з курсу „Історія української літератури

(40-60-і рр. ХІХ ст.)”

1. Суспільно-історичні умови функціонування української літератури 40-60-х рр.

2. Кирило-Мефодіївське товариство і розвиток української літератури 40-60-х рр.

3. Українська періодика 50-60-х рр.

4. Журнал “Основа” (1861-1862) як перший український “литературно-ученый вестник”.

5. Переслідування царизмом українського слова як продовження утисків української культури.

6. Діяльність Громад щодо збереження українського менталітету.

7. Селянська тема в українській літературі 50-60-х рр. Поєднання “бальзаківської” та “жоржсандівської” тенденцій у її висвітленні.

8. Зародження і утвердження в українській літературі 50-60-х рр. розвинутого реалізму, його ознаки.

9. Розвиток української літературної критики. Роль П.Куліша у становленні української професійної літературної критики.

10. Тематично-жанрове розширення творчих меж розвиненого реалізму у 50-60-х рр. ХІХ ст.

11. Періодизація творчості Т.Шевченка. Загальна характеристика кожного періоду.

12. Еволюція образу жінки-матері у поемах Т.Шевченка. Художній аналіз поеми “Марія”.

13. Проблематика та новизна порушеної теми у поемі Т.Шевченка “Гайдамаки”.

14. Жанрова своєрідність та особливості композиції поеми Т.Шевченка “Гайдамаки”.

15. Романтичний характер поеми Т.Шевченка “Гайдамаки”.

16. “Кобзар” Т.Шевченка 1840 р. як явище літературного життя 40-х років ХІХ ст.

17. Жанрово-композиційні особливості поеми Т.Шевченка “Великий льох”.

18. Еволюція історіософського осмислення минулого у творчості Т.Шевченка.

19. Мотив національної провини у творчості Т.Шевченка. Художній аналіз поезії “Стоїть в селі Суботові…”.

20. Біблійні жанри у творчості Т.Шевченка (молитва, псалом, пророцтво). Художній аналіз поезії “Осії. Глава ХVІ”.

21. Новаторство та художня майстерність Т.Шевченка у жанрі балади. Художній аналіз балади “Тополя”.

22. Поема “Сон” (1844) Т.Шевченка як сатира на самодержавно-кріпосницьку систему, засоби реалізації авторського задуму.

23. Роль історичних ремінісценцій у поемі Т.Шевченка “Сон”. Образ Петра Полуботка.

24. Жанрова своєрідність та ідейно-тематичне багатство поеми Т.Шевченка “Кавказ”.

25. Інонаціональні мотиви та їх авторське потрактування у творчості Т.Шевченка. Художній аналіз поезії “У Бога за дверима лежала сокира…”.

26. Проблематика послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним…” Т.Шевченка у контексті творчості періоду "трьох літ“.

27. Проблематика лірики Т.Шевченка періоду “трьох літ”. Художній аналіз поезії “Розрита могила”.

28. Жанр соціально-побутової поеми у творчості Т.Шевченка. Художній аналіз поеми “Наймичка”.

29. Мотиви й образи поезій циклу “В казематі” Т.Шевченка. Художній аналіз поезії “Мені однаково…”.

30. Жанрове різноманіття поезій циклу “В казематі” Т.Шевченка. Художній аналіз поезії “Садок вишневий…”.

31. Образи національних героїв у творчості Т.Шевченка. Художній аналіз поезії “Іван Підкова”.

32. Мотиви та образи поезій Т.Шевченка періоду заслання. Художній аналіз поезії “Полякам”.

33. Ідейно-тематичний зміст поеми Т.Шевченка “Неофіти”. Образ нової людини.

34. Мотиви й образи лірики Т.Шевченка останнього періоду життя і творчості. Художній аналіз поезії “Чи не покинуть нам, небого…”.

35. Ідейно-тематичне спрямування триптиха Т.Шевченка “Доля”, “Муза”, “Слава”.

36. Майбутнє України та шляхи його здобуття у творчості Т.Шевченка. Художній аналіз поезії “Заповіт”.

37. Автобіографічна лірика Т.Шевченка. Художній аналіз поезії “І виріс я на чужині…”.

38. Порівняльний аналіз поеми “Наймичка” та однойменної повісті Т.Шевченка.

39. Повісті Т.Шевченка “Художник”, “Музыкант”: тематично-ідейний аналіз.

40. Біблійні сюжети та образи у творчості Т.Шевченка. Художній аналіз поезії “Во Іудеї во дні они…”.

41. Фольклорні образи та прийоми у творчості Т.Шевченка. Художній аналіз поезії “Ой три шляхи широкії…”.

42. Осмислення Т.Шевченком власних мистецьких завдань. Художній аналіз поезії “Думи мої, думи мої…”.

43. Тираноборчі мотиви у творчості Т.Шевченка. Художній аналіз поеми “Царі”.

44. Мотиви самотності та сирітства у творчості Т.Шевченка. Художній аналіз поезії “Хіба самому написать…”.

45. Драми Т.Шевченка у контексті розвитку національної драматургії.

46. Соціальна проблематика прози Марка Вовчка.

47. “Інститутка” Марка Вовчка: жанрова природа, проблематика, система образів.

48. “Народні оповідання” Марка Вовчка як якісно нове явище української прози. Тематичні групи оповідань.

49. Художній аналіз оповідання Марка Вовчка “Козачка”.

50. Образ нової людини у романі Марка Вовчка “Живая душа”.

51. “Три долі ” Марка Вовчка як спроба створення психологічної повісті.

52. Повісті-казки Марка Вовчка: синтез романтичного і реалістичного. Жанрові особливості.

53. Проблематика романтичних оповідань Марка Вовчка.

54. Продовження Марком Вовчком традицій Т.Шевченка.

55. Образ людини-протестанта у прозі Марка Вовчка.

56. Православний клір, його життя та звичаї у “Записках причетника” Марка Вовчка.

57. “Рассказы из русского быта” Марка Вовчка у зв”язку з проблематикою попередніх україномовних творів.

58. Повість Марка Вовчка “Маруся”: специфіка історизму.

59. Перекладацька діяльність Марка Вовчка.

60. Образ Кармелюка у однойменній казці Марка Вовчка.

61. Характер оповідної манери прози Марка Вовчка. Образ оповідача.

62. Традиції і новаторство у байкарській творчості Л.Глібова.

63. Тематика байок Л.Глібова.

64. Народність байок Л.Глібова.

65. Художній аналіз байки Л.Глібова “Вовк і Ягня”.

66. Художній аналіз байки Л.Глібова “Мірошник”.

67. Мотиви й образи, жанрова своєрідність лірики Л.Глібова.

68. Твори Л.Глібова для дитячого читання.

69. Історія публікації роману А.Свидницького “Люборацькі”.

70. Роман А.Свидницького “Люборацькі”: розширення тематичних меж української прози.

71. Жанрова природа роману А.Свидницького “Люборацькі”.

72. Проблематика роману А.Свидницького “Люборацькі”.

73. Проблема національно-культурних взаємин у романі А.Свидницького “Люборацькі”.

74. Етнографічно-фольклорна діяльність А.Свидницького.

75. Погляди С.Руданського на фольклор і авторську літературну творчість.

