Порушення права на перехресний допит; 3 страница

8. Визначені у ст. 93 КПК способи отримання доказів не підлягають поши­
рювальному тлумаченню. Використання як доказів результатів усіх інших дій
слід визнати недопустимим у кримінальному процесі. Це, зокрема, стосується
використання так званих «нетрадиційних методів» отримання доказів, тобто
таких, що не відповідають критеріям наукової достовірності, не є загальнові­
домими, не отримали закріплення у нормах КПК, атому не мають і юридичної
сили (застосування поліграфа, допит під гіпнозом, використання екстрасенсор­
них здібностей людини тощо). Останні за необхідності можуть розглядатись
лише як непроцесуальний (тактичний) варіант для пошуку джерел фактич­
них даних, які матимуть доказове значення за умови чіткого виконання вимог
ст.ст. 84-89 КПК.

9. Серед способів збирання доказів слідчі (розшукові) дії мають найбіль­
шу питому вагу. Слідчі (розшукові) дії зі збирання і перевірки доказів - це час­
тина процесуальних дій, які відбуваються у повній відповідності з вимогами
кримінального процесуального закону в кримінальному провадженні. Вони
спрямовані на збирання та перевірку доказів, а також встановлення обставин,
що мають значення для цієї кримінальної справи.

Правова регламентація слідчих (розшукових) дій передбачає систему пра­вил поведінки суб'єкта доказування та інших учасників процесу при збиранні й перевірці доказів. Вказані правила можна поділити на чотири групи: а) умо­ви (підстави), за яких можливо проведення тієї чи іншої слідчої (розшукової) дії; б) правила, що регламентують поведінку учасників слідчої (розшукової) дії (коло осіб-учасників; гарантії прав та законних інтересів учасників процесу­альної дії; сутність пізнавально-пошукових операцій та умови, що забезпечу­ють їх ефективність); в) заходи процесуального примусу, застосування яких є

250_______________________________

можливим для того, щоб примусити учасників слідчих дій до виконання покла­дених на них обов'язків; г) правила посвідчення й фіксації результатів та ходу слідчих дій у процесуальних актах.

10. Посвідчення і фіксація не є тотожними поняттями. Фіксація доказової інформації у встановленій процесуальній формі передбачає складання слідчим протоколів слідчих (розшукових) дій, постанов (див. ст. 104, ч. 5 ст. 110 КПК), застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження (див. ст. 107 КПК). Під посвідчувальним процесом розуміються заходи, що спеціаль­но застосовуються слідчим та іншими учасниками процесу для підтверджен­ня факту, змісту й результатів дій, дійсності матеріальних об'єктів, цілісності упакувань, відсутності доступу в приміщення чи сховище тощо з метою спро­щення і надійності доказування посвідчених даних у ході наступного розслі­дування і судового розгляду справи (накладення пломб, печаток; нумерування матеріальних носіїв інформації; посвідчення ходу і результатів слідчих дій під­писами слідчого і понятих тощо).

11.3 питанням фіксації результатів проведення слідчих дій пов'язана про­блема так званої «об'єктивізації» доказування і похідна від неї - регламентація використання в доказуванні науково-технічних засобів. В юридичній літературі під об'єктивізацією розуміється діяльність учасників досудового розслідуван­ня, спрямована ня встановлення і закріплення фактичних даних за допомогою засобі?, на які суттєво не впливають суб'єктивні фактори. Особливо важли­вим вбачаться застосовувати в доказуванні такі способи збирання доказів, які б додатково до показань живих осіб (значення яких не слід недооцінюва­ти) забезпечували введення у процес об'єктивної інформації, що не піддається суб'єктивним викривленням. Особливого значення набуває додержання умов проведення об'єктивізації доказування, які у загальному вигляді можна визна­чити таким чином: своєчасне проведення слідчих дій; знання й уміння слідчих застосовувати техніко-криміналістичні засоби і методи; широке залучення до проведення слідчих дій спеціалістів.

