Зародження, поняття, система, 1 страница

ДИСЦИПЛІНАРНІ І ДИДАКТИЧНІ ОСНОВИ

Лекція висвітлює такі питання:

1.Історія зародження науки «Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України».

2.Природа науки антикримінального судочинства за новітньою класифікацією юридичних наук.

3. Дисциплінарні зв’язки науки«Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України».

4.Дидактичні основи науки«Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України».

5. Система курсу, науки«Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України» і КПК України.

 

Питання 1.Історія зародження науки «Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України»

Проходила в межах науки кримінального права, коли на певному етапі розвитку (1; 15; 18 та ін.) було звернуто увагу, що дана сукупність наукових знань у контексті боротьби зі злочинами містить в собі матеріальні і процесуальні норми, останні з яких і стали іменувати кримінальним процесом. Власно процедура антикримінального переслідування виникла давно і, навіть, у найдавнішому відомому історії правовому документі «Русская Правда» вже містився достатньо детальний опис даної процедури (15, с. 59-61), але перший кодекс антикримінального судочинства – «О судопроизводстве по преступлениям» з’явився у 1832 р. у складі Зводу законів Російської імперії (15, с. 68). що і може вважатися початком офіційного відмежування науки антикримінального судочинства від антикримінального права, які і зараз іменуються у т. ч. у зв’язку з прийняттям нової редакції власне Кримінального процесуального кодексу України (11), семантично необґрунтованими термінами «Кримінальне процесуальне право України», «Кримінальний процесуальний кодекс України», «Кримінальне судочинство України», «Кримінальне право України», «Кримінальний кодекс України» та ін.

З урахуванням сучасних вимог і новітньою класифікацією юридичних наук і кодексів (5, с. 15-20 та ін.; див. лекція 1 з курсу антикримінального судочинства, питання 2) традиційні найменування даної процедурної юридичної науки і відповідного кодексу, як й інші аналогічні терміни – «підрозділи кримінальної міліції» тощо, поряд з іншими такими же за конструкцією словосполученнями «кримінальне угрупування», «кримінальна країна» та ін., виглядають достатньо некоректними і тому потребують відповідного уточнення.

Найбільш виваженим видається пропозиція О. А. Кириченка та ін. у даному випадку використовувати терміни «Антикримінальне судочинство України», «Кодекс антикримінального судочинства України», «Антикримінальна галузь права України», «Антикримінальний кодекс України», «підрозділи антикримінальної міліції» та ін. (5, с. 15 та ін.), з яких для іменування науки і навчальної дисципліни, що вивчаються зараз, у контексті новітньої класифікації юридичних наук, дисциплін і кодексів найбільш підходять відповідно терміни «Антикримінальне судочинство України» та «Кодекс антикримінального судочинства України».

Після відокремлення від антикримінального права антикримінального судочинства в межах останньої юридичної науки десь з середини 19-го століття стали активно накопичуватися (4, с. I-VIII та ін.) і вже у 1898 р. у назві і у передмові до третього німецького видання посібника Ганса Гроса “Руководство для судебных следователей как система криминалистики” було проголошено про появу нової юридичної науки – криміналістики “как учения о реальностях уголовного права” (3, с. VIII, XI) і у самих загальних рисах визначалося місце нової науки поміж наук кримінального блоку (3, с. VII-XIV). У передмові ж до четвертого видання Ганс Грос підкреслив, що, окрім найменування і визначення поняття, нова наука потребує і своєї системно-структурної будови. Існуючий поділ роботи на загальну та особливу частини, що було запозичене від системи антикримінального права та антикримінального процесу, з-над яких і вийшла криміналістика, не може бути сприйнятий новітньою наукою. Тому у майбутньому криміналістика, на думку Ганса Гроса, має поділятися хоча також на дві, але принципово інші частини: 1-ша частина “Теоретическое учение о проявлениях преступлений”; 2-га частина “Практическое руководство для производства следствий” (3, с. XVII).