76. Жанр “небилиці” у творчості С.Руданського: традиції і новаторство.

77. Мотив неволі України у національно-патріотичній поезії С.Руданського.

78. Панорама життя України середини ХІХ ст. у приказках С.Руданського.

79. Історичні поеми С.Руданського: здобутки і прорахунки.

80. Перекладацька діяльність С.Руданського. Особливості перекладу “Слова про Ігорів похід”.

81. Приказки С.Руданського: жанрова природа, фольклорні традиції, система образів.

82. Художній аналіз поезії С.Руданського “ Повій, вітре, на Вкраїну”.

83. Художній аналіз поезій С.Руданського “Наука” та “Над колискою”.

84. Козаччина і козаки у творчості П.Куліша.

85..Суперечності світогляду П.Куліша.

86. Історіософські погляди П.Куліша.

87. Ідея хутірства у творчості П.Куліша.

88. Просвітницькі тенденції у громадській діяльності та літературній творчості П.Куліша.

89. “Чорна рада” П.Куліша як історично-соціальний роман.

90. Ідея християнського гуманізму у романі П.Куліша “Чорна рада”.

91. Проблема індивудума і маси у романі П.Куліша “Чорна рада”.

92. Історіософія роману П.Куліша “Чорна рада”, його полемічність.

93. Романтичні тенденції роману П.Куліша “Чорна рада”.

94. Поетизація патріархальних звичаїв у оповідання П.Куліша “Орисі”.

95. Жанр ідилії у творчості П.Куліша.

96. Художній аналіз оповідання П.Куліша “Дівоче серце”.

97. “Чорна рада” П.Куліша як роман ідей.

98. Вальтерскоттівські традиції у “Чорній раді” П.Куліша.

99. Просвітницько-народницький характер поезій збірки П.Куліша “Досвітки”.

100. Втілення ідеї культурництва, просвіти у збірці П.Куліша “Хуторна поезія”.

101. Протест проти “демона тьми” – деспотизму в поезіях “Кривавим манівцем…”, “Дума-пересторога” (збірка П.Куліша “Дзвін”).

102. Мотив скорботи за трагічну долю України у поезії П.Куліша “Народна слава”.

103. Творче опрацювання фольклорних сюжетів в “Українських оповіданнях” О.Стороженка.

104. Фантастичний елемент “Українських оповідань” О.Стороженка.

105. Образ козака, гайдамаки у прозі О.Стороженка.

106. Фольклорно-легендарна основа “Марка Проклятого” О.Стороженка.

107. Жанрова природа “Марка Проклятого” О.Стороженка (ознаки готичного роману).

108. Історіографічний аспект “Марка Проклятого” О.Стороженка: визначення причин народних повстань, ставлення до козацтва.

109. Образ Марка Проклятого у однойменному творі О.Стороженка. Варіації легендарного образу Агасфера.

110. Запорозька старовина у оповіданнях О.Стороженка.

111. Романтичний характер прози О.Стороженка.

112. Цикл О.Стороженка “З народних уст”: художній аналіз.

113. Вплив М.Гоголя на оригінальну творчість О.Стороженка.

114. Художній аналіз оповідання О.Стороженка “Закоханий чорт”.

115. Громадська діяльність та світогляд Ю.Федьковича.

116. Мотиви та образи лірики Ю.Федьковича.

117. Фольклорно-літературна основа поетичної творчості Ю.Федьковича. Продовження традицій Т.Шевченка.

118. Національно-патріотичний пафос поем Ю.Федьковича “Новобранчик” та “Дезертир”.

119. Історизм поеми Ю.Федьковича “Лук”ян Кобилиця”.

120. Поєднання реалістичних та романтичних прийомів у прозі Ю.Федьковича.

121. Образи народних героїв-визволителів у творчості Ю.Федьковича.

122. Національний колорит, образи та обставини у оповіданні Ю.Федьковича “Люба-згуба”.

123. Художній аналіз поезії Ю.Федьковича “Пречиста діво, радуйся, Маріє!”.

124. Художнє розкриття жовнірської теми у прозі Ю.Федьковича.

125. Завдання митця і мистецтва у поезіях Ю.Федьковича (“Окресни, Бояне”, “До руського боянства”, “Нива”, “Осьмий поменник Тарасові Шевченку”).

СЛОВНИК

термінів та понять

 

А

Авантюрний (від франц. - пригода) або Пригодницький сюжет – сюжет, наповнений великою кількістю пригод та незвичайних подій. Для нього властиві динамізм, нанизування великої кількості окремих цікавих епізодів, у яких героєві загрожує небезпека, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування. Як правило, побудований на основі мотивів викрадення, переслідування тощо.

 

Автентичність (від грец. – достовірно) – оригінальність, справжність, точність тексту.

 

Автобіографізм - ознака художнього твору, що полягає у наповненні тексту фактами з власного життя письменника.

Автобіографічний твір – твір, в основу якого автор кладе факти свого власного життя. Вони визначають сюжетну лінію твору та етапи становлення свідомості головного героя. В автобіографічних творах факти біографії автора співвідносяться з об”єктивною правдою історичного періоду.

 

Автобіографія (від грец. – сам, життя, пишу) – літературний жанр; твір, темою якого є життя самого автора. Відрізняється від щоденника і мемуарів, у яких більше уваги приділяється спогадам про людей, з якими автор зустрічався, та подіям, свідком яких він був. В автобіографії чіткіше простежується прагнення узагальнити події і факти власного життя

 

Автограф (від грец. – сам пишу) – власноручний рукописний текст твору.

Автологія (від грец. – сам і слово) – вживання слів і виразів у прямому значенні, майже без звертання до тропів. Автологічним є вірш Т.Шевченка „Садок вишневий коло хати...”. Образність у таких віршах створюється не за допомогою тропів, а самим значенням слів, контекстом твору.

 

Авторське мовлення – у епічному літературному творі мовлення автора чи персоніфікованого оповідача, тобто весь текст твору, окрім мовлення персонажів. Авторське мовлення доповнює й поглиблює саморозриття персонажів, яке досягається через їх пряму мову. Здебільшого подається від третьої особи. У драматичних творах зводиться до ремарок. Своєрідною формою авторського мовлення у ліро-епосі є ліричні відступи.

Агасфер – 1) герой середньовічних апокрифічних переказів, єврей, засуджений Богом на вічне життя і блукання через те, що не дав Христові відпочити, коли той ішов на Голгофу; 2) людина, що все життя блукає, не знаходячи собі притулку.

 

Адресат – той, кому адресований літературний твір; читач.

Акварель (від лат. - вода) – фарба, що розводиться водою, живопис цією фарбою. Особливість акварелі – прозорість барв, чистота кольору.

 

Акватинта (італ. – пофарбований, тонований офорт) – різновид гравюри, заснований на травленні кислотою вкритої тонким шаром асфальтового порошку або каніфолі металевої пластини, на яку голкою нанесено зображення.

 

Акростих, акровірш (грец. – зовнішній, крайній рядок) – вірш, початкові літери рядків якого, прочитані згори вниз, утворюють слово чи словосполучення. Найчастіше – це ім’я чи прізвище автора або людини, якій вірш присвячено. Становить ріновид зорової поезії, у якому зоровий образ невіддільний від змісту твору. А. розрахований виключно на зорове сприйняття.

