1. Культурні пам’ятки кам’яної доби. Трипільська археологічна культура: поширення, характерні ознаки.
Кам'яна доба ділиться на три послідовні періоди: палеоліт, мезоліт та неоліт. Палеоліт, своєю чергою, також має три підрозділи — ранній, середній і пізній, або верхній.
У ранньому палеоліті (3 млн — 150 тис. років тому) виділяють два послідовних етапи — олдувайський та ашельський. Першому з них властиві галькові знаряддя (чопери і чопінги), вперше виявлені разом із кістками Homo habilis (1960) в Олдувайській ущелині. Тобто найдавніший олдувайський період кам'яної доби в цілому збігається з добою Homo habilis, що розпочалася 2,5—3 млн років тому у Східній Африці. Ашельський період розпочався 1,5 млн років тому з поширенням ручних рубил (рис. 7, І), виробником яких був пітекантроп — нова форма людських істот. Назва періоду походить від стоянки поблизу містечка Сент Ашель на півночі Франції, де ще у XIX ст. Буше-де-Пертом — фундатором вивчення раннього палеоліту — було виявлено чимало різноманітних ручних рубил.
Середній палеоліт (150—35 тис. років тому), або епоху мустьє (від гроту Ля Мустьє у Франції), пов'язують з поширенням мустьєрських технологій обробки кременю. Їй властиві дископодібні нуклеуси, з яких сколювали масивні, підтрикутні відщепи, що використовувалися для виготовлення гостроконечників та скребел. Носієм цієї технології в Європі був неандерталець.
Пізній, або верхній, палеоліт у Європі (35—10 тис. років тому) розпочався з поширення властивої йому пластинчастої техніки обробки кременю, носієм якої був Homo sapiens. Показово, що кожний наступний період палеоліту розпочинався не зі зникнення попередньої технології обробки кременю разом із відповідною їй формою людських істот, а з появою нової техніки кременеобробки та її носіїв. Кінець пізнього палеоліту збігається з кінцем льодовикової доби близько 10 тис. років тому. Різке потепління спричинило радикальні зміни в мисливських суспільствах помірної смуги Північної півкулі і знаменувало початок нової археологічної епохи — мезоліту.
Мезоліт (VIII—V тис. до н. е.) — доба мікролітичної техніки обробки кременю, що характеризувалася поширенням стандартизованих крем'яних наконечників стріл, переважно геометричної форми, — мікролітів. Основою господарства мезоліту Європи було полювання з луком та стрілами на лісових копитних (лосів, турів, оленів, косуль, кабанів).
Неоліт (VII—IV тис. до н. е.) — доба появи найдавнішого глиняного посуду, який супроводжував поширення перших навичок відтворювального господарства. Відтворювальне господарство й кераміка, що супроводжувала його, потрапили до Європи з Близького Сходу через Балкани. Тому ближча до балкано-дунайського регіону Південно-Західна Україна неолітизувалася раніше (VII, VI тис. до н. е.), аніж території далі на північ (VI—IV тис. до н. е.). Коли на півдні України з'явилися перші неолітичні землероби та скотарі, на півночі — в Поліссі — ще мешкали мезолітичні мисливці.
Неолітична революція — історичний період переходу в епоху неоліту від привласнюючого до відтворюючого типу господарства, це пов'язано з виникненням скотарства, тваринництва, землеробства. Цей процес сприяв виникненню міських поселень, ремесел та писемності. Термін "неолітична революція" увів у 1949 англійський археолог Гордон Чайлд. В епоху мезоліту, що тривала у XI-VIII тис. до н.е., на всіх заселених людиною територіях перестав позначатися вплив останньої фази зледеніння. Сучасні клімат, флора і фауна набули своїх нинішніх географічних границь. Людина придбала всі біологічні характеристики сучасної людини, а людство розділилося на раси.
