Основні дослідження сміхової культури у культурології та філософії ХХ ст

ТИТУЛНА

Гумористичні шоу і культурологічному дискурсі

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. Сучасна сміхова культура: теоретичний аспект

1.1 Основні дослідження сміхової культури у культурології та філософії ХХст.……………………………………………………..............5

1.2 Естрадний жанр: проблема типології…………………………..12

РОЗДІЛ 2. Гумористичні шоу і сучасна масова культура

2.1 Масова культура у культурному дискурсі сучасності………...21

2.2 Театрально-розважальні форми естради……………………….24

2.3 Сучасні гумористичні шоу на телебаченні…………………….29

ВИСНОВКИ ………………..…...……………………......................37

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………..……………….39

ВСТУП

Розглядаючи шоу як явище можна сказати, що шоу з культурологічної точки зору – це особливий тип видовищності. Шоу входить складовою частиною в різні форми мистецтва і культури: синтез естради та шоу являють естрадне шоу, театру і шоу- шоу-вистава, телебачення та шоу- телевізійну шоу-програму, політики і шоу- політичне шоу і т.д. Таким чином, шоу може виявлятися тільки в уже існуючих видах мистецтва і явищах культури.

В результаті злиття шоу і вихідних форм мистецтва і культури виходить продукція, яка відповідає характеристикам масової культури: масовість, товарність, примітивність смислів, пишність форми. Розглядаючи витоки шоу, ми виявили, що зачатки майбутньої індустрії розваг присутні в стародавньому світі.

Шоу в сучасному значенні з'являється в історії культури тільки в другій половині XIX ст. в країнах Західної Європи та Америки. Це пов'язано з науково-технічною революцією, яка призводить до можливості використання небувалих за масштабом і силі впливу технічних засобів, а також з виникненням такого явища в теорії культури як "масова культура".

Актуальність нашої теми полягає в тому що, в наш час гумористичні шоу-програми посідають вагоме місце в масовій культурі сучасності, але сучасний стан гумористичних програм на телебаченні є малодослідженим, а специфіка гумору є історично змінною, вона обумовлена постійними зрушеннями в соціально-політичному та економічному житті народу. Однак вивчення гумористичних шоу-програм в контексті масової культури ще не стало предметом глибинної уваги істориків

На підставі вищезазначеного темою курсової роботи обрано: «Гумористичні шоу у дискурсі сучасної культури».

Мета нашої роботи – розглянути гумористичні шоу-програми в контексті сміхової культури.

Виходячи з мети дослідження нами визначено такі завдання:

- розглянути основні дослідження сміхової культури у культурології та філософії ХХ ст;

- проаналізувати основні жанри естради;

- дати характеристику масовій культурі;

- визначити театрально-розважальні форми естради;

- дослідити сучасні гумористичні шоу-програми на телебаченні.

Об’єкт дослідження: сучасна сміхова культура.

Предмет дослідження: гумористичні шоу-програми як складова масової культури.

Структура курсової роботи складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

 

 

РОЗДІЛ 1

СУЧАСНА СМІХОВА КУЛЬТУРА: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

Основні дослідження сміхової культури у культурології та філософії ХХ ст.

 

Вперше проблема народної сміхової культури середньовіччя і Ренесансу була поставлена російським дослідником Михайлом Михайловичем Бахтіним. Сталося це 15 листопада 1946 р. під час захисту Бахтіним кандидатської дисертації «Рабле в історії реалізму». Парадоксальна концепція дослідника викликала величезний інтерес, що відбилася як в схваленні, так і в запереченнях. Взявши до уваги зауваження та пропозиції опонентів, вчений старанно і детально допрацьовує свою працю. У 1965 році виходить книга Бахтіна під назвою «Творчість Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя і Ренесансу» – видання, що стало згодом всесвітньо відомим і що поклала початок дослідженню сміхової культури.

Бахтін першим звертає увагу на існування феномена народної (сміхової) культури середньовіччя і відродження. Завданням вченого стає пошук сенсу, дослідження неповторності та оригінальності, відшукання світоглядної та естетичної сутності сміхової культури. Тим часом Бахтін підкреслює, що предметом його дослідження є; творчість Франсуа Рабле, у творах якого «народна сміхова культура зібрана, сконцентрована і художньо усвідомлена». Завдяки працям Рабле, що є «енциклопедією народної культури», можливе проникнення суть сміхової життя середньовіччя [4, c. 25].

