Загальне поняття безпеки.
Безпека є найнеобхіднішою з потреб людини і в Конституції України вона визначається як одна з найвищих соціальних цінностей. Безпека людини – це певною мірою узагальнюваний показник реалізації її прав та свобод, гарантованості від небезпек. Вона є одним із головних показників якості й рівня життя людини.
У широкому сенсі слова поняття “безпека” вживається стосовно багатьох явищ. Традиційно безпека мала два основних значення 1) свобода від ризику і небезпеки і 2) свобода від сумнівів, переживань і страху. Таким чином, безпека – це одна з найважливіших цінностей соціального буття людей, обов’язкова передумова існування й подальшого розвитку людства.
Проблема безпеки на початку XXI століття набула універсального змісту.
На сучасному етапі вітчизняного державотворення урізноманітнення загроз та викликів людині, державі і суспільству призвело не лише до загострення проблем національної безпеки, а й спричинило значну трансформацію її змісту. Попри зовнішньополітичні і військові аспекти національна безпека поширилася на сферу економічних, соціальних, екологічних, інформаційних, правових та інших відносин й, окрім перших, почала визначатися економічною спроможністю, гідними умовами життя людини і громадянина. Поняття безпеки за останні роки розширилося і набуло більш гуманістичного, націленого на людину, характеру. Нова парадигма безпеки людини має два основних аспекти: захист від хронічних загроз, таких, як голод, епідемія і репресії, та захист від раптових та збудних катаклізмів, що порушують плин повсякденного життя.
Стан справ щодо безпеки життя та діяльності людини корелює із загальним соціально-економічним статусом держави. За індексом людського розвитку, який з інтегральним показником ООН, Україна посідає 80 місце серед країн світу.
Поняття «безпека» письмово задокументоване у країнах Європи з 1190 року. Воно означало спокійний стан духу людини, яка вважала себе захищеною від будь-якої небезпеки.
Власне кажучи, під безпекою розуміють „стан, коли кому-, чому-небудь ніщо не загрожує", або „відсутність небезпеки, схоронність, надійність", а також „становище якому загрожує небезпека комусь, чомусь", "стан спокою, упевненості", „стан захищеності".
ДСТУ 2156 -93 визначає термін „безпека" як „відсутність неприпустимого ризику, пов’язаного з можливістю завдання будь-якої шкоди". Необхідно відмітити, що у Росії законодавчо закріплено поняття „безпека", а національна безпека як поняття увійшло до теорії й практики у 1991 р. (Концепція національної безпеки).
Різні визначення поняття „безпеки" тісно пов'язують її з „небезпекою", „загрозою", „ризиком".
Небезпечний та безпечний - стани, протилежні один одному. Це означає, що перш ніж переходити до поняття „безпека", у першу чергу потрібно визначити, що являє собою небезпека, небезпечний стан.
Під небезпекою розуміють стан загрози, можливість заподіяння шкоди, нещастя, кому-небудь, чому-небудь; явища, процеси, об'єкти, властивості, здатні за певних умов завдати шкоду здоров'ю чи життю людини або системам, що забезпечують життєдіяльність людей. Під загрозою розуміють „можливість", або неминучість виникнення чогось небезпечного, прикрого. Те, що може заподіяти якесь зло, неприємність".
Що стосується джерел небезпеки. Джерело - „це те, що дає початок чому-небудь, звідки постає, черпається щось". Тобто можна визначити джерелом небезпеки є умови і фактори, які мітять у собі або в різній сукупності виявляють небезпечні наміри, властивості.
Виходячи з вищевикладеного, простежується такий тісний взаємозв'язок: джерело небезпеки - загроза заподіяння шкоди – небезпека.
Наявність реальної або потенційної загрози заподіяння шкоди якому-небудь об'єктові від різних джерел являє собою небезпечний стан.
Безпека є насправді відносним поняттям, оскільки не існує абсолютної безпеки для всіх обставин та умов.
На законодавчому рівні, а саме в ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 року, «національна безпека» визначена як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. Разом з тим українські дослідники визнають, що на теоретичному рівні зміст поняття національної безпеки ще остаточно не з'ясовано.
