Державне регулювання інноваційної діяльності

Під державною інноваційною політикою слід розуміти ком­плекс принципів та взаємопов'язаних економічних, правових, органі­заційних і соціальних методів планування, стимулювання, регулю­вання та контролю процесів інноваційної діяльності в науково-технічній і виробничих сферах. Основним завданням державних ор­ганів є визначення мети інноваційної політики, основних принципів її здійснення, а також механізму реалізації відповідних заходів.

Головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефектив­ного відтворення, розвитку й використання науково-технічного по­тенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, вироб­ництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

Основними принципами державної інноваційної політики є:

• орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

• визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

• формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

• створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

• забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

• ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

• здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

• фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

• сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

• інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

• підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

До основних напрямів інноваційної політики держави належать такі:

^ орієнтація на інноваційний тип розвитку економіки;

^ визначення науково обґрунтованих пріоритетів інноваційного розвитку;

^ забезпечення інтеграції науково-технічної сфери, освіти, ви­робництва, фінансово-кредитної системи у розвитку інноваційних процесів;

^ здійснення заходів щодо прискорення адаптації виробництва до вимог конкурентного середовища;

■^ сприяння розвитку інноваційної інфраструктури;

^ створення сприятливої кредитної, податкової, амортизаційної й митної політики для сфери інноваційної діяльності;

^ забезпечення прискорення розвитку наукомістких галузей і виробництв, які є "точками зростання" п'ятого технологічного укладу XXI ст.;

^ сприяння розвитку венчурного підприємництва як сектора з підвищеною здатністю до розробки і впровадження інновацій;

^ розширення участі у міжнародних інноваційних програмах і проектах;

^ сприяння формуванню інноваційної культури для активізації людського чинника в інноваційній сфері;

^ створення мережі технопарків, технополісів, інкубаторів;

^ захист прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності.

Прямі методи реалізації інноваційної політики. До прямих методів реалізації інноваційної політики належить бюджетне фінансування. Фундаментальні дослідження в усіх розвинених країнах світу здійснюються, головним чином (на 80 %), за рахунок держави. Однак з просуванням НДЦКР до завершення все більша їх частина переноситься у приватний сектор, і фірми починають брати дедалі більшу участь у його фінансуванні.

Стимулююча роль держави від адміністративно-бюджетного фінансування поступово змінюється на програмно-цільову, доповнюється заходами непрямого стимулювання — диференційною системою податкових пільг, наданням пільгових кредитів та ін.

Державні науково-технічні програми є одним із методів планування науково-технічного розвитку в промисловості.

Основними стадіями розроблення та виконання державної науково-технічної програми є:

- ініціювання розроблення державної науково-технічної програми, розроблення та громадське обговорення концепції програми;

- схвалення концепції програми та прийняття рішення щодо розроблення проекту програми, визначення державного замовника та строків її розроблення;

- розроблення проекту програми — визначення заходів і завдань, що пропонуються для включення до неї, а також обсягів і джерел фінансування;

- державна експертиза проекту програми;

- погодження та затвердження програми;

- проведення конкурсного відбору виконавців заходів і завдань програми;

- організація виконання заходів і завдань програми, здійснення контролю за їх виконанням;

- підготовка та оцінка щорічних звітів про результати виконання програми, а в разі потреби - проміжних звітів;

- підготовка та опублікування в офіційних друкованих виданнях заключного звіту про результати виконання програми.

Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, Національний банк України, Національна академія наук України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації можуть ініціювати розроблення державної науково-техніч­ної програми, розробляти та проводити громадське обговорення концепції програми.

Державне замовлення в науково-технічній сфері забезпечує економічно вигідні умови для участі наукових, дослідних і проектних організацій у розвитку фундаментальних досліджень, розробленні та освоєнні принципово нових технологій і видів продукції. Державне замовлення укладається відповідно до державних науково-технічних програм на контрактній основі. Воно забезпечується фінансуванням, підтримується матеріально-технічними ресурсами і видається виконавцям на конкурсних засадах. Важливим моментом під час проведення конкурсів на одержання державного замовлення в науково-технічній сфері є забезпечення гласності щодо умов проведення, учасників і підсумків конкурсів.

