Зародження, поняття, система, 2 страница

У цьому зв’язку варто звернути увагуна Конституційне судочинство України, що на сьогодні, по суті, ще не сформувалася, і тому замість перспективного Кодексу конституційного судочинства України Конституційний Суд України при розгляді справ необґрунтовано керується лише Законом України «Про Конституційний Суд України» і «Регламентом Консти­туційного Суду України», який, до речі, прийнятий самим судом і фактично не може визнаватися правовим актом; але ж Конституційний Суд України, як будь-яка інша юридична особа, може для своєї суто внутрішньо організаційної роботи видавати локальні підзаконні акти; визнання ж такою регламентацію процедури розгляду справ у даному суді виходить за межі здорового глузду.

Сутність конституційного судочинства Т. О. Коросташова та О. С. Тун­тула вбачають у встановленні факту правомірності чи протиправності діянь, у т. ч. рішень і правових актів, суб’єктів владних повноважень у контексті Конституції України. Чинне ж адміністративне судочинство має на меті встановити такі ж самі факти, але вже у частині положень інших, ніж Конституція України, правових актів – законів і підзаконних правових актів. З іншого боку, поточні закони мають відповідати Основному закону, а підзаконні правові акти – законом. Звідси випливає логічний висновок про тісний взаємозв’язок чинного конституційного та адміністративного судочинства, яке має встановити факт правомірності чи протиправності діянь, рішень і правових актів, врешті-решт, Основному закону.

Тому вказані автори пропонують дану процедуру об’єднати у вигляді оновленого Конституційного судочинства України, яке має здійснювати на підставі базисноантиделіктного Конституційного кодексу України (замість Конституції України і низки так званих «конституційних законів», тобто таких, які безпосередньо розвивають певні положення Основного закону) та процедурного Кодексу конституційного судочинства України (замість закону про цей суд та Регламенту Конституційного Суду України, який алогічно прийнятий не парламентом, а самим судом, що дає небажаний приклад іншим судам приймати «свої» регламенти з розгляду антикримінальних, адміністративних, трудових, цивільних чи де-факто майнових та арбітражних чи де-юре майнових справ про відповідні правопорушення) Кон­ституційна палата Верховного Суду України, відповідні палати обласного суду і через конституційну спеціалізацію суддів низової судової ланки.

Незважаючи на те, що оновлене Конституційне судочинство України, як і де-факто майнове і де-юре майнове судочинство, має супутній щодо протидії правопорушенням характер зі встановлення лише факту наявності чи відсутності певного правопорушення (злочину, паразлочину або адміністративного, трудового, цивільного (де-факто майнового) чи арбітражного (де-юре майнового) проступку, парапроступку), воно також потребує відповідної уваги криміналістики із розробки складових частин відповідно гласної і негласної методики встановлення факту наявності чи відсутності протиправності діяння, у т. ч. рішення або правового акту, суб’єкта владних повноважень, щоб потім залежно від того, яке власне правопорушення вчинене такого роду протиправними діяннями, проводити взаємопов’язану протидію певним правопорушенням.

