Промисловість Східної та Західної України. Особливості промислового перевороту

У Східній Україні промисловий переворот почався в 30−40-х роках і продовжувався до 70−80-х років XIX ст. Виокремлюють два його етапи: 30—40 роки XIX ст. — 1861 р. ― криза феодально-кріпосницького господарства та розвиток ринкових відносин; 60—80 роки XIX ст. ― утвердження економіки вільної конкуренції. Промисловий розвиток визначався економічною політикою Російської імперії.

Політичні, економічні та соціальні передумови промислового перевороту. Промисловий переворот почався в умовах феодально-кріпосницької системи господарства, яка перебувала у стані кризи. Проте і після скасування в 1861 р. кріпосного права залишилися пережитки феодальних відносин, які негативно впливали на розвиток ринкової економіки.

Повільний процес первісного нагромадження капіталу. Українська буржуазія лише зароджувалась, національних капіталів практично не було. В 1832 р. серед промисловців було 28,7 % українців. Купців першої гільдії не було. Українські підприємці Яхненки, Симиренки, Терещенки почали опановувати цукрову промисловість. В умовах кріпосного права ринок вільнонайманої робочої сили не склався. Найманими робітниками на купецьких мануфактурах були переважно кріпосні селяни на грошовій ренті, що становила частину їх заробітної плати.

У промисловості мануфактуризація не завершилася. Переважали домашня промисловість і кустарне виробництво в селах, ремесло у містах. У розвитку мануфактур відбувались кількісні та якісні зміни. Їх кількість (без винокурень) зросла з 200 у 1793 р. до 649 у 1830 р. (третина від загальної кількості російських мануфактур). Домінували державні та вотчинні підприємства. Кріпосні мануфактури повільно еволюціонували в капіталістичні. В 1828 р. кількість купецьких мануфактур становила 46,2 %. Частка найманої праці збільшилася до 25,6 % від загальної кількості робітників (переважала у харчовій промисловості). Сформувалися кадри постійних робітників. Почали використовуватися ремісничі та механічні робочі машини, закуплені у Великій Британії. Однак цей процес не став систематичним і послідовним.

Галузеву структуру виробництва характеризує поширення обробної промисловості: насамперед харчової, сукняної, металургійної, машинобудівної, та становлення кам’яновугільної.

Організація сільського господарства ґрунтувалася на кріпосній праці. Одночасно підвищувалась його товарність, розвивалася спеціалізація окремих районів, упроваджувалися посіви технічних культур, зростала майнова диференціація селянства. Земля стала об’єктом купівлі та продажу. Аграрна реформа в 1861 р. ліквідувала феодально-кріпосницькі відносини, але капіталізація сільського господарства відбувалася повільно.

Формування внутрішнього ринку завершилося в середині XIX ст., однак Україна була передусім ринком збуту російської промисловості. Ринкова інфраструктура розвивалася повільно.

У суспільстві поширилась ідея «аграрності» російської економіки. Політика Романових відповідала інтересам дворянства, допомога підприємництву була незначною.

Підсумком промислового перевороту було формування аграрно-індустріальної економіки. У 1870—1880-х роках у структурі матеріального виробництва промислове становило 28,1 %, сільськогосподарське ― 71,9 %.

Збільшувались інвестиції у промисловість. У 1870 р. вони досягли 28,1 %, у 1880 р. ― 32,4 % від загальної кількості інвестицій у народне господарство.

Промисловий переворот завершився у харчовій галузі.та легкій промисловості. У кам’яновугільній промисловості зберігалася ручна праця. Фабрично-заводське виробництво почало переважати тільки у 1890-х роках.

На першому етапі промислового перевороту капіталістичні підприємства домінували ― 94,2 % від загальної кількості підприємств. Їх продуктивність була майже в чотири рази вищою за кріпосну. Частка вільнонайманої праці збільшилась до 74 %. У 1861 р. налічувалося 2147 підприємств, фабрики становили лише 15 %. Дворяни зберегли монопольне становище в цукровій та горілчаній промисловості.

У пореформений період (на 1869 р.) кількість підприємств збільшилась до 3712, кількісно переважали невеликі підприємства. Великі підприємства засновували як акціонерні або перетворювали на них.