З найдавніших часів «ритуальним сміхом» супроводжувалися аграрні обряди та звичаї. «Колись сміху приписувалася здатність не тільки підвищувати життєві сили, а й пробуджувати їх. Сміху приписувалася здатність викликати життя в самому буквальному сенсі цього слова. Це стосувалося як життя людини, так і життя рослинної природи». Сміхові дійства завжди були пов'язані з переломними моментами природної, людської та суспільної життєдіяльності. Зміна пір року, чергування аграрних циклів, моменти смерті і народження мали істотне значення в житті стародавніх людей. Соціальне розшарування, посилення влади держави робить неприпустимим існування сміху на рівні з формами офіційної культури; поступово народна культура набуває статусу неформальної, обмежується в свободі свого ира женя [6, c.61].

Епоха середньовіччя прийняла жорстку систему ієрархічного соціального порядку, державних законів, релігійних заборон. Офіційна культура стверджувала непорушну і вічну правду про світ, Бога і людину. Отже, характер державного свята був урочисто серйозним. Сміховий початок, як основний елемент людської святковості, відсутнє в офіційній культурі. Однак сміх був незнищенною основою будь-якого народного свята з найдавніших часів [5].

Середньовічна культура містила в собі аспект подвійності світосприйняття, що ґрунтується на офіційному або сміховому початку. «Це– особливого роду двосвітність, без урахування якої ні культурну свідомість середньовіччя, ні культура Відродження не можуть бути правильно зрозумілими. «Сміялася друга природа людини, сміявся матеріально- тілесний низ, що не знаходив собі вираження в офіційному світогляді і культі». Почуттєво-тілесній природі людини притаманні матеріально-тілесні бажання, потреба в м'ясній їжі і міцному питву. У той час як християнське віровчення закликало людини до цнотливості, стриманості і дотримання постів. Сміх і серйозність – два аспекти цілісної структури свідомості середньовічної людини [5].

Вже наприкінці 80-х – початку 90-х рр. в ряді російських, французьких і польських видань з'явилися роботи вітчизняного автора Л.В.Карасева, в якомих пропонується нова концепція гумору і сміху. Згідно з концепцією Л.Карасева, все видиме різноманіття різних проявів гумору і сміху принципово зводиться до двох основних типів. Перший тип сміху Л.Карасев називає «сміхом тіла» і відносить до розряду станів, які характерні не тільки для людини: щось схоже можна побачити і у тварин, яким також знайомить радість гри і фізичне задоволення. Другий тип пов'язаний з власне комічної оцінкою дійсності. Цей вид сміху може включати в себе і елементи щойно названого типу, проте його сутність у тому, що він являє собою з'єднання емоції та рефлексії. Цей тип отримав найменування «сміху розуму». І хоча в даному випадку мова йде про прямування в руслі досить традиційному, пропонувати варіанти редукції вигляд має оригінально і перспективно [17, c. 89].

Якщо перший тип – «сміх тіла» – переважно відноситься до «низу» людської чуттєвості, то другий – «сміх розуму» – до її «верху». Ця область рефлексії, парадоксальною оцінки, сфера прояву дотепності. «Сміх розуму» – це той самий сміх, який мав на увазі Арістотель, коли писав про здатність сміятися, як про специфічну рису людини, що відрізняє його від тварини [25, c.95].

Концепція Л.Карасева відноситься до напрямку, що має назву «негативістську». Мова йде про теорії, вихідним пунктом якої є розсуд в самих різних проявах комізму і сміху деякого елемента негативності. Біля витоків цієї традиції лежить формула Аристотеля, згідно з якою «... Смішне – це деяка помилка і неподобство; нікому не заподіює страждання і ні для кого не згубний». Як пише про це Л.Карасев, в плані вихідної теоретичної посилки «нікому ще не вдавалося вирази суть комізму краще, ніж Арістотелем». Перераховуючи імена Гоббса, Канта, Гегеля, Шопенгауера, Стерна, Спенсера, він зауважує, що ніхто з них від арістотелівського визначення, загалом, далеко не пішов, тому що автор «співає» відзначив найголовніше.

Особливо Л.Карасев відзначає ті ситуації, де сміх присутній, але в той же час ніяких слідів зла – соціального або якого-небудь іншого, не виявляється. Подібні випадки можна нарахувати чимало, проте загальної теоретичної картини вони не порушують, так як ставляться до того самого «сміху тіла» (такий, наприклад, ранній дитячий сміх), котрий не має зі «сміхом розуму» нічого спільного, крім форми виразу: розтягнулися губ і оскал верхніх зубів [1].

