Поняття особистості. Фактори формування особистості

Розвиток – складне динамічне явище, яке спрямоване на збільшення фізичних та інтелектуальних сил особистості, що дозволяють сформувати творчі здібності школяра, його активну громадську позицію. З розвитком пов’язаний процес формування.

Під формуванням особистості розуміють ті якості та властивості, які виникають в результаті розвитку.

Взаємозв’язок цих процесів, а отже, і відповідних понять, полягає в тому, що розвиток і формування впливають на виховання особистості і формують ті якості, які необхідно.

Розвиток особистості з педагогічної точкі зору включає такі аспекти:

1. Навчально – пізнавальна діяльність.

2. Розвиток творчих здібностей (пререхід задатків в здібності).

3. Громадська діяльність особистості (дитячі та молодіжні організації, діяльність за власним вибором і бажанням – шефство, волонтерство, гуртки.).

4. Системне виховання дітей в сім’ї.

Рушійними силами розвитку є певні закономірності, які виражаються реалізацією функцій:

1. Навчальної.

2. Освітньої.

3. Виховної.

4. Розвиваючої.

В основі рушійних сил лежать суперечності (процеси збудження і гальмування, протирічча між можливостями і реальним навчанням та інші).

Одним з основних шляхів розвитку особистості є навчання в школі.

Розвиток особистості школяра – це складний динамічний процес, який відбувається у часі і просторі і передбачає:

• Формування високих інтелектуальних сил;

• Формування моралі на засадах позитивних загальнолюдських якостей;

• Підготовка до творчої праці в суспільстві;

• Виконання функцій громадянина незалежної держави;

• Виконання функцій сім’янина.

Особистість розвивається в анатомо – біологічному, психічному і cоціальному напрямку.

Анатомо – біологічний напрямок включає в себе розвиток біологічних систем організму – кістково – м’язевої, дихальної, серцево – судинної, кровоносної, та інших.

Під психічним напрямком розвитку ми розуміємо розвиток пам'яті, здатності виконувати різні мислительні операції (аналіз, синтез, узагальнення та інші), швидкість проходження психічних реакцій.

Під соціальним напрямком розвитку розуміємо соціалізацію людини, її взаємоз'вязки з колективом, суспільством, сім'єю.

Напрямки і фактори розвитку взаємопов'язані між собою: людина повинна розвиватися одночасово на всі боки (по можливості рівномірно) з врахуванням всіх факторів.

Фактор – це умова, причина будь – якого процесу. Розвиток має свої фактори, основну роль серед яких відіграють: біологічний (спадковість), середовище, діяльність, навчання, саморозвиток, активність особистості. Провідну роль сеерд цих всіх факторів відіграє виховання.

1. Біологічний – людина біологічна істота і належить до класу ссавців. По спадковості людині передаються:

• Загальнолюдські якості (будова скелету, мозку, здатність до розвитку другої сигнальної системи, здатність до прямоходіння);

• Індивідуальні якості (темперамент, морфологічні ознаки, особистсісний тип установки.).

2. Середовище – буває біологічне і соціальне. Основною характеристикою біологічного середовища є його фізичні дані, що включають повітря, воду, їжу, оточуючу природу. Тобто, біологічне середовище включає оптимальний рівень розвитку організму відповідно до кліматичних умов.

Соціальне средовище визначає формування особистості не само по собі, а в залежності від того, як складаються відношення цієї особистості з оточуючими її людьми. Взаємовідношення особистості з середовищем характеризуються не впливом зовнішніх умов на особистість, а відношенням особистості до цих умов.

3. Діяльність - існує наступна класифікація діяльності:ігрова, навчально – пізнавальна, творча праця особистості, художньо-естетична, спортивна.

4. Навчання – дозволяє розвивати особистість в приватних і державних школах.

5. Саморозвиток особистості.