У галузевій структурі промисловості поширились галузі групи «Б». Співвідношення вартості виробництва галузей групи «Б» і «А» у 1870 р. становило 81,9 % і 18,1 %, у 1890 р. ― відповідно 75,8 % і 24,2 %. Кількість занятих працівників у цих галузях характеризують такі показники: 81,2 % і 9,2 % в 1870 р.; 72,4 % і 10,8 % у 1890 р. від загальної кількості зайнятих у промисловості. У харчовій промисловості домінували цукрова (перше місце за обсягами виробництва), спиртова, борошномельна, тютюнова галузі, у текстильній ― сукняна. Зросло значення добувної (кам’яновугільної і залізорудної) галузі, швидкими темпами розвивалися сільськогосподарське машинобудування і суднобудування, металургія.

В окремих галузях ― кравецькій, шевській, фарбувальній залишалось ремесло. У 1868 р. в Україні працювало 78 тис. ремісників.

Промисловий переворот сприяв економічному зростанню міст, яких у 1885 р. налічувалося 165. Упродовж 1811–1858 рр. чисельність міського населення збільшилась із 5 % від загальної кількості до 11 %. В 1897 р. міське населення становило 13,6 %, з них 35 % проживало у Києві.

Почався процес формування промислових регіонів. До середини 40-х років XIX ст. майже 3/4 підприємств, що належали здебільшого поміщикам, були розташовані в містечках і селах. У 1850—1880-х роках фабрики і заводи, власниками яких ставали купці, міщани і багаті селяни, будувались переважно у містах.

Індустріальна структура суспільства не сформувалася. Кількість промислових робітників збільшилась із 15 тис. у 1825 р. до 85,5 тис. у 1860 р. Понад 78 % робітничих кадрів було зосереджено на Київщині та Лівобережній Україні. У 1890 р. в українській промисловості працювало 327,4 тис. робітників із 19,4 млн робітників європейської частини Російської імперії. У середині XIX ст. українців серед підприємців було лише 22,2 %, росіян ― 52,6 %, євреїв ― 20,9 %, іноземців ― 1,9 %.

Загальноімперського значення набули цукрова, тютюнова, спиртова та кам’яновугільна галузі. У всеросійському виробництві частка цукру в 1882—1885 рр. досягла 87,8 %. Видобуток вугілля в Донбасі дорівнював 48 % у 1890 р., і саме Донбас посів перше місце в Російській державі щодо розвитку кам’яновугільної промисловості. Зростало значення української металургії. Якщо в 1867 р. у південному регіоні було виплавлено 0,3 % від загальноросійської виплавки чавуну, то в 1887 р. ― 11,1 %. Борошномельна промисловість виробляла приблизно 26 %, тютюнова ― 20–40 %, спиртова ― 50 % від загальноросійського виробництва.

Особливості промислового перевороту в Східній Україні:

· Промисловий переворот почався пізніше, ніж у Великій Британії, яка є прикладом класичної моделі промислового перевороту, і одночасно з Німеччиною.

· Почався промисловий переворот в умовах феодально-кріпосницького господарства, завершився — в умовах ринкової економіки.

· Українська промисловість розвивалася як складова частина загальноросійської економіки. У 1880-х роках промисловий рівень України був значно нижчим, порівняно з європейськими країнами.

· Промисловий переворот почався в харчовій промисловості, а в країнах Західної Європи та російських губерніях ― у текстильній.

· Промисловий переворот відбувався: а) класичним шляхом, коли капіталістичну мануфактуру реорганізували у фабрику; б) на основі переростання кріпосної мануфактури у капіталістичну, потім ― у фабрику; в) шляхом новостворення, часто як акціонерне товариство.

· Застосовувались машини англійського виробництва, власного верстатобудування не було.

· Темпи розвитку промисловості були швидшими, ніж загалом у Росії.

· Буржуазія і пролетаріат формувалися як багатонаціональні. Так, у південних регіонах 90 % робітників були росіянами.

· Держава активно втручалась у процес промислового підприємництва: здійснювала фінансування, казенні замовлення, політику протекціонізму.

