Поняття «лідерства» у психології

Люди, які входять в групу не можуть там знаходитися на однакових позиціях по відношенню до того, чим зайнята група (до мети її діяльності), і один до одного, мабуть, можна розглядати в якості постулату соціальної психології [3, c. 13]. Питання в тому, як розуміти і характеризувати це протистояння людей, яке закріплюється в поняттях „лідер”, „керівник”, „авторитет”, „підпорядковані” і т.д. і знаходять відображення в їх особистих характеристиках.
Кожен член групи у відповідності зі своїми діловими і особистими якостями, своїм статусом, тобто закріпленими за ним правами і обов’язками, престижем, який відображає міру його заслуг і вкладу у загальну справу, займає певне місце в системі групової організації. З цієї точки зору групова структура являє собою своєрідну ієрархію престижу і статусу членів групи. Вершину цієї ієрархічної драбини займає лідер групи, який отримує право брати на себе вирішення найвідповідальніших питань, які зачіпають інтереси всіх членів групи [1, c. 8]. Під лідерством прийнято розуміти один з процесів організації і управління малою соціальною групою, якій сприяє досягненню групових цілей за оптимальний термін і з оптимальним ефектом, детермінований пануючими в суспільстві соціальним и відносинами [11, с. 5].

Лідерство – (від англійського leader — ведучий, керівник) – один із механізмів інтеграції групової діяльності, виникнувший як результат спілкування і взаємодії індивідів у складі групи, лідерство є складним соціально-психологічним феноменом [4, c. 24].

Лідерство — це соціально-психологічний феномен, що пов'язаний з динамічними процесами у малій групі; поняття, яке характеризує відношення домінування і підпорядкованості в групі. Лідерство є результатом дії як об'єктивних чинників (мети і завдань групи в конкретній ситуації), так і суб'єктивних (потреби, інтереси, індивідуально-психологічні особливості членів групи), а також це дії лідера як ініціатора й організатора групової діяльності [3, с. 12].

Американський вчений Б.Калдер висловлює думку, що лідерство – це „ярлик”, який наклеюється на поведінку інших людей. Потрібна віра в те, що якість, яка визначається як лідерство, спричинює певну поведінку [6, с. 8].

Лідерство — це складний соціально-психологічний процес групового розвитку, коли окремий індивід виконує роль лідера, тобто об'єднує, спрямовує дії всієї групи, яка очікує, приймає і підтримує його дії. У результаті цього процесу відбувається виникнення та диференціація групової структури, її оптимізація і вдосконалення [7, c. 35]. Лідер — це такий учасник групи, який у значимих ситуаціях здатний здійснювати суттєвий вплив на поведінку учасників групи. Лідерство розглядають як один із процесів організації малої соціальної групи та управління нею, який сприяє досягненню групової мети в оптимальний термін і з оптимальним ефектом. А лідер — це учасник групи, який спонтанно висувається на роль неофіційного керівника в умовах певної специфічної і досить значущої ситуації, щоб забезпечити організацією спільної діяльності індивідів для найшвидшого й успішного досягнення спільної мети [18, с. 38].

Характеристика поняття "лідер", потребуйе виділити кілька моментів.

По-перше, лідера не висуває група на відповідну посаду, він спонтанно займає лідерську позицію з відкритої чи прихованої згоди групи.

По-друге, він висувається на роль неофіційного керівника, а отже, з його особистістю ідентифікується специфічна система групових норм і цінностей, яка не вичерпується системою офіційно визнаних значень.

По-третє, лідер висувається на відповідну роль в умовах не тільки специфічної, а й завжди досить значущої для життєдіяльності групи ситуації. Для того, щоб стати лідером групи, індивід повинен мати певну сукупність особистісних, соціально-психологічних рис, зокрема, досить високий рівень ініціативності й активності, досвід та навички організаторської діяльності, зацікавленість у досягненні групової мети, бути поінформованим щодо справ групи, товариським і привабливим, а також вирізнятися високим рівнем престижу й авторитетом у групі [34, с. 54].

