Визначити ефективність довгострокових інвестицій в акції з позиції сьогоднішнього дня вельми і вельми скрутно. Дуже спрощено і приблизно це можна зробити за схемою, де

Семінарське заняття 16

Тема 21: Комерційні банки як основна ланка кредитної системи (2 год.)

 

1. Організаційна та функціональна структура комерційного банку. (Стаднік)

Важливою умовою ефективної роботи створеного комерційного банку є вибір оптимальної організаційної його структури для успішного здійснення функцій управління, максимального задоволення інтересів клієнтів у різноманітних банківських послугах з метою досягнення банком основних стратегічних цілей.
У практиці банківської діяльності існують два підходи побудови організаційної структури банку: функціональна і за видами надання різноманітних банківських послуг. Загалом більшість сучасних банків застосовують змішані організаційні структури, поєднуючи ці два підходи з метою вирішення банками своїх завдань.
За функціональної організації структури банку діє принцип універсальності, банк виконує широке коло операцій, у ньому створюються підрозділи, що виконують спеціалізовані функції: кредитування, інвестування, розрахунково-касові операції та облік, трастові операції, міжнародні розрахунки тощо, кожний підрозділ має чітко визначені завдання й обов’язки. Для цієї структури банку характерна ієрархічність рівнів управління, за якої кожний нижчий рівень контролюється вищим і підпорядковується йому.
За організаційної структури банку, побудованої на принципі надання клієнтам різноманітних банківських послуг, функції управління для здійснення відповідних операцій передаються певним керівникам, відповідальним за той чи інший вид послуг, які є фахівцями у цій сфері банківської діяльності. В таких банках створюються підрозділи для надання комерційних, споживчих, сільськогосподарських кредитів, позик під нерухомість тощо. Така побудова дає змогу банку при наданні тієї чи іншої послуги концентруватися під одним керівним центром, що сприяє поліпшенню координаційних функцій усіх підрозділів банку і розробці нових видів банківських послуг з урахуванням конкуренції, вдосконалення технології і задоволення потреб клієнтів. В організаційній структурі банку реалізуються його завдання, безпосередньо пов’язані з виконанням поставлених перед банком цілей: кредитування, інвестування, трастові, розрахунково-касові операції, міжнародні розрахунки, а також депозитні та валютні операції. Кількість відділів банку залежить від розміру і характеру діяльності банку, обсягів та складності банківських операцій і різноманітності наданих клієнтам послуг.
Органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку.
Вищим органом управління банку є загальні збори учасників, які скликаються для вирішення таких питань:
- визначення основних напрямів діяльності банку та затвердження звітів про виконання їх;
- внесення змін та доповнень до статуту банку;
- зміни розміру статутного капіталу банку;
- призначення та звільнення голів і членів спостережної ради банку, ревізійної комісії;
- затвердження річних результатів діяльності банку, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів та висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора;
- розподілу прибутку;
- припинення діяльності банку, призначення ліквідатора, затвердження ліквідаційного балансу.
Ці питання належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Однак статутом банку до компетенції загальних зборів учасників можуть бути віднесені й інші питання.
Загальне керівництво діяльністю банку здійснює спостережна рада банку, яка має такі повноваження:
- призначає і звільняє голову та членів правління (ради директорів) банку;
- контролює діяльність правління (ради директорів) банку;
- призначає зовнішнього аудитора;
- встановлює порядок проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку;
- приймає рішення щодо покриття збитків;
- приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвердження їх статутів і положень;
- затверджує умови оплати праці та матеріального стимулювання членів правління банку;
- готує пропозиції.щодо питань, які виносяться на загальні збори учасників;
- здійснює інші повноваження, делеговані загальними зборами учасників банку.
Повноваження і порядок роботи спостережної ради банку визначаються статутом банку чи положенням про раду банку, що затверджуються загальними зборами учасників банку.
Спостережна рада банку обирається загальними зборами учасників з числа учасників банку або їх представників.
Безпосереднє керівництво поточною діяльністю комерційного банку здійснює правління, яке є виконавчим органом банку.
Правління підзвітне загальним зборам учасників і спостережній раді банку. Правління банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами чи спостережною радою банку.
Правління банку має такі повноваження:
- попередньо обговорює всі питання, що підлягають розгляду на загальних зборах учасників і раді банку, готує для цього необхідні матеріали, організовує виконання рішень загальних зборів і ради банку;
- розглядає питання організації кредитування, фінансування, розрахунків, грошового обігу, касового обслуговування, зберігання грошей і цінностей банку, обліку й звітності, внутрішньобанківського контролю, зовнішньоекономічної діяльності, роботи з цінними паперами, участі у спільних підприємствах, забезпечення інтересів клієнтів, інші питання діяльності банку;
- приймає рішення про випуск, умови і порядок реалізації акцій та інших паперів, затвердження результатів підписки на акції. За погодженням з радою банку визначає розмір дивідендів, приймає рішення про нарахування та сплату дивідендів по акціях банку з подальшим затвердженням на загальних зборах учасників;
- контролює додержання законодавства банком та його установами;
- вирішує питання добору, розміщення, підготовки та перепідготовки персоналу;
- визначає організаційну структуру банку;
- розглядає проекти наказів та інструкцій і приймає рішення щодо них;
- розглядає матеріали ревізій, перевірок, а також звіти керівників установ банку і приймає по них рішення;
- виносить рішення про притягнення до матеріальної відповідальності посадових осіб банку.
Правління вирішує всі питання діяльності банку, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів учасників і ради банку, а також виконує передані йому загальними зборами повноваження.
Органом контролю банку є ревізійна комісія та внутрішній аудит банку. Контроль за фінансово-господарською діяльністю банку здійснює ревізійна комісія банку, яка обирається загальними зборами учасників банку з числа учасників або їх представників. Ревізійна комісія підзвітна загальним зборам учасників банку.
Ревізійна комісія має такі права:
1) контролює додержання банком законодавства України і нормативно-правових актів НБУ;
2) розглядає звіти внутрішніх і зовнішніх аудиторів і готує відповідні пропозиції загальним зборам учасників;
3) виносить на загальні збори учасників або спостережній раді банку пропозиції щодо будь-яких питань, віднесених до компетенції ревізійної комісії, які стосуються фінансової безпеки і стабільності банку та захисту інтересів клієнтів.
Ревізійна комісія здійснює перевірку фінансово-господарської діяльності банку за дорученням загальних зборів учасників, спостережної ради банку або на вимогу учасника (учасників), які володіють у сукупності більше ніж 10 відсотками голосів.
Засідання ревізійної комісії скликаються за потребою, але не рідше одного разу на рік.
Позачергові засідання ревізійної комісії можуть скликатися спостереженою радою банку чи за ініціативою учасників, які володіють більше ніж 10 відсотками голосів. Рішення приймаються більшістю голосів членів ревізійної комісії.
Повноваження ревізійної комісії банку визначаються статутом банку, а порядок її роботи — положенням про ревізійну комісію, що затверджується загальними зборами учасників банку. Комерційні банки також створюють службу внутрішнього аудиту, яка є органом оперативного контролю правління (ради директорів) банку.
Отже, функції та повноваження органів управління банком нормативне розмежовані законодавчими та статутними нормами.