Існує кілька різновидів А.: власне акровірш, мезовірш (слово утворюється посередині), телевірш (слово утворюється з останніх літер рядка), рядковий акровірш (слово вирізняється по горизонталі), зворотно-рядковий акровірш (слово вирізняється по горизонталі, але прочитується у зворотному порядку), перерваний акровірш (чергуються літери, що належать до різних слів), азбучний акровірш (літери виділяються в алфавітному порядку).

Акровіршування виникло у давньогрецькій літературі, розвинулося у римській та літературах Ренесансу й Бароко.

 

Акт (лат. – приводжу в рух), або Дія – закінчена частина драматичного твору чи театральної вистави, яка зумовлює наступний розвиток сюжету. Під час вистави акти розмежовуються антрактами.

Актуальність (від лат. – справжній, сучасний) твору – важливість, злободенність твору у певний момент життя суспільства, здатність твору своїм змістом і формою викликати жвавий інтерес у читачів.

 

Акцентний (від лат. - наголос) вірш – система віршування, що грунтується на однаковій кількості наголосів у віршових рядках незалежно від загальної кількості складів у них.

 

Алегорія (грец. - інакомовлення) – художній засіб, який належить до групи метафоричних тропів; вислів з переносним значенням, у якому абстрактне поняття чи судження передається через конкретний художній образ. Найсуттєвіша ознака байки, притчі, літературної казки тощо.

Алітерація (від лат. – уподібнення звуків) – стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних звуків у певному уривку тексту (поетичного чи прозового) для підсилення звукової або інтонаційної виразності мови.

Альманах (від араб. – час, міра, календар) – як правило, неперіодичний збірник календарно-довідкового характеру, що містить відомості про історичні події, літературні новини, наукові відкриття або літературні твори, об’єднані за певною ознакою (тематичною, жанровою, територіальною тощо).

Алюзія (від лат. – жарт, натяк) – художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований текст.

Амбівалентність (від лат. – обидва і сила, міць) – двоїстість, суперечливість емоційного переживання, яке виражається у тому, що один і той же предмет, подія викликає у людини одночасно два протилежних почуття.

 

Амебейна композицій – своєрідний композиційний паралелізм: двочленна будова вірша, розповсюджена в народних піснях. Складається за принципом паралельного розвитку двох мотивів.

 

Ампліфікація (від лат. – збільшення, прикрашування, розширення) – ораторський і стилістичний прийом, який полягає у нагромадженні однакових тропів (епітетів, метафор), однотипних виразів чи синтаксичних структур. Застосовується для підсилення емоційного впливу поетичної мови.

Амфібрахій (грец. – короткий з обох боків) – у силабо-тонічному віршуванні трискладова віршова стопа з середнім наголошеним складом.

Аналіз літературного твору (від грецьк. – розкладання, розчленування) – логічна процедура, суть якої полягає у розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи, які розглядаються як кожний окремо, так і у взаємозв’язках, з метою характеристики своєрідності цього твору, осягнення його художньо-естетичної вартості.

Аналогія (від грец. - відповідність) – подібність, відповідність у чомусь між поняттями, явищами і предметами, які загалом є різними. У літературному творі – засіб, який нагадує розгорнене порівняння, коли характеристику одних явищ заміняють описом інших, подібних і зрозумілих читачам.

Анапест (з грец. – відбитий назад, обернений) – у силабо-тонічному віршуванні трискладова стопа з кінцевим наголошеним складом.

Анафора (грецьк. - піднесення) – єдинопочаток; одна з риторичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур.

Анахронізм (відгрец. – вгору, супроти; час) – неусвідомлені або зумисні неточності (побутові, культурно-історичні, часові тощо) у зображенні минулого у художньому творі; привнесення в нього ознак більш пізнього часу.

Анекдот (грец. - неопублікований) – коротка усна жартівлива оповідка про якийсь життєвий випадок чи ситуацію з дотепним закінченням.

Антагонізм – непримиренна суперечність, що характеризується найгострішою боротьбою.

 

Антагоніст – персонаж літературного твору, який виступає непримиренним противником до інших.

Антигерой – тип літературного образу-персонажа, який позбавлений справжніх героїчних рис, але часто є центральним у творі.

Антитеза (від грец. - протиставлення) – стилістична фігура контрасту; зіставлення контрастних або протилежних образів. Ширше – будь-яке зіставлення протилежних понять, ситуацій чи якихось інших елементів у художньому творі.

Антологія – (грец. – збирання квітів, квітник) – збірник літературних творів різних авторів переважно одного жанру чи літературного періоду.

Апокаліптичність (від апокаліпсис - одкровення) – ознака літературного твору, у якому вміщено пророцтва про кінець світу, страшний суд тощо.

 

Аполог (від грец. букв. – оповідання) – різновид морально-дидактичної поезії, те саме, що і Байка, але переважно коротка. Мораль подається в останньому рядку тексту.

 

Архаїзми (від грец. - стародавній) – слова чи мовні звороти, що на певному етапі розвитку мови є застарілими або зовсім вийшли із загального вжитку. У творах на історичну тему А. використовуються для відтворення духу епохи (давні назви одягу, зброї, їжі, звичаїв, посад тощо). У певному контексті А. надають мові твору урочистого звучання.

Археографія (від грец. – стародавній, пишу) – галузь історичної науки, що вивчає питання, пов”язані з виявленням, дослідженням і виданням пам”яток письменства.

 

Архетип (грец. - першообраз) – позначення найбільш загальних і фундаментальних первинних мотивів і образів, що мають загальнолюдський характер і лежать в основі будь-якої художньої структури. Термін вперше було використано в античному платонізмі, в ХХ ст. введений у широкий культурний обіг швейцарським психоаналітиком і міфологом К.Г.Юнгом.

 

Архітектоніка (від грец. - будівництво) – структура, будова художнього твору, його композиція; гармонійне поєднання частин у єдине ціле.

Астрофічний вірш (грецьк. - безстрофовий) – вірш, в якому відсутнє симетричне членування на строфи.

 

Асонанс (франц., від лат. - відгукуюсь) – 1) повторення однорідних голосних звуків у поетичній мові з метою музичного увиразнення образу;

2) неточна рима, побудована на збігові наголошених складів або голосних звуків;

3) співзвучність.

 

Атеїзм (від грец. – без, бог) – система поглядів, яка заперечує існування бога, релігійні вірування; безбожжя.

 

Атрибуція (лат. - приписування) – визначення достовірності, автентичності художнього твору; встановлення авторства літературного твору (якщо він анонімний або підписаний псевдонімом), часу й місця його створення. Здійснюється у різних напрямках: пошук документально-фактичних доказів (автографи письменників, їх листування, мемуари сучасників, архівні матеріали), розкриття образного змісту твору (зіставлення анонімного твору і твору, який безсумнівно належить певному автору), аналіз мови і стилю твору.

 

Афоризм (грец – відокремлюю, визначаю) – короткий влучний вислів, у якому думка висловлена стисло і ємко; крилатий вислів.

 

 

Б

Байка – короткий, переважно віршований, алегоричний твір, повчально-гумористичного чи сатиричного змісту, в якому людське життя відтворюється або в образах тварин і речей, або зведене до простих чи умовних стосунків. Складається з оповідної частини та моральної сентенції (висновку-повчання).