У разі встановлення об’єднаним Конституційним судочинством України факту наявності певного порушення права має порушуватися в залежності від сутності правопорушення відповідне судочинство, яке і є основним, оскільки має створити правову основу і процедуру протидії відповідному правопорушенню. За умов заподіяння будь-яким правовідносинам істотної і вище шкоди має порушуватися антикримінальне судочинство з протидії злочину, паразлочину, паранещасному випадку чи нещасному випадку, а за наявності меншої, ніж істотної, шкоди – інше судочинство з протидії проступку, парапроступку, параказусу чи казусу: адміністративному - за наявності зовнішньо організаційних державно-управлінських правовідносин, та дисциплінарному – за наявності зовнішньо організаційних державно-управлінських правовідносин. Порушення цивільного чи де-факто майнового судочинства має здійснюватися у разі завдання такої шкоди договірним майновим і пов’язаних з ними немайновим правовідносинам та при заподіянні такої шкоди, що випливають із позадоговірних обов’язків фізичних осіб чи фізичної та юридичної особи, а арбітражного чи де-юре майнового судочинства - юридичних осіб. Ці судочинства мають на меті не тільки дане основне завдання із покладення відповідного де-факто чи де-юре майнового покарання – неустойки, штрафу, пені тощо. У цьому розумінні Цивільна чи Де-факто майнова та Арбітражна чи Де-юре майнова галузі права України, а також Цивільне чи Де-факто майнове та Арбітражне чи Де-юре майнове судочинство України є основними відповідно базисноантиделіктними і процедурними юридичними науками. Але ці науки мають виконати й супутнє завдання із відшкодування шкоди, завданої злочином, паразлочином або адміністративним, дисциплінарним, цивільним (де-факто майновим) чи арбітражним (де-юре майновим) проступком, парапроступком, а також інше відновлення порушених прав, свобод, інтересів та обов’язків осіб чи держави, що здійснюється через пред’явлення позову у відповідному судочинстві, у т. ч. у цивільному (де-факто майновому) чи арбітражному (де-юре майновому) судочинстві. І в такому сенсі Цивільна (Де-факто майнова) та Арбітражна (Де-юре майнова) галузі права України і Цивільне (Де-факто майнове) та Арбітражне (Де-юре майнове) судочинство України виступають і як супутні, а разом із попереднім аспектом – й поліцільові відповідно базисноантиделіктні і процедурні юридичні науки. Звідси конституційних, екологічних, податкових, процедурних та інших подібних правопорушень практично немає, а наявне лише порушення норм Конституційної, Податкової, Земельної, Водної чи іншої регулятивної галузі права або судочинства України, яке може виявитися як злочином (паразлочином), так й адміністративним, дисциплінарним, цивільним (де-факто майновим) чи арбітражним (де-юре майновим) проступком (парапроступком).

Необґрунтованість існуючого порядку тлумачення Конституційним Судом України конституційних положень із достатньо суттєвими юридичними наслідками (що іноді ставлять під сумнів закладену при прийнятті Конституції України чи певного її положення концепцію) обумовлена наріжним принципом юриспруденції про те, що автентичне тлумачення (а лише воно повинно мати юридичні наслідки) Основного закону, законів у порядку поточного законодавства і всіх інших без винятку правових актів має належати тільки тим посадовим особам чи органам, які видали ці акти.

У контексті ж тлумачення конституційних положень та положень інших законів доцільно уточнити, що таке право повинна мати лише Верховна Рада України, причому у складі не меншому за той, у якому було прийняте відповідне положення. Наприклад, якщо Конституція України у цілому чи окреме її положення було прийнято голосами 321-го народного депутата, то тлумачити і тим більше змінити дане положення може рішення тільки 321-го і більше народних депутатів, незалежно від того, буде чи ні у всіх інших випадках конституційна більшість, яка у загальному плані необхідна для прийняття (але не зміни і тлумачення) будь-якого конституційного положення.

Щоб остаточно збагнути існуючі різновиди правопорушень та юридичної відповідальності, які лежать в основі правильного розуміння призначення і дисциплінарного зв’язку базисноантиделіктних юридичних наук (Конституційної, Антикримінальної, Адміністративної, Трудової, Цивільної чи Де-факто майнової та Арбітражної чи Де-юре майнової галузі права України) і процедурних юридичних наук (Конституційного, Антикримінального, Адміністративного, Трудового, Цивільного чи Де-факто майнового та Арбітражного чи Де-юре майнового, Ордистичного, Виправно-трудового і Виконавчого судочинства України), доцільно викласти розроблений Т. О. Коросташовою на підставі відповідного підходу Є. В. Кириленка ступеневого сутнісного видового поділу правопорушень:

Основуючись на даній класифікації правопорушень, Т. О. Коросташова достатньо виважене пропонує такий розвиток дисциплінарного ступеневого сутнісного видового поділу правопорушень, що на мові оригіналу виглядає таким чином:

1. Макроправонарушения, т. е. общественно опасные деяния, причинившее или могущее причинить существенный и более вред права, свободам, интересам или обязанностям физических либо юридических лиц или государства в целом, когда такого рода деяния:

1.1. В зависимости от состава правонарушения могут выступать как:

1.1.1. Преступления (деяния, имеющие все признаки и элементы состава), которые по степени тяжести подразделяются на:

1.1.1.1. Минимальные преступления (преступления минимальной степени тяжести, за которые предусмотрено наказание более мягкое, нежели ограничение свободы).

