Меркантилізм у суспільно-економічній думці України. Започаткування основних засад демократичної течії української суспільної думки

Економічну думку України польсько-литовської доби представляють два найвизначніших мислителі ― Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1567) та Іван Вишенський (близько 1550—1620). Їхні економічні погляди заклали основні засади демекратичної економічної думки в умовах панування феодальної системи господарства та повільного розвитку товарно-грошових відносин.

С. Оріховський народився у сім’ї священика в селі Оріховці Перемишльської єпархії. Із 16 років здобував знання у різних містах Європи. Його світоглядні думки відображені в листах, зверненнях, роздумах, адресованих світським і духовним правителям.

Аналізуючи проблему суспільного добробуту, С. Оріховський сформулював шляхи його досягнення:

· Розвиток освіти і науки. Правитель держави, на думку С. Оріховського, тільки тоді зможе належно правити, коли оточить себе розумними і освіченими порадниками. Він закликав створювати школи та гімназії, адже освіта і наука застерігають молодь від поганих вчинків і стануть запорукою продуктивної праці ― основного фактора економічного зростання.

· Активна позиція вільної людини. С. Оріховський писав, що ні харчі, ні розкоші чи матеріальні вигоди не замінять свободи, яка дає простір для людської діяльності.

· Поділ праці на основі природної обдарованості людей. Визнавав необхідність і природність поділу суспільства на стани: хліборобів, духовенство та лицарський. Кожен повинен займатися своєю працею.

· Недоторканність приватної власності та приватновласницький інтерес. Наголошував, що надмірна схильність до приватного перетворює людину на раба. Надмірна захопленість власним добробутом призводить до нехтування видатками на суспільні справи, зокрема на оборону. В цьому він вбачав одну з причин недержавності українських земель. Охоронцем приватної власності мають бути держава і закон.

· Необхідність оподаткування кожного громадянина незалежно від майнового стану. Одночасно радив залишати неоподаткованою ту частину майна, що є основою економічного зростання.

· Нагромадження грошей, які є «жилами всіх добре ведених справ». Писав про посилення майнової диференціації між магнатами і шляхтою, селянами і шляхтою.

· Патріотизм і морально-етичні цінності.

Соціально-економічний зміст мають праці Івана Вишенського. Він родом із містечка Судова Вишня на Львівщині. Майже 40 років був монахом Афонського православного монастиря в Греції, зрідка навідувався в Україну. Однак у публіцистичних працях і листах звертався до історії України, особливо активно після Берестейської унії (1596). Свої найвизначніші твори (1597—1601) український мислитель упорядкував в окремій «Книжці», в якій під релігійною оболонкою приховані філософські, політичні й економічні погляди.

І. Вишенський протиставляв «справжнє» православно-християнське і єретичне сприйняття дійсного буття. Виступав проти нечесного нагромадження багатства, зокрема православним духовенством, яке, на його думку, багато уваги приділяло фільварковому господарству. Закликав церкву звільнитися від впливу земельних магнатів, а монастирі від фільварків, розпусти, лихварства. Схвалював соціальну рівність, засуджував розкіш і добробут вищого духовенства та злидні православних християн.

Український вчений С.М. Злупко вважає, що економічні медитації С. Оріховського та І. Вишенського — яскраве свідчення стану й орієнтації української суспільно-економічної думки середини XVI ст. — початку XVII ст. С. Оріховський, формуючись під впливом європейських реформаційно-ренесансних рухів, обстоював освіту, науку та економічний поступ. Економічні погляди І. Вишенського були сповиті православ’ям, яке відвертало від активної господарської, освітньої та ремісничої творчості.[57]

У середині XVII ст. меркантилістські ідеї знайшли своє втілення в політиці Б. Хмельницького (1595—1657) — гетьмана української держави Військо Запорозьке. У своїх універсалах і листах він велику увагу приділяляв питанням зовнішньої торгівлі України, формуванню національного купецтва. Так, у серпні 1649 р. гетьман універсалом дозволив вільну торгівлю ніжинському купцеві Гнатові Івановичу. У листах (17 липня і 1 грудня 1650 р.) Б. Хмельницький звертався до Путивльського воєводи Семена Прозоровського та бєлгородського воєводи Рєпніна-Оболенського щодо врегулювання українсько-російських торговельних відносин на пограниччі. Спеціальним універсалом від 16 червня 1657 р. Б. Хмельницький дозволив купцям-грекам Павлові й Степанові Юр’євичам безмитну торгівлю. У червні 1653 р. гетьман видав універсал про заборону вимагати будь-яку данину від київських міщан. Для заохочення торговельної діяльності гетьманське управління видавало універсали про охорону особи, товарів і майна купців, надавало купцям привілеї при продажу товарів, нерідко звільняло їх від торговельного мита. На пільгових умовах купецтво користувалося міським торговельним інвентарем, будівлями, спорудами, могло зводити нові торговельно-промислові приміщення.