Якщо учасниками проекту є кілька корпорацій, то весь ризик розкладається на них пропорційно участі в проекті. Оскільки одне й те саме нововведення може бути використане в різних галузях і на різних ринках, то кооперація стає взаємовигідною. Зосередження загальних зусиль на вирішенні однорідних проблем сприяє зростанню результативності НДДКР - їхньому прискоренню щодо впровадження та економії ресурсів.

Система прямих методів управління нововведеннями здійсню­ється у двох основних організаційних формах: адміністративно-відомчій (більш ранній) з інституціонально-дотаційним фінансуван­ням (їй властиві виконання НДДКР у рамках тих чи інших установ на "їх власній матеріально-технічній і кадровій основі та тверда регламе­нтація цілей і характеру діяльності виконавців) і програмно-цільовій з контрактним фінансуванням (полягає в наданні ресурсів на вико­нання програм не окремим установам, а колективам виконавців і їх об'єднанням).

Наступним методом державного стимулювання НДДКР є субси­дії, що виділяються спеціальними науковими організаціями, які утворюються за рахунок пайових внесків чи бюджету державних відомств.

Субсидії мають багатоцільовий характер, їх використовують на придбання наукового устаткування й експериментальних установок, на підготовку кадрів у нових галузях науки та техніки, на підвищен­ня кваліфікації фахівців, для фінансування спільних міжнародних програм.

Непрямі методи реалізації інноваційної політики. Серед непрямих методів, що стимулюють інноваційний розвиток, основними є:

- податкові пільги;

- система прискореної амортизації основного капіталу;

- патентна політика;

- зовнішньоторговельна політика;

- антимонопольна політика.
Об'єктами інноваційної діяльності є:

> інноваційні програми і проекти;

> нові знання та інтелектуальні продукти;

> виробниче обладнання та процеси;

> інфраструктура виробництва та підприємництва;

^ організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;

^ сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;

> товарна продукція;

> механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні та юридичні особи України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність та залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

- визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

- формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

- створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

- захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

- фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

- стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

- встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

- підтримки функціонування та розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

Правову основу процесів державного регулювання інноваційних процесів складають законодавчі та нормативні акти.

До законодавчих актів відносяться:

1. Закон України "Про інноваційну діяльність" від 25.03.2005 р. № 40-ІУ.

Цей Закон визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом.

2. Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність " від 19.12.2006р. № 1977-ХП.

Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку науково-технічної сфери, створює умови для наукової та науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства і держави у технологічному розвитку.

3. Закон України "Про наукову і науково-технічну експертизу" від 10.02.2006 р. № 51/95-ВР.

Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові основи експертної діяльності в науково-технічній сфері.

4. Закон України "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" від 16.01.2003р. № 433-ІУ.

Цей Закон визначає правові, економічні та організаційні засади формування та реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в Україні.

5. Закон України "Про Загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних технологій" від 09.04.2004р. № 1676-ІУ.

Загальнодержавна комплексна програма розвитку високих наукоємних технологій (далі - Програма) спрямована на запровадження моделі сталого економічного зростання вітчизняних підприємств шляхом удосконалення структури їх основного капіталу та інтенсивного інвестування високотехнологічного виробництва.

6. Закон України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" від 16.07.1999р. № 991-ХІУ.

Цей Закон визначає правові та економічні засади запровадження та функціонування спеціального режиму інноваційної діяльності технологічних парків.

7. Закон України "Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій" від 14.09.2006р. № 143-У.

Цей Закон визначає правові, економічні, організаційні та фінансові засади державного регулювання діяльності у сфері трансферу технологій і спрямований на забезпечення ефективного використання науково-технічного та інтелектуального потенціалу України

Окрім законодавчих актів регулювання окремих сторін інноваційного розвитку економіки здійснюється Указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України.