 

2. Пасивні банківські операції. (Бублей)

Пасивні операції — це операції з мобілізації ресурсів банку. За видом банківських ресурсів розрізняють пасивні операції з формування:

а) власних,

б) залучених (депозитних)

в) позичених (недепозитних) ресурсів банку.

Операції з формування власних ресурсів охоплюють операції:

— з формування статутного капіталу банку;

— з формування резервного капіталу банку;

— з формування страхового капіталу банку;

— з формування іншого капіталу банку спеціального призначення, який створюють за рахунок банківського прибутку і використовують відповідно до рішення, прийнятого вищою управлінською ланкою банку;

— пов'язані з формуванням і розподілом банківського прибутку.

Операції з формування залученого капіталу називають пасивними депозитними операціями. Вони відображають процес залучення й обліку в банківському балансі тимчасово вільних коштів юридичних, фізичних осіб, банків, які зберігаються на різноманітних рахунках (строкових і на вимогу). Вкладниками можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, що постійно обслуговуються в конкретному банку (клієнти банку), так і юридичні та фізичні особи, що не належать до постійних клієнтів цього банку, а обслуговуються в інших банках.

Пасивні депозитні операції створюють можливість користування тимчасово вільними грошовими коштами інших банків, які зберігаються на кореспондентських рахунках (кошти на вимогу) та строкових депозитах (кошти на строк).