12. Використання будь-яких техніко-криміналістичних засобів і методів у
кримінальному судочинстві повинно задовольняти такі загальні умови: а) дотри­
мання морально-етичних засад (безпека для здоров'я особи, щодо якої здійсню­
ється дослідження; у необхідних випадках - добровільна згода особи на прове­
дення такого дослідження; відповідність морально-етичним нормам суспільства);
б) дотримання пізнавальних закономірностей (науково обгрунтована можливість
і практична результативність випробування; можливість отримання об'єктивних,
достовірних, таких, що можна перевірити, результатів); в) дотримання організа­
ційно-правових умов (чітка законодавча регламентація порядку їх застосування,
фіксації отриманих результатів, прав та обов'язків осіб-учасників та правових
наслідків; застосовування цих засобів і тлумачення отриманих результатів тільки
компетентними фахівцями, спеціально на те уповноваженими, тощо).

13. Аналіз кримінального процесуального законодавства свідчить, що
метою слідчих дій є не тільки збирання (формування) доказів. Зокрема, треба

________________ 251

мати на увазі, що збирання доказів об'єктивно пов'язане з їх перевіркою, що створює передумови для розширення пізнання в кримінальній справі та основу наступної оцінки доказів. Різниця між цими складовими доказування (збиран­ням та перевіркою доказів) полягає в тому, що перевірка здійснюється як за допомогою практичних дій, так і логічним шляхом. Збирання ж доказів від­бувається здебільшого під час практичних дій. Перевірка доказів відбувається уже в процесі формування їх при проведенні відповідної слідчої (розшукової) дії. Вона передбачає широке застосування таких логічних прийомів, як аналіз та синтез встановлених у провадженні фактів, їх порівняння та співставлення. Тому перевірку доказів не можна розуміти таким чином, що спочатку їх треба зібрати, а потім перевірити. Такий підхід не відповідає дійсності і спотворює реальний процес пізнання в кримінальній справі, оскільки докази перевіряють­ся протягом усього часу їх збирання.

14. У ході слідчих (розшукових) дій можуть бути отримані й інші резуль­
тати, безпосередньо не зв'язані з отриманням нових доказів або їх перевіркою.
Наприклад, у ході обшуку (див. ст.ст. 234, 236 КПК) може відбуватись пошук і
вилучення цінностей і майна обвинуваченого або підозрюваного з метою забез­
печення цивільного позову або можливої конфіскації майна. Водночас, можуть
бути вилучені предмети і документи, заборонені законом для обігу, незалежно
від їх відношення до провадження. При провадженні слідчих (розшукових) дій
суб'єкт доказування також почасти стикається із протидією з боку окремих за­
інтересованих осіб: з опором при вилученні предметів, зі спробою їх приховати
або знищити, вплинути на позицію слідчого, свідка чи іншого обвинувачено­
го тощо. Спостереження цих фактів є побічним (не спланованим) результатом
слідчої дії. Слід також мати на увазі, що подібні факти можуть мати доказове
значення, а тому вони повинні обов'язково фіксуватись у протоколах слідчих
дій.

15. Сукупність вимог щодо допустимих джерел доказів, мети слідчої дії,
належності до предмета доказування певного обсягу і характеру відомостей, які
необхідно отримати як достатню підставу для логічного висновку про можли­
вість досягнення мети, становлять специфічну програму прийняття суб'єктом
доказування самостійного рішення щодо обрання найефективнішої слідчої дії
й науково-технічних засобів, що за своїми цілями та механізмом проведення
найбільш придатні для максимально повного і достовірного отримання потріб­
ної інформації.

16. Суттєвим фактором обрання виду та черговості проведення відповід­
них слідчих (розшукових) дій є визначення їх невідкладності, і нормативне за­
кріплення якої не є можливим. При визначенні першочергових слідчих (роз­
шукових) дій необхідно враховувати положення методики розслідування у цій
категорії кримінальних справ, характер наявної інформації, динамічний розви­
ток слідчої ситуації у конкретній кримінальній справі тощо. Зокрема, передусім
необхідно проводити слідчі (розшукові) дії, спрямовані: на фіксацію фактичних
даних, які перебувають під загрозою зникнення (допит тяжкопораненого, осо-

би похилого віку, пасажира на шляху переміщення, огляд місця події тощо); на попередження спроб приховати, знищити або викривити відомості, що мають доказове значення; на отримання доказів, що можуть мати більш повний та до­стовірний характер відомостей щодо шуканих обставин (допит осіб-очевидців тощо); слідчі (розшукові) дії, проведення яких пов'язане із тривалістю у часі (складні експертизи, ревізії, виконання окремих доручень та клопотань щодо міжнародно-правової допомоги тощо).

