Аграрні проблеми та ідеї кооперації в українській економічній думці

Відомими дослідниками аграрної проблематики були представники ліберального народництва. Павло Чубинський (1839—1884) закликав до державної підтримки селянства та надання йому кредитів на пільгових умовах, організації ощадно-позикових товариств, вільної міграції робочої сили, розвитку кустарних промислів для створення нових робочих місць.

Петро Червінський (1849—1931) обґрунтовував самобутній характер економічного розвитку Росії та України. Економічний розвиток характеризував як перехід від «особистого натурального господарства» (поділяв його на патріархальне, рабське і кріпосне) до великого технічно вдосконаленого товарного виробництва. У поєднанні «корінних основ» російського господарського ладу зі «здоровою основою європейської цивілізації» П. Червінський вбачав найвигідніший господарський устрій і своєрідність вітчизняного шляху економічного розвитку.

Микола Левитський (1859—1936) був теоретиком і практиком кооперативного руху в Україні. Він заперечував прогресивну роль капіталізму, ознаки його розвитку в Росії вважав штучним явищем. Капіталізмові протиставляв дрібне натуральне господарство селян і ремісників та різні форми кооперативного господарства, яке вважав найбільш доцільним за умов України. На основі ідей його «Артільного договіру», в якому теоретично обґрунтовано артільне виробництво у сільському господарстві та його організаційні засади,тільки протягом 1894–1896 рр. на Півдні України було організовано 85 кооперативних спілок.

В економічній літературі перспективи аграрного розвитку в ринкових умовах повיязували з аграрною політикою. Її визначали як систему державних заходів, змістом яких було регулювання економічних відносин сільського господарства, завданням — сприяння зростанню продуктивних сил сільського господарства та економічного добробуту сільського населення за певної економічної конיюнктури. Аграрну політику розглядали як єдність агрономічної та економічної політики з метою технічно-технологічного й організаційно-економічного вдосконалення сільського господарства, переходу до інтенсивних методів господарювання. Як самостійна наука сформувалася аграрна теорія, впродовж 1911—1913 рр. — теоретичний напрям, що отримав назву організаційно-виробнича школа [86] і займався проблемами організації (інтенсифікації) селянських господарств (теорія сімейно-трудового господарства). Предметом аналізу стало питання переваг і можливостей селянського господарства в підприємницькій економіці з урахуванням реального досвіду європейської аграрної політики та теорії. В останні роки XIX — на початку XX ст. в економічній аграрній науці теорія трудового сімейного селянського господарства стала провідною

Представники московської школи організаційно-виробничого напряму (О. Чаянов, О. Челінцев, О. Чупров, М. Макаров та ін.) питання ефективності селянського господарства розглядали у поєднанні з раціональністю землеробської культури в рамках селянської громади. Остання мала ініціювати і забезпечити системність впровадження земських агроекономічних заходів, створення сільськогосподарських товариств і кооперативних спілок. Зазначалася важливість невідчуженості земель громади, що забезпечує рівність селянського землекористування на основі робочих сил кожної сімיї, можливість для селян у майбутньому відмовитися від права власності та перейти до громадського (колективного) господарства. Прогрес сільського господарства полягатиме в поступовому використанні кооперативних принципів спочатку щодо капіталу, потім — землі та праці. Отже, раціональною організацією сільського господарства вважали громаду як основу усуспільнення сфери виробництва.

Харківська школа економістів-аграрників (обיєдналися навколо «Агрономічного журналу» Харківського сільськогосподарського товариства у 1913−1917 рр., найвідоміші представники: Кость Мацієвич (1883—1942), Борис Бруцкус (1874—1938) на противагу московській виступала за вільну мобілізацію землі, повну необмежену господарську самостійність селянина. Основою таких поглядів були зменшення значення общинного землеволодіння і традиції подвірного господарювання в Україні. Питання селянської земельної власності органічно було пов’язано з проблемою життєвості селянського господарства як організаційної форми аграрного виробництва, що в теорії організації сільського господарства вирішувалося шляхом порівняльного аналізу переваг дрібного селянського та великого господарства. Українські вчені досліджували кооперацію як метод реорганізації дрібних селянських господарств, який повинен забезпечити найбільш ефективне використання капіталу, землі та праці.