Закон України “Про основи національної безпеки” від 19 червня 2003 р. відповідно до ст. 3 Конституції визначив першим серед головних об’єктів людину – її права і свободи, честь і гідність. Пріоритет прав людини є одним із основних принципів забезпечення як національної, так і пожежної безпеки як її складової, оскільки саме вона в першу чергу страждає від будь-яких надзвичайних й непередбачуваних ситуацій.
Що стосується визначення категорії «пожежна безпека», то чинне законодавство фіксує лише похідні терміни: галузь пожежної безпеки; система пожежної безпеки; забезпечення пожежної безпеки; правила пожежної безпеки тощо. Тільки в ДСТУ 2277:2006 «Пожежна безпека. Терміни та визначення основних понять»та в посібниках і підручниках тлумачать термін «пожежна безпека» за аналогією з «національною безпекою» як стан захищеності від пожеж. Саме відсутність чіткого теоретичного визначення і правового закріплення та обґрунтування привели до відсутності розуміння «пожежної безпеки» як окремої складової системи національної безпеки України.
Для подальшого розгляду даного питання вважаємо за доцільне звернутися до структури національної безпеки. Вона включає найбільш важливі складові:
1) безпека людини і громадянина;
2) безпека соціуму;
3) безпека держави.
Важливе значення для розуміння національної безпеки має її об’єкт, зміст якого є досить широким. Об’єктом національної безпеки, відповідно до ст. 3 Закону України «Про основи національної безпеки» від 19.06.2003 року, виступають людина і громадянин, суспільство і держава. При цьому відправним пунктом її забезпечення є корінні інтереси її основних об’єктів: людини, суспільства, держави.
Чинне законодавство дає визначення загрози національній безпеці у ст. 1 Закону “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. як “наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України”. Певний перелік загроз національній безпеці міститься, зокрема, у ст. 7 Закону “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р., у статтях 5-6 Указу Президента “Про Воєнну доктрину України” від 15 липня 2004 р., у ст. 4 Закону України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 р., ст. 2 Закону України “Про правовий режим воєнного стану” від 6 квітня 2000 р., ст. 5 Закону України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації” від 13 липня 2000 р.
В Законі України «Про пожежну безпеку» від 17.12.1993 року визначення такої категорії як «загроза» відсутнє, що створює труднощі у тлумаченні поняття «пожежна безпека». При нормативному закріпленні поняття «пожежна безпека» як складової «національної» необхідно враховувати класифікації загроз за різними ознаками і критеріями. На підставі аналізу нормативно-правової бази та вітчизняної й зарубіжної наукової літератури загрози можна поділити: 1) за місцем знаходженням їх джерел (внутрішні, зовнішні, комплексні); 2) за масштабом (локальні, регіональні, національні та глобальні); 3) відповідно до ймовірності реалізації (потенційні та реальні); 4) відносно об’єктів національної безпеки (загрози людині і громадянину, суспільству, державі); 5) за сферами прояву (політичні, економічні, екологічні, соціальні, інформаційні та ін.); 6) за часом дії (довгострокові, середньострокові, короткочасні); 7) за ступенем прояву (латентні, відкриті, які не потребують використання спеціальних сил та засобів для їх виявлення, очевидні); 8) за характером прояву (природні, соціальні); 9) за відношенням до людської діяльності (об’єктивні – які виникають незалежно від неї, суб’єктивні – що формуються свідомо тими чи іншими соціальними суб’єктами) тощо. Розуміємо, що дана класифікація загроз не вичерпна. Але на сучасному етапі вона має теоретичний та практичний інтерес, розкриває можливі масштаби різних за характером загроз та є основою для вироблення засобів протидії і розробки правових основ щодо нейтралізації загроз, а також визначення фінансових, матеріальних та інших ресурсів, необхідних для захисту людини і громадянина, держави і суспільства.
Врахування критеріїв класифікації загроз безпеці є необхідним аспектом їх оцінки. Визначальне значення в процесі оцінки загроз і в наступній боротьбі із ними мають віднесення їх до тієї або іншої сфери суспільних відносин, співставлення із відповідними національними інтересами, а також визначення їх джерел. За своїм генезисом останні можуть мати природне, технологічне або соціальне походження. При цьому слід мати на увазі наявність тісного зв’язку між різними загрозами й можливу спрямованість окремих загроз на спричинення шкоди об’єктам у різних сферах суспільного життя, що обумовлює необхідність комплексного підходу до організації протидії цим загрозам.
