Юридична виконавча діяльність

 

Поряд з іншими видами юридичної діяльності виконавча діяльність по­сідає чільне місце у сфері реалізації права і є одним із важливих засобів за­безпечення ефективності у роботі механізму правового регулювання, засо­бом втілення соціальної справедливості на практичному рівні. Виділення цього напряму юридичної роботи в окремий вид сприяло формування окре­мого органу влади з відповідним статусом та створення необхідної законо­давчої бази для його діяльності. Хоч інститут виконавчого провадження має тривалу історію, його роль та значення для правової системи України було найбільш повно розкрито наприкінці 90-х років XX століття з прийняттям органічного та процесуального законів, присвячених названому інституту¹. Довгий час виконавча служба функціонувала при судах, керуючись чинним законодавством СРСР: Цивільним, Цивільно-процесуальним, Кримінальним, Кримінально-процесуальним кодексами Української РСР. Однак останні роки виконавча служба не виправдовувала свого призначення, на що були чинники об´єктивного походження. Цей фактор сприяв прийняттю рішення про створення самостійної служби, підлеглої Міністерству юстиції України.

Говорячи про підвищення соціальної ролі та значення виконавчого про­вадження, не слід все зводити лише до прийняття законодавчих актів, нор­мативна основа для виконавчих дій формувалася і в попередні роки. Скорі­ше слід зазначити, що новий нормативний акт став завершальною ланкою в перебігу подій щодо актуалізації виконавчого провадження. Серед основних причин, що змусили державу на такий крок, перш за все слід назвати розви­ток відносин власності, появу нової еліти суб´єктів господарювання, сформо­ваної на приватній власності.

В умовах домінування державної власності, тотального контролю за гос­подарською діяльністю окремих фізичних або юридичних осіб проблеми виконання рішень влади в таких масштабах не було, враховуючи той факт, що відносини господарювання складалися в основному в межах однієї форми власності. Однак у ринкових умовах правове забезпечення економічних відно­син має бути на більш високому рівні, що передбачає залучення нових та більш ефективних механізмів захисту та охорони власності. Як один із та­ких засобів може розглядатися державна виконавча служба.

Водночас заслуговує на увагу й інша думка українських вчених, що ви­світлюють також проблемні сторони функціонування виконавчої служби. Сьогодні, як зазначають СЯ. Фурса та СВ. Щербак¹, проблема примусового виконання рішень судів та інших органів юрисдикції набула нового змісту у зв´язку з тим, що прийняття нового законодавства про виконавче проваджен­ня не тільки не вирішило, а навпаки, поставило блок нових питань, пов´яза­них із подальшим удосконаленням норм законодавства про виконавче про­вадження. Нерозробленість цілої низки проблемних, спірних моментів, пи­шуть автори, призводить до незахищеності прав власника та інших зацікав­лених осіб і дорого коштує як окремим учасникам цивільного обігу, так і дер­жаві в цілому, а тому потребує значного оновлення. При цьому сучасний етап перебудови виконавчого провадження, коли правова наука все більше впли­ває на суспільні відносини, потребує відповідного ґрунтовного аналізу. Од­нак неможливо аналізувати відповідну процедуру без визначення її місця в правовій системі України.

І все ж, ураховуючи певні недоліки законодавчого регулювання виконавчої діяльності, можна констатувати факт безпосереднього функціонального зв´яз­ку виконавчої служби з діяльністю суду, що надає судовим рішенням реального змісту. Як і судові органи, органи державної виконавчої служби здійснюють правозахисну функцію, втілюючи у практику життя індивідуально-правові акти органів влади та використовуючи при цьому примусові заходи впливу.

Згідно із сучасними теоретичними уявленнями органи державної виконав­чої служби не належать до ланки судових установ, їх зараховують до системи органів виконавчої влади. Водночас виконавчу службу не можна охарактери­зувати як правоохоронний орган, що випливає з аналізу статті 1 Закону України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів".

Згідно з чинним законом, державна виконавча служба входить до си­стеми органів Міністерства юстиції України, в межах якого утворено Департамент державної виконавчої служби. Відповідні відділи державної ви­конавчої служби створено на рівні району, міста, району в місті та наділено статусом юридичної особи відповідно до цивільного законодавства.