1.1.1.2. Незначительные преступления (преступления незначительной степени тяжести, за которые предусмотрено наказание от ограничения свободы до лишения свободы не более, чем на два года).

1.1.1.3. Средние преступления (преступления средней степени тяжести, за которые предусмотрено наказание от двух до пяти лет лишения свободы).

1.1.1.4. Тяжкие преступления (за которые предусмотрено наказание от шести до десяти лет лишения свободы).

1.1.1.5. Особо тяжкие преступления (за которые предусмотрено наказание от одиннадцати и выше лет лишения свободы).

1.1.2. Парапреступления (такого рода деяния, имеющие все признаки и элементы состава, за исключением надлежащего субъекта, т. е. когда деяние совершено невменяемым или ограниченно вменяемым лицом либо малолетним от 11-летнего возраста до возраста антикриминальной ответственности).

1.1.3. Паранесчастные случаи (такого рода деяния надлежащего или ненадлежащего субъекта, за отсутствием его вины и, не исключается иных признаков, элементов состава, когда отсутствие вины оценивается по такому минимальному уровню: лицо не могло и/либо не должно было предусмотреть наступление общественно опасных последствий), которые, в зависимости от причины отсутствия вины, делятся на:

1.1.3.1. Паранесчастные случаи-пробелы (если отсутствие вины лица определяется отсутствием регулирования антикриминальной отраслью права определенных общественных отношений).

1.1.3.2. Паранесчастные случаи-противоречия (наличием противоречий в регулировании соответствующих правоотношений).

1.1.3.3. Паранесчастные случаи-субъективности (наличием необоснованных по объему и\либо по сути обязанностей, которые лицо физически не могло или объективно не должно было выполнять).

1.1.3.4. Паранесчатные случаи-правомерности (когда деяние, совершено при наличии обстоятельств, исключающих его общественную опасность: необходимая оборона, крайняя необходимость и др.).

1.1.3.5. Паранесчастные случаи-природности (когда деяние опосредствовано деянием сил природы, в т. ч. животных, и лицо объективно не должно либо физически не могло полностью или частично предупредить наступление этих деяний либо предотвратить полностью причинение вреда или уменьшить его размер).

1.1.4. Несчастные случаи (неопосредствованные деяниями лица деяния сил природы, в т. ч. деяния животных).

2. Миниправонарушения, т. е. общественно вредное деяние, причинившее или могущее причинить менее, нежели существенный, но более чем значительный вред правам, свободам, интересам или обязанностям физических либо юридических лиц или государства, которые в зависимости от:

2.1. Состава правонарушения делятся на:

2.1.1. Проступки (имеет все признаки, элементы правонарушения).

2.1.2. Парапроступки (имеет все признаки, элементы правонарушения, за исключением надлежащего субъекта).

2.1.3. Параказусы (при наличии надлежащего или ненадлежащего субъекта, но при отсутствии вины и, возможно, иных признаков, элементов состава), которые в зависимости от причины отсутствия вина имеют аналогичное деление на: 2.1.3.1. Параказусы-пробелы. 2.1.3.2. Параказусы-противоречия. 2.1.3.3. Параказусы-субъективности. 2.1.3.4. Параказусы-правомерности. 2.1.3.5. Параказусы-природности.

2.1.4. Казусы (деяния сил природы, в т. ч. животных, неопосредствованные деяниями лица).

2.2. Характера урегулированных общественных отношений (правоотношений) подразделяются на:

2.2.1. Административные (при наличии внешне организационных государственно-управленческих правоотношений).

2.2.2. Дисциплинарные или трудовые (при наличии внутренне организационных государственно-управленческих правоотношений).

2.2.3. Де-факто имущественные (гражданские, при наличии договорных имущественных и связанных с ними неимущественных правоотношений, внедоговорных имущественных обязательств между физическими лицами либо между физическим и юридическим лицом).

2.2.4. Де-юре имущественные ( арбитражные или хозяйственные, при наличии договорных имущественных и связанных с ними неимущественных правоотношений, внедоговорных имущественных обязательств юридических лиц).

Конституционных, процедурных, экологических и иных правонарушений и/или ответственности нет, а имеется лишь нарушение конституционных, процедурных, экологических, иных правовых норм, что в зависимости от сути правонарушения может оказаться определенным видом макроправонарушения или миниправонарушения.