Виходячи із змісту Закону України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 року, Закону України «Про пожежну безпеку» від 17.12.1993 року, інших нормативних документів прийнятих на їх основі, як складові національної безпеки необхідно виділяти такі окремі види безпек, які потребують чіткого правового визначення: військову, інформаційну, екологічну, економічну, соціальну, інтелектуальну, науково-технологічну, технологічну
Однак, такий склад елементів не є остаточним. Виходячи з найбільш імовірних загроз національній безпеці України в життєво важливих сферах діяльності, основними функціональними складовими (сферами) національної безпеки України є: економічна, політична, соціальна, воєнна, екологічна, епідемічна, технологічна, інформаційна.
У всьому світі велика увага приділяється вивченню дисциплін, пов'язаних з питаннями безпеки. Згідно з Європейською програмою навчання у сферах наук з ризиків «FORM-OSE» науки про безпеку мають світоглядно-професійний характер.
Схематично сфера діяльності професіоналів з безпеки визначена на рис.1.2.
Рис. 1.2. Сфера застосування наук про безпеку
Зазначене вище дає підстави серед структури функціональних складових (сфер) національної безпеки поряд із радіаційною, екологічною, інформаційною, громадською, розглянути сферу ТБ.
Аналіз подій, що зумовлюють виникнення в Україні НС техногенного характеру за походженням, відповідно до Державного класифікатора НС, можна поділити на групи: транспортні аварії (катастрофи), раптове руйнування споруд і будівель, неспровоковані вибухи або їх загроза, гідродинамічні аварії (катастрофи), аварії на інженерних мережах і системах життєзабезпечення, пожежі, викиди (загроза викиду) хімічно-небезпечних, біологічно-небезпечних, радіоактивно-небезпечних речовин. Кожна з груп також має подальший розподіл. (додаток Б)
Віднесення зазначених груп до відповідних сфер суспільних відносин дає підстави класифікувати види безпеки, що є складовою ТБ, так: пожежна, транспортна, хімічна, промислова, гідродинамічна, радіаційна, безпека об'єктів життєзабезпечення.
Складові техногенної безпеки
1. Пожежна безпека;
2. Транспортна безпека;
3. Хімічна безпека;
4. Безпека об’єктів життєзабезпечення;
5. Промислова безпека;
6. Гідродинамічна безпека;
7. Радіаційна безпека;
Включення пожежної безпеки як складової техногенної є також не зовсім виправдано, тому що пожежі як загроза безпечного стану є самостійними складовими багатьох небезпек: пожежі можуть супроводжувати терористичні акти, вибухи, дорожньо-транспортні пригоди, аварії на транспорті, виробничі процеси, природні небезпеки, протиправну діяльність людини тощо. Виходячи з цього розглядати пожежну безпеку в складі державної, техногенної, екологічної чи якоїсь іншої не зовсім доцільно.
2. Сутність забезпечення техногенної безпеки
Безпека на сучасному етапі розглядається як невід'ємна умова існування і прогресивного розвитку цивілізації. У зв'язку з цим складається об'єктивна необхідність здійснення і реального втілення такого стану, при якому відсутні або запобігаються різні загрози.
Слід зазначити, що техногенна безпека - це не відсутність будь-яких загроз для особи, суспільства, держави взагалі. Подібний стан неможливо досягти. Техногенна безпека - це реалістичне знання загроз, здатність оцінити загрози та їх можливі наслідки за допомогою відповідних категорій, понять, об'єктивних величин і здатність держави до відвернення, нейтралізації, компенсації такої загрози та її наслідків.
Отже, у результаті забезпечення безпеки повинен створюватися і зберігатися стійкий безпечний стан, при якому відсутні різного роду (потенційні й реальні, внутрішні й зовнішні) загрози або створені протидії їм. Усе це здійснюється в процесі визначеної діяльності людей.
У зв'язку з цим, слід зазначити, що забезпечення безпеки являє собою соціальний процес, який включає комплекс правових, соціально-економічних, політичних, організаційно-технічних га інших заходів, який постійно розвивається, прагне до визначеної мети, тісно пов'язаної зі збереженням і самозбереженням соціальних і біосоціальних одиниць і організмів.