Пасивні депозитні операції можна класифікувати:

1) за категорією вкладника:

— операції зі залучення тимчасово вільних коштів юридичних осіб — на поточні, бюджетні, депозитні рахунки;

— операції зі залучення тимчасово вільних коштів фізичних осіб — на поточні, депозитні рахунки;

— операції зі залучення тимчасово вільних коштів банків-кореспондентів — на кореспондентські та депозитні рахунки;

2) за строком:

— операції зі залучення тимчасово вільних коштів на рахунки на вимогу (поточні, бюджетні, кореспондентські) з метою подальшого використання для поточних розрахунків;

— операції зі залучення тимчасово вільних коштів на строкові депозитні рахунки для зберігання протягом обумовленого договором періоду.

Пасивні кредитні операції — це операції банку, пов'язані з отриманням кредитів на міжбанківському ринку (в інших банках та в НБУ).

Пасивні інвестиційні операції — це операції банку, пов'язані з випуском і розміщенням власних незабезпечених боргових зобов'язань. Банки можуть емітувати облігації, які поповнюють банківські ресурси коштами інвесторів на строк обігу цих цінних паперів.

 

3. Банківські ресурси та їхня структура. (Хіблень)

Існує кілька крапок зору на структуру ресурсної бази. Так, наприклад, деякі вчені ділять ресурси комерційного банку на власні й чужі. По такій класифікації відбувається злиття притягнутих і позикових коштів в одну категорію – «чужі кошти». Ми ж звернемося до більш розгорнутої структури банківських ресурсів.

1) власний капітал (сукупний капітал)

- статутний капітал

- фонди

-нерозподілений прибуток

2) притягнуті кошти

-депозитні джерела

-не депозитні джерела

3) позикові кошти

- міжбанківський кредит

- кредит ЦБ

Капітал банку є джерелом фінансування окремих банківських операцій і критерієм оцінки його фінансового становища. Чим більше розмір КК, тим більше стійкий банк (хоча це негативно впливає на одержання прибутку).

Притягнуті кошти можуть бути дешевими (вклади до запитання, випуск векселів) і дорогими (термінові депозити); стійкими (випуск сертифікатів) і нестійкими (рахунку д/в). Чим більше питома вага стабільної й дешевої частини пасивів банку, тем стабильнее його положення й вище прибутковість. Хоча тут є одне «але»: кошту на рахунку до запитання найбільш дешеві, але непередбачені, а висока їхня частка в ресурсах послабляє ліквідність банку.

Нарешті, позикові кошти. Це джерело використовується в крайніх випадках, коли всі інші джерела (більш дешеві) вичерпані. Крім дорожнечі є й інша небезпека: висока їхня частка позбавляє банк самостійності, робить його залежним від кредиторів.

Власний капітал банку – є реальна сума власних ресурсів, яка може бути використана для виконання наступних функцій:

1) Регулююча функція. Органі банківського нагляду в особі ЦБ установлюють мінімальний рівень банківського статутного капіталу для новостворюваних банків і мінімальний розмір капіталу для діючих банків.

2) Захисна функція. Комерційним банкам, що функціонують в умовах ринку, надається повна економічна самостійність, а також передбачається економічна відповідальність. Суть економічної відповідальності банку укладається в тому, що власні кошти служать забезпеченням його зобов'язань. Іншими словами, банківський капітал є граничною величиною гарантії відповідальності перед вкладниками й кредиторами. Він відіграє роль своєрідної подушки й дозволяє банку продовжувати свою діяльність у випадку виникнення великих непередбачених втрат і витрат. Банки для фінансування такого роду видатків використовують насамперед різні резервні фонди, але можуть бути в житті настільки несприятливі періоди, що й цих фондів недостатньо. У таких випадках використовується статутний капітал. У випадку процедури банкрутства власні кошти комерційного банку використовуються на погашення заборгованості перед бюджетом, власниками облігацій і інших боргових зобов'язань, вкладниками коштів на термінові депозити й депозити до запитання.

3) Оперативна функція. У відмінності від нефінансових організацій для банку оперативні функції капіталу вважаються другорядними. Як правило, банки намагаються уникнути розміщення власних коштів у короткострокові активи. Власні кошти служать для банку джерелом розвитку його матеріальної бази, вони використовуються для придбання будинків, необхідних йому машин, устаткування, обчислювальної техніки й т.п.

