Загальні принципи формування систем вищої освіти європейских країн

ЗМІСТ

 

Вступ Стор.

Загальні принципи формування систем вищої освіти європейських країн 5

Стратегія та сучасні тенденції розвитку університетської освіти України в контексті Європейського простору вищої освіти на період до 2020р 10

Семінар "Компетенції для майбутнього" для Національних команд експертів з реформування вищої освіти 18 4. Освітні програми ЄС для університетів та студентів 19

Формування системи вищої освіти в Польщі 20

Система освіти в Польщі - Загальна характеристика 25

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

 

Подальші соціально-економічні й політичні зміни в суспільстві, зміцнення державності України, входження її в цивілізоване світове співтовариство неможливі без структурної реформи національної системи вищої освіти, спрямованої на забезпечення мобільності, працевлаштування та конкурентоспроможності фахівців з вищої освіти. Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітній і науковий простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог. Однією із передумов входження України до єдиної Європейської зони вищої освіти є реалізація системою вищої освіти України ідей Болонського процесу.

У 1997 році під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких і сформулювали згодом принципи Болонської декларації. Лісабонська угода декларує наявність і цінність різноманітних освітніх систем і ставить за мету створення умов, за яких більша кількість людей, скориставшись усіма цінностями і надбаннями національних систем освіти і науки, зможе бути мобільними на європейському ринку праці.

Через рік чотири країни — Франція. Італія. Велика Британія та Німеччина — підписали так звану Сорбонську декларацію, завдання якої спрямовані на створення відкритого європейського простору вищої освіти, який має стати більш конкурентоспроможним на світовому ринку освітніх послуг. Основна ідея цих документів — двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ECTS). міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти та надання йому права продовжувати навчання за освітніми програмами магістра, з дотриманням положень Лісабонської угоди.

Загалом визначальними критеріями освіти в рамках Болонського процесу є: якість підготовки фахівців; зміцнення довіри між суб'єктами освіти; відповідність європейському ринку праці; мобільність; сумісність кваліфікації на вузівському та після-вузівському етапах підготовки; посилення конкурентоспроможності Європейської системи освіти.

Даний звіт носить науково-дослідницький характер і спрямований на аналіз європейських систем освіти в контексті Болонського процесу. Звісно, впровадження Болонського процесу і в Європі і в Україні має як позитивні, так і негативні риси та вищої освіти Польщі

ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМ ВИЩОЇ ОСВІТИ ЄВРОПЕЙСКИХ КРАЇН

 

Система освіти країни, як і культура її народу, є унікальним явищем, незрівнянно складнішим, ніж інші системи (транспорту, зв'язку, безпеки), бо глибоко пов'язана з духовними і матеріальними аспектами минулого і сучасного. З огляду на це у кожній країні освіта та її організація мають свої особливості. Проте ініціаторами змін у системі освіти виступають не її власні проблеми чи системні чинники, а ті, які перебувають поза нею, насамперед, пріоритети й вимоги до навчання і виховання, спричинені включенням даної країни до спільного руху світового співтовариства у майбутнє, змінами у виробництві, культурі та поведінці. Відтак, при реформі вищої освіти, з одного боку, враховуються пріоритети збереження культурної різноманітності національних систем освіти, а з іншого завдання поліпшення міжнародної співпраці, мобільності, працевлаштування студентів у Європейському чи міжнародному ареалі, міжнародної конкурентоспроможності закладів вищої освіти.

Структура світової вищої освіти видасться надзвичайно різноманітною, однак домінують дві тенденції:

1. Унітарна, або єдина, система, коли вища освіта забезпечується університетами чи відповідними до них закладами. Такі заклади пропонують як загальні академічні ступені, так і професійно орієнтовані програми різної тривалості і рівня. В унітарнійсистемі вищої освіти до її складу входять лише університети (частка інших ВНЗ становить незначний відсоток). Такою с освіта в Італії. Іспанії, Автрії, Фінляндії, Швеції.

2. Бінарна, або подвійна, система з традиційним університетським сектором, що так чи інакше опирається на концепцію Humboldt університету та на окремий нецніверситетський сектор вищої освіти, що мас чітко окреслену структуру. Така система освіти притаманна більшості розвинених країн світу, де поряд з університетським сектором існують численні спеціалізовані заклади, які приймають чималу частину молоді. З європейських країн бінарну систему вищої освіти мають Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Нідерланди, Норвегія, Німеччина, Франція, Швейцарія та ряд інших.

Достатньо ефективною для світової вищої освіти є тенденція удосконалення і розширення «короткої і професіоналізованої» вищої освіти.

Основні ж завдання щодо організації навчальних закладів вищої освіти, які мають професійно орієнтовані програми навчання паралельно з університетським сектором, майже однакові у більшості країн:

запропонувати професійно орієнтовані та економічна вигідні типи освіти для задоволення потреб ринку праці;

забезпечити потреби зростаючої кількості вступників без істотного збільшення урядових витрат па вищу освіту;

запропонувати передусім програми, орієнтовані на викладання, в яких частково використовуватимуться дослідження прикладного характеру;

- поновлення та покращення вже існуючої професійно орієнтованої освіти.

Разом зі зростаючою диверсифікацією структур вищої освіти відбувається паралельна диверсифікацією ступенів і кваліфікацій, які вилаються різними закладами освіти.