Основним завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень суду та інших органів. Слід за­значити, що характерною рисою діяльності державних виконавців є застосу­вання примусових заходів, що зумовлено небажанням боржників виконува­ти свій обов´язок. Держава заздалегідь санкціонує застосування примусу дер­жавним виконавцем, передбачаючи, що всі інші засоби вирішення ситуації були використані та не досягли успіху. У зв´язку з цим у сучасній літературі навіть склалася думка, що основним методом правового регулювання діяль­ності виконавчої служби є санкціонований примус.

Аспект примусовості у характеристиці цього напряму професійної діяль­ності юристів не слід сприймати як самоціль або як негативний момент у ха­рактеристиці державної влади, державного режиму. Слід зазначити, що цей вид державного примусу має адміністративно-правовий характер, спрямо­ваний не взагалі на суспільство, а лише на ті правові відносини, в яких одна зі сторін не виконала свого обов´язку, чим порушила право іншої сторони. Тому такий примус слід сприймати як позитив, певне правове благо для по­терпілої сторони, що узгоджується із загальною метою та принципами пра­вового регулювання. Окрім примусу, виконавчу діяльність юристів також характеризують неупередженість, повнота та своєчасність забезпечення ре­алізації суб´єктивних прав учасників правовідносин. Слід приділити особ­ливу увагу принципу неупередженості, що висуває додаткові вимоги до осо­бистості державного виконавця, рівня його професійної культури.

Для характеристики змісту професійної діяльності державного вико­навця необхідно звернутися до елементів його правового статусу, а саме прав та посадових обов´язків. Державний виконавець зобов´язаний вжити всіх заходів для своєчасного і повного виконання рішень компетентних органів влади, надати сторонам можливість ознайомитись із матеріалами справи, ро­з´яснити сторонам їхні права та обов´язки.

Водночас державних виконавців наділено значним обсягом повноважень, що відповідає примусовому характеру здійснення виконавчої діяльності, а саме: накладати арешт на майно боржників, вилучати, передавати таке май­но на зберігання та реалізувати його в порядку, встановленому законом; одер­жувати необхідну інформацію для проведення виконавчих дій; входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам; звертатися до суду з подан­ням про розшук боржника або дитини; викликати громадян та посадових осіб з приводу виконавчих документів, що перебувають у виконавчому прова­дженні тощо.

Таким чином, представників цього виду юридичної професії наділено від імені держави достатньо широким спектром повноважень для забезпечення ефективності управлінських рішень, приведення суспільних відносин у відповідність до вимог права.

Підкреслюючи виключність виконавчих повноважень, законодавець за­кріплює рису обов´язковості вимог державного виконавця, що взагалі характеризує систему владних відносин. Рішення влади мають, як правило, імпе­ративний характер, а їх невиконання захищено можливістю застосування владного (в межах закону) примусу. Невиконання законних вимог держав­ного виконавця тягне за собою юридичну відповідальність. Водночас, гово­рячи про обов´язковість рішень виконавця, слід наголосити на певних пси­хологічних або процесуальних труднощах, що виникають при цьому. У ході своєї діяльності працівники виконавчої служби зустрічаються з різними людьми, але основною категорією є боржники. Крім того, що зі сторони останніх завжди слід очікувати на антипатію, в окремих випадках такий ан­тагонізм переростає у фізичну протидію, яка може виражатись як у прихо­вуванні майна, недопущенні у приміщення, ненаданні документів або інших відомостей про майно, так і в погрозах щодо життя та здоров´я. Для попере­дження різних форм протидії державні виконавці залучають до співпраці інших учасників виконавчого провадження (представників сторін, понятих, перекладача, спеціаліста, представників місцевих органів влади та самовря­дування). Окремо слід приділити увагу організації взаємодії виконавчої служ­би та органів внутрішніх справ, що потребує додаткової правової регламен­тації. Як свідчить практика, ефективність виконавчих дій була б більшою, якби така взаємодія була тіснішою або в межах відомства було створено спе­ціальний силовий підрозділ на зразок податкової міліції в межах податкової адміністрації. До речі, в Російській Федерації з 2000 р. в системі служби су­дових приставів діє силовий підрозділ — Сприяння виконавчим діям, бійці якого мають власну форму, право на носіння та використання зброї, що знач­но спрощує перетинання меж приватного охоронного бізнесу. Особливо до­помога органів внутрішніх справ потрібна при розшуку боржника, примусо­вому звільненні приміщення, при вселенні, під час опису майна, його вилу­ченні, коли боржником чиниться опір. Крім того, науковці та практики ствер­джують про необхідність правового закріплення такого заходу, як супровід та охорона державних виконавців працівниками органів внутрішніх справ.