Проблема лідерства привертала увагу протягом багатьох століть. Геродот та інші античні філософи, коли описували певні історичні події, у центр ставили розповіді про дії видатних лідерів — монархів, полководців. Згодом це питання розглядали інші філософи. Наприклад, для Ніцше прагнення до лідерства — це вияв так званого творчого інстинкту людини, лідер може навіть ігнорувати мораль як зброю слабких людей. Для Г. Тарда, наслідування лідера — це основний закон соціального життя. За 3. Фрейдом, подавлене лібідо може переходити у прагнення до лідерства. А натовп потребує авторитету, який аналогічний до авторитету батька для дитини. У сучасній філософії і соціології проблема лідерства є питанням емпіричних досліджень в малих групах, де виявляють психологічні та соціально-психологічні аспекти лідерства [40, с. 28].

В. Юрчук зазначає, що лідер — суб'єкт — член групи (касти, альянсу, богеми, бомонду, мафіозного клану), за яким учасники альянсу — групи і визначають пріоритет приймати значимо відповідальні рішення у важливих ситуаціях. Лідер — це і високо рейтингова авторитетна особистість, яка виконує центрально-базальну роль в організації, корекції, регуляції, контролі сумісної діяльності індивідів і регулює взаємовідносини, взаємозв'язки в группах [7, с. 69].

Як пише І. Ладанов, лідерство — це функція менеджменту. Сутність лідерства полягає в здійсненні цілеспрямованого впливу на виконавців шляхом ведення їх за собою до досягнення мети. Найчастіше такий вплив відбувається двома каналами: авторитетним (підлеглі визнають переваги лідера перед іншими відповідно до його становища, досвіду, майстерності, освіти тощо); харизматичних (харизма — милість Бога) властивостей (людяність, моральність, тобто тих властивостей, які імпонують підлеглим) [2, с. 189].

У реальності все це відображається в добровільному визнанні винятковості лідера, що результується в неухильному слідуванні за ним, копіюванні його дій і в цілому його поведінки. Діапазон розробки проблематики лідерства досить широкий, тому це зумовлює деякі труднощі систематизації теоретичного й емпіричного матеріалу.

Цю проблему розглядають в трьох аспектах:

1. Структурні характеристики лідерства.

2. Механізми реалізації лідерства.

3. Динаміка перебігу цього процесу (розгорнутість у часі, від виникнення до змін, які приведуть до зникнення лідерства) [23, c. 48].

У лабораторних експериментах, 50-х pp. XX ст. Р. Бейлз, Л. Картер, Ф. Слейтер, а також у теоретичному аналізі групової поведінки Д. Хоманса чітко простежено, що висування в лідери залежить від внеску члена групи у вирішення групового завдання. Виходячи з різноманітності типів групової активності, цей внесок диференціювався у двох сферах:

— безпосередньо пов'язаної з вирішенням групового завдання (сфера інструментальної активності);

— опосередковано пов'язаної з вирішенням завдань (сфера емоційної активності групи) [11, c. 63].

Відповідно до вищезазначених сфер, розглядають дві лідерські ролі:

— інструментального (ділового) лідера;

— експресивного (емоційного) лідера.

Таку диференціацію ролей згодом застосовували у багатьох дослідженнях, незважаючи на значні розбіжності в інтерпретації причин їх виникнення [11, c. 65].

Таке дослідження під керівництвом Р. Кричевського проводили в спортивних баскетбольних командах. Одним із завдань дослідження було виявлення вимог, котрі ставлять до ролі лідера в команді інші її учасники. З'ясувалося, що серед рис, реалізація яких сприяла лідерству членів команди у сфері інструментальної активності, головно називали такі характеристики, як "грає на команду", "ініціативний", "здатний у важку хвилину взяти все на себе", має сильну "тактику"; у сфері емоційної активності: "комунікабельний", "надійний як товариш", "чуйний, чутливий", "уважний", "довіряє товаришам у команді" [14, с. 79; 15, с. 124].