Законодавець визначає, що для формування збалансованої державної політики та ефективного проведення комплексу узгоджених заходів щодо захисту національних інтересів у визначених сферах покладається на суб'єктів забезпечення національної безпеки України.
Відповідно до системи забезпечення розробляється система правових норм, що регулюють відносини у сфері безпеки, визначаються основні напрямки діяльності органів державної влади і управління в даній сфері
Необхідний рівень забезпечення ТБ передбачає баланс між безпечним і небезпечним станом того або іншого об'єкта, тобто відповідність між наявністю реальної або потенційної загрози виникнення і поширення аварії і можливістю, здатністю суб'єктів забезпечення ТБ створити і зберегти з достатнім ступенем ймовірності стійкий стосовно цих загроз безпечний стан.
Але слід відмітите те, що визначення потенційних чинників небезпеки недостатньо для забезпечення ТБ. Поряд з визначенням небезпечних чинників особливе місце займає встановлення і дотримування всіма учасниками суспільних відносин відповідного режиму, розробленого для визначеного об'єкта, виходячи з особливостей сформованої обстановки в межах тієї або іншої території.
Режим забезпечення безпеки являє собою цілісний, багатогранний юридичний порядок, виражений у комплексі правових засобів, який допускає, уведення загальних принципів регулювання визначеного кола суспільних відносин, з вказівкою на зміст правосуб'єктності їх учасників, установлення необхідних державно-забезпечувальних заходів тощо.
" Враховуючи те, що забезпечення ТБ регулюється нормами різних галузей права із застосуванням різних способів правового впливу на визначене коло суспільних відносин, слід зазначити, що техногенно-безпечний режим є комплексним полігалузевим юридичним режимом.
Звідси походить принципово важливий висновок - сутність забезпечення ТБ виражається в забезпеченні права особи на безпеку у широкому значенні (захист життя, здоров'я, загалом конституційних прав громадян). При цьому, пріоритетним напрямком забезпечення ТБ є запобігання реальним та потенційним загрозам виникнення НС різного характеру та їх наслідкам.
Законодавче забезпечення техногенної та природної безпеки
Законодавство України з питань забезпечення техногенно-природної безпеки має ряд суттєвих особливостей, які значним чином впливають, з одного боку, на об'єкти та взаємовідносини в суспільному житті, які ним регулюються, а з іншого боку на можливості удосконалення законодавства як такого.
Ці особливості багато в чому обумовлені складним процесом формування нормативно-правової бази взагалі. На сьогодні вона є результатом і наслідком тих змін в суспільно-політичному житті України, які почалися в 1991 році одночасно з розпадом Радянського Союзу
Надзвичайні ситуації виникають у всіх сферах суспільного життя і, відповідно, взаємовідносини в таких випадках описуються різними законодавчими актами досить різного спрямування та призначення. Одночасно всі законодавчі акти в галузі надзвичайних ситуацій умовно можна розділити на кілька великих груп за об'єктами регулювання.
До першої відносяться акти Верховної Ради України та Президента України, які безпосередньо регулюють суспільні взаємовідносини під час виникнення та протікання окремих видів або груп видів надзвичайних ситуацій та подальшої ліквідації їх наслідків. Сюди, зокрема, належать Закони України "Про надзвичайний стан", "Про цивільну оборону України", "Про аварійно-рятувальні служби", "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про карантин рослин", "Про охорону праці", "Про охорону атмосферного повітря", "Про цивільну оборону України", "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про поводження з радіоактивними відходами", "Про формування фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення", "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань", "Про пожежну безпеку", Постанови Верховної Ради України "Про затвердження Положення про резервний фонд Кабінету Міністрів України", "Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України", Укази Президента України "Про концепцію захисту населення і територій у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій", "Про вдосконалення системи реагування на надзвичайні ситуації на водних об'єктах" та деякі інші нормативно-правові документи такого рівня.
До другої групи відносяться законодавчі акти, які опосередковано впливають на взаємовідносини під час надзвичайних ситуацій або регулюють процеси спрямовані на підтримання належного рівня техногенної та природної безпеки. Це, насамперед. Водний кодекс України, Лісовий кодекс України, Закони України "Про страхування", "Про екологічну експертизу", "Про тваринний світ", "Про дорожній рух", "Про пестициди та агрохімікати", "Про трубопровідний транспорт", "Про державний матеріальний резерв", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про ветеринарну медицину", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", "Про енергозбереження" тощо.