Байронізм – літературний настрій, який є одним із епізодів поезії „світової туги” і веде свій початок від англійського поета Дж. Г.Н. Байрона (1788-1824).

 

Балада (фр. - танцювати) - жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту. Гострота, напруженість, а часом – і трагічність сюжету сполучається в Б. з виразним ліричним забарвленням. Змальовуються незвичайні герої, характери яких розкриваються в напружених монологах і діалогах. Жанр, властивий романтичній поезії.

Баладне оповідання – оповідання, сюжет якого запозичений з народної балади, а персонажі поставлені у ситуацію морально-етичного вибору.

Белетристика (фр. – красне письменство) – у широкому розумінні – вся художня література, у вужчому – твори художньої прози, призначені для масового читача. Для них характерні гостросюжетність, інтига, несподівані перипетії.

Біблія (з грец. - книги) – збірка священних книг двох релігій – іудейства та християнства, у якій викладені основи віри, філософії та моралі. Має дві частини – Старий Завіт (визнається обома релігіями) та Новий Завіт (визнається лише християнством). Складалася протягом тривалого часу (І тис. до н.е. – 1-2 ст. н.е.) давньоєврейською, арамейською та давньогрецькою мовами. Сучасний вигляд набула в Середні віки. Поділ тексту на глави у ХІІІ ст. зробив кардинал Стефан Ленгтон, поділ глав на вірші та їх нумерацію – французький друкар Робер Стефан (ХVІ ст.). Перекладена майже всіма мовами світу. Старослов”янською мовою Б. переклали у ІХ ст. Кирило і Мефодій.

Б. містить твори різноманітних жанрів – найдавніші міфи про походження світу й людини, “кінець світу”, релігійні настанови, проповіді, закони, історичні твори, романтичні повісті, молитви, лірико-любовні, філософські поеми тощо.

Білий вірш – неримований вірш у силабічному і силабо-тонічному віршуванні. Часто застосовується у віршованих драматичних творах. Це наближає діалоги до живої розмовної мови і в той же час зберігає всі переваги віршованої мови, гранично виразної, емоційно наснаженої.

Біографічний твір – твір, побудований на матеріалах життя і діяльності якоїсь видатної особи; відтворення (на основі фактів і документів) життя і діяльності, історії духовного розвитку особи у зв”язку з суспільними умовами її епохи.

Біографія (від грец. – життя, пишу) –жанр життєпису; передбачає художнє або наукове осмислення історії життя особистості, спрямоване на пошук і виявлення витоків суспільно значимої діяльності людини у її індивідуальному біографічному досвіді. Передумовою створення Б. є визнання значимості певної особистості для історії, культури, політичного життя в національному чи світовому масштабі.

У Б. події життя героя є документальним матеріалом, фактографічною стороною; сюжет Б. складають динаміка, розвиток особистості.

„Библиотека для чтения” – щомісячний літературний, громадсько-політичний журнал. Виходив у Петербурзі протягом 1834-1865 рр. Редакторами були О.Сенковський, М.Греч, О.Дружинін та ін. У різні роки в ньому друкувалася белетристика О.Пушкіна, М.Лермонтова, В.Даля, М.Полєвого, Л.Толстого та ін. Опубліковано чимало матеріалів, що стосувалися української літератури та культури.

У 1840 р. було вміщено рецензію на „Кобзар” Т.Шевченка, у якій високо оцінено талант поета, проте висловлено скептичну думку стосовно перспектив розвитку української мови як літературної.

Також друкувалися твори Є.Гребінки, О.Стороженка, М.Максимовича, рецензії на „Народні оповідання” Марка Вовчка та „Чорну раду” П.Куліша.

 

 

В

Валуєвський циркуляр 1863 року - таємне розпорядження, видане 20 липня 1863 р. міністром внутрішніх справ Росії П.Валуєвим, про заборону друкувати українською мовою шкільні підручники, науково-популярну й релігійну літературу (крім наукових і літературних творів), що спричинило закриття недільних шкіл, переслідування діячів освіти і культури. Однією з причини появи В.Ц. був страх царського уряду перед зростанням національної свідомості українського народу й поширенням національно-визвольних ідей.

Варіанти (від лат. - змиінюваний) чи Редакції (від лат. – приведений до ладу) – це різновиди того самого літературного твору, зумовлені прагненням автора досягнути більшої досконалості або втручанням у текст цензури, редакторів і видавців, що іноді призводить до великої розбіжності між написаним і опублікованим.

Взаємодія літератур - зв”язки між окремими національними літературами, що розвиваються самостійно. Ступінь міцності цих зв”язків і їх широта можуть бути різними; це зумовлюється взаємодією культур загалом, яка формується на історичному грунті, а також на основі загальнонаціональних запитів.

„Вечерниці” – перший у Галичині літературно-громадський журнал народовського спрямування. Виходив протягом 1862-1863 рр. у Львові щотижня під редакцією Ф.Заревича і В.Шашкевича (вийшло 16 номерів) Обстоював розвиток української національної культури, літератури і мови, підносив ідею єдності Галичини з Наддніпряншиною.

Надруковано твори Т.Шевченка „Відьма”, „Гамалія”, „Кавказ” та інші (всього 15) та статті про нього. Також було вміщено оповідання Марка Вовчка, твори О.Стороженка, Ю.Федьковича, Л.Глібова.

 

Відрубність розвитку української літератури – концепція своєрідності української літератури, яка трактувалася як вияв української ментальності. Основи вчення заклали М.Костомаров, П.Куліш, розвинули І.Нечуй-Левицький, О.Огоновський, Д.Чижевський. В умовах переслідування українства, заборони української мови, російської культурної експансії обстоювання самостійність української мови, літератури, заперечення ідеї залежності від російської культури.

Візія (лат. - видіння), Видіння – літературний жанр, поширений переважно у середньовічному письменстві; сюжет у творі побудований на „чарівних” пригодах персонажа, що їх він переживає уві сні.

 

Вільний вірш, вольний ямб, байковий вірш – вид силабо-тонічного вірша, в якому число стоп у віршованих рядках різне, нема поділу на строфи, хоча й збережена традиційна рима. З”явився у байках, тому спершу його називали байковим віршем. Оскільки байки зазвичай писалися ямбом, цей вірш ще називали вольним ямбом. Згодом він перейшов у віршовані драматичні твори.

Вільний переклад – переклад художнього твору із свідомими значними відступами від оригіналу; неточний переклад.

„Вінок русинам на обжинки” – альманах Івана та Якова Головацьких (Львів, 1846-1847), що вийшов двома книгами. За задумом видавців мав вміщувати твори західноукраїнських та східноукраїнських письменників (І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ”яненка, Л.Боровиковського, А.Метлинського, М.Костомарова, Т.Шевченка) з їхніми короткими біографіями. На вимогу цензури обмежився публікаціями творів М.Шашкевича, І.Вагилевича та Я.Головацького, М.Устияновича, А.Могильницького.

 

Вірш-послання – віршовий твір, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб.