Б. Хмельницький проводив політику протекціонізму шляхом управління митними тарифами, звільнення золота, срібла й дорогоцінного каміння від імпортного мита, проте обкладання високим експортним митом. Одним з основних напрямків економічної діяльності Б. Хмельницького була також фінансова політика, яка зводилася до збільшення додаткового продукту та норми його нагромадження.

Прогресивний характер економічної думки відображає «Літопис Самовидця» невідомого автора, в якому розглянуто найважливіші соціально-економічні проблеми України періоду 1648—1703 рр. Автор «Літопису» належав до тих нечисленних представників козацької старшини, які під впливом посилення соціальних антагонізмів у другій половині XVII ст. виступали за пом’якшення суспільних суперечностей і соціальну злагоду. Він засуджує економічне, національне та релігійне гноблення українського народу, виступає проти реставрації старих кріпосницьких порядків у Лівобережній Україні (Правобережна Україна залишалася під владою Польщі).

Ознаки меркантилістичної політики простежуються в діяльності гетьмана Івана Мазепи, який дбав про розвиток сільськогосподарського підприємництва, зокрема, млинарства, ґуральництва, селітрового і поташного виробництва.

Виразником ідей меркантилізму є видатний українець Феофан Прокопович (1677—1736) — філософ, педагог, політик. Він навчався у Києво-Могилянській академії, був її професором і ректором, у 1716 р. за наказом російського царя виїхав до Петербурга, ставши там найближчим радником імператора у проведенні реформ в освіті, церкви, економіки на засадах меркантилізму.

Ф. Прокопович був палким і переконаним прихильником принципів та практики абсолютизму — необмеженої царської влади, а тому висунув концепцію її «божественного» походження та природності поділу суспільства на стани. Як прихильник меркантилізму, Прокопович проповідував політику активного господарського та торговельного балансу, якого, на його думку, можна досягти шляхом розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення, вдосконалення системи державних органів управління та економічного протекціонізму. Розвинена економіка, вважав Прокопович, — запорука загального добробуту та соціальної злагоди. Вважав, що людина повинна бути корисною державі: не давні привілеї, а чесна праця повинна визначати місце людини в суспільстві. Вороже ставився він до аморальних способів збагачення, радив дбати про господарський інвентар, заводити книгу прибутків і витрат.

Економічну науку розглядав у контексті етики, яка включає «моністику, економіку і політику». Моністика, на його думку, — це етика, яка вчить про звичаї взагалі, економіка вчить як організовувати домашнє господарство, політика вчить як управляти державою. Наведений поділ етики на моністику, економіку і політику можна вважати українським варіантом поділу науки на вступ до економічної теорії, мікро- і макроекономіку.

Консервативні економічні погляди козацької старшини відображають твори так званих «старшинських літописців», передусім Григорія Граб’янки та Самійла Величка. Обидва всіляко намагалися довести, що козацька старшина походить із шляхетного староруського войовничого роду, а тому в законодавчому порядку має бути прирівняна в правах до російського «благородного» дворянства. «Старшинські літописці» виступали за відновлення феодальних відносин та встановлення повної влади української шляхти над кріпосними селянами.

Джерелом соціально-економічної думки є «Депутатские наказы и всеподданнейшиечелобитья от шляхетства Малороссийской губернии» і «Депутатские наказы и всеподданнейшие челобитья от дворян Слободской Украины» — прохання української шляхти до Комісії зі складання Нового уложенія, створеної Катериною ІІ для перегляду Соборного уложенія 1649 р. Змістом наказів є клопотання щодо надання прав російського дворянства українській шляхті та козацькій старшині. На засіданнях Комісії розглядалися також питання становища селян, забезпечення можливостей ефективної господарської діяльності шляхти та купецтва, зокрема вимоги свободи винокуріння, надання пільг у торгівлі сіллю, пом’якшення мита, заснування у Гетьманщині Дворянського банку.