6. Виховання – це провідний фактор розвитку особистості. Тому, що: - по – перше, він дає змогу знівелювати всі негативні впливи інших факторів; - по – друге, виховання, на відмінну від інших факторів цілеспрямоване, тому результати його передбачувальні.

Як вирішальний чинник розвитку виховання виконує такі функції:

1. Організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість;

2. Підбирає зміст навчання і виховання, який сприяє розвитку і формуванню особистості;

3. Усуває негативні впливи на розвиток особистості;

4. Ізолює особистість від негативних умов для її розвитку.

Виховання створює умови для розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних задатків та набуття нових рис і якостей впродовж життя особистості.

Виховання не може змінити конституцію тіла людини, але може навчити людину пристосувати цю конституцію до життя, що зробить особистістьздоровою, загартованою.

Виховання не може змінити тип темпераменту, але навчити людину розуміти прояви його, вносити в них корективи, або гальмувати негативні чипідсилювати позитивні.

Діалектика виховання та розвитку полягає в тому, що вони взаємозалежать одне від одного. Розвиток впливає на виховання, а виховання визначає розвиток. Ця ідея була сформована Л. С. Виготським – російським психологом. Він обгрунтував тезу про провідну роль у розвитку особистості.

Суть її в тому, що в розвитку дитини є два рівні:

- рівень актуального розвитку (це рівень підготовленості дитини – які завдання вона може виконати самостійно);

- другий рівень – “зона ближнього розвитку ”, (охоплює завдання, які дитина не може виконати самостійно сьогодні, а виконує під керівництвом вчителя). Те що сьогодні дитина не може виконати самостійно, завтра вона буде виконувати. За таких умов, навчання пробуджує інтерес до життя і приводить в рух низку процесів розвитку.

Отже, виховання формує особистість, сприяє її розвитку, орієнтує на процеси, які ще не визріли.

Ефективність розвитку і формуванння особистості підвищується за умови, що вона стає не лише об’єктом, але і суб’єктом виховання. Дитина повина прояаляти активність у виховному процесі, тоді він ефективний, цінний і забезпечує її розвиток. Для цього слід враховувати індивідуальні особливості дитини та її інтереси та захоплення.

Термін «особистість» використовують різні науки, але найчастіше ми зустрічаємося з ним у медицині, філософії, правознавстві, історії та педагогіці. Кожна з цих наук розглядає особистість зі своєї точки зору, використовуючи для її вивчення свої методи і категоріальний апарат. Найбільш детально й у всіх проявах особистість визначається педагогікою. Вважають, що становлення особистості починається на певному етапі розвитку. Лише серед людей, за умови нормального розвитку людського організму індивід стає особистістю. Таким чином, особистість – це індивід, який має свідомість, самосвідомість, активно пізнає і перетворює навколишній світ відповідно до людських потреб.

Кожна людина являє собою конкретну особистість, для якої характерне те чи інше ставлення людей, явищ, предметів, певна поведінка в межах життєвих ситуацій.

Наділена від народження відповідними біологічними якостями, тобто нормальним людським організмом, включаючи мозок, здатний до подальшого розвитку, людина стає особистістю в міру засвоєння соціального досвіду у всіх його проявах: способів і засобів виробництва, духовної культури, прийомів чуттєвого пізнання і абстрактного мислення, тобто в процесі соціалізації, який триває протягом усього життя.

Процес формування особистості починається з дня народження і є тривалим, складним, суперечливим, продовжуючись протягом всього життя людини. Особистість формується у процесі взаємодії людини з іншими людьми, навчання, виховання та самовиховання. Особистість не народжується, вона формується в процесі індивідуального розвитку і може бути як «зрілою», так і «незрілою». Рівень зрілості визначається під час конкретних випробувань, тобто на основі поведінки у певних ситуаціях. Залежно від умов життя, методів виховання в людини, як правило, виникають і формуються ті або інші соціально значущі якості, що характеризують її як представника того або іншого суспільства або спільноти.

