Стаття 74. Судовий розпорядник 1 страница

1. До участі в кримінальному провадженні головуючим у судовому засіданні може залучатися судовий розпорядник.

2. Судовий розпорядник: 1) забезпечує належний стан зали судового засідання і запрошує до неї учасників кримінального провадження; 2) оголошує про вхід суду до зали судового засідання і вихід суду із неї; 3) стежить за дотриманням порядку особами, присутніми у залі судового засідання; 4) приймає від учасників кримінального провадження та передає документи і матеріали суду під час судового засідання; 5) виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги свідка, експерта; 6) виконує інші розпорядження головуючого, пов’язані із забезпеченням умов, необхідних для здійснення судового провадження.

3. Вимоги судового розпорядника, пов’язані із виконанням обов’язків, передбачених цією статтею, є обов’язковими для всіх осіб, присутніх у залі судового засідання.

4. У разі відсутності в судовому засіданні розпорядника його функції виконує секретар судового засідання.

Питання 8. Порядок заяви і вирішення питання про відвід, його наслідки

Процедура заяви та здійснення відводу і правових наслідків щодо відводу різних суб’єктів антикримінального судочинства регламентується § 6 «Відводи» гл. 3 « Суд, сторони та інші учасники кримінального провадження» КПК України.

Стаття 75. Обставини, що виключають участь слідчого судді, судді або присяжного в кримінальному провадженні

1. Слідчий суддя, суддя або присяжний не може брати участь у кримінальному провадженні: 1) якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, близьким родичем чи членом сім’ї слідчого, прокурора, підозрюваного, обвинуваченого, заявника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача; 2) якщо він брав участь у цьому провадженні як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, слідчий, прокурор, захисник або представник; 3) якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім’ї заінтересовані в результатах провадження; 4) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості; 5) у випадку порушення встановленого частиною третьою статті 35 цього Кодексу порядку визначення слідчого судді, судді для розгляду справи.

2. У складі суду, що здійснює судове провадження, не можуть бути особи, які є родичами між собою.

Стаття 76. Недопустимість повторної участі судді в кримінальному провадженні

1. Суддя, який брав участь у кримінальному провадженні під час досудового розслідування, не має права брати участі у цьому ж провадженні в суді першої, апеляційної і касаційної інстанцій, при перегляді судових рішень Верховним Судом України або за нововиявленими обставинами.

2. Суддя, який брав участь у кримінальному провадженні в суді першої інстанції, не має права брати участі у цьому ж провадженні в судах апеляційної і касаційної інстанцій, при перегляді судових рішень Верховним Судом України або за нововиявленими обставинами, а також у новому провадженні після скасування вироку або ухвали суду першої інстанції.

3. Суддя, який брав участь у кримінальному провадженні в суді апеляційної інстанції, не має права брати участі у цьому ж провадженні в судах першої і касаційної інстанцій, при перегляді судових рішень Верховним Судом України або за нововиявленими обставинами, а також у новому провадженні після скасування вироку або ухвали суду апеляційної інстанції.

4. Суддя, який брав участь у кримінальному провадженні в суді касаційної інстанції, не має права брати участі у цьому ж провадженні в судах першої і апеляційної інстанцій, при перегляді судових рішень Верховним Судом України або за нововиявленими обставинами, а також у новому провадженні після скасування вироку або ухвали суду касаційної інстанції.

5. Суддя, який брав участь у кримінальному провадженні при перегляді судових рішень Верховним Судом України, не має права брати участі у цьому ж провадженні в судах першої, апеляційної і касаційної інстанцій та при перегляді судових рішень за нововиявленими обставинами.

Стаття 77. Підстави для відводу прокурора, слідчого

1. Прокурор, слідчий не має права брати участь у кримінальному провадженні: 1) якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, членом сім’ї або близьким родичем сторони, заявника, потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; 2) якщо він брав участь у цьому ж провадженні як слідчий суддя, суддя, захисник або представник, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач; 3) якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім’ї заінтересовані в результатах кримінального провадження або існують інші обставини, які викликають обґрунтовані сумніви в його неупередженості.

