркуляр”).

 

1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”(“Андроповський указ”),

 

1984 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи”.

 

1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15 % зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української.

 

1984 — наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.

 

1989 — постанова ЦК КПРС про “законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної”.

 

1990 — прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.