Власний капітал включає:

- Статутний (акціонерний) капітал, який формується або через емісію акцій, або нагромадження прибутки (капіталізація доходів).

- Резервний капітал, який використовується на покриття можливих (непередбачених) видатків. Формується за рахунок відрахувань із чистого прибутку. Його розмір не повинен бути нижче 15% від КК, а якщо ні, то відрахування до Фонду проводяться із прибутку до оподатковування. Якщо досягає своєї граничної величини (визначається Статутом банку), то кошту Фонду повинні капіталізуватися і його формування починається заново.

- Спец.фонди (облік емісійної різниці й коштів від переоцінки) і Фонди розвитку формуються із прибутку після оподатковування.

- Нерозподілений прибуток, що залишається в розпорядженні банка.

Притягнуті ресурси – це тимчасово вільні кошти клієнтів банку, які залучаються для виконання активних операцій.

Операції банку по залученню коштів у внески, їх зберіганню й використанню відповідно до режиму рахунків називають депозитними. З погляду вилучення депозити можуть ділитися на:

1) трансакционные рахунку,. Трансакционные рахунки підрозділяються на 4 групи:

-чековий депозит –- Ноу-рахунок - Рахунку автоматичного перерахування коштів - Засвідчені депозити

2) ощадні депозити

3) термінові депозити.

Властиво строкові вклади мають на увазі передачу коштів у повне розпорядження банку на строк і на умовах за договором, а після закінчення цього строку строковий вклад може бути вилучений власником у будь-який момент. Розмір винагороди, виплачуваний клієнтові по строковому вкладу, залежить від строку, суми депозиту й виконання вкладником умов договору. Чим длительнее строк і (або) більше сума внеску, тим більше розмір винагороди. Діюча практика передбачає оформлення строкових вкладів на строк 1,3,6,9,12 місяців.

Внески з попереднім повідомленням про вилучення коштів означають, що про вилучення внеску клієнт повинен заздалегідь сповістити банк у певний за договором строк (як правило від 1 до 3, від 3 до 6, від 6 до 12 і більш 12 місяців). Залежно від строку повідомлення визначається й процентна ставка по внесках.

Крім депозитних джерел залучення коштів комерційні банки використовують у своїй практиці й так звані «не депозитні». Вони характеризуються тим, що банк одержує гроші через реалізацію боргових зобов'язань на грошовому ринку. Специфіка не депозитних джерел укладається в наступному:

- ініціатива залучення належить банку, а не вкладникові;

- це джерело широко використовується великими банками, які мають вільний доступ до грошових ресурсів;

- не депозитні джерела – це оптовий (не персоніфікований) бізнес, тому що боргові зобов'язання реалізуються великим інвестором на великі суми.

Позикові кошти представлені міжбанківським кредитом, який надається з метою регулювання ліквідності банку, для вирівнювання міжбанківського платіжного обороту й, нарешті, прибуткового розміщення надлишкової ліквідності. Банки, які мають надлишкову ліквідність, намагаються прибутково її розмістити, а банки, які відчувають дефіцит ліквідності – поліпшити своє положення за рахунок МБК.

 

4. Залучені кошти. (Шевченко)

Залучені кошти – це сукупність коштів на поточних, депозитних та інших рахунках банківських клієнтів (юридичних та фізичних осіб), на рахунках громадських організацій, різноманітних суспільних фондів, які розміщуютьсяв активи з метою отримання прибутку чи забезпечення ліквідності банку.

Основну суму залучених коштів становлять тимчасово вільні грошові капітали, що виникають на основі кругообороту промислового і торгового капіталу, грошові накопиченнядержави, особисті грошові накопичення населення.

Залучені кошти формують переважну частину ресурсів, які використовуються для виконання активних операцій банків. Як основний елемент грошової маси залучені кошти банків відіграють важливу роль в економіці, тому вони є обєктом державного регулювання, яке здійснюється у формах обмеження виплачуваної винагороди (процентів), установлення норм обов’язкового резервування і деяких нормативів регулювання банківської діяльності (платоспроможності, ліквідності). Залучені кошти банків поділяють на депозитні й недепозитні.