М. Туган-Барановський у праці «Соціальні основи кооперації» (1916, 1918, 1919) проаналізував і узагальнив світовий досвід кооперативного руху, шляхи розвитку кооперації у зв’язку з перспективою переходу до соціалізму. Кооперація трактується як результат впливу соціалістичного ідеалу на капіталістичне суспільство. Кооперативні підприємства — це єдина форма господарської організації, що виникла в результаті свідомої діяльності певних соціальних груп населення з метою досягнення економічної рівності всіх членів суспільства і соціальної справедливості на основі заперечення приватної власності. Кооперативні підприємства мають некапіталістичний характер на відміну від капіталістичних підприємств, орієнтованих на отримання максимального прибутку. Некапіталістична мета кооперативів полягає у збільшенні трудових доходів або зменшенні видатків на споживчі потреби. Вчений розробив класифікаційну таблицю кооперативів, визначив основні ознаки кооперації: самостійність, самодостатність, добровільність, взаємодопомога, особиста зацікавленість членів у досягненні високих економічних результатів і забезпечення загальних інтересів. Кооперація економіки — це боротьба за новий соціальний устрій мирними засобами, без насильства.

Аналізуючи сільськогосподарську кооперацію, М. Туган-Барановський зазначав, що вона створює новий тип селянського господарства, яке зберігає індивідуальний характер і одночасно перетворюється на суспільно регульоване. Сільськогосподарська кооперація сприяє підвищенню продуктивності селянського господарства, збільшує його здатність до конкуренції з великим капіталістичним підприємством, наголошував, що вона об’єднує переважно середні та великі селянські господарства.

На основі кооперативних теоретичних уявлень учений здійснив глибокий науковий аналіз основних типів і видів кооперації в усіх сферах і галузях економіки, детально проаналізував зарубіжний та вітчизняний досвід кооперативного руху.

У Галичині творцями української аграрної економічної думки були інтелігенти, переважно юристи і письменники: Юліан Бачинський, Вячеслав Будзиновський, Євген Олесницький, якого називали «селянським батьком», Михайло Павлик, Остап Терлецький, Іван Франко, оскільки професійних агрономів і економістів серед українців майже не було. Були різні погляди на шляхи розв’язання аграрно-селянського питання. Але спільним для них є: а) боротьба поглядів за утвердження індивідуальної приватної та громадської (на ліси, пасовища, луки, ріки) власності; б) відстоювання необхідності націоналізації, соціалізації землі (перевага була на боці перших); в) вимоги аграрного реформування, які зводилися до організації кредитування сільського господарства, прогресивного оподаткування, руйнування патріархального землеробства шляхом технологізації виробництва, розвитку племінної справи та насінництва, обліку й управління, зростання активної ролі держави у реформуванні сільського господарства, зокрема розв’язанні земельного питання на користь селян, проведенні комасації, підтримки розвитку селянських промислів і фабричної промисловості. Визнавалися організаційно-виробничі переваги великих господарств, але розкривалися мотиваційні механізми збереження дрібної селянської власності. Особливістю і досягненням української галицької економічної думки є її державницька позиція. Вперше було заявлено, що суспільно-національне і соціально-економічне відродження України нерозривні, необхідна праця всіх прошарків української громадськості.

Євген Олесницький (1860—1917), працюючи над програмою українського національного життя у Галичині, одним з перших почав виступати з доводами безнадійності політичної боротьби без опори на економічно заможне громадянство, радив селянам з метою самоорганізації й самооборони об’єднуватися в універсальні господарські спілки для розв’язання проблем придбання землі, піднесення агрокультури селянських господарств, організації спільної праці.

Іван Франко на статистичному матеріалі доводив антиселянський характер реформи 1848 р. Наголошував, що селян позбавили значної частини землі, а високі викупні платежі за землю призвели до заборгованості та масового розорення селянства. Першочергове завдання вбачав у заміні приватної власності суспільною власністю на землю та інші засоби виробництва. Здійснити це український гуманіст мислив без насильства, хоча й не виключав застосування радикальних методів.

Сформувалася економічна преса. Активний діяч товариства «Просвіта» священик Іван Негребецький видавав у Перемишлі газету «Господар» (1898—1914 рр.). У Львові з 1904 р. виходив економічно-господарський журнал «Економіст» — орган «стоваришень заробкових і господарських», у Стрию — «Господар и промисловець» — орган Крайового союзу господарсько-молочарського.

Таким чином, в останній третині XIX — першому десятилітті XX ст. у розвитку української економічної думки з’явилися новаторські ідеї та теорії, які стали національним надбанням і отримали світове визнання. Українські науковці друкувалися у періодичних часописах, що сприяло поширенню їхніх ідей серед широкого загалу. Багато з них були учасниками формування державної економічної та фінансової політики.

Навчальний тренінг