У цих двох сферах до лідера ставлять різні вимоги, а це зумовлює різні функції, які повинен виконувати інструментальний і експресивний лідер. У першому випадку (власне ігрова діяльність) лідери "працюють" на організацію ігрових дій спортсменів, управляють ними у ситуації гри. А в другому (міжособистісне спілкування) сприяють об'єднанню команди, її інтеграції, створенню в ній необхідного для успіху емоційного настрою.

Лідер (керівник) може застосовувати владу до своїх підлеглих. Зазначимо, що влада — це можливість впливати на поведінку інших (примушування, впливу, компетентності, інформації, посадового становища, авторитету, заохочення). Кожній різноманітності влади відповідає конкретна ситуація [21, c. 47].

Влада примушування. Це спонукання людей до діяльності всупереч їхньому бажанню. Такий вид спонукання базується на страху перед покаранням. Як інструмент примушування використовують зауваження, догани, штрафи, звільнення, переведення на нижчеоплачувану роботу.

Влада впливу. Взаємодія лідера з впливовими особами дає йому побічну силу влади. Підлеглі, які спілкуються зі своїм лідером, відчувають не тільки його функцію влади, а і волю впливової особи, яка стоїть над ним. Від цього сила влади набуває сукупного характеру.

Влада компетентності. Лідер, якщо професійно підготовлений, має право бути експертом і "арбітром" з багатьох виробничих проблем. Підлеглі сприймають це як владний феномен.

Влада інформації. Виконавці постійно відчувають потребу в інформації, лідер здебільшого регулює її доступ до конкретних осіб. Яка інформація, така і поведінка людей.

Влада посадового становища. Чим вища посадова позиція лідера, тим вищий ступінь його владного впливу на людей. Підлеглі, які взаємодіють зі своїм лідером у процесі ділового спілкування, передусім стикаються з посадовою позицією лідера — бригадиром, майстром, начальником цеху, директором. Процес спілкування виникає по вертикалі "керівник—підлеглий".

Влада харизмы (авторитету). Харизма— це влада, побудована не на логіці, не на давній традиції, а на вияві особистісних рис або здібностей лідера [1, с. 158].

М. Мескон подає такі характеристики харизматичної особистості:

— обмін енергією (створюється враження, що ці особи випромінюють енергію і заряджають нею оточуючих);

— переконлива зовнішність (не обов'язково красивий, але привабливий вигляд, має гарну поставу і прекрасно тримається);

— незалежність характеру в прагненні до благополуччя і поваги, не сподіваючись на інших людей, крім себе;

— риторичні здібності (у них є вміння говорити і здібність до міжособистісного спілкування);

— сприйняття захоплення своєю особистістю (вони відчувають себе комфортно, коли інші виражають їм захоплення, не виявляючи себелюбства);

— гідна і впевнена манера триматися (вони виглядають зібраними і володіють ситуацією) [13, c. 64].

Влада нагороджувати. Люди легко підкоряються тим, хто має право і можливості нагороджувати, бо всі хочуть більше отримувати, підвищуватися по службі, користуватися визнанням. Людина, яка здатна впливати на такі цінності, має авторитет, тому її влада може досягати значних висот [27, с. 243].

 

 

Теорії лідерства

Теорія рис. Теорія рис або теорія лідерських якостей є найбільш раннім підходом в вивченні та поясненні лідерства. Цей підхід базувався на вірі в те, що лідерами народжуються, а не стають [5, c. 74]. У цьому напрямку були проведені сотні досліджень, що породили гранично довгий список виявлених лідерських якостей. Р. Стогдилл в 1948 р. і Р. Манн в 1959 р. спробували узагальнити і згрупувати всі раніше виявлені лідерські якості. Так, Стогдилл дійшов висновку, що в основному п'ять якостей характеризують лідера:

-розум або інтелектуальні здібності;

- панування або переважання над іншими;

- впевненість у собі;

- активність і енергійність;

- знання справи [17, c. 121].