Ліберально-демократичні ідеї характеризують філософа, правознавця і народного просвітителя XVIII ст. Якова Козельського (1727—1795). Як депутат від українських земель до Комісії зі складання Нового уложенія він вимагав негайного звільнення селян від кріпосницького гніту і критикував ліберальні погляди щодо реформування кріпосницьких відносин за допомогою просвітницької діяльності: поміщики повинні зрозуміти всю жахливість кріпацтва і становища кріпаків для того, щоб звільнити селян; селяни ж мають зрозуміти всю ганебність становища рабів і усвідомити необхідність здобути свободу. На його думку, не освіта є передумовою свободи народу, а свобода є передумовою розвитку освіти. Пропонував поміщикам надавали селянам право особистого і спадкового користування землею, законодавчо встановити дводенну панщину, два дні — для виконання селянами державних обов’язків, ще два дні — для особистих потреб, сьомий же день віддавати богослужінню.

Я. Козельський одним із перших в Україні досліджував економічні категорії простого та розширеного відтворення. Перше він розумів як виробництво без прибутку, а друге — розширення виробництва за рахунок посилення експлуатації кріпосних селян. Аналізуючи проблеми праці, він поділив її на «зрівняну», тобто необхідну, і «дарункову», або додаткову. Під «дарунком» розумів частину виробленого продукту праці, яку його виробники, селяни та ремісники, віддавали безоплатно власникові засобів виробництва чи землі. Як вважав Я. Козельський, праця — це єдине джерело багатства, однак праця кріпака втрачає ефективність внаслідок його незацікавленості в результатах виробництва. Для збільшення суспільного багатства мислитель пропонував запровадити обов’язкову і загальну примусову трудову повинність для всіх працездатних, у тому числі шляхтичів, а продуктивність праці підвищувати засобами морального та матеріального заохочення. Я. Козельський раніше за А. Сміта відкинув твердження фізіократів про сільськогосподарську працю у землеробстві як єдине джерело утворення «чистого продукту ». Праця, стверджував український філософ, є джерелом багатства в будь-якій сфері виробництва.

Соціальним ідеалом українського філософа було суспільство рівноправних людей на принципах соціальної, політичної, правової та господарської свободи. Мислитель був переконаний, що рівна праця забезпечить рівне споживання для всіх, життя в достатку і без злиднів. Ідею рівності Я. Козельський поширював і на власність. Кожна людина, міркував він, має право на власність і на продукт своєї праці. Найефективнішою формою власності філософ вважав дрібну приватну власність, а спонукальним мотивом господарської діяльності дрібного власника — особисту вигоду. При цьому Я. Козельський стверджував, що найдоцільнішим варіантом вирішення проблеми власності є її рівномірний розподіл між дрібними власниками.

Радикальні заходи пропонував депутат Комісії зі складання Новогоуложенія А. Алейников. Він критикував у своїх виступах кріпосницькі порядки, намагався розкрити причини тяжкого становища найбідніших верств населення (селян, рядових козаків та міської голоти), ставив питання щодо ліквідації кріпацтва. З метою підвищення ефективності промислового виробництва А. Алейников пропонував використовувати вільнонайману працю, а не працю кріпаків.

Центральне місце в економічних поглядах Григорія Сковороди (1722−1794) займає проблема людини та роль праці в її житті. Він стверджував, що кожна людина повинна пізнати власну внутрішню природу, яку визначає здатність до праці. Пізнавши свою внутрішню сутність, людина повинна вибрати собі гідне заняття, до якого вона найбільш схильна, в якому може найповніше розкрити свої здібності. Пізнання людиною своєї внутрішньої природи та вибір роду діяльності за здібностями робить працю радісною, суспільно корисною, а людину — щасливою. Праця є основою добробуту, початок і кінець радощів і смутку людини, суспільства. Він засуджував і висміював у своїх творах марнотратство та дармоїдство, паразитизм і прагнення непомірного збагачення в українському суспільстві. Ці вади негативно впливають на людину, яка втрачає людську сутність і гідність.

Г. Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на наступні покоління українців своєю етичною наукою та власним життям. Сучасники бачили в ньому «мандрівну академію», а його самого вважали за університет. Він мав багато учнів, яких називали «сковородинцями», вважали добрими та порядними людьми.

Господарство України