Залучені кошти є найбільш вагомою частиною ресурсів банку, яка в кілька разів перевищує його власні кошти. Частка залучених коштів в різних банках коливається від 75 % і вище. Фактично залучені кошти — це основне джерело формування ресурсів комерційного банку, які спрямовуються на проведення активних операцій. З розвитком ринкових відносин структура залучених ресурсів зазнала істотних змін, що обумовлено появою нових, не традиційних для старої банківської системи способів акумуляції тимчасово вільних коштів фізичних і юридичних осіб.
До залучених коштів банку належать залишки коштів на поточних, бюджетних та розрахункових рахунках клієнтів, ощадні та строкові вклади фізичних та юридичних осіб, вклади до запитання, різні види депозитних рахунків, таких як умовні, заставні, брокерські, цільові депозити, депозити в іноземній валюті, а також кошти на кореспондентських рахунках інших банків (лоро-рахунки). У банківській практиці всі рахунки клієнтів, відкриті в банку, у цілому називають депозитами, а залучені кошти — депозитними зобов´язаннями.

Сучасна банківська практика характеризується великою розмаїтістю вкладів депозитів і депозитних рахунків. Це пояснюється прагненням банків в умовах сегментованого висококонкурентного ринку найповніше задовольнити попит різних груп клієнтів на банківські послуги і залучити їх заощадження та вільні грошові капітали на банківські рахунки. За економічним змістом депозити можна розділити на групи:
• депозити до запитання;
• строкові депозити;
• ощадні вклади;
• цінні папери.

Для забезпечення обсягів та рівня витрат за депозитними зобов´язаннями менеджмент використовує різні методи залучення коштів, які загалом зводяться до двох груп — цінові та нецінові методи управління залученими коштами.
Сутність цінових методів полягає у використанні відсоткової ставки за депозитами як головного важеля в конкурентній боротьбі за вільні і грошові кошти фізичних і юридичних осіб. Підвищення пропонованої банком ставки дозволяє залучати додаткові ресурси. І навпаки, банк, перенасичений ресурсами, але обмежений декількома прибутковими напрямками їх розміщення, зберігає або навіть зменшує депозиті ставки.
Нецінові методи управління залученими коштами банку базуються на використанні різноманітних прийомів заохочення клієнтів, які прямо не пов´язанні зі зміною депозитних ставок. До таких прийомів належать реклама, поліпшений рівень обслуговування, розширення спектра пропонованих банком рахунків та послуг, комплексне обслуговування, додаткові види безкоштовних послуг, розташування філій у місцях максимально наближених до клієнтів, пристосування графіка роботи до потреб клієнтів тощо. В умовах загострення конкурентної боротьби в банківській сфері менеджмент велику увагу приділяє саме неціновим методам управління, оскільки підвищення депозитних ставок має обмеження, і не завжди такий метод управління можна застосовувати. У боротьбі за клієнтів банки вдаються до таких прийомів як проведен­ня лотереї серед клієнтів, безкоштовне розсилання виписок з рахунків, відкриття депозитів новонародженим як подарунок від банку, обладнання безкоштовних автомобільних стоянок біля банку, розташування банкоматів у громадських місцях. Проведення безготівкових розрахунків за допомогою пластикових карток, надсилання клієнтам привітань та подарунків до свят від імені керівництва банку тощо.

 

5. Активні операції комерційних банків. (Альбертович)

Активні операції комерційних банків представляють собою діяльність, пов'язану з розміщенням власних і залученням банківських ресурсів з метою отримання прибутку.

Активи комерційного банку поділяються на такі основні види:

1) банківські кредити;

2) банківські інвестиції;

3) касова готівка та прирівняні до неї засоби;

4) основні засоби та інші активи.

Кредитні операції передбачають організацію економічних відносин, у процесі яких банки надають позичальникам грошові кошти з умовою їх повернення та сплати проценту за користування. Дані операції, як правило, приносять банкам основну частину їхніх доходів та займають провідне місце серед статей активу балансу.

Комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам усіх форм власності різних галузей господарства, населенню, центральним і місцевим органам державної влади, кредитно-фінансовим установам. З усіх типів кредитів за категоріями позичальників найбільша питома вага припадає на позики торгово-промисловим підприємствам. Водночас у розвинутих країнах в останні десятиліття спостерігається тенденція до збільшення споживчих позик фізичним особам.