Існує традиційна диференціація між структурою «континентального європейського» ступеня з досить довгим академічно інтегрованим навчанням та структурою «англо-американського» університетського ступеня з коротшим за тривалістю навчанням на отримання першого ступеня та розмаїттям післябакалаврськнх студій, що частково базуються на модульній системі.

У деяких країнах типи ступенів коротшого циклу впроваджуються у національну структуру ступенів (напр., у Данії. Фінляндії, Італії і Португалії). В інших країнах така система впроваджується разом із традиційною ступеневою структурою (напр., у Німеччині та Нідерландах).

Заклади вищої освіти неуніверситетського сектору не пропонують докторські ступені, але це не означає, що кандидати на докторські програми з неунівсрситетського сектору не можуть на них навчатися. У деяких країнах такі кандидати мають можливість отримати доступ до докторської (PhD) програми в університеті одразу (напр.. Норвегія і Нідерланди) або через так звані підготовчі курси (напр., Австрія і Німеччина). У Норвегії декілька навчальних закладів неуніверентетського сектору добувають право проводити дослідницькі студії та надавати авторські ступені.

Експерти відзначають суттєвий недолік освітніх систем європейських країн - утруднене порівняння, а звідси і взаємне визнання, структур національних кваліфікацій, що € вагомою перешкодою для працевлаштування випускників вищих учбових закладів в інших країнах. З цього приводу у Болоньї міністри зобов'язалися діяти у напрямі створення порівнянних ступенів вищої освіти.

Системи вищої освіти Європи мають довгу історію та багатовікову традицію, яка була започаткована ще у середньовічних європейських університетах, які виникли у Європі наприкінці XI століття. Першим університетом Європи був Болонський університет, який постав на базі правничої школи, заснованої, як вважають, ще у 1088 році (статус університету було надано спеціальною хартією, яку оприлюднив у 1158 році імператор Фридрих І Барбаросса). Болонський університет був вже тоді дуже популярним закладом освіти, про що свідчить велика кількість учнів, які там навчались. Наприклад, у XIII столітті кількість учнів Болонського університету сягала 10 тисяч.

Інші найстаріші університети Європи: Кембрідж (1209), Оксфорд (2-а половина XII - початок ХІПст.), Паризький університет - Сорбонна (1215), Саламанкський (1218), Лісабонський(1290), Празький - Карпів університет (1348), Краковський Ягеллонський (1364), Віденьський (1365), Гейдельберзький (1386). Перші середньовічні університети являли собою корпорації студентів-школярів (школяр - латиною scolarius) та виклада-чів-магістрів (магістр - на латині magister - начальник, наставник), звідки й пішла назва цих закладів - Universitas magistrorum et scolarium. Студенти та викладачі (колеги) мешкали у гуртожитках - колегіумах (коледжах), де відбувалися також і заняття, які мали форму лекцій та диспутів.

Типовий середньовічний університет складався з чотирьох факультетів - підготовчого (факультет мистецтв) та трьох вищих - правничого, медичного та теологічного. На факультеті мистецтв, який згодом отримав назву філософського, викладали так звані сім вільних мистецтв, які поєднувалися у тривіум (trivium) - граматика, риторика, діалектика (логіка) та квадривіум (quadrivium) - арифметика, геометрія, астрономія, музика. Після оволодіння курсом тривіума та складання відповідного іспиту школяру присуджувався ступінь бакалавра мистецтв (слово "бакалавр" походить від пізно-латинського "baccalarius", яким називали дворову прислугу, підвасалів - від "Вассаlагіа" - маєток, володіння). Після оволодіння курсом квадривіума - надавалася ступінь магістра мистецтв (magister artium liberalium).

В європейських університетах історично склалися два цикли підготовки -перший - початковий (undergraduate) та другий - завершальний (graduate). Перший цикл дає змогу отримати ступінь бакалавра, другий - магістра. Після завершення повного курсу вищої освіти за допомогою аспірантури (post graduate) здобувається ступінь доктора наук (доктора філософії). Саме цю структуру циклів вищої освіти, не конкретизуючи назв ступенів (окрім докторського звання), пропонують документи Болонського процес

Втім, у багатьох європейських країнах ще й досі існує одноциклічна вища освіта, яка не встигає задовольняти потреби ринку праці, що неухильно зростають. Наявність короткого першого циклу, на думку фундаторів Болонського процесу, має дозволити більш швидке поповнення ринків праці європейських держав. Отже, сформулюємо коротко переваги структури "бакалавр - магістр":

структура "бакалавр - магістр" стала світовим стандартом і сприяє визнанню європейських ступенів в Європі І світі;

структура "бакалавр - магістр" сприяє задоволенню індивідуальних освітніх потреб студентів;

структура "бакалавр - магістр" сприяє задоволенню академічних потреб закладів освіти;

структура "бакалавр - магістр" сприяє задоволенню потреб ринку праці.

Болонська декларація 1999 року спирається на фундаментальні принципи Magna Charta Universitatum, документу, який був прийнятий ще 1988 року і в якому проголошується прихильність університетів до європейських гуманістичних традицій, необхідність забезпечення свободи навчання і досліджень, нероздільність навчання і досліджень в університетах, а також автономію, моральну та інтелектуальну незалежність університетів від будь-якої політичної і економічної влади. "Це дуже важливо, якщо врахувати, що незалежність і автономія університетів дають можливість вищій освіті і науковим дослідженням безперервно пристосовуватися до змін у потребах суспільства і наукового прогресу." (цитата з Magna Charta Universitatum).