2. Попередня участь прокурора у цьому ж кримінальному провадженні в суді першої, апеляційної і касаційної інстанцій, у провадженні при перегляді судових рішень Верховним Судом України як прокурора не є підставою для його відводу.

Стаття 78. Підстави для відводу захисника, представника

1. Захисником, представником не має права бути особа, яка брала участь у цьому ж кримінальному провадженні як слідчий суддя, суддя, присяжний, прокурор, слідчий, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, експерт, спеціаліст, перекладач.

2. Особа не має права брати участь у цьому ж кримінальному провадженні як захисник або представник також у випадках: 1) якщо вона у цьому провадженні надає або раніше надавала правову допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про надання правової допомоги; 2) зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю (зупинення дії свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю або його анулювання) в порядку, передбаченому законом; 3) якщо вона є близьким родичем або членом сім’ї слідчого, прокурора, потерпілого або будь-кого із складу суду.

Стаття 79. Підстави для відводу спеціаліста, перекладача, експерта, секретаря судового засідання

1. Спеціаліст, перекладач, експерт, секретар судового засідання не мають права брати участі в кримінальному провадженні та відводяться за підставами, передбаченими частиною першою статті 77 цього Кодексу, з тим обмеженням, що їх попередня участь у цьому кримінальному провадженні як спеціаліста, перекладача, експерта і секретаря судового засідання не може бути підставою для відводу.

2. Спеціаліст, експерт, крім того, не має права брати участі в кримінальному провадженні, якщо він проводив ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються у цьому провадженні.

Стаття 80. Заява про відвід

1. За наявності підстав, передбачених статтями 75-79 цього Кодексу, слідчий суддя, суддя, присяжний, прокурор, слідчий, захисник, представник, експерт, спеціаліст, перекладач, секретар судового засідання зобов’язані заявити самовідвід.

2. За цими ж підставами їм може бути заявлено відвід особами, які беруть участь у кримінальному провадженні.

3. Заяви про відвід можуть бути заявлені як під час досудового розслідування, так і під час судового провадження.

4. Заяви про відвід під час досудового розслідування подаються одразу після встановлення підстав для такого відводу. Заяви про відвід під час судового провадження подаються до початку судового розгляду. Подання заяви про відвід після початку судового розгляду допускається лише у випадках, якщо підстава для відводу стала відома після початку судового розгляду.

5. Відвід повинен бути вмотивованим.

Стаття 81. Порядок вирішення питання про відвід

1. У разі заявлення відводу слідчому судді або судді, який здійснює судове провадження одноособово, його розглядає інший суддя цього ж суду, визначений у порядку, встановленому частиною третьою статті 35 цього Кодексу. У разі заявлення відводу одному, кільком або всім суддям, які здійснюють судове провадження колегіально, його розглядає цей же склад суду.

2. Усі інші відводи під час досудового розслідування розглядає слідчий суддя, а під час судового провадження - суд, який його здійснює.

3. При розгляді відводу має бути вислухана особа, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думка осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні. Питання про відвід вирішується в нарадчій кімнаті вмотивованою ухвалою слідчого судді, судді (суду). Заява про відвід, що розглядається судом колегіально, вирішується простою більшістю голосів.

4. Якщо повторно заявлений відвід має ознаки зловживання правом на відвід з метою затягування кримінального провадження, суд, який здійснює провадження, має право залишити таку заяву без розгляду.

Стаття 82. Наслідки відводу слідчого судді, судді

1. У разі задоволення заяви про відвід (самовідвід) слідчого судді кримінальне провадження передається на розгляд іншому слідчому судді.

2. У разі задоволення заяви про відвід (самовідвід) судді, який здійснює судове провадження одноособово, справа розглядається в тому самому суді іншим суддею.

3. У разі задоволення заяви про відвід (самовідвід) одного чи кількох суддів із складу суду або всього складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, справа розглядається в тому самому суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведених суддів із заміною останніх іншими суддями або іншим складом суддів.

4. Слідчий суддя, суддя (судді), на розгляд яких передається кримінальне провадження або справа, визначається у порядку, встановленому частиною третьою статті 35 цього Кодексу.

5. Якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду, то вирішується питання про передання кримінального провадження до іншого суду в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Стаття 83. Наслідки відводу слідчого, прокурора, захисника, представника, експерта, спеціаліста, перекладача

1. У разі задоволення відводу слідчого, прокурора у кримінальному провадженні повинні бути невідкладно призначені відповідно інший слідчий - керівником органу досудового розслідування або інший прокурор - керівником органу прокуратури.

2. У разі задоволення відводу експерта, спеціаліста або перекладача до кримінального провадження повинні бути залучені інші учасники у строк, визначений слідчим суддею, судом.

3. У разі задоволення відводу захисника, представника слідчий суддя, суд роз’яснює підозрюваному, обвинуваченому, потерпілому, цивільному позивачу, цивільному відповідачу його право запросити іншого захисника, представника та надає йому для цього під час досудового розслідування не менше двадцяти чотирьох годин, а під час судового провадження - не менше сімдесяти двох годин. Якщо підозрюваний, обвинувачений у кримінальному провадженні, коли залучення захисника є обов’язковим, протягом цього часу не запросить іншого захисника, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд самостійно залучають захисника в порядку, передбаченому статтею 49 цього Кодексу.

Література: 1. Кириченко А. А. Основы судебной микрообъектологии: монография / А. А. Кириченко. – Харьков: Основа, 1998. – 1220 с. 2. Кириченко С. А. Сутність і класифікація антикримінальних доказів та їх особистісних і речових джерел: Навч. посібник / С. А. Кириченко, Ю. О. Ланцедова, Ю. Д. Ткач, О. С. Тунтула. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ, 2009. – 384 с. 3. Кириченко С. А. Сутність і класифікація доказів та їх джерел у кримінальному судочинстві; ґенеза і можливості удосконалення: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / Кириченко Сергій Анатолійович; Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2009. – 221 с. 4. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. 5. Коросташова Т. А. Базисные задачи и объекты юриспруденции и направления юридической деятельности / Т. А. Коросташова // Актуальные проблемы современного законодательства: теория и правоприменение. Сб. науч. тр. Международн. научн.-практ. конференции, 23.12.2011 г. / Под ред. А. Д. Моисеева, Л. П. Клименко. - Липецк (Россия). – Николаев (Украина): Изд-во Першина Р. В., 2012. – С. 156-168. 6. Кримінально-процесуальний кодекс України: від 28.12.1960 р. // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР). - К., 1961. - № 2. - ст. 15; зі змінами станом на 13.04.2012 р. 7. Кримінальний процесуальний кодекс України: від 13.04.2012 р., № 4651-VI // Голос України. - №№ 90-91 (5340-5341). – 19 травня 2012 р. 8. Ланцедова Ю.О. Етапізація роботи з особистісними і речовими джерелами антикримінальних відомостей: Навч. посібник / Ю.О. Ланцедова, С.А. Кириченко, Ю.Д. Ткач, О.С. Тунтула; [за наук. ред. О.А. Кириченка]. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ, 2009. - 296 с. 9. Ланцедова Ю. О. Сутність і послідовність роботи з особистісними і речовими доказами у кримінальному судочинстві: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / Юлія Олександрівна Ланцедова; Харк. нац. ун-т вн. справ. – Харків, 2009. – 229 с. 10. Ланцедова Ю. А. Междисциплинарная сущность, последовательность и иные закономерности работы с личностными и вещественными источниками антикриминальных сведений / Ю. А. Ланцедова // Актуальные проблемы современного законодательства: теория и правоприменение. Сб. науч. тр. Международн. научн.-практ. конференции, 23.12.2011 г. / Под ред. А. Д. Моисеева, Л. П. Клименко. - Липецк (Россия). – Николаев (Украина): Изд-во Першина Р. В., 2012. – С. 199-204. 11. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України: від 20.10.2011 р. № 12-рп/2011 р. / doc_137131 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/uk/ doccatalog/list?currDir=160045 12. Томін С. В. Основні етапи роботи з джерелами особистісної інформації у процесі розкриття та розслідування злочинів: дис.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / С. В. Томін; ОНЮА. – Одеса, 2006. – 204 с. 13. Тунтула О. С. Сутність і класифікація де-факто процесуальних дій та форми представлення, оцінки і використання доказів в антикримінальному судочинстві: [навч. посібник: в 2 т.] / [Тунтула О. С., Кириленко Є. В., Коросташова Т. О.; за наук. ред. проф. О. А. Кириченка]. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. П. Могили, 2011. – Т. 1: Основна частина. – 2011. – 124 с. 14. Тунтула О. С. Сутність і класифікація де-факто процесуальних дій та форми представлення, оцінки і використання доказів в антикримінальному судочинстві: [навч. посібник у 2-х т.] / [Тунтула О. С., Кириленко Є. В., Коросташова Т. О.; за наук. ред. проф. О. А. Кириченка]. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. П. Могили, 2011. - Т. 2: Додатки. – 2011. - 448 с.