Однак ці п'ять якостей не пояснювали поява лідера. Багато людей з цими якостями так і залишалися послідовниками. Манна спіткало аналогічне розчарування. Серед семи особистісних якостей лідера, які він виявив, розум був кращим провісником того, що його володар буде лідером [19, c. 87]. Однак практика цього не підтвердила. Незважаючи на це, вивчення лідерських якостей було продовжено аж до середини 80 -х рр. найцікавіший результат був отриманий відомим американським консультантом У. Бенніс, що досліджували 90 успішних лідерів і визначив наступні чотири групи лідерських якостей:

- управління увагою, або здатність так уявити сутність результату, мети або дій, щоб це було привабливим для послідовників;

-управління значенням, здатність так передати значення ідеї, щоб вона була зрозуміла і прийнята послідовниками;

-управління довірою, або здатність побудувати свою діяльність з такою постійністю і послідовністю, щоб отримати повну довіру підлеглих;

-управління собою, або здатність настільки добре знати і вчасно визнавати свої слабкі та сильні сторони, щоб для посилення своїх слабких сторін вміло залучати інші ресурси, включаючи ресурси інших людей [19, с. 116].

Подальше вивчення привело до виділення чотирьох груп лідерських якостей:

-фізіологічні;

-психологічні або емоційні;

-розумові чи інтелектуальні;

-особистісні ділові [6, c. 78].

До фізіологічних відносять такі якості людини, як зріст, вага, тип фігури, зовнішній вигляд, енергійність рухів і стан здоров'я. Звичайно в якійсь мірі може існувати зв'язок між наявністю цих якостей і лідерством. Психологічні якості, такі як сміливість, незалежність, ініціативність, чесність, працездатність і т. д. виявляються на практиці головним чином через характер людини. Вивчення розумових якостей і їх зв'язки з лідерством проводилось багатьма вченими, і в загальному їх результати співпадають в тому, що рівень цих якостей у лідерів вище, ніж у не лідерів [34, c. 132]. До цього, мабуть призвело те, що успіх лідера багато в чому залежить від його здібностей та вміння вирішувати проблеми і приймати правильні рішення. Проте подальші дослідження показали, що кореляція між цими якостями і лідерством досить мала. Так, якщо середній інтелектуальний рівень послідовників невисокий, то бути для лідера занадто розумним значить стикатися з безліччю проблем. Особистісні ділові якості носять більшою мірою характер при - набутих та розвинутих у лідера навичок та вмінь у виконанні своїх функцій. Їх значимість для успіху зростає за рівнями організаційної ієрархії. Проте точне їх вимір утруднено. Ще не вдалося довести, що ці якості є визначальними для ефективного лідерства [32, c. 231]. Теорія рис має низку недоліків. По-перше, перелік потенційно важливих лідерських якостей виявився практично нескінченним. З цієї причини стало неможливо створити «єдино вірний» образ лідера. По-друге, з різних причин, таким, наприклад, як невдача в пошуку шляхів вимірювання багатьох лідерських якостей, а також в силу невизнання можливих відмінностей в залежності від організації або ситуації, не вдалося встановити тісний зв'язок між розглянутими якостями і лідерством і допомогти практичному виявленню останнього[16, с. 214].

Концепції харизматичного лідерства. Виходять з того, що ідеальний працівник відповідає особистості керівника, служить відображенням лідера, здатного впливати на трансформацію його цінностей. Проявами такого ідеального працівника виступають віра в лідера, шанування керівної особистості, а також спонукання до дій і натхнення, випробовуване від її впливу. Мотивуюча дія керівника здійснюється через механізм наслідування, прийняття членами групи його цінностей і поведінки за зразок, наділення його харизмою [31, с. 149].