Питання про існування двох видів сміху підводить нас до центрального пункту міркувань Л.Карасева про природу гумору і сміху. Аналізуючи питання про те, що може бити протиставлено сміху в якості відповідного йому емоційність і смислового антипода, Л.Карасев ставить під сумнів універсальність традиційного протиставлення сміху і плачу, сміху і серйозності. Так сльози можуть бити антитезою сміху, але тільки на одному – нижчому рівні протиставлення. Якщо порівняти сльози і сміх по тому місцю, яке вони займають в ієрархії людської чуттєвості, то ви, що сміх коштує набагато вище сліз. Сміх – складна, парадоксальна емоцій, в якій виражається сутність людини як родової істоти (Аристотель). Сльози ж, при всій глибині і складності стоять за ними причин, все-таки не є чимось специфічно людським. Тварина вміє плакати, але не вміє сміятися. «Спрощуючи справу, – зауважує Л.Карасев, – можна сказати, що сміху два, а плач один». Якщо протиставити сльози «сміху тіла», тоді антитеза буде рівноправною. Якщо ж під «сміхом» розуміти «сміх розуму», тоді рівновага буде порушено [17, c.74].

Наступним хто розглядав сміхову культуру, яка найбільш помітно представляється у відомій роботі лауреата Нобелівської премії А.Бергсона (1859-1941) «Сміх». Втім, було б помилкою розглядати згадану роботу в якості «чисто» соціологічної: вона все ж носить характер переважно естетичного дослідження, а її основні поняття також наповнені мистецтвознавчим змістом.

Так А. Бергсон постійно звертається до персонажів Мольєра, Расіна, Бомарше, Рабле, Сервантеса, спостерігає різні життєві ситуації, повні комізму. Але при всьому цьому він, на відміну від інших дослідників, які попросту окреслюють коло і показують, які комічні ефекти входять в нього, спробував зробити щось інше. «Скажу ще, що одночасно з тим, що я поставив метою визначити умови виникнення смішного, я спробував дізнатися, до чого прагне суспільство, коли воно сміється... Я не розумію, наприклад, чому «дисгармонія» як така здатна викликати у частини глядачів специфічну реакцію – сміх, в той час як інші властивості, якості або недоладності залишають м'язи обличчя глядача нерухомими. Залишається, стало бути, визначити, яка особлива причина дисгармонії, що дає комічний ефект; і ми зможемо реально знайти її, якщо тільки зуміємо з її допомогою пояснити, чому в потрібних випадках суспільство відчуває необхідність проявити себе. Треба, щоб в причині, що викликає комічний ефект, було б щось, так чи інакше посягає (і посягає специфічно) на життя суспільства, оскільки суспільство відповідає на це жестом, який має вигляд оборонної реакції, жестом, що викликає легкий переляк. Я хотів, щоб усе це не залишалося без уваги» – так говорив Бергсон [26, c.45].

Таким чином, Бергсон сміх і гумор розглядає в найбільш широкому і соціальному аспектах. Відповідно до його поглядів вони можуть бути зрозумілі тільки в рамках самого суспільства («і не існує комічного поза власне людського»). Але цей загальний підхід повинен бути деталізований. «Щоб зрозуміти сміх, його необхідно перенести в його природне середовище, якою є суспільство; особливо ж необхідно встановити корисну функцію сміху, якась є функцією громадської... Сміх повинен відповідати відомим вимогам спільного життя людей. Сміх повинен мати суспільне значення.

Аргументація в даному випадку в тому, що смішне не може оцінити той, хто відчуває себе самотнім. Сміх потребує відгуку, проте його звук йде в нескінченність, він завжди залишається замкнутим. Сміх завжди належить групі. Як приклад Бергсон призводить характер звичайного спілкування сидять у вагоні або за спільним столом. Мандрівники розповідають один одному комічні історії і сміються від всієї душі. Людина, що належить до цієї компанії, приєднався б до сміху, але не належить до неї не мав би ніякого бажання сміятися [7, c.67].

Сміх, яким би щиро не був, по Бергсону, – «майже змова» з іншими усміхненими обличчями, дійсними чи уявними. Адже багато комічні речі абсолютно незрозумілі одним людям і близькі іншим, оскільки тісно пов'язані зі звичаями і уявленнями даного суспільства.