ЛЕКЦІЯ № 4

ДОКАЗИ, ЇХ ДЖЕРЕЛА І

ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Лекція висвітлює такі питання:

1. Широке та вузьке розуміння доказів в антикримінальному судочинстві, ступеневий сутнісний видовий поділ антикримінальних відомостей.

2. Доктринальне та законодавче розуміння суб’єктів та способів отримання доказів в антикримінальному судочинстві.

3. Поняття і ступеневий сутнісний видовий поділ речових джерел антикримінальних відомостей.

4. Сутність, послідовність та інші закономірності роботи з особистісними і речовими джерелами антикримінальних відомостей.

5. Ступеневий сутнісний видовий поділ практичних дій і форми оперування доказами в антикримінальному судочинстві.

6. Поняття доказів, їх ознаки та доказування за КПК України.

7. Показання і висновок експерта як процесуальні джерела доказів за КПК України.

8. Речові докази і документи як процесуальні джерела доказів за КПК України.

Питання 1. Широке та вузьке розуміння доказів в антикримінальному судочинстві, ступеневий сутнісний видовий поділ антикримінальних відомостей

Дослідження позицій з приводу визначення сутності доказів [2, с. 176-217, 218-239 ] дало можливість С. А. Кириченку побачити існування двох концепцій із вузького (процесуального) та широкого (міждисциплінарного криміналістичного; процесуального, парапроцесуального; ордистичного) розуміння сутності доказу, коли у першому випадку з’ясовується правова дефініція доказів, а у другому – їх сутність як різновиду антикримінальних відомостей [3, с. 168 ].

Узагальнення близько 40 варіантівширокого розуміння сутності доказів [2, с. 218-239] дозволило встановити наявність трьох етапів становлення і розвитку даного підходу: початковий, сучасний і перспективний, коли два останніх з етапів будуються на:

а) розмежуванні завдань споріднених методичних юридичних наук «Криміналістика» та «Ордистика», що мають розробляти складові частини відповідно гласної і негласної методики протидії макроправопорушенням;

б) необхідності удосконалення правового регулювання ордистичної діяльності через поетапне прийняття Кодексу ордистичного судочинства України (за варіантом новітньої класифікації юридичних наук Т. О. Коросташової та О. С. Тунтули – Кодексу ордистичного судочинства України, який має розробити така процедурна юридична наука, як Ордистичне судочинство України) [1, с. 101 ].

Даний підхід та врахування позиції О. С. Тунтули із розмежування події (що не залежить від волі певної фізичної особи) і макроправопорушення (яке обумовлене власне навмисними або необережними діями чи бездіяльністю такої особи)[7] надає можливість будь-які відомості про факт (зовнішній чи внутрішній прояв ознак і властивостей людини та її діяння чи речового джерела, або події, у т. ч. явища) у цілому чи його окрему сторону, що отримані від особистісних і за допомогою речових джерел і за наявністю єдності таких їх основних юридичних властивостей, як значимість, законність, допустимість і доброякісність, вважати антикримінальними відомостями [3, с. 171], що залежно від правового порядку отримання мають міждисциплінарний криміналістичний та ордистичний ступеневий сутнісний видовий поділ на:

а) криміналістичні відомості, коли для отримання аналогічних відомостей були застосовані складові частини гласної методики протидії макроправопорушенням [3, с. 171-172 ];

б) ордистичні відомості, якщо такого роду відомості були отримані із застосуванням складових частин негласної методики протидії макроправопорушенням.

Негласними технічними засобами є такі, які початкове розроблені для прихованого використання, і звичайними – які тільки застосовуються за негласною методикою, що також визначає сутність розмежування названих видів антикримінальних відомостей.

Ці відомості мають й подальший сутнісний видовий поділ, коли криміналістичні відомості за правовим порядком отримання поділяються на:

а) основні докази, якщо криміналістичні відомості були отримані у передбаченому КПК України порядку;

б) орієнтовні відомості, якщо отримання криміналістичних відомостей відбувалося з порушенням вимог КПК України чи у парапроцесуальній діяльності.

Ордистичні ж відомості за вказаним підходом можуть бути представлені:

а) допоміжними доказами, якщо негласні відомості були отримані із дотриманням вимог перспективного Кодексу ордистичного судочинства України;

б) хибними відомостями, якщо негласні відомості були отримані із порушенням вимог вказаного кодексу.

Поділ за сучасним етапом розвитку широкого розуміння доказу і відсутністю нового – Кодексу ордистичного судочинства України спрощений: криміналістичні (доказові, орієнтовні) та ордистичні відомості.

У свою чергу, антикримінальні відомості є частковим проявом поділу антиделіктних відомостей на антикримінальні та інші антиделіктні відомості, що більш правильно пов’язувати з відомим поділом (див. лекція 1 з курсу криміналістики, питання 1) правопорушень на суспільно небезпечні діяння (злочини, паразлочини, паранещасні випадки, нещасні випадки) та суспільно шкідливі діяння (проступки, парапроступки, параказуси, казуси), коли будь-які відомості про факт (зовнішній чи внутрішній прояв ознак і властивостей людини та її діяння чи речового джерела, або події, у т. ч. явища) у цілому, що мають значення для протидії адміністративним, дисциплінарним, цивільним (семантично точніше – де-факто майновим) та арбітражним (де-юре майновим) проступкам, парапроступкам, параказусам чи казусам, можуть називатися антиделіктними відомостями.

Подальший сутнісний поділ кожного із видів антикримінальних відомостей можливий у контексті удосконалення класифікацій доказів на прямі і непрямі, обвинувальні, виправдувальні та ін. [3, с. 172].

Виділяють також мікрооб’єктологічну (О. А. Кириченко), одорологічну (В. Д. Басай та ін.), вербальну (Л. Д. Удалова) та іншу інформацію, що має бути підпорядковано ступеневому сутнісно-видовому поділу, і названі види інформації, залежно від порядку отримання, можуть бути визнані в якості криміналістичних, оперативно-розшукових, орієнтовних чи хибних відомостей або основних чи допоміжних доказів [3, с. 172-173].

Потребує удосконалення принцип використання доказів, коли рішення головного суб’єкта, що обмежує права і свободи громадянина, має ґрунтуватися відповідно до внутрішнього переконання (позбавленого будь-якого зовнішнього впливу: тих чи інших суб’єктів владних повноважень, безпосереднього чи непрямого впливу переслідуваного, у т. ч. через хабар, погрози, інше насильство та ін., що й відрізняє дане переконання від умовно зовнішнього, яке склалося у головного суб’єкта антикримінального судочинства в наслідок в казаних причин) на всебічному, повному, об’єктивному і безпосередньому розгляді всіх обставин та матеріалів і належної оцінки як прямих, так і непрямих основних та допоміжних доказів у сукупності, без надання певному доказу наперед встановленої сили.

Випадки використання орієнтуючих відомостей варто обмежити оцінкою доказів або інших видів антикримінальних відомостей і цілями забезпечення якісної, раціональної та ефективної протидії певному макроправопорушенню.

Дії з отримання хибних відомостей треба визнати макроправопорушеннями, а використання цих відомостей у протидії такого роду діянням з будь-якою ціллю – заборонити [ 3, с. 173 ].