Призначенням кредитних операцій банку є задоволення різноманітних потреб його клієнтів у грошових ресурсах, що визначає цілі позик. Такими цілями можуть бути: формування і збільшення основного і оборотного капіталу; фінансування операцій спекулятивного характеру (наприклад, біржових угод); витрати на споживчі потреби (придбання товарів тривалого користування або житла). Іноді кредит видається для загального фінансування діяльності позичальника без указання конкретних цілей. У цьому випадку банком приймається рішення про надання позики, виходячи із наявних у нього даних про клієнта та рівня довіри до нього.

Важливою умовою надання банком кредиту є наявність певного забезпечення, що передбачає гарантування повернення позики існуванням певних матеріальних цінностей або документів, що виражають права на одержання грошових коштів. Традиційно банківські кредити поділяються на бланкові та забезпечені. Бланкові кредити видаються банком без конкретного забезпечення і ґрунтуються на його впевненості у здатності позичальника своєчасно виконати усі прийняті на себе платіжні зобов'язання. Забезпечені позики видаються під заставу майна, найчастіше того, на придбання якого надається кредит (нерухомість, обладнання, запаси товарно-матеріальних цінностей). Крім того, у забезпечення можуть прийматися: цінні папери (акції, облігації, векселі, товаророзпорядчі документи); документи, що засвідчують переуступку на користь банку вимог і рахунків позичальника до третіх осіб; гарантії і поручительства інших осіб повернути кредит у випадку неплатоспроможності позичальника. Забезпеченням кредиту може також бути страхування відповідальності позичальника за непогашення позики у страховій компанії.

Інвестиційні операції комерційних банків полягають у вкладенні банківських ресурсів у приватні і державні цінні папери на порівняно тривалі строки з метою отримання прибутку.

Така діяльність є альтернативною, але не взаємовиключаючою, по відношенню до кредитування. У той же час банківські інвестиції мають ряд відмінностей від кредитних операцій. Так, при кредитуванні ініціатива укладення угоди належить позичальнику, а при інвестуванні ініціатором виступає банк, який намагається вкласти кошти. Позичкові операції передбачають видачу коштів переважно на короткі періоди часу, тоді як інвестиції являють собою довготривале вкладення грошових ресурсів. Якщо при видачі позик банк є головним і одним із небагатьох кредиторів, то в інвестиційному процесі він є одним із багатьох вкладників коштів. Банківське кредитування пов'язано з особистими відношеннями банку з позичальником, а інвестування являє собою переважно безособову діяльність.

Основними об'єктами інвестиційної діяльності банків є облігації приватних компаній і держави, а також акції корпорацій. Сукупність банківських ресурсів, вкладених у цінні папери, утворює інвестиційний портфель банку. Його склад і структура формуються на основі інвестиційної політики, що розробляється банком. Суть такої політики полягає у визначенні кола цінних паперів, найбільш придатних для вкладення коштів, і оптимізація структури портфеля інвестицій на кожен конкретний період часу.

Окрім інвестиційних операцій, що банк виконує за рахунок власних коштів, банки можуть здійснювати інші операції з цінними паперами, які мають назву фондових. До фондових операцій відносять:

1) емісійні операції, які передбачають випуск та розміщення цінних паперів (як власних так і третіх осіб) серед інвесторів та посередників;

2) операції купівлі-продажу цінних паперів на ринку за дорученням і за рахунок клієнтів (брокерські операції);

3) операції зберігання і управління цінними паперами (операції депо);

4) операції надання кредиту під заставу цінних паперів.

Хоча основною метою діяльності комерційних банків є отримання прибутку, вони не можуть вкладати усі ресурси тільки у високодохідні активи (види позик та інвестицій), оскільки при здійсненні активних операцій банки водночас повинні забезпечувати своєчасне повернення коштів їх власникам, тобто виконувати свої зобов'язання за пасивами. Тому частина активних операцій комерційного банку передбачає утворення поточних резервів платіжних засобів з метою постійного підтримання платоспроможності банку. Ці резерви поділяються на дві основні групи: первинні та вторинні.

Первинні резерви являють собою вкладання банку у високоліквідні активи, які негайно можуть бути використані як засіб платежу. До них належать кошти на кореспондентському рахунку в центральному банку і на рахунках в інших банках, що забезпечують можливість безперебійної організації безготівкових розрахунків, а також залишки готівки в касі банку, що служить для готівкових платежів.