У той же час, загально визнаний пріоритет створення криміналістики власне Гансом Гросом не є безспірним, оскільки В. Д. Спасович, читаючи 27 вересня 1860 р. лекцію з теорії судово-кримінальних доказів у залі Імператорського Санкт-Петербурзького університету, підкреслив, що саме німецька кримінальна криміналістика допомогла створити теорію непрямих доказів [13, с. 21]. Звідси складається уявлення про те, що власне криміналістика як наука вже існувала на той час. Тому питання, хто і коли саме створив криміналістику, ще не є однозначно вирішеним. Варто перевірити оригінал першого видання вказаної лекції В. Д. Спасовича 1861 р., титул якого поміщено на с. 1 [13], щоб пересвідчитися у тому, що він дійсно містить такого роду висловлення власне з приводу криміналістики, і ці положення не є некоректною спробою новітніх видавців представити бажане за дійсне. Коли ж такого роду відомості про існування терміна і власне криміналістики як новітньої науки станом на 27.09.1860 р. підтвердяться, то це стане лише приводом щодо подальших досліджень: лекція В. Д. Спасовича лише побіжно стосується цієї проблеми, й остаточних відповідей не дає.

На початку 20-го століття від криміналістики вже відділилися судова медицина, а трохи пізніше від останньої судова психіатрія і десь у 50-х роках 20-го століття було запропоновано від криміналістики відділити так звану «Теорію ОРД» (2. с. 3-17), назва якої у силу семантичної необґрунтованості (застосування абревіатури; вказівка лише на теорію, коли фактично ця наука як і криміналістика має чотири частини: теорологію, техніку, тактику і методику; відображення терміном «оперативно-розшукова» загальної сутності даної діяльності як невідкладної і пошуково-розшукової, оскільки вказані характеристики притаманні будь-якому різновиду антиделіктної діяльності: судовій, слідчій, прокурорській, адвокатській, чекістатурній (СБУ), парачекістатурній (міліція), митній, податковій. вогнеборній, прикордонній, охоронній, експертній та ін., тоді як сутність так званої «ОРД» фактично полягає, на відміну від криміналістичної діяльності, лише у тому, що вона є негласною), вже зараз уточнена за новітньою класифікацією юридичних наук терміном «Ордистика», відповідна процедурна юридична наука і кодекс – «Ордистичне судочинство України» і «Кодекс ордистичного судочинства України» (5, с. 16-17, 26-27 та ін.).

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок про те, що антикримінальне судочинство у свій час відокремилося від антикримінального права, а пізніше дало життя багатьом іншим юридичним наукам, у першу чергу, таким юридичним наукам. як «Криміналістика», «Ордистика», «Ордистичне судочинство» та ін., з якими у даної процесуальної юридичної науки і зберігаються найбільш тісні дисциплінарні зв’язки. Проте, щоб більш правильно побачити останнє і визначити наукову природу науки і навчальної дисципліни «Антикримінальне судочинство України», а звідси і більш точно сформулювати її поняття (завдання, об’єкти, предмет), необхідно звернутися до новітньої класифікації юридичних наук, останній варіант якої може бути представлений таким чином.

Питання 2.Природа науки антикримінального судочинства за новітньою класифікацією юридичних наук

Новітній та обґрунтований, але у більшій мірі перспективний науковий статус і дисциплінарні зв’язки криміналістики найбільш правильно розглядати у контексті новітньої класифікації юридичних наук (юрис­пруденції) [5, с. 15-20 та ін.], яка поки що не є загальновідомою і визнаною, а тому потребує оприлюднення у частині основних її положень, коли за останнім з варіантів Т. О. Коросташової та О. С. Тунтули всі існуючі і перспективні юридичні науки у контексті виконання їхніх групових завдань варто поділити на такі взаємопов’язані групи:

1. Теорологічні юридичні науки, які мають розробити філософські, соціологічні, політологічні, філологічні, психологічні, теорологічні, історичні та інші теоретичні основи раціонального, ефективного і якісного ведення кожного з напрямків юридичної діяльності, а також для становлення і розвитку в контексті виконання цих завдань інших юридичних наук:

1.1. Мононауки: Філософія юриспруденції (філософія права[1]), Політологія юриспруденції (теорія держави), Соціологія юриспруденції (соціологія права), Психологія юриспруденції (судова або юридична психологія), Теорологія юриспруденції (теорія права), Історія вітчизняної юриспруденції (історія держави і права України), Історія зарубіжної юриспруденції (історія зарубіжних держав і права), Історія правових учень (історія правових і політичних учень) та ін.