Відокремленою групою нормативно-правових актів, причетних до регулювання процесів забезпечення техногенної та природної безпеки, є такі, що регулюють діяльність сил та формувань, що можуть залучатися, при певних обставинах, до ліквідації надзвичайних ситуацій. Це Закони України «Про АРС», "Про міліцію", "Про збройні сили України ", "Про службу безпеки України", "Про війська цивільної оборони" тощо.
Крім того, існує ряд законодавчих актів, включаючи Конституцію України, які мають загальний характер і їх дотримання є обов'язковим для суб'єктів права в країні, незалежно від роду занять та сфери компетенції. Вони відіграють відчутну роль і в сфері техногенної та природної безпеки, оскільки будь-яке удосконалення специфічної частини законодавства має повно корелюватися з ними. Зокрема, це Земельний кодекс України, Закони України "Про бюджетну систему України", "Про систему оподаткування", "Про державну таємницю", "Про міжнародні договори України", "Про органи місцевого самоврядування в Україні " тощо.
Аналогічно побудована система підзаконних документів, які по суті в одному випадку розкривають положення та механізм дії існуючих законодавчих актів, а в іншому - впорядковують взаємовідносини, які ще не врегульовані законами. До найбільш важливих нормативних документів такого плану відносяться наступні акти Кабінету Міністрів України, що прямо регулюють систему забезпечення техногенної та природної безпеки:
Положення про Єдину державну систему запобігання та реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру, Положення про класифікацію надзвичайних ситуацій. Положення про Цивільну оборону України, Основні засади створення в Україні підсистеми рятування і ліквідації небезпечних забруднень на воді Єдиної державної системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру, Порядок використання коштів при запобіганні і ліквідації надзвичайних ситуацій та їх наслідків. Положення про Державну комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій, Положення про державний моніторинг навколишнього природного середовища, Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах та організаціях, Положення про Державну гірничорятувальну службу у вугільній промисловості, Положення про надзвичайну протиепізоотичну комісію, Положення про державну службу медицини катастроф, Положення про національну систему сейсмічних спостережень та підвищення безпеки проживання населення у сейсмонебезпечних регіонах та деякі інші.
Крім того, окремі надзвичайні ситуації чи загострення несприятливої техногенної та природної обстановки регулювались та регулюються окремими постановами Кабінету Міністрів України, наприклад: "Про причини аварії на головній насосній станції Диканівських очисних споруд м. Харкова, ліквідацію її наслідків і заходи щодо забезпечення безаварійної роботи підприємств", "Про невідкладні комплексні заходи щодо безаварійного пропуску льодоходу, повені та дощових паводків у весняний період 1996 року", "Про причини аварії на міському транспорті у м. Дніпродзержинську та заходи щодо забезпечення безпечної роботи міського пасажирського транспорту в Україні", "Про комплексні заходи щодо ліквідації наслідків стихійного лиха у Волинській області" тощо.
Дуже важливими регулюючими нормативними документами в сфері, що розглядається, є Положення про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. В цих документах чітко визначається сфера компетенції кожного окремого відомства в забезпеченні техногенної та природної безпеки з точки зору прав, обов'язків та відповідальності. Найбільш важливими з них є положення, що регулюють діяльність основних суб'єктів виконавчої влади в галузі реагування на надзвичайні ситуації різного характеру. Зокрема, це Положення про Міністерство надзвичайних ситуацій України, Положення про Міністерство охорони здоров'я України, Положення про Державний комітет України по гідрометеорології. Положення про Державний комітет лісового господарства України та інші.
Серед перелічених актів Уряду особливе місце займають Положення про Єдину державну систему запобігання та реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру та Положення про класифікацію надзвичайних ситуацій. Основною їх метою є забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, цивільного захисту населення, створення єдиної системи класифікації надзвичайних ситуацій та визначення їх рівнів, забезпечення оперативного і адекватного реагування на такі ситуації. По суті, вперше на такому рівні було визначено єдині принципи створення державної системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру, основні завдання, склад сил і засобів, порядок виконання завдань і взаємодії структурних підрозділів, а також регулювання основних питань функціонування цієї державної системи.