Людина стає особистістю лише тоді, коли вона має специфічні риси і, передусім, соціально-психологічні особливості, такі як принципи, позиції, установки, ціннісні орієнтації, потреби, мотиви й інтереси. Реалізується особистість перш за все в процесі діяльності. Практична діяльність є також основою формування особистості.

Сучасна педагогічна наука не заперечує біологічну основу розвитку особистості – спадкові анатомо-фізіологічні якості - і розглядає їх як потенціальні можливості, розвиток яких залежить від соціальних передумов та умов.

Наприклад, Чезаре Ломброзо вважав, що існують люди зі схильністю до насильства через певні біологічні відхилення. Так, вивчаючи психологічний статус і особливості обміну речовин в організмі малолітніх злочинців, учені встановили, що в основі злочинів підлітків лежать причини не лише соціальні, а й генетично зумовлені особливостями обміну речовин. Поряд з виявленими психічними показниками (підозріливість, злопам'ятність, схильність до демонстрації сили, неконтрольованість емоцій) встановлено, що в усіх цих дітей глибоко порушений вуглеводний і ліпідний обмін, знижений вміст деяких гормонів. Зміна обміну речовин і організація відповідної психологічної корекції полегшують таким дітям перехід критичного періоду (вік від 10-13 років). Особливе значення має тактика поведінки батьків і викладачів загальноосвітніх шкіл.

Установлено, що людина має своєрідний індивідуальний набір генів, якого немає в інших людей, за винятком однояйцевих близнят. Але не слід механічно поєднувати соціальні впливи на генетичну своєрідність людини. Це діалектичний процес, який відбувається з урахуванням досвіду всього людства, що, в свою чергу, робить кожну людину мікрокосмосом. Саме в процесі активної взаємодії з середовищем розкриваються і потенційні можливості індивіда. Безумовно, формування особистості значною мірою залежить від самої людини, її копіткої праці над собою, тобто самовиховання і самовдосконалення, яке триває практично все свідоме життя.

При цьому людина, пізнаючи себе, усвідомлює свої недоліки і намагається викорінити їх. Таке самопізнання ніби створює внутрішні умови для більш об'єктивного вивчення іншої людини.

Таким чином, особистість не аморфне поняття, вона має визначену структуру, знання якої необхідні кожній людині, що працює в системі навчання і виховання.

При визначенні поняття "особистість" ми повинні враховувати її основні властивості (основні життєві потреби, інтереси, ідеали, темперамент, характер), які, залежно від взаємозв'язку і співвідношень між собою, створюють структуру особистості. У структурі особисті виділяють такі якості: гармонійність, цілісність, широту і глибину, функціональний профіль, тобто співвідношення різних властивостей між собою.

Єдність у структурі особистості біологічного, суспільного, індивідуального здійснюється в процесі формування та історичного розвитку людини.

Отже, розвиток особистості – це процес кількісних та якісних змін в організмі людини. Результат розвитку – становлення людини як біологічного виду та соціальної істоти. Біологічне в людині характеризується фізичним розвитком, що включає морфологічні, біохімічні, фізіологічні зміни. Асоціальний розвиток знаходить вираження у психічному, духовному, інтелектуальному зростанні.

Якщо людина досягає такого рівня розвитку, який дозволяє вважати його носієм свідомості і самосвідомості, здатного на самостійну перетворюючу діяльність, то таку людину називають особистістю. Поняття «особистість» на відміну від поняття «людина» – соціальна характеристика людини, що вказує на ті якості, які формуються під впливом суспільних відносин, спілкування з іншими людьми. Як особистість людина формується в соціальній системі шляхом цілеспрямованого і продуманого виховання. Особистість визначається мірою накопичення суспільного досвіду, з одного боку, і мірою віддачі суспільству, посильного внеску в скарбницю матеріальних і духовних цінностей – з іншого. Щоб стати особистістю, людина повинна в діяльності, на практиці проявляти, розкривати свої внутрішні властивості, закладені природою і сформовані в ній життям і вихованням.