Звідси стає зрозумілим, наскільки тісні дисциплінарні зв’язки мають виникнути між наукою Антикримінального судочинства з однієї сторони та названими базисноантиделіктними та процедурними юридичними науками у контексті взаємно пов’язаного вирішення проблем протидії кожному з різновидів правопорушень, відмежуванню яких від правомірного діяння слугує наступне запропоноване Т. О. Коросташовою та О. С. Тунтулою визначення меж відносної свободи правомірного діяння фізичної чи юридичної особи або держави, які закінчуються там, де починається порушення передбаченого законодавством суб’єктивного права (можливості скористуватися певним результатом суспільного розвитку), свободи (акценту уваги на альтернативності такого права), інтересу (причетності до такого права чи свободи іншої особи) чи обов’язку (необхідності виконати певний припис держави) іншої фізичної або юридичної особи чи держави (суспільства у цілому), і де відсутні обставини, що виключають суспільну небезпеку чи суспільну шкоду наслідків діяння (необхідна оборона, уявна оборона, крайня необхідність, переслідування злочинця та ін.).

Уточнення Т. О. Коросташовою та О. С. Тунтулою передбаченого ч. 2 ст. 3 Конституції України головного обов’язку держави і спрямованості діяльності державних органів на основі базисного принципу юриспруденції із нерозривності і співмірності прав і обов’язків осіб і держави як визнання, забезпечення і відновлення прав, свобод, інтересу та обов’язків фізичної чи юридичної особи або держави дозволяє Т. О. Коросташовой запропонувати й наступну й структуризована деталізацію викладених різновидів юридичної відповідальності можна прослідкувати на прикладі запропонованої Т. О. Коросташовою ступеневого сутнісного видового поділу антикримінальної відповідальності:

1. Покарання:

1.1. Допенітенціарні: 1.1.1. Строкове переслідування (протягом строків давності). 1.1.2. Довічне переслідування (за злочини проти миру і безпеки людства). 1.2. Пенітенціарні: 1.2.1. Базисні: 1.2.1.1. Строкові: 1.2.1.1.1. Основні (штраф; громадські роботи; виправні роботи; обмеження військовослужбовців; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні; позбавлення волі). 1.2.1.1.2. Додаткові (позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; конфіскація майна; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю). 1.2.1.2. Довічні: 1.2.1.2.1. Основні (позбавлення життя; довічне позбавлення волі). 1.2.1.2.2. Додаткові (позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу, хімічна чи інша кастрація тощо).

1.2. Постпенітенціарні: 1.2.1. Нагляд. 1.2.2. Судимість (згадування про яку після її зняття чи погашення по суті є перевищення влади чи службових повноважень або наклеп).

2. Парапокарання: 2.1. Паравиховні міри (щодо осіб від 11-річного віку і до віку базової антикримінальної відповідальності). 2.2. Виховні міри (щодо осіб до 11-річного віку). 2.3. Медичні міри (щодо неосудних, обмежене осудних осіб).

3. Відновлення становища: 3.1. Відшкодування збитків. 3.2. Інше відновлення прав, свобод, інтересів чи обов’язків фізичних або юридичних осіб чи держави.

4. Профілактика: 4.1. Лікування залежності (алкогольної, наркотичної, токсичної, віртуальної, іншої). 4.2. Оплатне вилучення криміногенних об’єктів. 4.3. Підтримка позитиву (заохочення сприяння протидії злочинам, іншим макроправопорушенням). 4.4. Усунення інших причин та умов, що сприяють вчиненню макроправопорушень.

Викладене свідчить й проте, що тісні дисциплінарні зв’язки є у науки Антикримінального судочинства України не тільки з іншими існуючими та перспективними процедурними юридичними науками, тобто з названим Конституційним, Адміністративним, Трудовим, Цивільним чи Де-факто майновим, Арбітражним чи Де-юре майновим, Ордистичним, Виправно-трудовим і Виконавчим судочинством України, а й з базисноантиделіктними юридичними науками, перш за все, з Антикримінальною галуззю права України, із надр якої вона колись вийшла, а на сьогодні зберігає і буде в майбутньому зберігати достатньо багато взаємопов’язаних положень у контексті також й з’ясування поняття злочину, обставин, які звільняють переслідуваного від антикримінальної відповідальності тощо.