Більш детально специфіку використання різних видів антикримінальних відомостей можна пояснити через наступне розкриття сутності додаткових юридичних властивостей доказів – узгодженості і достатності сукупності доказів (що у контексті вузького процесуального розуміння сутності доказів викладається нижче у вигляді відповідної редакції ст. 84 КПК України) для прийняття проміжних і остаточних процесуальних рішень головного суб’єкта:

1. Достатність сукупності доказів, тобто, для прийняття будь-якого (проміжного, остаточного) процесуального рішення у наявності повинна бути сукупність доказів, яка має бути достатньою, щоб сформувати у антиделіктолога через належну узагальнюючу оцінку даної сукупності доказів внутрішнього (позбавленого будь-яких зовнішніх чинників впливу) переконання у тому, що таке рішення може бути прийнято.

При прийнятті проміжного рішення у формуванні переконання антиделіктолога поряд з доказами можуть враховуватися й орієнтовні відомості, у той час як прийняття будь-якого остаточного рішення [обвинувального, виправдувального чи нейтрального вироку, постанови слідчого, прокурора чи судді або ухвали суду про припинення провадження по справі як реабілітуючих, так і нереабілітуючих підстав, постанови судді чи ухвали суду про застосування парапокарань, а саме до квазіпричетного (малолітнього – до 11 років) заходів виховного характеру, парапричетного (малолітнього – від 11 років і до віку антикримінальної відповідальності) примусових заходів виховного характеру або до парапереслідуваного (неосудна, обмежено осудна особа) примусових заходів медичного характеру], має ґрунтуватися лише на наявній сукупності доказів.

Хибні відомості як різновид ордистичних відомостей за новітньою концепцією теорології антиделіктних відомостей не можуть бути враховані при прийнятті будь-якого не тільки процесуального, а й іншого позапроцесуального рішення, у т. ч. й у контексті проведення суто ордистичної діяльності. Власне факт отримання таких відомостей має вважатися злочином чи, не виключно паразлочином, із таким достатньо суттєвим покаранням, щоб таких випадків було як можна менше.

Водночас, якщо говорити про прийняття процесуальних рішень за наявності новітнього Кодексу ордистичного судочинства України, а, як наслідок, і за наявності за новітнім видовим поділом антикримінальних відомостей і додаткових доказів (різновиду ордистичних відомостей), то сукупність доказів, достатня для прийняття процесуального рішення, вже має складатися як із основних, так із додаткових доказів.

2. Узгодженість сукупності доказів, оскільки за наявності у сукупності доказів суперечності одних доказів іншим неможливо сформувати внутрішнє переконання головного суб’єкта про необхідність прийняття остаточного процесуального рішення.

Тому, перш ніш приймати таке рішення, антиделіктолог має докласти через належну оцінку, а за необхідності й проведення повторних чи додаткових, перш за все, де-факто процесуальних дій, у т. ч. із отримання додаткових доказів, усіх зусиль, щоб у наявній сукупності доказів усі докази були узгоджені між собою.

Це ж можливо лише тоді, коли з двох суперечливих доказів антиделіктолог лише мотивованим рішенням визнає один з них достовірним (обвинувальним, виправдувальним, умовно нейтральним) і залишить його поміж інших доказів, а інший – недостовірним і переведе його у ранг резервних доказів.

Прийняття проміжних процесуальних рішень може бути обґрунтоване і недостатньо повною чи узгодженою сукупністю доказів з відповідною компенсацією недостачі належних доказів іншими повноцінними видами антикримінальних відомостей. Адже ж у такому разі у антиделіктолога є час до прийняття остаточного процесуального рішення наявні інші види відомостей перевести у ранг доказів чи за допомогою інших видів антикримінальних відомостей вийти на шляхи отримання повноцінних додаткових доказів.

У такому разі де-факто процесуальні дії виваженіше класифікувати не за методом отримання антикримінальних відомостей на вербальні, нонвербальні і змішані, а за джерелами отримання такого роду відомостей – на ідеально-спрямовані, матеріально-спрямовані і змішано-спрямовані. Розв’язання дискусії з приводу віднесеності певних дій до кожної з цих груп доцільно з акцентуванням уваги на тому, що змішано-спрямовані дії (пред’явлення для впізнання, перевірка та/чи уточнення показань на місці діяння, освідування, затримання і допит переслідуваного, експертиза щодо особистісного джерела, накладення арешту на кошти та інше майно і передача його на зберігання, обшук чи виїмка за участю володільця, експеримент та отримання зразків щодо/за участю особистісного джерела; залежно від обставин – контроль засобів зв’язку) пов’язані з отриманням доказів не від якогось неподільного особистісно-речового джерела, яких не буває [3, с. 174], а паралельно від особистісного і за допомогою речового джерела, у т. ч. за допомогою обстановки місця проведення дії, що утворює змішані особистісно-речові відомості.

Звідси ідеально-спрямованими такого роду діями є оформлення явки з повинною про скоєння макроправопорушення, отримання усної заяви або письмового повідомлення про вчинене макроправопорушенням чи про його підготовку, допит, очна ставка, пред’явлення обвинувачення та допит обвинуваченого і, залежно від обставин, – контроль засобів зв’язку, а матеріально-спрямованими – експеримент та ексгумація трупа без участі особистісного джерела, обстеження, за винятком освідування, обшук і виїмка без участі володільця, накладення арешту на кошти та інше майно і передача його на зберігання без участі володільця; отримання зразків та експертиза без участі чи не щодо особистісного джерела.

В основі інших класифікацій традиційних слідчих дій лежать розроблені В. П. Шибіко поділи, що у частині умовного попарного виділення основних і додаткових, первинних і повторних, невідкладних та інших, обов’язкових і необов’язкових такого роду дій, а також класифікація дій інших авторів на невідкладні, першочергові, наступні та ін. за суттю їх є не класифікацією, яка має стосуватися незмінних об’єктів чи відношень, а процедурно-криміналістичною характеристикою, що притаманна всім процесуальним діям і залежить від певної антиделіктної ситуації, коли одні й ті ж самі дії можуть опинитися як в одній, так і в іншій групі. Тому такого роду значимі для протидії макроправопорушенням характеристики доказів та їх джерел більш правильно представляти не як класифікацію, а через тлумачення цих процедурно-криміналістичних характеристик у порядку пояснення термінів КПУ України.

Сутність і властивості доказів за їх вузьким (процесуальним, нормативним) розумінням полягає у тому, що С. А. Кириченко, піддавши аналізові філософсько-логічні основи доказування і понад 50 точок зору із вузького розуміння сутності доказів[3, с. 176-217], встановив фактичне існування двох напрямків у з’ясуванні: власне інформаційної складової частини поняття доказу [у вигляді: фактів об’єктивної дійсності (Р. С. Бєлкін, А. Я. Вишинський, Б. А. Галкін, С. А. Голунський, В. М. Натансон, М. А. Чельцов та ін.), фактів і фактичних даних про них (І. С. Галаган, В. Я. Колдін, Д. С. Сусло), подвійного розуміння як доказові факти і як джерело відомостей про них (М. М. Гродзинський, Р. Д. Рахунов, М. С. Строгович, А. І. Трусов, М. Л. Якуб), потрійного розуміння як доказові факти, джерело відомостей про них і форма чи засіб доказування (В. Д. Арсеньєв, Ф. М. Фаткуллін, О. О. Ейсман), єдності фактичних даних та їх джерел (С. А. Альперт, О. І. Вінберг, В. Я. Дорохов, Л. М. Карнєєва, П. А. Лупінська, Г. М. Міньковський, М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. А. Притузова, А. Л. Ривлін, М. В. Салтевський, А. І. Трусов, Л. Т. Ульянова, М. Л. Якуб), єдності відомостей про факти та їх джерел (М. М. Михеєнко) тощо] і певних властивостей доказу («относимість», «належність», «допустимість», «достовірність», «перевіряємість» тощо) поряд з якісною дефініцією (тобто через відображення якісних ознак) доказів (М. С. Алєкєеєв, Ю. П. Аленін, В. Д. Арсеньев, С. А. Альперт, І. М. Гуткін, Ц. М. Каз, Л. М. Карнеєва А. С. Кобліков, П. А. Лупінська, О. Б. Муравін, В. В. Назаров, Л. Т. Ульянова, Ф. М. Фаткуллін, В. Я. Чеканов, О. Г. Яновська) чи поєднуючи їх описове і термінологічне відображення (В. М. Тертишник, М. К. Треушніков) і дійшов таких висновків.