Є такі теорії розвитку особистості:

- біогенетичний напрям;

- соціогенетичний напрям;

- психогенетичний напрям.

Розвиток людини - надто складний, тривалий і суперечливий процес. Зміни у нашому організмі відбуваються протягом усього життя, але особливо інтенсивно змінюються фізичні показники і духовний світ людини в дитячому та юнацькому віці. Розвиток не зводиться до простого накопичення кількісних змін і прямолінійного поступового руху від низького до високого. Характерна особливість цього процесу - діалектичний перехід кількісних змін в якісні перетворення фізичних, психічних і духовних характеристик особистості.

Представники різних філософських течій по-різному пояснюють цей непізнаний процес.

У процесі розвитку особистості виділяється зовнішнє і внутрішнє, форма і зміст. До зовнішніх факторів належать: середовище, суспільне виховання; до внутрішніх - біологічні задатки, самовиховання тощо. Індивідуальним є процес оволодіння умінням і навичками, досвідом продуктивної праці, самовдосконаленням.

Виділяють основні закономірності процесу розвитку:

- послідовність;

- необоротність;

- стрибкоподібний характер.

Розвиток людини є процес стихійний, некерований, спонтанний; розвиток відбувається незалежно від умов життя і обумовленого лише "вродженою потенцією"; розвиток людини фатально залежить від долі, в якій ніхто і ніщо змінити не може - це лише невелика частка думок представників ідеалістичної філософії.

Діалектико-матеріалістична філософія трактує розвиток як властивість живої матерії, що притаманне їй частково завдяки властивому матерії рухові і саморухові. У процесі розвитку знищується старе і створюється нове. На відміну від тварин, що пасивно пристосовуються до життя, людина створює засоби існування своєю працею.

Рушійна сила розвитку - боротьба протиріч, які уподібнюються до того "вічного двигуна", який дає невичерпну енергію до постійних перетворень та оновлень, вона проявляється в біологічних та соціальних закономірностях розвитку.

Протиріччя - це зіткнені в конфлікті протилежні начала. Людині не доводиться ні шукати, ні вигадувати протиріччя. Вони виникають на кожномукроці як діалектичний наслідок змін потреб, породжених розвитком. Та й сама людина зіткана із протиріч.

Розрізняють внутрішні і зовнішні протиріччя, протиріччя загальні (універсальні), що рухають розвиток людини, та індивідуальні - характерні для окремо взятої особи. Універсальний характер мають протиріччя між потребами людини, починаючи від простих матеріальних і закінчуючи вищими духовними, та можливостями їх задовольнити. Такий же характер мають протиріччя, що проявляються в порушенні рівноваги між організмом і середовищем, що приводить до змін у поведінці, новому пристосуванні організму. Внутрішні протиріччя виникають на ґрунті "незгоди з собою" і виражаються в індивідуальних спонуках людини, а зовнішні - стимулюються силами ззовні, взаєминами з іншими людьми, суспільством, природою. Одне з основних внутрішніх протиріч - розбіжність між новими потребами та можливостями їх задовольнити. Наприклад, між прагненнями молодих людей брати участь у громадських та виробничих процесах і реальним рівнем розвитку їх психіки та інтелекту, соціальної зрілості. "Хочу - можу", "знаю - не знаю", "можна - на можна", "є - немає" - це типові пари, що виражають наші постійні протиріччя.

На основі цього можна виділити дві групи факторів формування особистості: біологічні та соціальні.