З точки зору створення різних теорологічних основ правової процедури протидії злочинам (філософської, політологічної, соціологічної, психологічної, теорологічної тощо) у науки Антикримінального судочинства України виникають відповідні дисциплінарні зв’язки із низкою теорологічних наук. у першу чергу, Філософією юриспруденції, Теорологією юриспруденції, Психологією юриспруденції, Політологією юриспруденцією та ін.

Так, Філософія юриспруденції має створити відповідне світоглядне підґрунтя для розвитку багатьох процедурних положень, в першу чергу, співвідношення форми та змісту, коли О. С. Тунтула на основі філософського розуміння і співвідношення форми (способу існування і відображення змісту) і змісту (зовнішніх і внутрішніх властивостей і процесів об’єкту) пропонує під процесуальною формою розуміти: 1. Власне назву процедурної категорії (її зміст – призначення і порядок чи інший спосіб існування категорії). 2. Процесуальний документ (його зміст – сутність, порядок і результати окремої процесуальної дії, їх комбінації; коли такого роду результатами є отримані докази, кваліфікація злочину чи іншого значимого діяння, прийняте проміжне, остаточне рішення). 3, Антикримінальну справу як своєрідний суммативний документ (її зміст – сукупність отриманих доказів; сутність і порядок сукупності процесуальних дій чи їх комбінації, які утворюють часткове провадження, тобто, складові частини окремих стадій: дізнання, досудове слідство, судове слідство, судові дебати та ін.; загальне провадження, тобто власне стадії: початок кримінального провадження, досудове розслідування, судовий розгляд справи по першій інстанції, апеляція, касація та ін.; або базисне провадження - власне кримінальне судочинство).

Тому кримінальну справу як форму, сукупність документів, не можна розслідувати, її розглядають. У той же час, термін «розслідування кримінальної справи» алогічно використаний як законодавством, так й багатьма вченими. Зокрема, даний термін присутній у ч. 4 ст. 46, ч. 1 ст. 52-5, п. 2-1 ч. 1 ст. 54 та ін. КПК 1960 р., п. 2 ч. 1 ст. 36, ч. 4 ст. 54, ч. 5 ст. 61 та ін. Проекту КПК № 2 [217], а також у рішеннях Конституційного Суду України та у чисельних навчальних виданнях Ю. П. Аленіна, Д. М. Балашова, О. В. Бауліна, В. Г. Гончаренка, І. В. Гор, Г. І. Грамовича, Ю. М. Грошевого, Є. Г. Коваленка, Т. С. Кобцової, В. Я. Колдіна, О. І. Кострова, О. П. Кучинської, Г. М. Омельяненка, І. Д. Перлова, О. І. Рощіна, М. І. Скригонюка, С. М. Стахівського, М. С. Строговича та багатьої інших авторів [16, с. 4-98, 99-269, 324-444].

Суперечливим є й новітній КПК України, за текстом якого та його проектних варіацій словосполучення «розслідування кримінальної справи» немає, а у п. 9, 10 і 11 розд. X «Прикінцеві положення» даного кодексу – є. З іншої сторони, тут дане словосполучення пропонується ще замінити на термін «кримінальне провадження» у низці інших правових актів, зокрема, у ч. 5 ст. 306 ЦК України, ч. 3 ст. Закону України «Про міліцію», ч. 6 ст. 22 Закону України «Про запобігання і протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» тощо.

Іноді говорять й про розгляд вже злочинів [16, с. 4-98, 99-269, 324-444], що як і будь-яке інше діяння має бути розслідуване.

Зрозуміло, що Філософія юриспруденції може допомогти вирішити й багато інших проблем науки Антикримінального судочинства України, зокрема, щодо розуміння сутності доказів та їхніх основних і додаткових юридичних властивостей, ступеневого сутнісне видового поділу особистісних і речових джерел антикримінальних відомостей тощо, що разом із викладеними вище проблемами співвідношення форми та змісту більш детально розглядається окремо у контексті суб’єктів антикримінального судочинстві та антикримінального доказування (див. лекція 3 з курсу антикримінального судочинства, питання 2; лекція 4 з курсу антикримінального судочинства, питання 1-5).