З переходом до виробництва продуктів харчування людина одержала вільний час, тому не дивно, що виникли нові види ремесла: ткацтво, обробка обсидіану (вулканічного скла) і початки металургії. В епоху неоліту люди також навчились обпалювати глину, перетворюючи її в особливу речовину (кераміку) з метою надання виробам з неї твердості, міцності, водонепроникності, вогнестійкості. Освоєння виробництва кераміки стало одним з найважливіших досягнень людини у боротьбі за існування. Варіння їжі в глиняному посуді дозволило істотно урізноманітнити раціон. Поява кераміки стала однією з основних ознак неолітичної епохи. Більше того, цей винахід знаменує справжню революцію, подію величезної ваги у розвитку людства. Адже до цього людина використовувала тільки дане їй у готовому вигляді природою — обпалюючи ж глину, вона створювала новий, невідомий у природі матеріал. Також кераміка мала велике значення і в розвитку естетичного почуття: прикрашаючи вигадливим узором виготовлені нею посудини, людина поступово вдосконалила мистецтво орнаменту, відмічене все більшою геометричною стрункістю, ритмом барв і ліній.
У результаті всього цього населення Землі колосально зросло, різко розширилася і сфера природокористування. Виникає соціальна організація, що базується на сільському господарстві, а саме — родоплемінний лад, в якому поряд з родовими велику роль відіграють сусідські і територіальні відносини. Утверджується патріархат: голови патріархальних родів не тільки здійснюють владу над родичами, але й беруть участь в управлінні племенем. З'являється інституція племінного вождя, що виконує функції військово-політичного управління. У кінці епохи починається обробка металів (золота, срібла, міді), тому останній період неоліту (IV-ІІІ тис. до н.е.) називають мідним віком — енеолітом.
З виникненням землеробства зароджується культ вирощуваних рослин і тих сил природи, від яких залежало їх зростання, особливо сонця й землі. Наприклад, ірокези шанували духів маїсу, гарбуза й бобів, називаючи їх «трьома сестрами», «нашим життям» або «нашими годувальницями», і уявляли їх в образі трьох жінок в одязі з листя відповідних рослин. Уявлення про Сонце як про запліднююче чоловіче й Землю як запліднюване жіноче начало разом з циклічністю благотворної дії Сонця породило його шанування в якості умираючого і воскресаючого духу плодоріддя. Одержала поширення магічна практика зміцнення сили Сонця, посилення плодоріддя Землі, викликання дощу тощо. Подібним же чином виникав культ покровителів худоби й розвивалась специфічно скотарська магічна практика.
Трипільська культура — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви села Трипілля на Київщині. Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії. Займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.
Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвиткові три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено величезну кількість — понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині.
Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих дерев'яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що нараховували кілька десятків садиб. Будівлі являли собою чотирикутники правильної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для диму, долівку мазали глиною, посеред хати стояла велика піч, біля якої розташовували лежанки з випаленої глини. Стіни і піч іноді розмальовували.
Відомі також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га, які налічували понад 2 тис. жител. Тут уже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували дво- і навіть триповерховими. Фактично — це давні протоміста зі значною кількістю мешканців.
В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, кілька родів складали плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єднання, що мали свої етнографічні особливості.
Основним заняттям трипільців було землеробство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували садово-городні культури. Ріллю спушували дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше — ралом. Під час археологічних розкопок трипільських поселень знаходили дерев'яні і-кістяні серпи із крем'яною вкладкою та кам'яні зернотертки, на яких терли зерно на борошно.
Трипільці розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, а також свиней та частково коней. Як тяглова сила використовувалися бики, якими орали поля. їх запрягали у візки, можливо сани.
Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство, кушнірство, прядіння, ткацтво. Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд з побутовим використовувався і культовий посуд.
Знайдено чимало глиняних жіночих фігурок, створення яких пов'язували з релігійним культом. Він прийшов в Україну, очевидно, з Малої Азії і став основою поширеного культу богині-матері. У селі Кошилівці на Тернопільщині знайдено унікальне зображення голови бика, на лобовій поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими догори руками, тобто в позі, що нагадує зображення богоматері Оранти, відомої в Середземномор'ї. Існує припущення, що трипільці мали свою писемність.
За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату XIX ст. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що населення трипільської культури стало праосновою українського народу.