Коли народжується дитина, то говорять, що народилась людина як біологічна істота. Розвиток біологічних задатків і властивостей характеризує процес функціонального дозрівання і формування людини в подальшому. У людини розвивається скелет, м'язи, а також внутрішні органи і системи. Процес біологічного дозрівання і зміни виявляються в вікових етапах її розвитку і поведінки і знаходять своє відображення в специфічних біологічних рисах дитинства, отроцтва, молодості і старості. Однак процес біологічного розвитку людини поєднується з придбанням значної кількості соціальних властивостей і рис, які характеризують її як суспільну істоту. Наприклад: з 1,5 місячного віку дитина починає посміхатися, коли бачить близьких людей, потім набуває мови, здобуває нахили до прямоходіння. В подальшому вона збагачується знаннями, засвоює моральні норми і правила, вчиться наслідувати моді, виробляє можливості до більш успішного виконання тієї чи іншої роботи.

Особистісні якості формуються прижиттєво, то зрозуміло, що у одних людей вони можуть бути виражені більш яскраво, в інших - слабше. Постає питання, які ж ті ознаки і критерії, якими характеризуються ступені розвитку особистості і за якими можна судити про міру особистості в людині?

Рубінштейн писав, що особистість характеризується таким рівнем психічного розвитку, який дозволяє їй свідомо управляти поведінкою і діями.

Серед біологічних факторів найважливішим є спадковість. Завдяки спадковості, людина зберігається як природна істота. Адже ще в зародку майбутня людина вже закодована, запрограмована у генах. Тому саме спадковість визначає на 50% реальну особистість, а решта припадає на навчання і освіту. Педагогіка постійно вивчає роль спадковості у формуванні особистості, але особливих успіхів у цьому досягли вчені Америки, Японії і Німеччини.

Відома методика П.К.Іванова, коли спадковість визначає будову мозку та тіла, колір волосся, очей, зовнішній вигляд, властивості нервової системи, а також деякі хвороби., групу крові, резус-фактор. Спадковий характер мають хвороби крові (гемофілія), цукровий діабет, деякі ендокринні розлади - карликовість. Негативний вплив на потомство має алкоголізм і наркоманія батьків. До спадкових властивостей належать також особливості нервової системи, що обумовлюють характер. Дітям може передаватись така хвороба, як шизофренія та інші розлади нервової системи. Носії спадковості - гени (уперекладі з грецької "ген" означає "народження"). Сучасна наука довела, що властивості організму зашифровані у своєрідному генному коді, що зберігає і передає всю інформацію про властивості організму. Генетика розшифрувала програму розвитку людини. Одержані факти заставляють переосмислити усталені педагогічні положення.

Педагогічний аспект досліджень закономірностей людського розвитку охоплюють вивчення трьох головних проблем - успадкування інтелектуальних, спеціальних і моральних якостей.

Важливим є питання про спадковість інтелектуальних якостей. Розглядаючи здібності як індивідуально-психологічні особливості особистості, як умову успішного виконання окремих видів діяльності, педагоги відрізняють їх від задатків - потенційних можливостей для розвитку особистості. Дослідження однозначно стверджують: успадковуються не здібності, а лише задатки.

Успадковані задатки можуть бути реалізовані лише за певних умов життя, середовища, потреб суспільства тощо.

Спадковість як фактор формування властивостей особистості залежна від соціального впливу, соціальних умов життя людини.

До біологічних факторів належить також період внутрішньоутробного розвитку дитини, і перші місяці після народження, і піклування про власне здоров'я.

Соціальні фактори формування особистості визначаються соціальним положенням людини в суспільстві, її активністю та ставленням до праці, інших людей, до самої себе. В групі цих факторів можна виділити навчання та виховання, освіту, культуру, працю, науку, сім'ю, літературу, мистецтво, тощо. Особливість цих факторів в тому, що вони створюють можливість розвитку. А як особистість використовуватиме їх, буде залежати від неї самої.

Особливим фактором формування особистості є виховання, хоча встановлено, що діти, які мають спеціальні задатки, досягають значно більших результатів і просуваються в обраній галузі діяльності швидше.

Отже, особистість - людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально-неповторного. Особистість є суб’єктом пізнання і активного перетворення світу. Для сучасного розуміння особистості характерним є конкретно-діалектичний підхід, врахування визначальної ролі суспільно-трудової діяльності в її формуванні, визнання сутності людини як сукупності суспільних відносин. Особистість єoб’єктом вивчення багатьох наук.