Якщо ж взяти Теорологію юриспруденції, то дана найголовніша теорологічна юридична наука, просто зобов’язана мати найтісніші дисциплінарні зв’язки з кожною з інших юридичних наук, у т. ч. й з наукою Антикримінальне судочинство України, положення якої у контексті, наприклад, багатьох положень Теорології антикримінальних відомостей [які вже називалися у контексті аналізу дисциплінарних зв’язків науки Антикримінального судочинства України з даним полінауковим процедурним напрямком і деталізуються окремо (див лекція 3 з курсу антикримінального судочинства, питання 2; лекція 4 з курсу антикримінального судочинства, питання 1-5)], у свою чергу мають стати базисними для розвитку всіх інших процедурних юридичних наук і у цьому аспекті вже викладені в авторському навчальному посібнику «Теорологія юриспруденції» [14, с. 164-172].

Власне організацію міждисциплінарного впровадження положень багатьох інших юридичних наук і має здійснити Теорологія юриспруденції, виклавши відповідний базисний підхід до розгляду певної концепції юриспруденції, як це вже було зроблено у контексті вказаних базисних положень Теорології антиделіктних відомостей [14, с. 164-172], основою яких стали власне положення Теорології антикримінальних відомостей.

Аналогічним чином, можна прослідкувати дисциплінарні зв’язки науки антикримінального судочинства і з іншими теорологічними та іншими юридичними науками.

 

Питання 4.Дидактичні основи науки«Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України»

Найбільш правильному розумінню сутності дидактичних основ науки антикримінального судочинства допомагає з’ясування сутнісне видового поділу напрямків юридичної діяльності, який за останнім з варіантів Т. О. Коросташової виглядає наступним чином: 1. Правотворчий: 1.1. Законотворчий: 1.1.1. Конституційний. 1.1.2. Поточнозаконотворчий. 1.2. Підзаконотворчий: 1.2.1. Базиснопідзаконотворчий (поширюється на всю країну). 1.2.2. Відомчепідзаконотворчий (поширюється на певне відомство). 1.2.3. Локальнопідзаконотворчий (поширюється на певну юридичну особу). 2. Правозастосовчий. 3. Антиделіктний. 4. Юридосвітянський. 5. Юриднауковий [11, с. 37 та ін.].

Основуючись на викладені новітній концепції напрямків юридичної діяльності [10; 12; 14 та ін.], Т. О. Коросташова пропонує таку концепцію чотирьохступеневої юридичної освіти і науки, коли, має бути єдиний напрямок підготовки юристів «Юриспруденція» і дві спеціальності «Правознавець» (фахівець-правознавець) і «Антиделіктолог» (фахівець-антиделіктолог). У свою чергу, кожна з названих спеціальностей мають поділятися на низку спеціалізацій і субспеціалізацій, Так, спеціалізаціями правознавчої спеціальності є нотаріус, юрисконсульт та рагсівець (спеціаліст відділу РАГС), а спеціалізаціями антиделіктної спеціальності: слідча, прокурорська, адвокатська, експертна, ордистична, чекістатурна (СБУ), парачекістатурна (міліцейська) чи у разі об’єднання СБУ і міліції з утворенням єдиного антиделіктного органу – Чекістатури, співробітниками якої вже будуть чекісти – чекістатурна спеціалізація та ін., яких має бути стільки, скільки є антиделіктних органів, перелік яких вже непрямо викладений у контексті концепції напрямків юридичної діяльності.

Субспеціалізації ж на сьогодні більш доречно передбачати у межах лише правознавчої спеціалізації «Юрисконсульт» (субспеціалізації: загальна, пенсійно-страхова та ін.) та таких антиделіктних спеціальностей, як «Експертна» (субспеціалізації: криміналістична, психолого-психіатрична, медична, біологічна, одорологічна) та «Ордистична» (субспеціалізації: ордист загальної компетенції, ордист БОП, ордист БЕП, ордист БНОН, ордист БПН, ордист-податківець, ордист-митник, ордист-охоронець, ордист-технік, ордист-прикордонник, ордист-пенітенціар, ордист-розвідник, ордист-контррозвідник).