Підкреслюючи груповий характер сміху, автор тим самим виводить його з категорій чистої естетики. Точно таким же чином він знаходить і корисну мету сміху в громадському вдосконаленні. Міркування Бергсона прості: суспільство вимагає від кожної людини настороженого уваги, а також відомої гнучкості тіла і духу. Напруженість і еластичність – ось дві взаємно доповнюють одне одного сили, які життя приводить в дію. А якщо їх немає у тіла? Це призводить до різного роду нещасних випадків, каліцтв, хвороб. А якщо їх позбавлений розум? Звідси всілякі форми психічних розладів і помешательств. Якщо, нарешті, те ж відбувається з характером, то ми є свідками глибокої непристосованості до громадського життя, злиднів, а часом і злочинності. Як тільки ці мають важливе значення для існування недоліки усуваються (а вони можуть зникати самі собою під впливом того, що називають боротьбою за виживання), особистість може жити, і жити спільно з іншими. Але суспільство вимагає ще й іншого. Для нього недостатньо просто жити, воно хоче жити добре, і небезпека для суспільства полягає тепер у тому, що кожен, відчувши биття самого життя і задовольнившись цим, у всьому іншому може довіритися автоматизму придбаних звичок. Йому слід також побоюватися того, що складові його члени, замість того щоб прагнути до все більш і більш узгодженим рівноваги своїх бажань, задовольняються дотриманням лише основних умов цієї рівноваги: суспільству недостатньо раз і назавжди встановленого згоди між людьми, воно вимагає від них постійних зусиль ко взаємному пристосуванню. Найменша відсталість характеру, розуму і навіть тіла як би насторожує суспільство як вірна ознака того, що в ньому активність завмирає. Однак суспільство тут не може вдатися до матеріального тиску, оскільки воно не зачеплено матеріально. Воно стоїть перед чимось, що його турбує, але це всього лише симптом, навряд чи навіть, загроза, щонайбільше – жест. Отже, і відповісти на це воно зможе простим жестом. Сміх і повинен бути видом громадського жесту. Виходить від нього побоювання пригнічує відцентрові тенденції, тримає в напрузі різні види активності побічного характеру, що ризикують відокремитися і стихнути, повідомляє гнучкість всьому тому, що може залишитися від механічної відсталості на поверхні соціального тіла. Але в сміху є щось і від естетики [4].

За Бергсоном, смішними будуть відсталість або автоматизм, проявлені в чомусь живому. Особливо помітно це в жестах і рухах, оскільки тіло може викликати уявлення прості механізми.

Тези Бергсона про впровадження механічного в природу і про автоматичну регламентації суспільного життя як основних видах комічного були критично оцінені сучасниками. Головний аргумент противників полягав у тому, що запропонована теорія не охоплює і не пояснює всіх випадків смішного в людині і в суспільстві.

Спрощене розуміння Бергсона характерно і для інших дослідників. Так А.Кестлер уїдливо зауважує, що якщо автоматичні повтори в людській поведінці не більше ніж цікавий спектакль, то що можна сказати про припадку епілепсії, або про просте обмацуванні пульсу, або прослуховуванні серця з його монотонним тік– так.

Приватні закиди в однобічності Бергсон не приймав, оскільки розглядав терміни «відсталість», «механізм», «автоматичність» досить широко, одночасно підкреслюючи важливість інших прийомів комічного (протиріччя між великим і малим, інверсія та ін.). Головне ж призначення сміху він бачив у соціальному – в придушенні будь-якого прагнення до відокремлення. При всіх його різновидах Бергсону важливим видається професійний комізм(професійна черствість, професійна мова, професійна логіка). Привівши безліч прикладів із сучасних йому комедій і фарсів, Бергсон доводить, на наш погляд, головне – приналежність сміху суспільству і залежність його від суспільства. Крім того він визначає і головну функцію сміху – виправлення суспільства. Багато типів комізму при цьому є зразками образи, кидали цьому суспільству. На це образа суспільство відповідає сміхом. Сміх з цієї точки зору не має в собі нічого доброзичливого. Він найчастіше є оплата злом на зло. Сміх карає за деякі недоліки приблизно так, як хвороба карає за певні надмірності, вражаючи невинних, шкодуючи винних, але прагнучи досягти загального результату.

«Сміх народжується так само, як... піна. Він подає знак, з'являючись на поверхні суспільного життя, що існують поверхневі обурення. Моментально описує мінливу форму цих потрясінь. Він – та ж піна, головна складова частина якої – сіль. Він випарується, як піна. Він - веселощі. Філософ, який збирає його, щоб випробувати, знайде в ньому іноді, і то в невеликій кількості, деяку дозу гіркоти» – зазначає Бергсон [7, c. 102].