Групу вторинних резервів утворюють вкладення в активи, які можна перетворити на платіжні засоби з мінімальною затримкою? це, як правило, інвестиції у короткострокові державні цінні папери або боргові зобов'язання інших банків, що приносять незначний дохід, однак мають високий рівень ліквідності. Вторинні резерви по суті є джерелом поповнення коштів первинних резервів.

Постійне утримання певної частини активів комерційного банку у формі первинних та вторинних резервів забезпечує високий рівень його платоспроможності, що створює умови ефективної реалізації банком кредитно-розрахункових, депозитних та інших послуг клієнтам.

 

6. Інвестиційний портфель та інвестиційна політика комерційного банку (Березюк)

Термін «інвестиції» означає в сучасній економічній теорії довгострокові вкладення капіталу в різні галузі виробництва. Ці вкладення можуть вироблятися як всередині країни, так і за її межами. Такі вкладення включають реальні інвестиції (капітальні вкладення у промисловість, будівництво, сільське господарство тощо) та фінансові (портфельні) інвестиції (вкладення в цінні папери акції, облігації та ін, що дають право на одержання дивідендів).

Сьогодні, в умовах розвитку ринкової економіки НД більше зростає інтерес до питань інвестиційної діяльності комерційних банків. Успішне становлення цієї сфери діяльності банків поряд зі становленням інфраструктури фондового ринку має величезне значення для доль ринкової економіки в Росії. Від діяльності банків на фондовому ринку виграють не тільки керівництво й акціонери, але також їхні контрагенти й позичальники, жителі й підприємства регіону, де функціонують банки, їх діяльність банків, що здійснюють операції з цінними паперами на внутрішньому та зовнішньому ринках Російської Федерації, комерційного банку на фондовому ринку, розробка відповідних методологічних положень і практичних рекомендацій.

Першим і основним принципом діяльності комерційного банку є робота в межах реально наявних ресурсів. Інвестиційна робота в межах реально наявних ресурсів означає, що комерційний банк повинен забезпечувати не тільки кількісну відповідність між своїми ресурсами і вкладеннями, але і домагатися відповідності характеру банківських активів специфіці мобілізованих їм ресурсів.

Багато комерційних банків в даний час мають досить великий обсяг вільних коштів, які можливо як інвестувати в різні види діяльності, так і спрямувати на придбання цінних паперів. При здійсненні інвестування в цінні папери банк, як і будь-який інший інвестор, стикається з різними цілями інвестування.

Саме портфель цінних паперів є тим інструментом, за допомогою якого може бути досягнуто необхідне співвідношення всіх інвестиційних цілей, яке недосяжне з позиції окремо взятого цінного паперу, і можливо тільки при їх комбінації.

Всі перераховані вище фактори і зумовили актуальність нашого дослідження.

Цілі дослідження полягають у вивченні інвестиційної політики комерційного банку.

У відповідності з поставленими цілями вирішувалися такі основні завдання:

- Розглянути інвестиційну діяльність комерційних банків;

- Вивчити принципи і особливості інвестиційних операцій банку;

- Розглянути чинники, що визначають структуру інвестиційного портфеля банку.

У сучасному світі різноманітних і складних економічних процесів і взаємовідносин між громадянами, підприємствами, фінансовими інститутами, державами на внутрішньому і зовнішньому ринках гострою проблемою є ефективне вкладення капіталу з метою його примноження, або інвестування. Економічна природа інвестицій обумовлена ​​закономірностями процесу розширеного відтворення і полягає у використанні частини додаткового суспільного продукту для збільшення кількості і якості всіх елементів системи продуктивних сил суспільства. Джерелом інвестицій є фонд нагромадження, або сберегаемая частина національного доходу, що спрямовується на збільшення і розвиток факторів виробництва, і фонд відшкодування, що використовується для оновлення зношених засобів виробництва у вигляді амортизаційних відрахувань. Всі інвестиційні складові формують таким чином структуру коштів, яка безпосередньо впливає на ефективність інвестиційних процесів і темпи розширеного відтворення.

Інвестиції - це всі види активів (коштів), що вкладаються в господарську діяльність з метою отримання прибутку. За економічним змістом інвестиції (капіталовкладення) - це витрати на створення, розширення та технічне переозброєння основного капіталу, а також на пов'язані з цим зміни оборотного капіталу.