Деякі автори концепцій харизматичного лідерства (Б. Шамір, Р.Й. Хозе, М.Б. Артур) трактують лідерство не стільки як дуалістичний, тобто як вплив однієї людини на іншу, скільки як колективний процес [16, c. 109]. У його основі лежить схильність співробітників ідентифікувати себе з групою і високо цінувати належність до неї. Харизматичний лідер підвищує таку соціальну ідентифікацію тим, що пов'язує відповідні подання і цінності кожного веденого з груповими цінностями та колективної ідентичністю. Чітко виражена групова ідентифікація означає, що член групи ставить групові потреби вище індивідуальних інтересів і навіть у разі потреби готовий пожертвувати останніми. Це, в свою чергу, посилює колективні цінності і норми поведінки. Вирішальним у харизмі лідера є його здатність впливати на бачення, сприйняття веденими дійсності і на їх цінності. Такі лідери можуть навіть вселяти членам групи нові цінності, проте зазвичай вони підкреслюють особливу значимість індивідуальних цінностей кожного співробітника і прагнуть пов'язати їх з груповими завданнями. Для ефективності впливу лідери повинні добре знати і поважати потреби, цінності та ідентифікації ведених. Лише в цьому випадку вони можуть розраховувати на довіру членів групи, формування харизми і високу групову ідентифікацію. Харизму лідера підсилює його персональна захопленість колективними цілями, готовність йти на особистий ризик заради їх досягнення, ідентифікація себе з ними і з групою [35, с. 232].

Харизматичні лідери всіляко підкреслюють символічний характер трудової діяльності, її моральні аспекти. Завдяки цьому внесок співробітників у реалізацію організаційних цілей отримує внутрішню моральну мотивацію: ведені пов'язують свою роботу і групову роль з самоповагою і особистим гідністю. Центральну роль в концепції колективного харизматичного лідерства грає віра у власні компетентність і здатність вирішувати важкі завдання. Ця віра прямо впливає на самодіяльність, індивідуальну продуктивність членів групи, їх наполегливість у праці і подоланні труднощів. Причому індивідуальна віра у власні сили базується на колективному очікуванні високих результатів від кожного працівника і всіх членів трудового колективу. Висока колективна впевненість у своїх силах впливає не тільки на ведених, а й на лідера, який виявляє готовність до кооперації з членами групи для досягнення спільних цілей. Харизматичний лідер здатний підвищувати впевненість ведених в успіху індивідуальних і колективних зусиль [13, с. 139].

Концепції харизматичного лідерства спираються на ряд цікавих емпіричних досліджень, однак багато авторів вважають їх занадто описовими і недостатньо точними, а також не розкривають психологічні механізми формування харизми і всього комплексу відносин лідера - ведених. У реальному житті однієї з слабкостей цього типу керівництва є надмірно висока залежність діяльності групи від особистості лідера і збої в її роботі в разі втрати (переведення, звільнення тощо) лідера. Харизматичне лідерство частіше і ефективніше проявляється в групах зі слабко структурованими завданнями, невисокою специфікацією трудових функцій і відсутністю чітко встановлених стратегій реалізації організаційних завдань [5, с. 163].

Факторно-аналітична і ситуаційна теорії лідерства. Великим кроком вперед по шляху обліку відносності рис лідера та адаптації теорії рис до реальних умов є факторно - аналітична концепція лідерства, яку нерідко називають другою хвилею у розвитку теорії рис. У ній розрізняються чисто індивідуальні якості лідера і характерні для нього риси поведінки, пов'язані з досягненням певних цілей. Між цими двома групами властивостей лідера можуть бути істотні відмінності. Наприклад, людина, що володіє такими якостями, як доброта, повага до інших, товариськість, схильність до рефлексії, гнучкість і т.д., тривалий час перебуваючи на керівній посаді в армії чи в інших подібних авторитарних структурах, як правило, поступово втрачає свої деякі колишні риси і формує другу групу рис, пов'язаних з характером виконуваних завдань: рішучість, упевненість у собі, строгість (а часом і жорсткість) у відносинах з підлеглими, беззаперечна покора розпорядженням начальства і т.д. [15, c. 146].

