Розвиток промисловості. Мануфактурний період української промисловості

Промисловість України характеризувалася співіснуванням таких історичних форм, як домашня промисловість, сільське та міське ремесла, промисли, кустарне виробництво та мануфактурна промисловість.

Домашньою промисловістю займалися селяни та козаки у вільний від землеробства час, виготовляючи насамперед вироби побутового призначення. Феодально залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею, полотном, сукном та ін.

Ремесло переросло у дрібнотоварне виробництво. Важливим показником розвитку міського ремесла було зростання кількості ремісників. У середині XVII ст. у Руському і Волинському воєводствах налічувалось понад 8000 ремісників. За даними перепису 1666 р., у 36 містах Лівобережної України ремісники становили 26 % жителів. У Гетьманщині найбільшими ремісничими центрами були Ніжин (42,3 % усіх дворів були ремісничими), Стародуб (48,5 %), Гадяч (16 %). У Києві працювало 4 тис. ремісників. У Харківському намісництві ремеслом займався 1 % населення, в Катеринославському ― 4 %. За даними австрійського перепису 1773 р., у Галичині налічували майже 60 тис. ремісників і торговців. У Закарпатті в 1715 р. було 119 ремісників (0,46 % мешканців міста), у 1780 р. в Ужгороді ― 226 осіб.

Ремесло набуло галузевого характеру, зросла кількість ремісничих спеціальностей. У першій половині XVII ст. їх налічувалось понад 270, у кінці ХVІІІ ст. ― до 300. Кількість цехів упродовж XVI ст. — першої половини XVII ст. збільшилася. Чисельність майстрів у цехах була різна: від 4 до 50. Вступ до цеху нових членів утруднювали, збільшували строки учнівства. Самостійність цехів обмежувалася залежністю від власника міста, сплатою грошового та натурального чиншу. Цехи залишалися польсько-німецькими за національною ознакою. Українців не допускали до багатьох цехів, забороняли мати власні майстерні. Зростало значення праці партачів (позацехових майстрів). Наприклад, у першій половині XVII ст. партачі становили понад 40 % від усіх ремісників Львова. Вони працювали на власника юридики і на ринок, конкуруючи з цеховими ремісниками.

У ході Національно-визвольної революції середини XVII ст. українські ремісники завоювали право вступати в будь-який цех і займатися всіма видами ремесла. Типовим стало об’єднання ремісників різних спеціальностей в одному цеху. Так, за царською грамотою 1660 р., київські ремісники з понад 30 спеціальностями належали до чотирьох цехів.

У Гетьманщині та Слобожанщині козацька і російська адміністрація активно втручалася в справи цехів: підтверджувала привілеї, давала дозвіл на відкриття нових, визначала їх права і статус ремісників. Царський уряд офіційно дозволив партачам займатися ремеслом. Головними правами цехів були самоврядування, право судити своїх членів, крім кримінальних справ, займатися ремеслом і торгувати виробленими товарами, контролювати промислове виробництво у містах. У багатьох цехах відбувався процес майнової диференціації. Стала звичайним явищем практика використання наймитів, кількість яких становила 10—15 осіб. В 1785 р. в Україні поширилось російське ремісниче законодавство.

У західних і правобережних землях упродовж XVIII ст. кількість цехів зменшувалася порівняно з першою половиною XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, в інших містах ― по 6—9. Діяльність цехів контролював власник міста.

Сільське ремесло та промисли набули значного поширення, дедалі більше відокремившись від сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного фаху, для яких ремесло було головним заняттям, а не додатком до сільського господарства. В першій половині XVII ст. сільські ремісники становили 3 % населення України. Сформувалася кустарна промисловість, виокремилися ремісничі промислові сільські райони. Відбувався процес підпорядкування сільського ремесла міському. Скупники ставали посередниками між виробником і споживачем.

Розвиток дрібнотоварного виробництва створював умови для формування вищої форми промисловості ― мануфактурної.

Мануфактурний період промисловості в Україні в історико-економічній літературі поділяють на два періоди. В XVI ст. — першій половині XVIII ст. розвивалися дрібні розпорошені та централізовані мануфактури, у другій половині XVIII ст. — 30-ті роки XIX ст. ― великі централізовані мануфактури.

Виникнення мануфактур відбувалося на основі сільських промислів, міського ремесла та кустарного виробництва такими шляхами: виробник ставав підприємцем; торговий капітал підпорядковував промислове виробництво; засновували приватні особи та держава. Позитивним чинником була власність на мануфактури представників усіх верств населення України (купців, шляхти, міщан, козаків, селян). У Лівобережній і Слобідській Україні в кінці XVII ст. — на початку XVIII ст. працювали понад 200 мануфактур. Будівництво великих централізованих мануфактур почалося в 20-х роках XVIII ст. як промислова політика Петра І. У кінці XVIII ст. було 40 великих централізованих мануфактур. У Західній та Правобережній Україні такі мануфактури почали засновувати в 70-х роках XVIII ст.

За формами власності мануфактури поділялися на державні (казенні) та приватні (магнатські, шляхетські, купецькі, козацькі, селянські, змішані). За характером праці ― капіталістичні на найманій праці, кріпосницькі на примусовій та змішані. В Україні наймані робітники були майстрами-спеціалістами та переважно поміщицькими селянами на грошовій ренті. Найману працю широко застосовували купецькі, козацькі та селянські мануфактури. Поширилося три види кріпосних мануфактур: казенні, на яких працювали кріпосні робітники; вотчинні, які засновували феодали у фільварках, селяни на них працювали на умовах відробіткової ренти, не були позбавлені землі та засобів виробництва; посесійні, що були лише в умовному спадковому користуванні купців, яким згідно з указом 1721 р. Петра I дозволили купувати кріпосних селян для роботи на мануфактурах. До казенних та посесійних підприємств приписували державних селян, для яких податки замінювали відробітками на мануфактурах. Приписні селяни були лише тимчасовими працівниками на визначений строк. Частина вотчинних (феодальних) мануфактур здавалась в оренду.

Більшість учених вважають, що кріпосницька мануфактура ― це специфічна форма товарного виробництва, яка використовувала природні та людські ресурси феодального маєтку, ґрунтувалася на праці кріпосних селян на основі позаекономічного примусу. Робоча сила селянина товаром не була.

Мануфактури виникли в таких галузях промисловості, як харчова (борошномельна, салотопна, цукрова, винокуріння, виробництво олії), легка (текстильна: сукняна, полотняна, канатна), металургійна, лісова (паперова, поташна), хімічна (селітряна), миловаріння, друкарська, скляна. Енергетичною основою мануфактурного виробництва був водяний млин як гідроенергетична установка. Почали використовуватися ремісничі та механічні робочі машини, закуплені у Великій Британії. Однак цей процес не набув послідовного, систематичного характеру.

Основним видом транспорту були гужові засоби, які використовували у двох експлуатаційних режимах ― чумацтво і гужова повинність.

Промислова політика Російської держави щодо українських земель базувалась на воєнних і господарських цілях та ідеях європейського меркантилізму. Царський уряд був організатором мануфактурної промисловості, надавав безвідсоткові грошові позики (до 20—30 тис. руб.), підтримував монопольні права власників мануфактур, залучав іноземні та вітчизняні капітали. Щорічні асигнування на будівництво мануфактур за Петра I становили 10 %. Держава була споживачем товарів мануфактурної промисловості, зобов’язувала власників мануфактур продавати свої товари державним відомствам. Берг- і Мануфактур-колегії контролювали обов’язкові відносини між мануфактурами та державою.