Вічні образи – літературні персонажі, які отримали численні втілення у словесності різних країн і епох, які стали своєрідними „знаками” культури: Прометей, Дон Жуан, Гамлет, Фауст тощо. Традиційно до них відносяться міфологічні та легендарні персонажі, історичні особи, а також біблійні персонажі. При цьому в основу В.о. покладено їх літературне відображення.

Внутрішній монолог – важливий прийом психологізму; різновид монологу, в якому передаються внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці переживання. Стилістично оформлюється як внутрішня мова дійової особи з відповідною часовою послідовністю думок, характерними синтаксичними конструкціями, способом вислову тощо.

Вставні епізоди, сцени, оповідання – епізоди, сцени, а іноді і цілі новели, що прямо не пов”язані з розвитком основних подій сюжету твору, але які увиразнюють його ідею, поглиблюють характеристику персонажів тощо.

Г

 

„Галичанин” – літературно-художній і науковий збірник, виходив у Львові протягом 1862-1863 рр за ред. Я.Головацького та Б.Дідківського. Вийшло 4 випуски. Публікував твори письменників Галичини, Буковини, Закарпаття, Наддніпрянської України (М.Устияновича, Ю.Федьковича, С.Воробкевича, П.Куліша, О.Кониського та ін.), статті та наукові розвідки з питань літератури, мови, історії. Вміщував матеріали з питань фольклору, етнографії, переклади творів зарубіжних письменників.

Гімн (грец.) – урочистий твір програмного характеру, один із видів ліричної поезії.

Гіпербола (грец. - перебільшення) в літературі – перебільшення певної ознаки чи якості з метою підсилення художнього враження.

Говірний вірш – інтонаційний тип вірша, що відтворює інтонацію живої мови. Для його інтонаційної організації характерні різного виду відступи від паралелізму метричних і синтаксичних членувань – невпорядковане чергування довгих і коротких речень, безсистемні паузи всередині рядка, які, ділячи рядок на неоднакові частини, порушують симетричність вірша, невідповідність між синтаксичними і ритмічними паузами. Інтонаційна незв”язність Г.В. може підтримуватися відсутністю регулярної строфіки і сталої послідовності рим. Властивий поезії Т.Шевченка.

Готичний роман – роман, у якому зображені незвичні ситуації, жахи пекла, страхітливі жорстокості, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил. Побудований на фантастичних сюжетах, що поєднують, як правило, розвиток дії у незвичайній обстановці (занедбані замки, абатства, цвинтарі) з реалістичністю деталей побуту, описів, що ще більше посилює гостроту, напруження оповіді.

Сформувався в Англії наприкінці ХVІІІ ст. Зразками є „Удольські таємниці” А.Радкліфа, „Мельтон-блукач” Ч.Метьюріна, „Закоханий диявол” Ж.Казота, „Вічний жид” Е.Сю. В українській літературі окремі ознаки цього жанру виявляються у „Марку Проклятому” О.Стороженка.

Гравюра (від франц. - вирізати) – вид графіки, спосіб розмножування малюнків за допомогою друкарської форми з дерева, металу, пластмаси чи каменю.

 

Градація (від лат. – поступове підвищення, посилення) – стилістична фігура, суть якої полягає у нанизуванні виразів із все зростаючим чи спадаючим значенням або коли наявний поступовий перехід від одного до другого, від нижчого до вищого чи навпаки.

 

Графіка (грец. - живопис) – вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом якого є однотонний малюнок чи рисунок, виконаний переважно на папері олівцем, пером, пензлем, вуглиною, крейдою.

Графоманія (відгрец. – пишу і безумство) – хворобливий потяг до письменництва у осіб, позбавлених літературного хисту.

Громади – організації української інтелігенції у ІІ половині ХІХ – на початку ХХ ст., які відіграли визначну роль в українському національно-визвольному й просвітницькому русі. Першу Г. заснували 1859 р. у Києві (Ф.Вороний, П.Єфименко, П.Житецький, Є.Моссаковський). Існували у Полтаві, Харкові, Одесі, Чернігові та багатьох інших губернських і повітових містах. Заслуги Г. полягали у залученні інтелігенції до поширення освіти і книг серед народу, у збиранні та виданні пам”яток фольклору, публікації документів з минулого українського народу, у пробудженні загального інтересу до української культури.

Громадська лірика – умовна назва ліричних творів, у яких превалюють соціальні та національні мотиви.

 

Гротеск у літературі – 1) засіб типізації, в основі якого лежить художня деформація явищ реального світу з метою гострішого виявлення їхньої суті. Характерними рисами є контрастне поєднання фантастичного й алогічного з реальним, комічного – з трагічним, тяжіння до граничного узагальнення, метафоричність, двоплановість, карикатурність тощо. У літературі гротеск як художній засіб застосовують переважно в царині сатири;

2) у широкому розумінні – все карикатурне до потворного, дивне до фантастичного.

Групування персонажів – важливий елемент композиції, який дає авторові можливість розкрити існуючі в дійсності сперечності між людьми, а відтак – і зміст твору. Різні твори мають різну кількість персонажів, які перебувають у зв”язках і зіткненнях між собою. У творах із багатьма персонажамии є один або кілька головних, другорядні, епізодичні. Автор відповідним чином їх описує, розміщує й групує, визначає кожному роль у розвитку сюжету твору.

Гуманізм (з лат. – людський, людяний) – моральний принцип, в основі якого лежить переконаність у безмежних можливостях людини, у її здатності до вдосконалення, у її праві на свободу, захист людської гідності, щастя.

Гуманізм в літературі – відображення у літературних творах загальнолюдських прогресивних ідей, суть яких полягає у визнанні цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і вияв своїх здібностей, в утвердженні блага людини як критерія оцінки суспільних відносин.

Гумор (англ. – настрій, вдача) – різновид комічного; бачення і відображення смішного в житті у доброзичливому, жартівливому тоні.

Гумореска – невеликий віршований або прозовий жартівливо-гумористичний твір, від сатиричного твору відрізняється легкою, жартівливою тональністю.

 

 

Д

Дактиль (з грец. – палець, міра довжина) – в силабо-тонічному віршуванні трискладова стопа з наголосом на першому складі.

Демонізм (від демон – божество, дух) – 1) володіння надлюдською силою, здатність впливати на життя і долю людей;

2) насолода від чужих страждань.

Демонологія – у ряді релігій - віровчення про злих духів (демонів), що виникло на основі первісної віри у духів.

Денаціоналізація (франц.) – 1) втрата етнічною спільністю частини або всіх своїх специфічних рис, що призводить до розпаду системних зв”язків усередині неї; 2) цілеспрямована політика панівної нації, що має на меті примусити підлеглі народи зректися своєї самобутності.

Деталізація художня – бажання автора досягти вичерпної повноти зображення; включення у твір численних деталей, які роблять зображення максимально докладним.

Деталь художня (від франц. - подробиця) – характерний штрих, риса чи подробиця, яка, не набуваючи самостійного значення, служить глибшому й яскравішому змалюванню картини чи образу, підкресленню важливого й створенню ілюзії неповторного.

Детективний (від англ. – сищик, з лат. - викриття) сюжет – різновид пригодницького сюжету, що розвивається надзвичайно динамічно, події розгортаються швидко, з великим напруженням. У детективному сюжеті розкривається певна таємниця, пов”язана із злочином.