Наведений перелік нормативно-правових документів дає уявлення про загальний стан законодавчого забезпечення техногенної та природної безпеки і одночасно слугує основою для більш поглибленого його аналізу. Детальне вивчення та співставлення текстів згаданих документів дає змогу виокремити основні суттєві особливості всього правового поля згаданої сфери суспільного життя.
Однією із таких особливостей нормативно-правової бази з питань техногенної та природної безпеки є недостатність, яка виражена в переважанні кількості об'єктів нормування над кількістю наявних нормативно-правових документів. Як уже зазначалось, загальний розвиток у цілому законодавства України (як наслідок соціально-політичних змін), погіршення стану техногенної безпеки, поява нових техногенно-природних небезпек постійно призводить до існування нормативне неурегульованих питань, швидке усунення яких лімітується наявним часом, недостатністю відповідно кваліфікованих людських ресурсів, обмеженістю коштів на такі розробки. Таким чином, можна говорити про застарілість цієї нормативної бази.
Велика кількість документів, особливо на рівні інструкцій, правил, стандартів потребує оновлення. Так, лише в галузі охорони праці, згідно з оцінками фахівців, переопрацювання потребує близько 3000 документів різного порядку. В галузі техногенної безпеки ситуація ускладнюється тим, що відсутні аналоги документів, оскільки багато питань підлягають регламентації вперше.
Великі складності існують з точки зору єдиної лінгвістичної та понятійної системи. В більшості документів, при визначенні діяльності суб'єктів взаємовідносин, достатньо довільно застосовуються поняття "завдання", "обов'язки", "відповідальність", "повноваження", "компетенція". Занадто "загальні" формулювання документів найчастіше не дозволяють чітко визначити і/або розділити ці поняття. Довільне використання таких понять призводить до неможливості однозначного розуміння фактичного розподілу функцій, відповідальності і повноважень між різними суб'єктами права при здійсненні ними спільної діяльності в системі запобігання та реагування на надзвичайні ситуації.
Нормативно-правові документи в цій сфері охоплюють, як уже відзначалось, достатньо широкий спектр галузей знань, що значно утруднює використання єдиної термінології. Одночасно, навіть у межах однієї галузі знань використовується різна термінологія, що призводить до нерозуміння порядку застосування цих норм, особливо в критичні періоди розвитку надзвичайних ситуацій.
Суттєвою особливістю аналізованої нормативно-правової бази є те, що документи різних категорій (закони, положення, програми, правила) мають різну структуру побудови. Це значно утруднює і без того рутинний процес відслідковування і внесення в документи поправок, викликаних внесенням змін в один із взаємопов'язаних документів, оскільки найчастіше однотипна інформація документа розкидана по різних його блоках і різних місцях тексту.
Постійно спостерігається неузгодженість наявних нормативних документах, коли вони мають протиріччя на міжгалузевому та структурному рівнях, тобто нормативні документи нижчого порядку не відповідають документам вищого рівня, або не формалізований процес взаємодії при виконанні однотипних дій різними суб'єктами права.
Ще однією особливістю понятійного плану є відсутність в нормативних актах чіткого поділу між запобіганням надзвичайним ситуаціям, реагуванням на них та ліквідацією їх наслідків. Очевидно, що зазначені завдання тісно пов'язані, але, у той же час, це різні завдання, що мають свої особливості і їхній жорсткий зв'язок, як це передбачено практично всіма законодавчими і нормативними актами лише ускладнює роботу з аналізу сучасного стану і розробки пропозицій на майбутнє з метою удосконалювання системи реагування на надзвичайні ситуації.
Постійне врахування в нормативних актах виключно відомчих інтересів призводить до певної хаотичності розвитку нормативно-правової бази в цілому, оскільки він здійснюється практично без належного логічного обґрунтування. У результаті -нормативно-правова база питань реагування на надзвичайні ситуації не взаємоузгоджена, існують питання, які повністю не регулюються і одночасно в певних сферах пересікаються інтереси кількох органів виконавчої влади, що в кінцевому результаті також призводить до дерегуляції. На сьогодні нормативно-правові вимоги тут не уніфіковані і, як наслідок, "розмита" відповідальність за проведення чи непроведення встановлених заходів по запобіганню та реагуванню на надзвичайні ситуації.