17. У ч. 2 ст. 93 КПК вказується, що сторона обвинувачення збирає до­кази також шляхом проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Умови їх проведення та перелік дається в главі 21 КПК. При вирішенні питання про ви­користання результатів негласних слідчих (розшукових) дій у доказуванні необ­хідно керуватися положеннями ч. 2 ст. 84, в якій вказується, що процесуальни­ми джерелами (видами) доказів можуть бути лише показання, речові докази, документи, висновки експертів, а також вимогами ст.ст. 86-89 КПК. Принципо­вим є положення ч. 1 ст. 256 КПК, згідно з яким «протоколи щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій, аудіо- або відеозаписи, фотознімки, інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час їх проведення речі і документи або їх копії можуть використовуватися в доказуванні на тих самих підставах, що і результати проведення інших слідчих (розшукови**¹ -ій під час досудового розслідування». Це означає, що результати проіедення негласних слідчих (розшукових) дій, протоколи, аудіо- або відеоза­писи, фотознімки, інші результати, здобуті за допомогою застосування техніч­них засобів, вилучені під час їх проведення речі і документи або їх копії пови­нні набути статусу таких видів доказів, як документи, речові докази, висновки експертів відповідно до процесуальної форми їх отримання (ст.ст. 98, 99, 101, 102 КПК). У ч. 2 і 3 ст. 256 КПК також наголошується, що як свідки можуть бути допитані особи, що проводили негласні слідчі (розшукові) дії, або ті, хто залучався, і ті, щодо яких проводилися ці заходи, згідно з порядком, передбаче­ним ст.ст. 95-97 КПК. Таким чином, результати проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть бути визнані у разі їх допустимості та належності.

18. Сторони обвинувачення та захисту також наділені правом витребу­вання та отримання від органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів переві­рок. Це рівноцінні і самостійні способи збирання документів - доказів. Вони прості за формою, не зачіпають законні права та інтереси громадян. Фактично в результаті вказаних процедур можуть бути отримані предмети з документами, які набувають статус документів-доказів або речових доказів лише після про­ведення належних процесуальних дій (огляду, експертизи).

Витребування - це пред'явлення письмової або усної вимоги сторонами обвинувачення чи захисту посадовим особам і громадянам про пред'явлення письмових документів чи предметів; виконання вимог адресатами; прийняття сторонами обвинувачення і захисту об'єктів і та фіксація цієї дії в кримінальному

 

252

провадженні. Витребування слід застосовувати: І) коли відомо, у кого чи де зберігається предмет або документ: 2) коли відсутня загроза того, що документ або предмет будуть знищені, внесено в них зміни в період між вимогою і до­ставлянням об'єктів.

Отримання - це доставляння сторонами обвинувачення та захисту, поса­довими особами та громадянами письмових документів та предметів з прохан­ням про їх залучення до кримінального провадження з фіксацією цього факту.

19. Сторона захисту може впливати на формування доказової бази кримі­
нального провадження шляхом ініціювання проведення слідчих (розшукових)
та негласних слідчих (розшукових) дій. Про особливості проведення таких
слідчих (розшукових) дій див. коментар до ч. 6 ст. 246 КПК.

20. Відповідно до п. 8 ч. З ст. 42, ч. 5 ст. 44, ч. 4 ст. 46, п. З ч. 1 ст. 56,
ч. 4 ст. 58, ч. З ст. 61, ч. З ст. 62, ч. З ст. 63 КПК мають право збирати і подава­
ти докази слідчому, прокурору, слідчому судді, підозрюваний, обвинувачений,
законний представник підозрюваного, обвинуваченого, захисник, потерпілий,
представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх пред­
ставники.

С т а т т я 94. Оцінка доказів

1. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд ja своїм внутрішнім пере­
конанням, яке грунтується на всебічному, повному й неупередженому
дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись зако­
ном, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, до­
стовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та
взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

2. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

 

1. У теорії кримінального процесу та на практиці сформувалось стійке
розуміння поняття оцінки доказів як розумової, логічної діяльності, що при­
зводить до таких правових ознак доказів, як допустимість, належність, досто­
вірність та достатність кожного окремого доказу та їх сукупності для форму­
лювання висновків, рішень у справі (про поняття правових ознак доказів див.
коментар до ст. 84 КПК). Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомос­
тей, які в ньому містяться, здійснюється шляхом зіставлення відомостей, що
відносяться до однієї і тієї ж обставини, із відповідним змістом аналогічного
джерела доказів (наприклад, показань обвинуваченого, що одержані у різний
час або під час проведення різних слідчих дій: допиту, очної ставки тощо).