Дидактизм – повчальність, не приховане автором виховне спрямування твору, моралістична тенденційність.

Дилогія (відгрец. – двічі і слово) - два композиційно самостійних твори, кожен з яких має свій заголовок. Пов”язані між собою єдиним задумом, спільністю персонажів і сюжету.

Дискурс (лат. - міркування) – сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики, розглядаються у зв”язку з цією проблематикою, а також у зв”язках між собою.

Дискусія літературна (лат. - розгляд) – публічне обговорення суперечливих проблем літературного процесу. Є рушієм літературно-критичної думки, актуалізує ключові для певного періоду соціально-естетичні критерії, оцінки та принципи аналізу художнього твору, визначає перспективні шляхи літературного розвитку.

Дитяча література – книги, написані спеціально для дітей, і книги, які були написані для дорослих, але увійшли у коло дитячого читання.

Діалог (гр. – розмова, бесіда) – один із типів організації усного мовлення, який за своєю формою є розмовою двох або декількох осіб.

„Дневник руський” – газета „Руського Собору” (Львів, 1848), яка інформувала про національно-визвольну боротьбу європейських народів, друкувала огляди творчості українських письменників від давнини до сучасності.

 

Документальність – ознака художнього твору, яка виявляється у активному залученні автором фактів, документів, цитування свідчень і джерел.

Драматизм – велика напруженість дії твору будь-якого роду літератури, гострота конфлікту; збіг обставин у житті персонажа, коли він потрапляє у безвихідне чи надзвичано складне становище.

Драматичний діалог – основна форма драми; обмін репліками між дійовими особами. Головний критерій Д.д. – комунікативність та зворотність спілкування.

Думка – невеликий ліричний вірш переважно елегійно-медитативного змісту у творчості українських та польських романтиків першої половини ХІХ ст. Виникла на основі народної пісні, сприйнявши такі її риси: узагальненість характеру, драматизований виклад змісту, іноді – поєднання ліричного зображення з епічним.

 

 

Е

Езопівська мова (від імені д.-гр. байкаря Езопа) – спосіб замасковано виражати думку за допомогою натяків, недомовок, алегорій тощо з метою уникнення цензурних заборон або для того, щоб приховати справжній смисл.

Екзотика (відгрец. – чужий, іноземний) – 1) предмети, явища, риси, властиві віддаленим країнам і які є для людей іншої місцевості дивними, незвичними;

2) щось незвичайне, дивне.

Екскурс (лат. – відхилення, відступ) – у літературному творі – відхилення від основної сюжетної лінії задля з”ясування додаткових питань. Розрізняють часовий Е. (заглиблення у минуле чи майбутнє) та просторовий Е. (перенесення в іншу місцевість, країну тощо). Реалізується через введення у художній текст додаткових епізодів, вставних новел, нових персонажів, авторських ретроспекцій.

Експресія (з лат. – чітко вимовляю) – виразність, підкреслене виявлення почуттів, переживань. Досягається за допомогою різноманітних художніх засобів: тропів, стилістичних фігур, звукових повторів тощо.

Елегія (гр. – журлива пісня) – один із жанрів лірики, вірш, у якому виражені настрої суму, журби, меланхолії.

Епігонство (відгрец. – народжений пізніше) – нетворче, механічне відтворення художніх прийомів і засобів попередників, використання їх стилістичних зворотів як „готових” художніх засобів; несамостійність художнього мислення.

Епіграф (відгрец. - напис) – цитата, вислів, прислів”я, вміщене автором перед текстом художнього (публіцистичного, наукового) твору чи його частини. Пояснює основну колізію, тему, ідею чи настрій твору, викликаючи у читача асоціації між змістом даного твору і твору, цитованого в епіграфі, виражає ставлення автора до зображуваного, створює певну настроєвість.

Епілог (гр., букв. - післямова) – заключна частина художнього твору, в якій повідомляється про долю героїв після зображених у творі подій. Безпосереднього відношення до розвитку конфлікту твору не має, але робить характеристику персонажів повнішою.

Епістола (лат.) – послання, лист.

Епістолярій (від грец. – послання, лист) – опубліковані листи видатних діячів, учених письменників.

Епістолярна форма (від грец. – лист, послання) – форма літературної композиції; введення у художній твір листів одного персонажа або листування двох чи кількох персонажів. Набула поширення в літературі ХІХ ст. Листи, введені в основну розповідь, дозволяють письменникові повніше й з різних боків змалювати характери й долю персонажів твору. Водночас вони з”єднують в одне ціле окремі сюжетні лінії, події та думки.

 

Епітет (від грец. - додаток) – образне означення, що виділяє характерну рису зображуваного предмета.

 

Епічна поема -віршований сюжетний твір, у якому зображені визначні події та видатні вчинки головних героїв.

Епопея (від грец. – слово, оповідь і творю) - у сучасному розумінні – великий за обсягом монументальний твір епічної форми (роман чи цикл романів), в якому становлення характерів головних героїв відбувається у зв”язку з вирішальними подіями у житті народу.

Естетика (від грец. – чуттєво сприйнятий) – 1) філософська наука, що вивчає суть і форми прекрасного у художній творчості, природі, житті;

2) краса, художність чого-небудь;

3) система чиїхось поглядів на мистецтво.

Естетичне почуття – психічна здатність людини сприймати предмети і явища об”єктивного світу з погляду їх краси.

Естетичний ідеал – високі зразки прекрасного у житті, поведінці людей, праці, у взаєминах, суспільних відносинах, особлива досконалість у мистецтві, які викликають естетичні почуття радості, задоволення й бажання наслідувати їх.

 

Етнографізм (грец. – писати про народ) – відображення у літературі і мистецтві національного традиційного побуту, звичаїв, обрядів. Органічний складник національного у мистецтві. Суттєвою ознакою Е. в художній літературі є національна мова, словесний фольклор.

Є

Євангелія (грец., букв. – добра звістка) – жанрове визначення перших чотирьох книг новозавітної частини Біблії, у яких викладаються основи християнського віровчення. Сучасна наука датує написання Є. кінцем І – початком ІІ ст. Вони є продуктом тривалої колективної праці ранньохристиянських проповідників. Містять розповіді про Ісуса Христа, його життя, вчення, мученицьку смерть і воскресіння. Канонічними вважаються чотири Є.: Матвія, Марка, Луки та Іоанна. За жанровою природою Є. – поєднання оповіді, учительної проповіді та циклів сентенцій-притч. Відзначаються сталістю та незмінністю тексту.

Євангеліст – 1) автор канонічних Євангелій. За християнською традицією – апостоли Матвій та Іоанн і учні апостолів Петра і Павла – Марко і Лука;

2) автор апокрифічних Євангелій: Петро, Хома, Яків, Никодим, Пилип, Марія та ін.

Єзекиїль - третій з великих бібілійних пророків, автор однієї з книг Старого Завіту, написаної під час Вавилонського полону.

Єремія - другий великий пророк Старого Завіту. Вавилонське завоювання Іудеї вважав Божою карою за гріхи і закликав іудеїв коритися завойовникам.

Єретик (грец. – сектант, відступник) – людина, що відступила від догм пануючої церкви, послідовник єресі.