Сутність чотирьохступеневої юридичної освіти і науки полягає у поступовому проходженні наступних освітньо-кваліфікаційних рівнів (ОКР):

1. БазовогоОКР – із присвоєнням після 3-х років денного вузівського навчання базового ОКР «Бакалавр юриспруденції» без права займатися будь-яким напрямком юридичної діяльності, але із можливістю вибрати майбутню спеціальність, спеціалізацію і субспеціалізацію.

2. Спеціалізованого ОКР – із присвоєнням після 2-х років денного вузівського навчання спеціального ОКР за однією із спеціальностей, спеціалізації і субспеціалізацій із правом роботи по цій спеціальності, спеціалізації, субспеціалізації, наприклад, «Спеціаліст-Антиделіктолог ордистичної спеціалізації субспеціалізації ордист загальної компетенції» або «Спеціаліст-Правознавець юрконсультативної спеціалізації субспеціалізації юрисконсульт страхового і пенсійного права». Необхідність виокремлення певної спеціалізації та субспеціалізації має обґрунтовуватися лише тим, що саме певний обсяг знань та рівень практичних навиків, який потрібний для якісної. ефективної і раціональної відповідної роботи, не може бути отриманий чи здобутий в межах іншої близької спеціальності чи спеціалізації протягом 2-річного вузівського навчання.

3. КваліфікованогоОКР - із присвоєнням після 2-х років денного вузівського навчання кваліфікованого ОКР за спеціальністю «Магістр-Правознавець» чи «Магістр-Антиделіктолог» відповідної спеціалізації і субспеціалізації із набуття після 3-5-тирічної позавузівської практичної юридичної роботи права займатися відповідною правотворчою, а частіше за все підзаконотворчою діяльністю, якою фактично є робота Президента України, Прем’єр-міністра, народних депутатів України, голови Верховної Ради, міністрів і будь-яких інших керівників (окремих підприємств, установ та організацій), які можуть мати й іншу базову освіту (економічна, медична, технічна та ін.), проте при цьому обов’язково повинні мати й другу вищу освіту – юридичну, за кваліфікованим ОКР. Даний ОКР також надає права займатися науковою чи освітянською юридичною діяльністю.

Якщо ж випускник вузу після 3-5-річної практичної роботи з дипломом спеціаліста бажає набути магістерський ОКР за іншою спеціальністю, спеціалізацією чи субспеціалізацією, то він має з дипломом бакалавра юриспруденції спочатку набути відповідний диплом спеціаліста, коли вже навчальні курси, що були пройдені за попереднім навчанням по спеціальному ОКР мають зараховувати у навчальний плану за обраною спеціальністю, спеціалізацією чи субспеціалізацією, а потім знову пропрацювати 3-5 років і вже після цього продовжити відповідне навчання за магістерським ОКР. Ступінь схожості первинної і нової спеціалізації чи субспеціалізації може впливати на термін обов’язкової практичної роботи за новою спеціалізацією чи субспеціалізацією. Такий же самий підхід має існувати й для осіб, які бажають лише змінити вид практичної юридичної діяльності за іншою спеціальністю, спеціалізацією чи субспеціалізацією.

4. Наукового ОКР через незалежне від акредитації і ліцензування ВНЗ присудження спецрадами по кожній із наукових спеціальностей при ВАК України (де члени таких рад мають працювати по основній роботі і не можуть поєднувати за сумісництвом роботу у навчальних і науково-дослідних установах) єдиних науково-освітянських ступенів «Доцент юриспруденції» (при вирішенні, дійсно, суттєвої наукової проблеми) чи «Професор юриспруденції» (при відкритті теорії, вчення, концепції, науки, напрямку).

Для навчально-методичного забезпечення викладеної концепції чотирьохступеневої юридичної освіти та науки Т. О. Коросташова пропонує наступну систему навчальних курсів навчальної дисципліни «Кримінально-процесуальне право України» («Антикримінальне судочинство України»):

1. Еталонний курс антикримінального судочинства, який має містити всі новітні положення даної науки і стати основою для формування базового навчального курсу і системи спецкурсів, набуває значення для з’ясування стану розвитку науки антикримінального судочинства (що саме? на якому рівні на цей час досліджено) та узгодження проведення наукових досліджень.