Інвестиційні операції банків - це операції з розміщення реально залучених банком коштів у різні джерела, в залежності від характеру цих джерел можна зробити класифікацію інвестиційних операцій, що проводяться банком.

Інвестиційні операції можна класифікувати за різними ознаками, насамперед за основними групами позичальників (суб'єктам):

· Інвестиції в державні органи влади (державні цінні папери)

· Інвестиції в комерційні банки (міжбанківські кредити)

· Інвестиції в промисловість і сільське господарство (комерційні кредити)

· Інвестиції в корпоративні цінні папери

Інвестиції в комерційні банки, дозволяють банкам не тільки отримувати дохід, але й з'являється можливість встановлення ділових партнерських відносин та з інших питань банківської діяльності, до останнього часу гарантія повернення ресурсів з боку банку більше, ніж з боку підприємства.

Кредитування промисловості і сільського господарства, в період фінансової кризи, є високоризикованої операцією, за винятком кредитування великих підприємств монополістів, хоча саме цей вид інвестицій дозволяє розвинути реальний сектор економіки і підняти промисловість та сільське господарство, але для цього державі необхідно забезпечити стабільні умови для проведення даного виду інвестицій.

Інвестування в корпоративні цінні папери передбачає, що інвестор, вибравши конкретний об'єкт для інвестицій, якщо є можливість (вибране підприємство знаходиться в тому ж регіоні, місті), повинен проаналізувати стан підприємства, спільно з фахівцями підприємства розробити програму, що дозволяє, якщо це необхідно, збільшити виробничі потужності підприємства, обсяг випуску і реалізації продукції. Для цього він повинен відкрити кредитну лінію, поставити обладнання по лізингу і т. д., тобто провести заходи, спрямовані на поліпшення фінансового стану.

Визначити ефективність довгострокових інвестицій в акції з позиції сьогоднішнього дня вельми і вельми скрутно. Дуже спрощено і приблизно це можна зробити за схемою, де

1. Визначається рівень недооцінки звертаються фондових активів на основі зіставлення розрахункової та ринкової вартості.

В якості розрахункової вартості може бути прийнята ліквідаційна вартість акцій. Ліквідаційна, вартість акції - це та сума грошей, яку можна отримати у разі ліквідації компанії-емітента. Вона визначається виходячи з вартості активів без обліку витрат по ліквідації та надбавки до ціни за продаж (покупку) контрольного пакета.

2. Вартість активів приймається рівною сумі, яку можна витягти, реалізувавши всі активи акціонерного товариства, за вирахуванням сум зобов'язань. Отриману суму ділять на кількість акцій і отримують їх ліквідаційну вартість.

3. Потім здійснюється зіставлення ліквідаційної і курсової вартості акцій, що котируються на фондовій біржі, і якщо спостерігається перевищення ліквідаційної оцінки вартості акцій над їх курсовою вартістю, можна зробити висновок про деяку недооціненість звертаються акцій. Разом з тим слід враховувати і конкурентоспроможність акціонерного товариства. Певні складнощі виникають, коли акції не мають ринкової котирування. У цьому випадку можливі орієнтовні розрахунки, наприклад, оцінка на основі відношення Ціна / Прибуток

По термінах розміщення інвестиції бувають:

До запитання

Термінові.

Останні, у свою чергу, поділяються на:

Короткострокові від 1дня до 180 днів

Середньострокові від 180 днів до 1 року

Довгострокові від 1 року до 3 і більше років

Портфельні інвестиції - це одночасне вкладення коштів у різні цінні папери. Розподіл коштів серед великої кількості об'єктів інвестування (диверсифікація) забезпечує страхування інвестицій на випадок несприятливого розвитку кон'юнктури ринку (падіння курсової вартості окремих цінних паперів). У нашому випадку об'єктом інвестування виступають акції російських емітентів.

Основна мета портфельних інвестицій - збільшення очікуваної прибутковості інвестування та зниження ризику втрат. Правильне складання портфеля, оптимальне управління його структурою, тобто складом входять у портфель цінних паперів і розподілом коштів між ними, здатні значно збільшити очікувану прибутковість портфеля і істотно знизити ризик інвестування. Портфель, що має подібні переваги, буде оптимальним портфелем.