2. Оцінка доказів тісно переплітається з їх перевіркою. У науці кримі­
нального процесу є загальновизнаним положення, що логічний етап перевірки
доказів починається з їх аналізу й синтезу. Аналіз проводиться шляхом умовно­
го роз'єднання змісту й джерела. Аналізуючи зміст доказу, суб'єкт доказування
більш глибоко пізнає його узгодженість чи неузгодженість з іншими доказами
і таким чином збільшує своє уявлення про обставини події, що досліджується,

254 ______________________________________________________________

або доходить необхідності отримати нові докази. Самостійний аналіз джерела доказу надає можливість виявити його особливості, які дозволяють вести мову про об'єктивність і правдивість джерела. Зокрема, на показання свідка можуть впливати його вік, професія, стан здоров'я і органів чуття, обставини сприй­няття подій та явищ, соціальні ознаки, зумовлені рівнем інтелекту, службовим і сімейним статусом тощо. Аналіз доказів передбачає і їх синтез, тобто перевірку в сукупності. Такий підхід до перевірки доказів дає можливість аналізувати їх з точки зору суперечливості або достовірності, повноти чи неповноти, логічного зв'язку або відсутності такого тощо.

Слідчий, наприклад, при отриманні якогось окремого доказу піддає його перевірці, збирає при цьому нові докази. Потім він оцінює зібрану сукупність доказів, порівнює їх між собою. Якщо отриманий доказ буде підтверджений недостатньо або певні суперечності не будуть усунуті, виникає необхідність отримати нові докази. Таким чином, оцінка доказів існує не тільки на заключ­ному етапі доказування при дослідженні всієї сукупності зібраних і переві­рених доказів, тобто протягом всього процесу доказування. Саме в результаті такої оцінки слідчий отримує нове похідне знання про те, наприклад, що обви­нувачений (підозрюваний) у справі може переховуватися від слідства та суду, перешкоджати встановленню істини у кримінальному провадженні або займа­ється злочинною діяльністю. Таке знання стає підґрунтям для вибору виду за­побіжного заходу і спрямоване, зокрема, на забезпечення ефективного процесу доказувакчя в цілому. 1 навпаки, допущені при такій оцінці помилки слідчого перешкоджають розвитку і завершенню доказування у кримінальній справі.

3. Перевірку не можна ототожнювати з оцінкою доказів, оскільки оцін­
ку становить суто розумовий (логічний) процес, а поєднання цього процесу з
практичними діями складає перевірку доказів. До того ж, у першому випадку
досліджуються один чи кілька доказів, переважно з метою встановлення їх зміс­
ту та допустимості; а в іншому - тільки зміст усіх зібраних і перевірених до­
казів, а також кожного доказу окремо, зв'язки і відносини між ними, обставини,
котрі ними встановлюються. Наприклад, якщо достовірність доказів повною
мірою може бути не встановлена через обмежену кількість доказів і заслуговує
на оцінку з урахуванням повної сукупності доказів у справі, то належність і до­
пустимість можуть бути встановлені вже на етапі збирання і перевірки доказів.

4. У коментованій статті закріплено засаду вільної оцінки доказів. Серед
головних умов вільної оцінки доказів, яка носить обов'язковий характер для
всіх суб'єктів оцінки, що ведуть процес, законодавець називає такі:

необхідність формування внутрішнього переконання;

необхідність всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності;

необхідність керуватись законом;

ніякі докази не мають для суб'єкта оцінки наперед встановленої сили.

Внутрішнє переконання доцільно розглядати як мету (результат) оцін­ки доказів у разі прийняття будь-якого процесуального рішення. Внутрішнє

_____________________ 255

переконання — це такий стан свідомості суб'єкта оцінки, коли він вважає, що зібрані й перевірені у справі докази є достатніми для вирішення питання щодо наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування, або інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і впев­нений у правильності свого висновку та готовий до практичних дій відповідно до отриманих знань.

Закономірна присутність психологічного компоненту у формуванні вну­трішнього переконання суб'єкта оцінки зумовлює неминучий вплив його почут­тів на результати оцінки доказів і якість рішень, що приймаються. На внутрішнє переконання впливають також морально-етичні, ситуативні, цілеспрямувальні, соціальні чинники. Це не означає, що суб'єкт оцінки вправі приймати процесу­альні рішення лише за наявності у нього внутрішнього переконання: саме по собі внутрішнє переконання не має правового значення. Стаття 94 КПК вимагає, щоб ця впевненість ґрунтувалась на «всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності» у відповідності з вимогами закону, тобто закон вимагає, щоб внутрішнє переконання було обгрунтованим. Вимоги закону щодо розгляду обставин справи слід розглядати і як вимоги щодо оцінки відпо­відних доказів. Це пов'язано з тим, що процесуальне рішення приймається на підставі всебічної, повної і об'єктивної оцінки зібраних і перевірених на поточ­ний момент доказів, а не обставин справи. Тому внутрішнє переконання, до якого приходять суб'єкти оцінки, перш за все грунтується саме на такому всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх доказів у їх сукупності. Шлях внутріш­нього переконання повинен відображуватись через мотивування висновків. Це дозволяє його перевірити і дійти висновку про правильність або помилковість.

Показання

С т а т т я 95. Показання

1. Показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій фор­
мі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим,
експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що
мають значення для цього кримінального провадження.

2. Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право давати по­
казання під час досудового розслідування та судового розгляду.

3. Свідок, експерт зобов'язані давати показання слідчому, прокурору,
слідчому судді та суду в установленому цим Кодексом порядку.

4. Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які
він безпосередньо сприймав під час судового засідання або на отриманих у
порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрун­
товувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або
посилатися на них.

5. Особа дас показання лише щодо фактів, які вона сприймала осо­
бисто, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

 

6. Висновок або думка особи, яка дає показання, можуть визнаватися
судом доказом, лише якщо такий висновок або думка корисні для ясного
розуміння показань (їх частини) і грунтуються на спеціальних знаннях в
розумінні статті 101 цього Кодексу.

7. Якщо особа, яка дас показання, висловила думку або висновок, що
грунтується на спеціальних знаннях у розумінні статті 101 цього Кодексу,
а суд не визнав їх недопустимими доказами в порядку, передбаченому час­
тиною другою статті 89 цього Кодексу, інша сторона має право допитати
особу згідно з правилами допиту експерта.

8. Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право
отримувати від учасників кримінального провадження та інших осіб за їх
згодою пояснення, які не є джерелом доказів.

На основі способу отримання законодавець виділив такий вид доказів, як показання, що має різновиди залежно від особливостей процесуального поло­ження джерела доказів, наявності чи відсутності процесуального інтересу та відношення до підозри і обвинувачення (показання обвинуваченого, підозрю­ваного, свідка, потерпілого, експерта).

1. Показання обвинуваченого - усне повідомлення особи, щодо якої об-винувальн:'.:": птгг.предано до суду в порядку, передбаченому ст. 291 КПК, про обставини, що підлягають доказуванню, і дається добровільно на допиті в уста­новленому законом порядку.

Процесуальне положення обвинуваченого як учасника кримінальної про­цесуальної діяльності має специфічну природу, оскільки це особа, яка може бути визнана винною і піддана покаранню. Для обвинуваченого передбаче­ний не обов'язок, а право давати показання. При особливій заінтересованості обвинуваченого в результатах справи передбачається добровільність надання ним показань. Тільки за такої умови можна говорити про достовірність повідо­млених ним даних. Навпаки, примусовий порядок отримання показань обви­нуваченого в кожному випадку дає підстави для визнання їх недостовірними.

Звільнення обвинуваченого від відповідальності за надання завідомо не­правдивих показань пояснюється інтересами правильної організації захисту. Водночас, надання йому права на дачу показань свідчить про те, що дача не­правдивих показань входить у зміст права обвинуваченого на захист. Запере­чення щодо права обвинуваченого давати будь-які показання по суті справи є результатом змішування правових і моральних норм поведінки обвинувачено­го. З огляду на це не можна факт дачі обвинуваченим неправдивих показань розцінювати як обставину, що обтяжує покарання. Факт дачі обвинуваченим неправдивих показань, якщо він не пов'язаний з обмовою невинної особи, не повинен розцінюватися як обставина, що тягне за собою негативні право­ві наслідки для обвинуваченого. Зміст неправдивих показань обвинуваченого може бути різним: повне чи часткове визнання винуватості у вчиненні злочи­ну або повне заперечення винуватості й окремих доказів. Проте встановлення

-------------------------------------------------------------------------------------------- 257

неправдивості визнання обвинуваченим своєї вини не може бути доказом його невинуватості, так само як факт неправдивості показань обвинуваченого, що заперечує свою винність, не може бути взятим за основу обвинувачення. Сам факт дачі неправдивих показань не трансформується в обвинувальний доказ, оскільки це суперечить засадам кримінального процесу, дотримання яких є обов'язковою умовою допустимості доказів.