 

 

Ж

Журнал (франц., букв. – щоденний папір) – 1) періодичне друковане видання, що містить статті з різноманітних суспільно-політичних та наукових питань, літературні твори та інший матеріал;

2) книга, зошит для систематичних відміток, записів тощо.

 

 

З

Загадка – жанр усної народної творчості; короткий, поданий у прихованій формі опис предмета чи явища, який вимагає відгадки. Використовується в народній педагогіці як засіб виховання й розвитку кмітливості.

 

„Записки о Южной Руси” – фольклорно-історичний збірник, упорядкований і виданий у 1856-1857 рр. у Петербурзі П.Кулішем (два томи). У ньому вперше застосовано український фонетичний правопис („кулішівку”). Збірник містив народознавчі матеріали та художні твори, зокрема вперше тут опубліковано поему Т.Шевченка „Наймичка”, оповідання-ідилію П.Куліша „Орися”.

 

Збірка – видова назва видань авторських творів, пройнятих спільною чи близькою тематикою або зібраних за хронологічним принципом.

Звичаєве право – сукупність обов”язкових до виконання звичаїв внаслідок санкціонування їх державою.

 

„Зоря Галицька” – мистецько-літературний журнал (Львів, 1848-1857), який виступав проти асиміляторської політики цісарського уряду і польської шляхти, за розширення сфер ужитку української мови, відстоювання ідей етнічної єдності українського населення Галичини та Східної України.

Літературний матеріал журналу склали твори М.Устияновича, А.Могильницького, О.Духновича, Є.Гребінки, М.Петренка.

 

„Зоря Галицькая яко альбум на 1860” – альманах, виданий у Львові Б.Дідицьким за сприяння Я.Головацього та О.Духновича. У ньому були опубліковані вірші видавців, В.Шашкевича, М.Устияновича, І.Гушалевича, а також історичні та етнографічні матеріали.

 

 

І

Ідеал (грец. – ідея, поняття, уявлення) – уявлення про досконалість; зображення прекрасного як належного; вищий зразок краси (духовної, фізичної), добра, істини, яка може бути втілена в людині.

Ідеалізація (від франц. - наближення до ідеалу, прикрашення) – послідовне прикрашення реальності; приписування людині рис ідеалу; відхід від життєвої правди внаслідок свідомого чи вимушеного прикрашення митцем предмета зображення.

Ідеологія (від грец. – поняття і запис) – система поглядів, ідей, характерних для того чи іншого суспільства, того чи іншого класу або політичної партії.

 

Ідея (грец. – вигляд, образ, начало) – основний задум художнього твору, в якому виявляється громадянська позиція митця і об”єктивне спрямування його мистецтва. Від І. залежить основний зміст твору, а суть і особливості вияву ідеї визначає тлумачення автором теми і сюжету.

Ідилія (грец. – зображення, малюнок) – невеликий, частіше поетичний твір, у якому зображено мирне доброчинне сільське життя на фоні прекрасної природи. Тематично зосереджується на звичайних реаліях буття (народження, кохання, шлюб, праця, доброчесне життя тощо). Ідилія завжди пройнята настроями умиротворення, внутрішньої гармонії, радості від спілкування з природою.

Імпровізація (від лат. – несподіваний, раптовий) – різновид художньої творчості; творення у процесі виконання, без попередньої підготовки.

 

Інвектива (з лат. – лайлива промова) – твір, найчастіше вірш, гостро спрямований проти певних соціальних сил, осіб чи явищ, сповнений різко висловлених звинувачень, одвертого осуду.

Інверсія (лат. - переставляння) – розміщення слів у реченні у незвичному порядку, щоб виділити, підкреслити слово чи вираз, на які в такому разі переноситься логічний наголос.

Індивідуалізація (від лат. – неділиме, особистість) – надання змальованим у художньому творі картинам та образам своєрідних, неповторних рис, показ їх у різноманітності, життєво достовірно.

Інтелектуалізм (лат. – розум, пізнання, розумовий, розсудливий) у літературі – умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, пов”язаної з перевагою інтелектуально-раціональних елементів образного мислення митця над емоційно-чуттєвими. Виявляється у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, а також у схильності письменника до певних жанрів, у яких органічно виявляються ці якості персонажів і особливості змісту твору – притчі, медитації, філософської лірики, драми ідей тощо.

Інтелігенція – соціальний прошарок, що складається з освічених людей, які мають велику внутрішню культуру і професійно займаються розумовою працею.

 

Інтертекстуальність (франц. - міжтекстовість) – міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у відтворенні у літературному творі конкретних літературних явищ інших творів через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання тощо. Також виявляється у явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм, тобто у різновидах стилізації.

.

Інтимна лірика (від лат. – найглибший, потаємний) – ліричні твори, у яких панівним мотивом є любовна пристрасть ліричного героя або автора.

 

Інтонація (лат. – голосно вимовляю) – один з основних чинників змістової й емоційної виразності та структурної організації вірша. Під інтонаційною організацією вірша розуміють упорядкованість синтаксичної системи віршової мови й пов”язаних з нею елементів інтонації, найсуттєвішими з яких є мелодика (підвищення та зниження голосу) й пауза.

 

Інтродукція (з лат. - вступ) – переважно музикознавчий термін: короткий музичний вступ у сонаті, симфонії, опері, п”єсі, що відзначається особливим темпом і звучанням. У літературі використовується як синонім поняття „вступ”.

Інтрига (від лат. – заплутую) – складне й заплутане розгортання подій у художньому творі для відображення гостроти боротьби між персонажами, досягання особливого напруження у розгортанні подій, зацікавлення читачів. Розрізняють І. політичні, пригодницькі, любовні тощо.

Інтроспективність – вивчення психологічних процесів методом самоспостереження.

Іронія (грец. – лукавство, удавання, глузування) – художній засіб, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. Насмішка, замаскована завнішньою благопристойною формою. Є дієвим засобом гумору й сатири. Може виражати широку гаму сміху: сміх фамільярно-доброзичливий, лукавий, зневажливий, глузливий тощо.

Ісайя, Ісаія (від д.-євр. – спасіння Господнє) – перший з великих пророків Старого Завіту. Викривав нечестиву поведінку правлячих кіл Ізраїля, погрожував їм карою Яхве, провіщав прихід Месії, який створить Рай на землі для тих, хто шанує Бога.

Історизм – врахування письменником особливостей зображуваної епохи, правдиве змалювання у творі характерних її рис. Одна з характерних ознак реалістичного письма.

Історизми – різновид архаїзмів: слова, які означають ті явища минулого, що вже перестали існувати в житті.

Історизм літератури – властивість у живих картинах, конретних людських долях передавати образ певної історичної епохи. У більш вузькому значенні І. твору чи творчості пов”язаний з тим, наскільки точно і тонко письменник розуміє і зображає суть історичних подій.

Історична драма – драматичний твір, побудований на історичному матеріалі.

Історична повість - епічний твір, який характеризується однолінійним сюжетом і побудований на історичному матеріалі.

Історичний колорит – наявність у творі, сцені чи описі, а також у мові персонажів ознак історичної доби: імена людей, історичні герої, описи старовинних звичаїв, згадки про історичні події, історизми, архаїзми тощо.