1.2. Полінауки: Філологія юриспруденції, Енциклопедія юриспру­денції, Порівняльна юриспруденція (порівняльне правознавство), Педагогіка юриспруденції та ін.

2. Регулятивні юридичні науки, які покликані розробити належне (ефективне, раціональне, якісне) позитивне (безделіктне, неконфліктне) правове регулювання необхідних сторін суспільного життя:

2.1. Теорологія державно-правового управління.

2.2. Внутрішні (перелік яких удосконалений Є. В. Кириленком): Авіаційнобудівна, Автобудівна, Аграрна, Антиделіктна (правоохоронне право), Атмосферна, Атомноенергетична, Банківська, Бібліотечна, Будівельна, Бюджетна, Ветеринарна, Видавнича, Військова, Вогнеборна, Водна, Дозвільна, Житлова, Залізничнобудівна, Земельна, Кораблебудівна, Культурологічна, Лізингова, Лісова, Ліцензійна, Машинобудівна, Медична, Метролого-сертифікатна, Мистецька, Митна, Муніципальна, Надроархеологічна (кодекс про надра та ін.), Наукова, Освітянська, Пенсійна, Податкова, Працеохоронна, Прикордонна, Природоохоронна, Промислова, Реєстраційна, Санітарна, Сімейна, Споживчо­охоронна, Спортивна, Страхова, Теологічна, Торговельна, Транспортна, Фінансова, Шоубізнесова та ін. галузь права України.

2.3. Міжнародні: Атмосферна, Атомноенергетична, Будівельна, Видавнича, Дипломатична або Консульська, Екологічна, Кораблебудівна, Космічна, Мистецька, Морська, Освітянська, Спортивна, Теологічна, Шоубізнесова та ін. галузь права.

3. Антиделіктні юридичні науки:

3.1. Базисноантиделіктні юридичні науки, які повинні розробити правову основу (базис) для раціонального, ефективного та якісного проведення протидії кожному з видів правопорушень:

3.1.1. Супутня: Конституційна галузь права України[2].

3.1.2. Основні: Антикримінальна (кримінальне право), Адміністративна (базисноантиделіктна частина КпАП України, МК України та ін.) та Тру­дова (базисноантиделіктна частина КЗпП України) галузь права України.

3.1.3. Поліцільові: Цивільна чи Де-факто майнова та Арбітражна чи Де-юре майнова (господарське право) галузь права України.

3.2. Процедурні юридичні науки, на які покладається завдання із розробки правової форми (процедури, порядку) раціонального, ефектив­ного та якісного ведення протидії кожному із різновидів правопорушень:

3.2.1. Полінауковий напрямок: Теорологія антиделіктних відомостей (теорія доказів).

3.2.2. Супутня: Конституційне (Регламент КС України, КАС України) судочинство України.

3.2.3. Основні: Антикримінальне (кримінально-процесуальне право), Адміністративне (процедурна частина КпАП України, МК України та ін.) та Трудове (процедурна частина КЗпП України, статути про дисципліну тощо) судочинство України.

3.2.4. Поліцільові (основні, супутні): Цивільне чи Де-факто майнове та Арбітражне чи Де-юре майнове (арбітражне, господарське процесуальне право) судочинство України.

3.2.5. Додаткові: Ордистичне (процедурна частина теорії ОРД), Виправно-трудове (кримінально-виконавче право) та Виконавче (інші некодифіковані судово-виконавчі процедури – конституційна, адміністративна, трудова, цивільна чи де-факто майнова та арбітражна чи де-юре майнова) судочинство України.

3.3. Методичні юридичні науки, завданням яких повинна стати розробка складових частин гласної (криміналістичної) і негласної (орди­стичної) методики протидії правопорушенням:

3.3.1. Мононауки: Криміналістика та Ордистика (методична частина теорії ОРД).

3.3.2. Полінауки: Деліктологія (кримінологія), Юридична медицина (судова медицина), Юридична психіатрія (судова психіатрія), Юридична бухгалтерія (судова бухгалтерія), Юридична статистика (судова ста­тистика), Юридична кібернетика (судова кібернетика) та ін.

3.3.3. Полінаукові напрями: Юридична експертологія (судова експер­тологія), Юридична одорологія (криміналістична одорологія), Юридична мікрооб’єктологія (криміналістична мікрооб’єктологія) та ін.

Якщо ж розвинути інший класифікаційний підхід О. А. Кириченка та ін. [5, с. 17-18 та ін.] і за основу класифікації взяти перше і друге базисні завдання юридичних наук, то в контексті розробки і застосування:

1. Належного (ефективного, раціонального та якісного) правового врегулювання необхідних сторін суспільного життя всі вказані юридичні науки можуть бути поділені на:

1.1. Правові: регулятивні, базисноантиделіктні і процедурні.

1.2. Умовно неправові: теорологічні і методичні.

2. Належних (ефективних, раціональних, якісних) засобів протидії правопорушенням указані юридичні науки вже мають поділятися на:

2.1. Антиделіктні: базисноантиделіктні, процедурні і методичні.

2.2. Позитивні (умовно безделіктні, неконфліктні): теорологічні і регулятивні.

Виходячи із першого базисного завдання юридичних наук – розробити ефективне, раціональне та якісне правове регулювання необхідних сторін суспільного життя, кінцевим «науковим продуктом» усіх правових юридичних наук, у т. ч. й юридичних наук адміністративного спрямування (адміністративної галузі права, адміністративного судочинства, регулятивних галузей права), має бути розробка належного (ефективного, раціонального, якісного) правового регулювання необхідних сторін суспільного життя у вигляді кодифікованого правового акту, тобто кодексу. І його відсутність свідчить лише про те, що відповідна правова юридична наука ще не виконала свого основного призначення і знаходиться лише на шляху до досягнення такої мети. Іноді буває й так, що кодекс у певної правової юридичної науки нібито і є, але він такої якості, що ще не може вважатися належною. Це стосується, у першу чергу, існуючого КЗпП України, що зберігається й за проектом Трудового кодексу України, який хоча й названий уже семантично більш точно, але все ще містить у собі процедурні положення у вигляді окремої восьмої книги – «Відповідальність сторін трудових відносин», КпАП України і КАС України, що досліджувалося у низці публікацій.

В попередніх публікаціях [5, с. 29-64 та ін.] успадковане традиційне найменування правових (регулятивних, процедурних, базисноантиделіктних) юридичних наук на основі терміна «право», що у сутнісному термінологічному аспекті виглядає недостатньо виваженим. Право є цілісною юридичною категорією, структуру якої становлять галузі, субгалузі, інститути, субінститути, норми і навіть гіпотеза, диспозиція та санкція норми. Обґрунтованість у такій якості названих складових частин норми обумовлена тим, що вони можуть бути викладені окремо у різних нормах одного або різних правових актів. Звідси Т. О. Коросташова та О. С. Тунтула вважають, що говорити про існування Конституційного, Анти­кримінального, Адміністративного чи іншого права України або також іменувати й будь-яку іншу правову (за винятком процедурних, які все ж таки краще розглядати як судочинства без поділу на процесуальні та регламентні) юридичну науку є недостатньо точним, тому що у даному випадку фактично є відповідні галузі права, а не власне право.

Т. О. Коросташова та О. С. Тунтула вважають, що архаїчним виглядає найменування правопорушень цивільно-правовими чи цивільними, оскільки нібито всі правопорушення поділяються на цивільні та військові, тоді як фактично сутність такого роду правопорушень полягає у порушенні фізичною особою правової регламентації майнових і пов’язаних та непов’язаних з ними особистісних немайнових суспільних відносин, тоді як аналогічні правопорушення юридичної особи лежать уже у площині арбітражних (господарських) проступків. У такому випадку названі проступки фізичних осіб більш правильно було б умовно іменувати «де-факто особово-майнові», а юридичних осіб – «де-юре особово-майнові»: фізичні особи з’являються у майнових суспільних правовідносинах у силу факту народження (для спадкування – ще й до народження), а юридичні особи – за законодавством, що регулює порядок реєстрації юридичних осіб [16, с. 102]. Тому Цивільну та Арбітражну галузі права України, а також Цивільне та Арбітражне судочинство України більш правильно сутнісному і семантичному сенсі іменувати відповідно «Де-факто майнова галузь права України», «Де-юре майнова галузь права України», «Де-факто майнове судочинство України» та «Де-юре майнове судочинство України». Даний висновок не може похитнути й ч. 1 ст. 1 «Відносини, що регулюються цивільним законодавством ЦК України, згідно з якою «цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників», де, як бачимо, особистим немайновим правовідносинам віддано пріоритет, тоді як історично, перш за все, цивільні майнові правовідносини визначали сутність цивільного права.

Певною мірою Ордистичне, Виправно-трудове та Виконавче судочинство іменуються власне судочинством умовно. Названі процедурні юридичні науки лише непрямо стосуються даної процедури, коли Ордистичне судочинство має на меті створити правовий порядок негласного супроводження інших видів судочинства, а Виправно-трудове та Виконавче судочинство завершують відповідні судочинства на стадії виконання досудового чи судового рішення.

Виходячи із запропонованих класифікацій юридичних наук неважко визначити природу будь-якої конкретної юридичної науки, коли можна сказати, що наука антикримінального судочинства є процедурною, правовою та антиделіктною юридичною наукою і має створити кодифіковану правову регламентацію (порядок, форму) протидії злочинам.

Звідси можна визначити й поняття науки антикримінального судочинства як процедурної правової та антиделіктної) юридичної науки, яка має розробити кодифікований процесуальний порядок (процедуру, форму) досудових проваджень і судового розгляду і перегляду антикримінальної справи, а також основ виконання судових і слідчих рішень, міжнародного співробітництва в галузі даного судочинства.

Аналогічним чином можна визначити поняття й іншим процедурним юридичним наукам, різниця між якими буде полягати лише у переліку стадій протидії відповідним правопорушенням або у позначенні додаткового завдання у контексті такої процедури. Це стосується, наприклад, Виправно-трудового судочинства України, яке має розробити кодифіковану процедуру відбуття антикримінальних покарань (перш за все, позбавлення волі і довічного ув’язнення) і парапокарань та відновлення порушених суспільно небезпечним діянням прав, свобод, інтересів чи обов’язків фізичних або юридичних осіб чи держави.

 

Питання 3. Дисциплінарні зв’язки науки«Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України»

Наведені класифікації юридичних наук дають можливість легко визначити й дисциплінарні зв’язки науки антикримінального судочинства, коли найбільш тісні такі зв’язки виникають у даної науки із Криміналістикою, а потім й з Ордистикою, оскільки ті складові частини методики протидії злочинам, які мають розробити вказані методичні юридичні науки, а саме, коли криміналістика має розробити гласні технічні засоби і загальні правила поводження, тактичні прийоми проведення окремих де-факто і де-юре процесуальних і парапроцесуальних (гласних позапроцесуальних) чи їх комбінацій[3], а також гласні методичні рекомендації із виявлення, припинення, розкриття і досудового розслідування злочинів, судового розгляду і перегляду чи слідчого вирішення кримінальних справ, виконання судових чи слідчих рішень, проведення роботи із засудженим до зняття чи погашення судимості та із проведення інших заходів із попередження злочинів; а ордистика – негласні технічні засоби і загальні правила поводження, тактичні прийоми проведення окремих де-факто і де-юре негласних заходів чи їх комбінацій, а також негласні методичні рекомендації із проведення кожної із названих стадій боротьби зі злочинами, повинні застосовуватися в межах того правового порядку, який і має розробити наука антикримінального судочинства.

Розроблені ордистикою засоби протидії злочинам мають застосовуватися у контексті введення в антикримінальне судочинство результатів проведення негласних заходів, основна правова регламентація яких має міститися у перспективному кодексі, який спочатку пропонувалося іменувати «Ордо-регламентний кодекс» України (5, с. 16, 19), а у відповідності із останнім з варіантів класифікації юридичних наук – сутнісне точніше терміном «Кодекс ордо-регламентного судочинства України». Даний кодекс має розробити така новітня процедурна юридична наука, як «Ордистичне судочинство України», що на цей час разом із ордистикою представлені традиційною юридичною наукою і навчальною дисципліною «Теорія ОРД» і низкою відомче розрізнених таємних підзаконних правових актів у вигляді наказів у різних антиделіктних органах (міліції, служби безпеки, митниці, податковій службі тощо) із врегулювання тих чи інших аспектів так званої «оперативно-розшукової діяльності».

У той же час, у зв’язку з прийняттям нової редакції КПК України, в якому гл. 21 передбачає низку так званих «негласних слідчих розшукових дій», тобто по суті традиційні негласні заходи, які слідчий безпосередньо проводити практично не зможе. Адже ж даний підхід суперечить базисному принципу юриспруденції – професійності вирішення питання про винуватість особи у скоєнні правопорушення і тим більше суспільно небезпечного діяння, і пов’язаного з цим принципу професійності проведення досудового слідства і судового розгляду і перегляду антикримінальної справи, коли накопичені протягом декількох століть теоретичні знання відповідно про гласні і негласні практичні дії в антикримінальному судочинстві і, головне, практичні навички якісного, ефективного, раціонального і небезпечного проведення такого роду дій не можуть бути опановані протягом навіть стаціонарного вузівського навчання юриста однієї спеціальності, спеціалізації і субспеціалізації.

Практично й ордист не зможе якісно, ефективно, раціонально і, не менш важливо, небезпечно для себе та оточуючих провести всі отримуючі негласні заходи, що обумовлює й необхідність субспеціалізації поміж даної і так достатньо вузької категорії антиделіктологів, не кажучи про безглузде поєднання в професійній кваліфікації одного антиделіктолога – слідчого, прокурора з функціями слідчого чи судді, не тільки гласних практичних дій, а й всіх отримуючих і дотримуючих негласних заходів. Тому практично реалізація вимог гл. 21 КПК України може проходити у контексті лише призначення слідчим чи суддею такого роду негласних практичних дій та доручення їх проведення ордистам, які мають відповідну спеціалізовану підготовку – необхідний обсяг теоретичних знань і практичних навичок з якісного, раціонального, ефективного і небезпечного проведення відповідної негласної слідчої розшукової дії.

З такого роду негласних слідчих розшукових дій, які практично є негласними отримуючими, розшуковими і пошуковими діями, новий КПК України називає наступні: ст. 260 «Аудіо-, відеоконтроль особи», ст. 261 «Накладення арешту на кореспонденцію», ст. 262 «Огляд і виїмка кореспонденції», ст. 263 «Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж», ст. 264 «Зняття інформації з електронних інформаційних систем», ст. 266 «Дослідження інформації, отриманої при застосуванні технічних засобів», ст. 267 «Обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи», ст. 268 «Установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу», ст. 269 «Спостереження за особою, річчю або місцем», ст. 270 «Аудіо, відеоконтроль місця», ст. 271 «Контроль за вчиненням злочину», ст. 272 «Виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації», ст. 273 «Засоби, що використовуються під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій», ст. 274 «Негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження», ст. 275 «Використання конфіденційного співробітництва» [33].

Тому завданням слідчого, прокурора і судді практично має стати призначення у відповідності з даною концепцією нового КПК України вказаних негласних слідчих розшукних дій, доручення їх проведення ордистам, отримання від ордистів результатів цих дій і використання такого роду відомостей в антикримінальному доказуванні у разі їх оцінки через проведення гласних слідчих розшукових дій.

Негласні ж слідчі розшукові дії практично не можуть бути проведені безпосереднє без оцінки цих відомостей слідчим, прокурором чи суддею через проведення відповідних отримуючих процесуальних дій. Доручення слідчим, прокурором чи суддею проведення ордистом негласних слідчих розшукових дій практично краще за все робити у формі доручення проведення не певної такої дії, а через постановки того завдання, яке має бути досягнуте. Адже ж слідча та ордистична ситуація, як правило, постійно змінюється і на час проведення дії може виникнути необхідність в проведенні для досягнення певної мети іншої негласної слідчої розшукової дії чи навіть декількох з них. Тут можлива аналогія з тактикою призначення та проведення експертиз, коли перед експертом ставиться завдання у вигляді відповідних питань, а не вказується, які саме методики дослідження він має використати для відповіді на ці питання.