Обвинувачений здійснює свій захист не тільки шляхом повідомлення да­них, що відносяться до фактів справи, а й за допомогою пояснень цих фактів. Пояснення і показання, що не мають фактичних даних про обставини вчинен­ня злочину, доказового значення не мають. Згідно з поняттям доказу в кри­мінальному процесі не можуть визнаватися доказами висновки і думки обви­нуваченого щодо юридично значимих фактів. Не мають доказового значення і дані, повідомлені обвинуваченим без посилання на джерело інформації. По­казання обвинуваченого, для того щоб стати доказами, повинні бути отримані при допиті на судовому слідстві в порядку ст. 351 КПК. Ця ознака показань обвинуваченого характерна способу їх отримання і є підставою для їх відмеж­ування від інших пояснень, заяв, повідомлень обвинуваченого, що не мають доказового значення, але використовуються обвинуваченим для свого захисту. Якщо обвинувачений висловлюється нечітко або з його слів не можна ді­йти висновку, чи визнає він обставини, чи заперечує проти них, суд має право вимагати від нього конкретної відповіді - «так» чи «ні».

Визнання обвинуваченим своєї вини характеризується такими рисами: а) зізнання обвинуваченого є доказом; б) зізнання обвинуваченого має істот­не значення для повноти розслідування; в) зізнання обвинуваченого необхідно перевіряти і оцінювати разом з іншими доказами; г) розслідування не повинно вестися тільки в напрямі отримання зізнання обвинуваченого.

Заперечення обвинуваченим своєї вини може бути доказом, якщо він на підтвердження невинуватості повідомляє про конкретні факти, що усувають його причетність до вчинення злочину. Такі показання необхідно перевіряти і оцінювати сторонами обвинувачення та захисту в сукупності з іншими до­казами.

Показання обвинуваченого стосовно інших осіб можуть бути доказами, якщо обвинувачений повідомляє дані про вчинення чи не вчинення того злочи­ну, в якому обвинувачується сам. Показання, в яких обвинувачений повідомляє про злочинну (незлочинну) діяльність інших осіб, не пов'язану з його справою, є показаннями свідка в іншому кримінальному провадженні. У цих випадках обвинувачений мусить бути допитаним у іншому провадженні як свідок.

2. Доказами у кримінальній справі можуть бути лише такі показання підозрюваного, в яких є дані про факти, що відносяться до конкретного кримі­нального провадження. Основна особливість показань підозрюваного в тому, що вони є засобом його захисту. Його показання можуть призвести до закриття кримінального провадження, звільнення його з-під варти, повної реабілітації або до того, що йому буде правильно сформульована підозра.

Підозрюваний зацікавлений у результатах провадження. Він не може не­сти відповідальність за відмову від дачі показань і за надання завідомо неправ­дивих показань. Показання підозрюваного можуть містити не тільки дані про певні факти, а й їх пояснення. Предмет показань підозрюваного в чинному КПК не визначено. Очевидно, він визначається змістом того документа, винесення якого вводить підозрюваного в процес. Як у повідомленні про підозру, поста­нові про застосування як запобіжного заходу взяття під варту, так і в протоколі затримання повинна бути вказівка на злочин, який, як передбачається, вчинив підозрюваний. Тому змістом показань підозрюваного можуть бути дані про будь-які факти, пов'язані з цим злочином, а також факти щодо виявлення слідів злочинів. Обсяг показань підозрюваного значною мірою залежить від змісту повідомлення про підозру, протоколу затримання і постанови про застосування як запобіжного заходу взяття під варту. Ознайомившись з повідомленням про підозру, протоколом, постановою, підозрюваний може інколи і не дати розгор­нутих показань. Причинами цього можуть бути невинуватість підозрюваного або його небажання давати показання. У будь-яких випадках прокурор, слідчий змушені більш конкретно, ніж це відображено в протоколі, постанові, повідо­мленні довести до відома підозрюваного про підстави підозри, про наявність окремих, а інколи і всіх доказів, які є в матеріалах кримінального провадження.