Факторно - аналітична концепція вводить в теорію лідерства поняття цілей і завдань, пов'язаних з конкретною ситуацією. У результаті взаємодії індивідуальних якостей лідера і що стоять перед ним завдань виробляється стиль його поведінки, що становить його «другу природу». Стиль і цільова орієнтація лідера несуть на собі відбиток певних соціальних умов ідея залежності лідерства від соціальних умов обґрунтовується і розвивається в ситуаційної концепції (Р. Стогдилл, Т. Хілтон, А. Голдіер та ін.) Ця концепція виходить з відносності і множинності лідерства [24, с. 98].

Лідер - функція певної ситуації. Як писав Р. Стогдилл, «лідерство є зв'язок, який існує між людьми в якійсь соціальній ситуації, і люди, які є лідерами в одній ситуації, не обов'язково будуть ними в інших ситуаціях». Саме сформовані конкретні обставини визначають відбір лідера і детермінують його поведінку. Так, наприклад, стати лідером у кримінальної організації можуть спритні, жваві аморальні особистості, здатні в будь-який момент переступати закон і норми соціальної справедливості. Ясно, що в іншій ситуації, наприклад, серед співробітників релігійної організації, що займається благодійною діяльністю, такого типу особистості не мали б шансів на лідерство [12, c. 143].

З точки зору ситуаційного підходу лідерські якості відносні. Одна людина може проявити риси лідера у виробничій діяльності, інший - на зборах трудового колективу, третій - в міжособистісному спілкуванні тощо. У цілому ж лідерів відрізняють головним чином цілеспрямованість, впевненість у своїх силах, готовність взяти на себе відповідальність за вирішення тієї чи іншої задачі, а також компетентність. Ситуаційна теорія не заперечує важливу роль індивідуальних якостей особистості, але не абсолютизує їх, віддає пріоритет в поясненні природи лідерства обставинам. Однак центральні для ситуаційної теорії твердження про провідної ролі ситуації у формуванні лідерства підтверджуються далеко не повністю. Ця концепція піддається гострій критиці за те, що вона недостатньо відображає активність лідера, його здатність правильно і своєчасно оцінити і змінити ситуацію, знайти рішення гострих проблем. Деякі сучасні прихильники ситуаційної теорії лідерства намагаються пристосувати її до життєвих реалій за допомогою ряду доповнень [1, c. 138].

Так, Е. Хартлі пропонує доповнити ситуаційну теорію такими положеннями:

a) придбання людиною статусу лідера в одній ситуації не виключає, а навіть підвищує шанси на його лідерство в іншій ситуації;

b) опинившись лідером у певній ситуації, людина набуває авторитет, який сприяє його призначення чи обрання на керівну посаду і тим самим закріпленню лідерства;

c) внаслідок стереотипності сприйняття людина, що опинилася лідером у певній ситуації, сприймається групою як лідер взагалі;

d) лідерами найчастіше стають люди, які прагнуть до цього, мають відповідну мотивацію[39, с. 125].

Додатки Хартлі до ситуаційної теорії лідерства значною мірою підтверджуються емпірично і в цілому сприяють розкриттю природи цього феномена.

Теорія конституентів та інтерактивний аналіз. Уточненням, розвитком та якісним збагаченням ситуаційної концепції стала теорія конституентів (послідовників). Вона пояснює феномен лідера за аналогією з відомим прислів'ям «свита робить короля» - через його послідовників. «Саме послідовник, - стверджує Ф. Стенфорд, - сприймає лідера, сприймає ситуацію і в кінцевому рахунку приймає або відкидає лідерство». Роль послідовників визнається вирішальною у становленні неформальних лідерів, а також керівників в демократичних організаціях, де купується на виборах формальний статус керівника прямо залежить від його популярності як неформального лідера [38, c. 162].