Зміст діяльності та функціональне призначення виконавчої служби в системі органів державної влади обумовили систему вимог, що ставляться до кандидатів на зайняття посади. Державним виконавцем може бути гро­мадянин України, який має юридичну освіту, здатний за особистими і діло­вими якостями виконувати покладені на нього обов´язки. Для кандидатів на зайняття керівної посади ставлять більш високі вимоги, які зводяться до на­явності вищої юридичної освіти і стажу юридичної роботи не менше трьох років.

Водночас для осіб, які претендують на зайняття посади державного вико­навця, встановлено обмеження, що виходять зі змісту статті 12 Закону України "Про державну службу". Так, законом передбачено, що не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апа­раті такі особи: визнані недієздатними; які мають судимість, що є несуміс­ною із зайняттям посади; які у разі прийняття на службу будуть безпосеред­ньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи сво­яками; в інших випадках, передбачених законами України.

Поряд із цими обмеженнями щодо призначення на посаду є обмеження, які стосуються більшою мірою осіб, що вже призначені виконавцями, — за­борона на заняття підприємницькою діяльністю, на виконання роботи на умовах сумісництва, на участь у роботі керівних органів господарських това­риств, а також неприйняття подарунків від фізичних та юридичних осіб, гро­шових винагород або користування пільгами у зв´язку зі своєю службовою діяльністю.

Щодо подальшої роботи за посадою до працівників також: ставляться вимоги, дотримання яких сприяє ефективному функціонуванню всієї си­стеми органів державної виконавчої служби:

1) добросовісне та професійне виконання своїх службових обов´язків;

2) забезпечення пріоритету прав і свобод людини та громадянина у служ­бовій діяльності;

3) додержання законодавчо закріплених морально-етичних вимог щодо поведінки;

4) недопущення проявів корупції, бюрократизму тощо;

5) збереження державної та іншої охоронюваної законом таємниці.

Юристи, котрі працюють в органах державної виконавчої служби, як і представники всіх інших юридичних спеціальностей, повинні дотримува­тися норм та принципів, що походять від моралі та становлять основу світо­гляду людини, впливають на її поведінку, яка в тій чи іншій життєвій ситу­ації сприймається як єдино доцільна або припустима. Юристам виконавчої служби притаманні такі риси характеру, як ввічливість, комунікативність, принциповість, непідступність, що є необхідним моментом у здійсненні про­фесійного обов´язку. Водночас для державних виконавців характерні риси гуманізму, людяності, доброзичливості, чесності тощо, які є загнальнолюдськими цінностями і без яких особа не повинна здійснювати обов´язків дер­жавного службовця взагалі.

Зазначені характеристики передбачено не тільки нормами національно­го законодавства, професійними кодексами честі, а й нормами, що містяться в актах міжнародних організацій. Особливо це актуально для забезпечен­ня прав людини в Україні.

Характеризуючи окремі сторони виконавчої діяльності та враховуючи владний характер статусу державного виконавця, не можна обминути пи­тання контролю за здійсненням професійних обов´язків цією категорією працівників. Внутрішньосистемний контроль за роботою державного ви­конавця здійснюється його безпосереднім начальником, а також керівни­ками вищого рангу по вертикалі до рівня Департаменту державної вико­навчої служби. У цьому плані до внутрішнього контролю слід віднести такі дії, як добір кадрів, здійснення загального контролю за їхньою діяльністю та забезпечення координації роботи, підвищення їхнього професійного рівня, аналіз звітності та планування діяльності, розгляд скарг та пропо­зицій щодо роботи підрозділів, окремих виконавців, застосування заходів дисциплінарного впливу, вжиття заходів щодо усунення недоліків у роботі.