На підставі викладеного більш перспективним виявляється шлях роздільної регламентації порядку (форми) гласної і негласної протидії злочинам та іншим правопорушенням відповідно в межах Кодексу антикримінального судочинства України та Кодексу ордистичного судочинства, коли обидві процедурні юридичні науки Антикримінальне судочинство України та Ордистичне судочинство України мають в контексті міждисциплінарних зв’язків розробляти безперервний ланцюжок міждисциплінарної негласної і гласної роботи із особистісними і речовими джерелами антикримінальних відомостей.

У цьому аспекті особливої доктринальної, законодавчої і прикладної значимості набувають положення полінаукового процедурного напрямку «Теорологія антиделіктних відомостей», завдання якої розробити спільні для Антикримінального судочинства України та Ордистичного судочинства України процедурні категорії, перш за все, міждисциплінарний ступеневий сутнісний видовий поділ антикримінальних відомостей на криміналістичні (основні докази, орієнтовні відомості) та ордистичні відомості (допоміжні докази, хибні відомості), особистісних джерел антикримінальних відомостей (заявник; свідок: очевидець, параочевидець, парасвідок; потерпілий: де-факто потерпілий, де-факто парапотерпілий, де-юре потерпілий, де-юре парапотерпілий; переслідуваний: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, причетний, парапричетний, парапереслідуваний; цивільний позивач, цивільний відповідач, треті особи, їх представники, експерт), речових джерел антикримінальних відомостей (трасосубстанції: макрооб’єкти, мікрооб’єкти, ультрамікрооб’єкти, ультраоб’єкти, параоб’єкти, латентнооб’єкти; документи: письмодокументи, образодокументи, аудиодокументи, кінодокументи, відеодокументи, пластикодокументи, електроннографодокументи, електроннодокументи, голограмодокументи, компьютеродокументи, полідокументи), практичних дій на процесуальні (де-факто слідчі, де-факто судові, де-факто експертні; де-юре слідчі, де-юре судові, де-юре експертні, де-юре обвинувальні, де-юре захисні) і поза процесуальні (парапроцесуальні: де-факто параслідчі, де-факто парасудові, де-факто пара експертні, де-факто параобвинувальні, де-факто паразахисні; де-юре параслідчі, де-юре парасудові, де-юре параекспертні, де-юре параобвинувальні, де-юре паразахисні; негласні заходи: де-факто негласні, де-юре негласні заходи), сутність, послідовність та інші закономірності міждисциплінарної роботи з особистісними і речовими джерелами антикримінальних відомостей і багато інших концепцій, які детально розглядаються окремо (див лекція 3 з курсу антикримінального судочинства, питання 2; лекція 4 з курсу антикримінального судочинства, питання 1-5).

Аналогічні дисциплінарні зв’язки наука Антикримінального судочинства України буде мати й з іншими процедурними юридичними науками, у першу чергу, із Виправно-трудовим судочинством України (чинне Кримінально-виконавче право України), яке разом із оновленим Кодексом виправно-трудового судочинства України по суті є продовженням відповідно науки Антикримінального судочинства України і кодексу у частині подальшої правової регламентації порядку (форми) виконання судового рішення у вигляді позбавлення волі і довічного ув’язнення, що напряму визначає й дисциплінарні зв’язки даної процедурної юридичної науки із наукою антикримінального судочинства.

Подальше узгодження названих міждисциплінарних процедурних категорій полінаукового напрямку «Теорологія антиделіктних відомостей» у контексті протидії всім без винятку правопорушенням, тобто й іншим, ніж злочини і паразлочини, правопорушенням в межах конституційного, адміністративного, трудового, цивільного чи де-факто майнового та арбітражного чи де-юре майнового (господарського) судочинства, а за термінологією за новітньою класифікацією юридичних наук – наук Конституційного, Адміністративного, Трудового, Цивільного (Де-факто майнового) та Арбітражного (Де-юре майнового, чинного Господарського) судочинства України, оскільки в межах кожної з них має сформуватися відповідна теорія доказів, найбільш розвинутою з яких є відповідний розділ «Теорологія антиделіктних відомостей»