Промисловість Західної України в історико-економічній літературі оцінюється неоднозначно. Більшість учених дотримуються погляду, що промисловий переворот почався в останній чверті XIX cт. і, поєднавшись із розвитком монополізації промисловості, не завершився до Першої світової війни.

Наприкінці XVIII ст. — у першій половині XIX cт. стан промисловості характеризувався низьким рівнем ремісничо-мануфактурного виробництва. Налічувалося близько сотні мануфактур: до 20 металургійних, 7–10 cкляних гут, фаянсова мануфактура, кілька десятків поташних буд, виробництв кремнію для рушниць, смоли, дьогтю, скипидару, мила, воску, свічок, паперу, близько десяти текстильних мануфактур, дві державні тютюнові мануфактури, кілька горілчаних і пивоварних підприємств, соляні рудники і солеварні, друкарні. Лише окремі з них мали до 100 працівників, тютюнові ― понад 400 осіб. У кожному фільварку були гуральні, пивоварня, водяний млин.

Аграрна реформа в 1848 р. не мала стимулювального значення для промислового розвитку. В 1850-х роках засновано лише дві сірникові, дві машинобудівні, шкіряна мануфактури, паровий млин. Розвивалися нафтова та озокеритна галузі. Закрилися поташні, рудні, папірні. Парова техніка впроваджувалася повільно. У 1850-х роках працювало лише п’ять парових двигунів потужністю 52 к. с. У 1870-х роках використовували 60 парових двигунів загальною потужністю 1,6 тис. к. с. Потужність парових двигунів у 1880 р. зросла до 3,4 тис. к. с.

Переважали дрібні підприємства. В 1870 р. у Галичині було 150 підприємств із 7 тис. робітниками. З них лише на 64 працювало понад 20 робітників, на 26 підприємствах ― понад 50 робітників. З’явилися перші акціонерні товариства. В 1869 р. засновано Калуське акціонерне товариство з експлуатації калійних солей у Калуші та Стебнику.

Розвивалися такі галузі як соледобувна, нафтодобувна та озокеритна, ґуральництво, цукрова, легка, металургійна, машинобудівна, лісохімічна, нафтопереробна промисловості. Перша залізниця з’явилася у 1864 р.: Краків ― Перемишль ― Львів. Через п’ять років залізничну колію продовжили до Чернівців, а в 1880-ті роки ― через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з’єднала Львів з тими українськими землями, що були у складі Росії. Залізниці не сприяли промисловому піднесенню, а зробили Західну Україну легкодоступним джерелом сировини і ринком збуту для фабричної промисловості західних провінцій монархії Габсбургів.

Основну частину промислової продукції виробляли дрібні ремісничі та кустарні заклади. Однак ремесло не набуло достатнього розвитку. В 1841 р. у Галичині налічувалося в лише 29,4 тис. ремісників. Зростання попиту на промислові товари задовольнялося значною мірою шляхом увезення їх із західних районів Австрійської імперії.

Соціальна структура населення залишалась феодальною. В 1870 р. у промисловості було зайнято приблизно 110 тис. робітників. Більшість підприємств були розташовані в селах і містечках.

Чинники, що негативно впливали на промисловий розвиток Західної України:

· ремесло і мануфактура не витримували конкуренції фабрично-заводської продукції німецьких і чеських провінцій Австрії;

· нестача інвестицій та зменшення зацікавленості в розвитку промисловості. Власники землі після аграрної реформи 1848 р., утративши дарову робочу силу, закривали підприємства і вкладали гроші (викупні платежі) здебільшого в сільське господарство;

· центральна австрійська влада вважала українські землі природним ринком сировини та збуту товарів. Галицька адміністрація не займалася вирішенням питань промислового розвитку. Банки, створені на основі іноземного капіталу, не спрямовували кошти на розвиток промисловості;

· західноукраїнська промисловість була позбавлена податкових пільг, якими користувалися підприємства західних провінцій Австрії.

Світова економічна криза 1873—1875 рр. охопила промисловість Східної та Західної України. Нова криза і депресія продовжувалися у 1880—1886 рр. Вони пришвидшили процес індустріалізації народного господарства.