Перевагою теорії конституентів є розгляд лідерства як особливого роду відносин між лідером і його послідовниками, групою. Аналіз конституентів в чому дозволяє зрозуміти і передбачити поведінку лідера, часто чинного всупереч своїм посадовим інструкціям, власних звичок, симпатії і антипатії [19, c. 104]. Особливо великий вплив групи на лідера в згуртованих організаціях з близьким рівнем кваліфікації і розвиненим індивідуальним самосвідомістю її членів. Через конституентів проявляється вплив на лідерство панівної культури, і перш за все ціннісних орієнтації і очікувань працівників. Маючи чималі гідності, трактування лідера як виразника інтересів і очікувань конституентів, як і його ситуаційна інтерпретація, мало що дає при поясненні інновацій, самостійності та активності лідера. Факти свідчать, що лідери можуть захоплювати групу на дії, які не відповідають її інтересам і очікуванням. Взаємодія Лідера і його конституентів обопільно спрямоване. Загальний результат такої взаємодії, головним чином у разі неформального лідерства, не пов'язаного з володінням владою і матеріальними ресурсами, залежить від конкретної ситуації. Сукупність різних теорій лідерства дозволяє побачити різноманітні сторони цього феномена, проте ще не дає його цілісної картини [37, c. 231]. Спробу вирішити цю задачу, здійснити комплексне дослідження лідерства являє собою його інтерактивний аналіз. Він враховує чотири головних моменту лідерства:

1) риси лідера;

2) завдання, які він покликаний виконувати;

3) його послідовників;

4) систему, механізм взаємодії лідера і його конституентів [8, с. 179].

Психоаналітичні теорії лідерства. З точки зору З. Фрейда, в основі лідерства лежить пригнічений лібідо - переважно несвідомий потяг сексуального характеру [2, c. 27]. Інші психологи трактують лібідо більш широко - як психічну енергію взагалі. У процесі сублімації (накопичення і переходу в більш високі стану) лібідо проявляється у прагненні до творчості, лідерства та інші. У багатьох людей володіння керівними позиціями виконує суб'єктивно - компенсаторні функції, дозволяє долати і пригнічувати різного роду комплекси - почуття неповноцінності, некомпетентність і т.д. Підпорядкування лідеру теж знаходить пояснення в теорії психоаналізу - суб'єктивне прийняття лідерства закладається в дитинстві як необхідність в покровителя, авторитетному людині. У цьому сенсі авторитет і заступництво керівника організації подібні авторитету і заступництву глави сім'ї [9, c.146].

Послідовники 3. Фрейда виявили особливий тип особистості, схильний до авторитаризму і прагне до влади. Така особистість формується у нездорових суспільних умовах, що породжують масові фрустрації і неврози - стану пригніченості, гнітючого напруги, тривожності, безвиході та відчаю. У людини з'являється бажання втекти від усього цього в сферу панування і підпорядкування. Для авторитарної особистості влада - психологічна потреба, яка дозволяє позбутися власних комплексів шляхом нав'язування своєї волі іншим людям [24, c. 178]. Авторитарна особистість дуалістична - з одного боку, вона проявляє своєрідні садистські (володіння безмежною владою доставляє особливу насолоду, слабкість інших людей викликає презирство і бажання принизити їх), а з іншого боку - мазохістські нахили (при зіткненні з переважаючою силою така людина раболіпствують перед її носієм, захоплюється ним і поклоняється йому). Стаючи керівником, такі особистості мають схильність поширити свою владу на особисті стосунки з підлеглими і порушувати їх права, дбають не стільки про інтереси справи, скільки про збереження або збільшення своєї влади. За діяльністю такого роду керівників необхідний жорсткий контроль [22, с. 194].