Історичний роман - роман, побудований на історичному сюжеті, в якому минула епоха та її діячі відтворюються так, щоб передавалися місцевий колорит та своєрідність національних характерів. У історичному романі історична правда поєднуються з правдою художньою, історичний факт – з художнім вимислом, справжні історичні особи – з особами вигаданими.

Історичні жанри – художні твори, у яких увага автора зосереджена на подіях і проблемах відносно далекого історичного минулого.

К

Карикатура (з італ. – перевантажувати, перебільшувати) – показ якоїсь людини чи суспільного явища у спотвореному вигляді, свідоме порушення звичних співвідношень у зображуваному, перебільшення чи применшення певних рис для їх осміяння.

Катрен (франц., від - чотири) - окрема строфа з чотирьох рядків. Система римування в К.: абаб (перехресне римування), аабб (парне римування), абба (оповите, або кільцеве римування).

„Киевлянин” – літературно-науковий альманах, виходив у Києві (кн.1-2, 1840-1841) та Москві (кн.3, 1850), редактор-видавець М.Максимович. Публікувалися матеріали з історії Києва, ряду давніх міст. Вміщено твори Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ”яненка, П.Куліша.

„Книга буття українського народу”(„Закон Божий”) -твір М.Костомарова, який став програмою Кирило-Мефодіївського товариства (1846-1847). У ньому стисло викладено історію українського народу, релігійні заповіді, висловлене прагнення до ліквідації національної і соціальної нерівності, до відновлення української держави як „неподлеглої”в союзі слов”янськім.

Козацькі літописи – історико-літературні твори, у яких висвітлюється історія України XV–XVIII ст., історія козацтва та його боротьби з турецько-татарською та польською агресією. Найвидатніші з них: Літопис Самовидця, літописи Г.Граб”янки і С.Величка. Представники козацької старшини склали Короткий опис Малоросії, “Короткий опис Малої Русі – 1506 по 1770 рік”, Лизогубівський літопис та ін. К.л. містять різноманітний літературно-фольклорний матеріал – народні оповідання, перекази, легенди, прислів”я, приказки й вірші тощо.

Коломийковий вірш – розмір, яким складено дуже поширені на західноукраїнських землях жартівливі пісеньки, що їх виконували за усталеною мелодією, часто як приспівки до танців. Пісні, написані К.в., об”єднуються у дворядкові строфи з жіночими римами. Рядок охоплює 14 складів і має постійну цезуру після восьмого складу, 8-складова група поділяється на два коліна. Строфу, складену К.в., часто записують у чотири рядки, розбиваючи при цьому 14-складовий вірш на два рядки – по вісім і шість складів.

 

Колорит (італ. - колір) – сукупність особливостей, характерна своєрідність чогось, наприклад, епохи, літературного твору тощо.

Комічне (від грец. – веселий, смішний) – естетична категорія. К. називають ті явища суспільного життя та образи мистецтва, які викликають сміх.

 

Композиція літературного твору – побудова літературного твору, зумовлена його змістом і жанром.

 

Контраст (франц.) – підкреслена протилежність у рисах характеру людей, властивостях предметів чи явищ, яка часто використовується у літературі для увиразнення зображуваного.

 

Конфлікт (від лат. - зіткнення) – суперечність, зіткнення, що лежить в основі боротьби між персонажами і зумовлює розвиток подій у художньому творі. Залежно від сфери життєдіяльності персонажів твору К. поділяють на виробничі, громадські, політичні, побутові, соціальні, морально-етичні тощо.

Краса – естетична категорія; сукупність якостей, які дають насолоду органам зору й слуху.

 

Криптонім (від грец. – приховане, секретне ім”я) – буква чи букви, які автори замість підписів ставлять іноді під своїми творами.

Л

Лаконізм (від грец. - короткість) – виключна короткість і чіткість при висловленні думок; економність у використанні художніх засобів.

 

„Ластівка” – український літературний альманах, що його підготував і видав у 1841 р. в Петербурзі Є.Гребінка. У редагуванні альманаху брав участь Т.Шевченко У „Ластівці” надруковано уривки з п”єси І.Котляревського „Москаль-чарівник”, повість Г.Квітки-Основ”яненка „”Сердешна Оксана”, байки Л.Боровиковського, ліричні вірші В.Забіли, Є.Гребінки, О.Афанасьєва-Чужбинського та ін., поетичні обробки народних загадок, добірка народних пісень і приказок.

У „Ластівці” вперше побачили світ п”ять творів Т.Шевченка – „Причинна”, „На вічну пам”ять І.Котляревському”, „Тече вода в синє море”, „Вітре буйний, вітре буйний!” і розділ з „Гайдамаків”, що увійшов до остаточного тексту поеми під заголовком „Галайда”.

Легенда (лат. – належне для прочитання) – опоетизована розповідь, що грунтується на усних переказах про історичну або вигадану особу, подію тощо.

Ліризм – загальна якість художнього мислення, що може бути властива творчості певного письменника і виявлятися у різних родах і жанрах. Це відкритість суб”єкта твору читачеві у викладі переживань, почуттів, відображенні подій, ситуацій, орієнтована на емоційну співучасть читача.

Лірика – один з літературних родів (поряд з епосом і драмою). Основні особливості: визначальна роль образу-переживання (на відміну від об”єктивованих образів епосу й драми); велике значення емоційного і суб”єктивного начала, в якому, проте, знаходять вираз типові, соціально значимі риси людського характеру та суспільно-історичних обставин; концентрованість і згущеність художнього вислову.

 

Ліричний адресат – людина або група людей, яким адресується поетичний твір.

 

Ліричний відступ – форма авторського мовлення; прийом у ліро-епічному творі, висловлення автором своїх почуттів і думок у зв”язку із зображеним у творі.

Ліричний герой – герой ліричного твору, переживання, думки і почуття якого він відображає. Образ Л. г. не тотожний образу автора, хоча і охоплює весь комплекс ліричних творів, створених автором; на основі образу Л. г. створюється уявлення про творчість поета.

Ліричний портрет – один із поетичних жанрів, у якому змальовується внутрішній світ певної особи, виражаються її сутнісні риси.

 

Ліро-епічний твір – поетичний твір, у якому розповідається про вчиники персонажів (наявний сюжет) і разом з тим у прямій формі виявляється ставлення автора до цих вчинків, до героїв твору (ліричні відступи). Таким чином, в одному творі поєднуються епічні сюжетно-розповідні елементи і властива ліриці емоційність, віршова форма і ліризм. Основні жанри: поема, віршований роман, байка, балада, легенда, співомовка.

 

Літературна казка – жанр, що спирається на основні закони фольклорної казки; художній твір, у якому використано народний казковий сюжет, образи, органічно поєднано елементи дійсності та художньої вигадки.

 

Літературна критика – галузь літературної творчості на межі мистецтва і науки про літературу (літературознавство). Займається інтерпретацією і оцінкою художніх творів з точки зору інтересів сучасного суспільного життя і тим самим активно впливає на літературний процес. Л. к. має прикладне значення (дає загальну оцінку твору і рекомендації читачам) і публіцистичний характер.

Літературна проблематика – сукупність заявлених у художньому творі проблем, тобто гострих життєвих суперечностей, які постали перед митцем і його персонажами і вимагають свого вирішення відповідно до розгортання твору.

Літературний вплив – один із видів тв