Головною метою сучасного виховання, а отже, центральним завданням педагогіки і психології є формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості.

Вплив спадковості і середовища коригується вихованням. Виховання – головна сила, здатна дати суспільству повноцінну особистість. Ефективність виховного впливу полягає у цілеспрямованості, систематичності, кваліфікованому керівництві. Слабкість виховання в тому, що воно ґрунтується на свідомості людини і вимагає її участі, в той час як спадковість та оточення діють несвідомо і підсвідомо. Цим визначається роль, місце, можливості виховання у формуванні особи. Роль виховання оцінюється по-різному, причому діапазон цих оцінок надто широкий – від ствердження його повного безсилля і недоречності (при несприятливій спадковості та поганому впливові середовища) до визнання його єдиним засобом зміни людської природи. Істина, зазвичай, знаходиться між крайнощами. Лозунг “виховання може все”, з яким неодноразово виступала педагогіка, себе не виправдав. Вихованням можна досягти багато, але повністю змінити людину не можна. У долі людей виховання вносить різний вклад – від незначного до максимальних можливостей.

Виховання підпорядковує розвиток людини накресленій меті. Цілеспрямований і систематичний вплив вихователів приводить до утворення нових, заздалегідь запроектованих умовно-рефлекторних зв’язків, які ніякими іншими шляхами не можуть бути створені. Виховання – це заповнення прогалин у програмі людського розвитку. Одним із важливих завдань правильно організованого виховання є виявлення нахилів і здібностей, розвиток у відповідності до індивідуальних особливостей людини, її здібностей і можливостей.

Спеціальні дослідження довели, що виховання може забезпечити розвиток певних якостей, лише спираючись на закладені природою задатки. Виховання мавпенят в однакових умовах з дітьми показало, що мавпенята, маючи ті ж контакти з людьми, одержуючи хороше харчування і догляд, не набули жодної психічної якості, властивої людині.

Впливаючи на розвиток людини, виховання само залежить від розвитку, воно постійно ґрунтується на досягнутий рівень розвитку. У цьому і є складна діалектика взаємовідносин розвитку і виховання як мети і засобів. Ефективність виховання визначається рівнем готовності людини до сприйняття виховного впливу, обумовленого впливом спадковості і середовища. Люди піддаються вихованню не однаково, цей діапазон широкий – від повного неприйняття до абсолютного підкорення волі вихователя.

Сила виховного впливу залежить від умов і обставин. Педагог і психолог Л.С.Виготський (1896-1934) обґрунтував закономірність, згідно з якою мета і методи виховання повинні відповідати не лише рівню розвитку, вже досягнутому дитиною, але й “зоні його найближчого розвитку”. Він виділяє два рівні розумового розвитку:

1) рівень актуального розвитку;

2) зона найближчого розвитку.

На першому рівні дитина виконує завдання самостійно. На другому рівні вона не може з ними впоратись, а тому вирішує проблему з допомогою дорослих. Лише те виховання визнається хорошим, яке іде попереду розвитку. Завдання вихователя в тому, щоб створити “зону найближчого розвитку”, яка б потім перейшла б у “зону актуального розвитку”. Формує особистість виховання, яке веде за собою розвиток, що зорієнтований на процеси, які ще не визріли, але знаходяться в стадії встановлення.

Вплив на розвиток спадковості, оточення і виховання доповнюється ще одним надзвичайно важливим чинником – діяльністю особистості. Під цим розуміється багатоманітність занять людини, все те, що вона робить. З глибини віків дійшли до нас мудрі спостереження: скажіть мені, що і як робить ваша дитина, і я скажу вам, якою вона виросте; жоден ледар ще нічого не досяг; скільки поту – стільки успіху; людина є ковалем свого щастя; хто рано підводиться, за тим діло водиться; хто рано встає, тому Бог дає. Отже, існує прямий зв’язок між результатами розвитку та інтенсивністю діяльності. Це ще одна закономірність розвитку, яку можна сформулювати так: чим більше працює людина у певній галузі, тим вищий тут рівень її розвитку. Проте межі дії цієї закономірності не безмежні, а визначаються “стримуючими факторами” – здібностями, віком, інтен6сивністю та організацією самої діяльності.

У процесі діяльності відбувається всебічний і цілісний розвиток особистості, формується його ставлення до навколишнього світу. Щоб діяльність привела до формування запроектованого образу особистості, її потрібно організувати і розумно спрямувати. У цьому найбільша складність практичного виховання. На жаль, у багатьох випадках воно не може задовольнити можливості для розвитку; вихованці часто позбавлені найнеобхіднішого – активної участі в громадській, трудовій, пізнавальній діяльності, приречені на її пасивне споглядання і затвердження готових істин.

Основні види діяльності дітей і підлітків – гра, навчання, праця. За спрямованістю виділяється пізнавальна, громадська, спортивна, художня, технічна, реміснича, гедонічна (спрямована на одержання задоволення) діяльність. Особливий вид діяльності – спілкування.

Діяльність може бути активною і пасивною. Навіть мала дитина проявляє себе як активна істота. Вона вимагає від дорослих, однолітків, висловлює своє ставлення до людей, предметів. Під впливом середовища та виховання активність може як підвищуватись, так і понижуватись. Можна навести багато прикладів, коли людина зайнята, багато працює, але без бажання, без настрою. Тому така діяльність не дає хороших результатів. Лише активна, емоційно забарвлена діяльність, в яку людина вкладає душу, повністю реалізовує свої можливості, виражає себе особистістю забезпечує достатній розвиток. Така діяльність приносить задоволення, стає джерелом енергії, натхнення. Ось чому дуже важлива не так діяльність сама по собі, скільки активність особистості, що проявляється в ній.

Активність у навчанні дозволяє школяреві швидше і успішніше засвоювати соціальний досвід, розвиває комунікативні якості, формує ставлення до навколишньої дійсності. Пізнавальна активність забезпечує інтелектуальний розвиток дитини. Для неї характерна не лише потреба вирішувати пізнавальні завдання, але й необхідність застосовувати одержані знання на практиці. Трудова активність стимулює швидке й успішне формування морального та духовного світу особистості, визначає готовність багато й успішно трудитись.

Всі прояви активності мають одне й те ж джерело – необхідність.

Кожна людина народжується як індивід (від лат. individuum - неподільний), тобто як представник людської спільноти, соціального типу з генетично закладеними природними задатками. Через систему суспільних відносин та цілеспрямованого виховання шлях людини пролягає до особистості - соціального індивіда, який поєднує у собі риси загальнолюдського та індивідуально-неповторного, що становить такий рівень психічного розвитку, який, згідно з СЛ.Рубінштейнр, дозволяє їй свідомо керувати власною поведінкою і діяльністю. У процесі них особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв 'язків індивіда як із суспільним, так і з природним середовищем.

У процесі розвитку людини, тобто удосконалення її функцій та якостей, що стосуються духовної, психічної, біологічної та соціальної сфер життєдіяльності (О.Вишневський) формуються ті психічні та фізичні особливості, які утворюють її індивідуальність - синтез тих зовнішніх та внутрішніх особливостей особистості, які забезпечують їй оригінальність і самобутність.

Передумовою формування людської індивідуальності є внутрішньо-інтенційна спрямованість, генетично успадковані анатомо-фізіологічні задатки, які у процесі розвитку людини як складно організованої нестабільної системи завдяки вибору варіантів руху в точках біфуркацій, під впливом цілеспрямованих і стихійних мікрофлуктуацій породжують одну із численної кількості можливість вияву індивідуальності людського життєвого шляху.