Помітний внесок у розвиток психоаналітичного пояснення феномена лідерства внесли вчені Франкфуртської школи Е. Фромм, Т. Адорно та інші. Вони виявили тип особистості, схильний до авторитаризму і прагне до влади. Така особистість формується у нездорових суспільних умовах, що породжують масові фрустрації і неврози, стану пригніченості, гнітючого напруги, тривожності, безвиході та відчаю. У людини з'являється прагнення втекти від усього цього в сферу панування і підпорядкування. Для авторитарної особистості влада є психологічною потребою, що дозволяє позбавитися від власних комплексів шляхом нав'язування своєї волі іншим людям. Такий тип поведінки в психологічному сенсі служить прояви не сили, а слабкості. Авторитарна особистість, не маючи справжньої внутрішньої сили, намагається переконати себе у володінні нею за допомогою панування над іншими. Ця особистість ірраціональна, схильна до містики, керується в першу чергу емоціями і не терпить рівності і демократії. Вона сприймає інших людей і світ в цілому крізь призму відносин сили - слабкості, садомазохізму [36, с. 214].

Психоаналітична мотивація прагнення до лідерства виявляє один з типів лідерів. Більшість людей, як показують дослідження, абсолютно не прагнуть до влади. Чи стають вони лідерами? Так, хоча сама влада не є для них цінністю. Влада - тільки інструмент, механізм отримання різного роду благ, засіб досягнення інших цілей: матеріальних (високий дохід, престиж, вигідні зв'язки, привілеї) або духовно - моральних (досягнення високих цілей - відповідальність за загальну справу, надання допомоги слабким, налагодження дружніх відносин в колективі). Мотивація може бути і ігровою - людина сприймає процес керівництва як захоплюючу, захоплюючу гру. У цьому випадку мотивом лідера стає сам зміст управлінської діяльності - рішення складних і суспільно значущих проблем в процесі організації взаємодії та спілкування з людьми [33, с. 232].
Будучи керівниками, авторитарні особистості не сприймають демократичний стиль керівництва, мають схильність до поширення своєї влади на особисті стосунки з підлеглими і порушення їх прав, дбають не стільки про інтереси справи, скільки про збереження або збільшення своєї влади. За такого роду лідерами необхідний жорсткий контроль. Психоаналітичне пояснення прагнення до лідерства, звичайно ж, ніяк не вичерпує всі типи таких мотивацій. Більшість людей не випробовує психологічного задоволення від володіння владою і навіть явно не прагне до неформального лідерства. Сама по собі влада не є для них цінністю. Багато хто взагалі воліли б ухилитися від керівних посад і пов'язаної з ними відповідальності, якби влада не відкривала широкі можливості для отримання різного роду благ: високого доходу, престижу, вигідних зв'язків, привілеїв і т.д. Для них прагнення до влади має інструментальний характер, тобто служить засобом досягнення інших цілей [5, c. 251].

Інструментальна мотивація лідерства найбільш поширена в організаціях. Вона не зводиться до прагнення володіти лише матеріальними благами і славою, а може мати і духовно-моральний зміст. Багато лідерів, особливо неформальні, у своїх діях зазвичай керуються високими цілями, мотивами моральної відповідальності за спільну справу, надання допомоги товаришам по роботі, налагодження дружніх стосунків у колективі і т.д. Проте названі суб'єктивні причини прагнення до лідерства не вичерпують всіх типів його мотивації. Існує, наприклад, ігрова мотивація. Вона передбачає сприйняття людиною процесу керівництва, в тому числі неформального лідерства, як цікавою, захоплюючою гри. У цьому випадку головним мотивом лідерства виступає сам зміст управлінської діяльності, пов'язане із спілкуванням та прийняттям складних і важливих рішень [9, с. 173].