Водночас слід пам´ятати, що виконавча служба входить до складу системи органів Міністерства юстиції України. Це свідчить про наявність контрольних повноважень з боку міністра, його заступників, а також начальників управлінь юстиції, що також можна вважати внутрішньосистемним контролем.

Зовнішній контроль може здійснюватись, наприклад, органами та поса­довими особами Головного управління державної служби, системи правоохо­ронних органів України, громадських об´єднань або окремих громадян. У кожному конкретному випадку правові наслідки здійснення тієї чи іншої фор­ми контролю будуть різними, але головним фактором слід визнати наявність механізмів, що забезпечують персональну відповідальність, професіоналізм державних службовців, а також законність, гласність та відкритість вико­навчого процесу.

Державна виконавча служба в Україні як новий інститут у системі право-захисних органів має поки що небагату історію після прийняття відповідно­го закону, тому можна передбачити, що виконавча діяльність має перспек­тиви розвитку як спеціалізованого напряму юридичної професії. Так, потре­бує уточнення правовий статус державного виконавця, особливо в частині процесуальної регламентації виконання окремих дій. Окрім того, фахівці процесуального права роблять акцент на необхідності посилення гарантій щодо реалізації державними виконавцями професійного обов´язку. Не по­винні залишитися поза увагою держави й питання соціального захисту ви­конавців та їх сімей, що врешті-решт сприятиме підвищенню не тільки авто­ритету цього виду юридичної діяльності, а й авторитету суб´єктивних прав громадян.

 

3.Службовий обов'язок юриста

 

Службовий обов'язок юриста – це передбачена нормативно-правовими
актами необхідність виконувати певні дії, зумовлені його службовим
становищем у державних, громадських або приватних організаціях. Службовий обов'язок є тим, до якого зобов'язує
служба. Тобто у період перебування на роботі у юриста виникає вже не
професійний чи юридичний, а насамперед службовий обов'язок. Різновидом
службового є функціональний обов'язок. Останній виникає у процесі виконання конкретних функцій, яких безліч у конкретних функцій, яких безліч у юридичній діяльності. Переважно функціональні обов'язки визначаються для кожного юриста зокрема. Як правило, не допускається, щоб юрист виконував невластиві йому функції. У протилежному випадку можливе притягнення його до відповідальності.На основі третьої групи обов'язків у юриста формується особистісно-емоційне сприйняття
службового обов'язку.

Проблема службового обов'язку посідає чільне місце у професійній культурі
юриста. Усвідомлення юристом своїх службових обов'язків є необхідним
елементом його деонтологічної правосвідомості та професійної
культури. Його професійні вчинки контролюються сумлінням, на основі
чого формується внутрішній імператив службового обов'язку. Позитивне право ніколи не досягне такої сили і легітимності, яку має внутрішній імператив службового обов'язку. Для правничих спеціальностей
характерні як загальні, так і специфічні види обов'язків. Так,
службовий обов'язок судді визначений у Законі України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів» з наступними змінами та доповненнями. Зокрема, у ст. 6 йдеться про те, що суддя зобов'язаний при здійсненні правосуддя дотримуватися Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом термінів. Стаття 5 наголошує на тому, що суддя повинен здійснювати лише правосуддя. Він не може бути народним
депутатом, належати до будь-якої політичної партії, входити до складу
державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування,
підприємств, які мають на меті отримання прибутку. Проте викладацька,
наукова й інша творча діяльність не впливає на виконання судових
обов'язків. Суддя може поєднувати наукову і творчу працю із судовою
практикою, що сприяє його яких входить вирішення відповідних питань;
збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і в справах про адміністративні порушення. Він має право робити запит й
отримувати документи або їхні копії від підприємств, установ, організацій,
об'єднань, а від громадян — за їхньою згодою; знайомитися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що
потребують спеціальних знань; застосовувати науково-технічні засоби
відповідно до чинного законодавства; доповідати на клопотання і скарги на
прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотанняі скарги; бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо їхньої суті.
Виконуючи службові обов'язки, адвокат повинен дотримуватися професійної
таємниці (ст. 9) щодо питань, з якими громадянин або юридична особа
звернулися до нього, суті консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей.