Тема 5. Символічні та соцієтальні основи комунікативних процесів

Зміст

1. Символізм як специфічна ознака політичної комунікації.

2. Імідж, бренд і репутація як чинники політичної взаємодії.

3. Стереотип і установка в контексті політичної комунікації.

4. Міфотворчість в сучасному політико-комунікативному процесі.

5. Ментальні основи політичної комунікації.

6. Феномен довіри в системі політико-комунікативної взаємодії.

7. Страх як специфічна форма корекції процесу комунікації.

 

Символізм як специфічна ознака політичної комунікації

В науковій літературі досі не сформульоване эдине визначення поняття «символ». Як правило, його характеризують як «знак, що передає абстрактні поняття в конкретній формі», трансформується і уточнюється в різних напрямках сучасного соціогуманітарного знання залежно від їх специфіки у розумінні знаковості й абстракції.

Структурними елементами політичної символіки є такі: мовна символіка; національно-державна (державні символи (герб, прапор, гімн), грошові знаки (національна валюта); знаки розрізнення (регалії вищих осіб держави, форма одягу, державні нагороди); образотворчо-мистецька політична символіка: політична емблематика; політичні ритуали; політичні символи зовнішнього вигляду, місця та часу дії; неполітичні символи, що набувають політичного змісту; люди, як політичні символи. Використання політичних символів розраховане на емоційне сприйняття, на пробудження почуття лояльності індивіда до влади. Звичайно, фахівці використовують і певні кольори, малюнки для маніпуляцій. Наприклад, зображення на плакатах Ю. Тимошенко під час виборчої кампанії у біло-червоних кольорах, образі Божої матері, які покликані налаштувати громадян на її підтримку.

Однак сьогодні багато українських дослідників стурбовані тим, що Україна на міжнародній арені має негативний характер символічної репрезентації (герої «касетного скандалу», «вороги вільної преси», корупція тощо) і позитивна символіка пов’язана лише із поп-культурним реєстром (В. Кличко, А. Шевченко (футболіст), Р. Лижичко та ін.).

Стосовно еволюції символів, то цей процес досить складно проходить у колективній пам’яті (образи завойовників, диктаторів, злих геніїв людства).

 

Імідж, бренд і репутація як чинники політичної взаємодії

Взагалі під іміджем політика, як правило, мають на увазі сукупність індивідуальних якостей політичного діяча, що забезпечують його сприйняття в соціальному і політичному середовищі. Звичайно, є імідж політичного лідера, політичної партії, держави.

Але імідж — це омана, а справжня комунікація повинна будуватись на репутації і діяльності політичного суб’єкта.

Виходячи із визначення ролі та місця політичного іміджу в просторі політичної комунікації, доцільно виокремити такі типи політичних іміджів: за об’єктом (персональний і кооперативний), за співвідношенням з іншими об’єктами (одиничний–множинний), за змістом (простий–складний), за оригінальністю характеристик (оригінальний–типовий), за статтю (чоловічий –жіночий), за віком (молодіжний–зрілий), за тривалістю існування (загальний і ситуативний), за параметрами прояву (середовищний, габаритний, упредметнений, вербальний, кінетичний) тощо.

Варто виокремити три основні чинники формування іміджу політика.

Перший чинник — реальні особливості політика: зовнішні дані, привабливість, вік, здоров’я, манера одягатися, жести, міміка, наявність або відсутність харизми, темперамент, характер, здібності, а також особливості мотивації участі в політичній діяльності. Не менш важливі: політична позиції (належність до партії, руху), передвиборна програма і діяльність політика.

Другий чинник – спосіб і форми отримання інформації про діяльність і особу політика. Важливе співвідношення інформації і її несуперечність під час комунікації, а також розхожих думок, чуток, пліток, анекдотів тощо.

Третій чинник — особливості електорату в конкретній суспільно-політичній ситуації. Тут важливі особливості менталітету в цілому, поточні соціальні очікування, переважаючі настрої, стан соціального самопочуття в суспільстві.

Політична комунікація політика із громадянами за допомогою іміджу спрощено може бути зведена до таких основних цілей: 1) позиціонування, 2) піднесення іміджу, 3) зниження іміджу конкурентів, 4) відсторонення від конкурентів, 5) контрреклама.

Крім іміджу посередниками в комунікативних процесах між владою і громадянами є образ і бренд. В буквальному перекладі з англійської мови, «бренд» (brand) означає: а) торгову марку; б) сорт, якість; в) тавро, клеймо.

Для побудови ефективного іміджу потрібно застосовувати «інтегровані політичні комунікації» (IПК) – комплексне використання всіх каналів політичної комунікації. ЄСД – це така організація політичного простору, при якій всі елементи політичного суб’єкта знаходяться в гармонії.

Репутація є більш глибоким і більшим за обсягом поняттям, ніж імідж, яке містить імідж і реальні результати діяльності суб’єкта протягом значного періоду часу.

 

Стереотип і установка в контексті політичної комунікації

Взагалі вперше поняття «стереотип» було введено в обіг відомим американським журналістом У. Ліппманом в 1922 р. в книзі «Громадська думка», де він визначає стереотип як спрощене, заздалегідь прийняте уявлення, яке не витікає з власного досвіду людини. Джерело стереотипів — це природна схильність людей будь-якого суспільства до «спрощеного мислення».

Стереотип формується під впливом таких чинників: несвідомої колективної обробки інформації та індивідуально-соціокультурного середовища, а також при цілеспрямованому ідеологічному впливі за допомогою засобів політичної комунікації. Серед умов першого порядку виокремлюють: рівень освіти, інтелекту, особистий досвід, а також норми, звички, соціальні ролі, місце проживання тощо.

Якщо порівняти політичний імідж із стереотипом, то головна їх відмінність полягає в протилежності функцій: стереотип узагальнює, нівелює специфіку політичного явища, знеособлює людину; імідж, навпаки, фіксує унікальне, особливе, несхоже, особисте.

 

Міфотворчість в сучасному політико-комунікативному процесі

Причини посилення міфологізації буденної свідомості в сучасному світі можна виявити, звернувшись до розгляду функціональних факторів системи масової комунікації в цілому. Реплікація, як властивість, що виникла в результаті діяльності мас-медіа, веде до подвоєння ефекту масової комунікації.

Політична комунікація використовується владною елітою для певної міфотворчості, створення ілюзії, своєрідної системи координат свідомості, специфічного відтворення суспільно-політичних явищ. Можливість знищити міф – це міф. Руйнування одного міфу призводить до створення нового.

В сприйнятті міфу як основи політичної комунікації, превалює чинник віри, як підстава для комунікації.

Практично міф виявляється на функціональному рівні і виконує такі функції: передачу знань і традицій, звичаїв суспільства з покоління в покоління та функцію магічного впливу на природні та суспільно-політичні процеси, тобто функцію комунікації.

Виникає своєрідний парадокс міфологічної політичної комунікації: за своєю суттю це ірраціональний процес (принаймні з боку споживача інформації), однак для його поширення використовуються усі раціональні засоби сучасної науки і технології.

В залежності від завдань політичної комунікації, міфи, як її елементи, можна поділити на певні види: технологічні, які створюються для реалізації термінових політичних завдань, природні міфи, засновані на архетипах, їх практично неможливо знищити, оскільки ці міфи глибоко вкорінені у менталітеті народу.

 

Ментальні основи політичної комунікації

У світовій гуманітаристиці поняття «менталітет» і «ментальність» стали широко вживаними у другій половині ХХ ст., але досі не мають чіткого визначення. Деякі філософи ХІХ ст. користувалися ними для позначення інтуїції, способу мислення, якості розуму, стилю світосприйняття, духу народу. Проте очевидно, що витоки цих термінів пов’язані не тільки з духом і душею, а і з розумом, мисленням. У психології чітко розрізняють ментальне як те, що йде від розуму, і сентиментальне як те, що йде від почуттів.

На думку дослідниці В. Маслової, ментальність є явищем когнітивно-психологічного, а менталітет — соціокультурного порядку. Вона наголошує, що ментальність є певним мінімумом духовного єднання людей на кшталт енергетичного поля, в якому відображається їхня психіка і духовність: «ментальність — це світобачення у категоріях і формах рідної мови, які поєднують у собі інтелектуальні, духовні та вольові якості національного характеру в його типових виявах». Проте ці поняття вживають переважно як взаємозамінні синоніми.

Поняття «менталітет» споріднене з національно-етнічною свідомістю, становить її основу і певною мірою може сприйматися як її синонім. Їх площини безпосередньо перетинаються, накладаються одна на одну, однак по-різному репрезентують межі свідомого та підсвідомого. Менталітет як стійкий та глибинний продукт колективної психіки переважно має підсвідому природу. Як зазначав В. фон Гумбольдт, менталітет — це не тільки свідомість, а більшою мірою народна душа, або «дух народу». Він не на зовнішньому (національне вбрання, страви, пісні, танці та ін.), а на глибинному, духовному рівні гуртує людей і робить їх носіями єдиної національної культури, членами однієї спільноти. Ментальні особливості важко приховати за раціональними, свідомими діями, вони виявляються в погляді, мовленні, поведінці, оцінках.

Менталітет (ментальність) (лат. mens, mentis — розум, інтелект) — спосіб світобачення людини як представника певної нації та соціально-культурної спільноти.

Ментальність є доволі «широкою» психологічною категорією, яка поєднує емоційні (емотивні), когнітивні (вербальні) та поведінкові (конативні) характеристики соціуму. Про ментальність йдеться, коли представники певного суспільства, мають спільність у своїх світоглядах та у поведінці. Під менталітетом мається на увазі комплекс всіх елементів душі народу, як психічної подібності людей, що породжує об’єктивний «автоматизм» інтелектуального і духовного життя, що позначається на політичній комунікації, зокрема, сприйнятті інформації.

Моделюючи й реалізуючи політтехнологічні проекти, слід вивчити, якою є країна (полінаціональною чи мононаціональ­ною), щоб вірно врахувати особливості менталітету кожної нації, що проживає на певній території. Також важливо дослідити ознаки, що характеризують найважливіші для дося­гнення політичного результату національні групи; які на­ціональні цінності культивуються, а які проблематично сприймаються в суспільстві; якими є національні відноси­ни, національне життя в країні та як впливають вони на політичну поведінку індивідів і спільнот тощо.

Досліджуючи особливості процесу взаємодії між учасниками політичної комунікації в українському суспільстві, слід проаналізувати роль найсуттєвіших рис ментальності: кордоцентризму, чуттєвості, антеїзму, щирості, інтуїтивного сприйняття сутності складних суспільно-політичних явищ, мрійливості, індивідуалізму, волелюбності та ін. На перераховані риси накладаються двоїсті, маргінальні компоненти національного менталітету, обумовлені всесвітньо-історичною місією українського народу, як Матері-Берегині європейської цивілізації, що простягла свої руки між Заходом та Сходом. Цим компонентам притаманні поєднання індивідуалізму, характерного для західної ментальної орієнтації, та східної вразливості, бурхливої реакції на соціальну несправедливість, колективізму, частково змішаного з наївною вірою в сильного лідера, правителя.

Таке наївне ставлення громадян до політичних діячів підтримується й зазначеною вище рисою – кордоцентризмом (від латин. «сordis» – «серце», «сentrum» – «центр кола»; «серце як єдність та цілісність людини»), автором цього терміну вважається О. Кульчицький. В цьому випадку мається на увазі, що людина приймає рішення в політичній комунікації не раціонально, а емоційно, образно кажучи, серцем, інтуїтивно і дещо наївно.

Але поряд з позитивними рисами ментальності, через специфіку радянського минулого, сформувались й такі негативні риси, як безвідповідальність та безініціативність, які, поєднуючись із повільністю, обережністю та інертністю, гальмують процес розвитку демократичної політичної комунікації. Зокрема, на думку О. Стражного, українець не любить ризикувати, живе за принципом «якось воно буде», довго зважує «за» і «проти», довго радиться і приймає рішення половинчасті.

Проте варто зауважити, що є всі підстави говорити не тільки про особливості українського менталітету в цілому, але й про його відмінності в різних регіонах України, що визначатиме і використання відповідних технологій. Наприклад, для жителів Західної України більш характерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності, консерватизм до обумовлених часом змін національно-етнічних цінностей, а також активні прояви національних почуттів, патріотизму, релігійності. Відповідно, на Західній Україні політична комунікація вдало реалізується через технології, що містять національну символіку, ідеологію (політик повинен бути у вишиванці, демонструвати міцність своєї родини, релігійність, повагу до національних традицій, наприклад, В. Ющенко).

Що стосується населення центральної, східної та південної України, то, як відомо, для них головним було не національне, а соціальне визволення. Тому провідними рисами менталітету в цих регіонах стали колективізм, поєднаний з анархізмом, звичка до кропіткої праці, яка має обов’язково дати покращення матеріального становища. Ставка у виборі технологій робиться на матеріальну зацікавленість громадян (виборець розглядає політика через призму конкретної матеріальної вигоди для себе), відповідно, в обіцянках політичних діячів звучать шляхи покращення добробуту, підвищення рівня життя, що сприяє зростанню кількості популістських заяв і політиків-популістів (наприклад, Ю. Тимошенко).

Сьогодні в умовах глобалізаційного впливу ментальність українців поступово змінюється, відбувається певний «розрив єдності» між особистістю і середовищем, що проявляється в процесах втрачання почуття ідентичності, посилення нерівномірності розвитку національних спільнот.

Отже, ментальність українців містить риси як західних, так і східних суспільств, має регіональну специфіку, повільно змінюється під впливом суспільно-політичної ситуації, інформатизації суспільства, глобалізації. Сучасним українцям бракує самокритики, бажання бути самостійними, ініціативи. Вони бояться зробити щось не так; звикли працювати тяжко, проте непродуктивно, поза новітніми технологіями. Їм властива споглядальна філософія, неекономне ставлення до часу.

Одним із критеріїв, за яким можна визначити розбіжності в менталітеті різних культурних соціумів, є уявлення про національного героя. Для слов’ян, як і для інших європейських культур, національний герой — це мужня, духовно багата і фізично сильна людина, яка всі свої зусилля спрямовує на благо інших, боротьбу зі злом, перемогу над ворогами свого народу (українські козаки, російські билинні герої-богатирі, англійський Робін Гуд, національні воїни, полководці та ін.). На противагу цьому національним героєм Америки вважають того, хто реалізував американську мрію (American dream) — складний шлях із самих низів суспільства до його вершини, ставши успішним бізнесменом, всесвітньо відомим артистом, державним діячем і навіть президентом країни (Джон Рокфеллер, Білл Гейтс, Стів Джобс, Майкл Джексон, Вітні Х’юстон, Арнольд Шварценеггер, Мартін-Лютер Кінг, Рональд Рейган, Барак Обама).

Отже, менталітет не тільки віддзеркалює соціокультурну свідомість народу, а й слугує впливовим регулятором формування його соціальної поведінки, виховання для досягнення пріоритетних для кожної конкретної нації цінностей.

 

Феномен довіри в системі політико-комунікативної взаємодії

Оптимальна політична комунікація між владою і громадянами, між політичними суб’єктами можлива за умови наявності довіри, яка виступає її психологічною основою. Довіра — це соціологічна та психологічна категорія для позначення відкритих, позитивних взаємовідносин між людьми (сторонами довіри), що відображають впевненість у порядності й доброзичливості іншої сторони, з котрою та, яка довіряє, знаходиться в тих чи інших відносинах, що базується на досвіді. Політична довіра передбачає готовність електорату делегувати владні повноваження певному політичному суб’єкту.

Стан низького рівня довіри в сфері політичної комунікації в Україні зумовлений як недоліками функціонування вітчизняної політичної системи, так і недостатнім розвитком національної громадянської культури. Зокрема, недовіра до політичної влади обумовлена її сутнісними характеристиками: владні відносини завжди тяжіють до єдиновладдя і тільки опір цій тенденції обмежує негативні прояви; влада ніколи не може бути владою народу, в кращому випадку вона може служити його інтересам (Г. Моска); будь-який суб’єкт політики поступово підміняє інтереси народу своїми власними уявленнями щодо нього; в ідеалі народна влада вправі розраховувати на довіру до неї, але народ може розраховувати на ідеальну владу тільки за умови постійної недовіри до владарюючих.

Польській соціолог П. Штомпка виокремлює такі три рівні прояву довіри: когнітивний, емоційний, діяльнісний рівні. Нинішня криза довіри до влади пояснюється такими факторами: некомпетентністю правлячої еліти, яка змінюючи одна одну, не вивела країну із кризи і не показала позитивних результатів діяльності та явищем завищених очікувань, нечесністю політиків. Проблема довіри в політичних взаєминах є актуальною не тільки для українського суспільства. Зміни рейтингів політичних діячів в різних країнах світу свідчать про нестабільність цього стану і пошук шляхів повернення довіри населення. Оскільки політична комунікація є раціональною, то і довіра повинна базуватись на результатах діяльності політиків, їх стратегіях, особливостях комунікації із громадянами (ступені їх демократизації) тощо.

 

Страх як специфічна форма корекції процесу політичної комунікації

Одним із таких психологічних станів є страх (тривога), який впливає на кожного із учасників політичної комунікації по-різному (конструктивно/ деструктивно) і змінює, певним чином, політико-комунікативну взаємодію. Страх — це внутрішній стан, обумовлений загрозами реальними або такими, що передбачаються. На думку П. Тілліха, існує три форми тривоги: тривога долі та смерті, тривога порожнечі і втрати сенсу, тривога провини і осуду. Під страхом розуміється неприємне емоційне переживання через певні політико-комунікативні процеси, коли людина усвідомлює, що їй загрожує небезпека. Щодо тривоги, то вона є станом переживання невизначеної загрози, що виникає внаслідок тривалого накопичення негативної політичної інформації. Політична комунікація може призвести до появи страхів в суспільстві різних видів, зокрема, використовуючи класифікацію З. Фрейда, доцільно виокремити: об’єктивний (реальний страх), невротичний і моральний страхи.

Об’єктивний страх виникає як реакція на небезпеку в реальному просторі політики, невротичний — на невідому небезпеку, яка є внутрішньою і свідомо не визнається, моральний страх — «тривожність совісті», що в більшій мірі стосується суб’єктів політичної комунікації.

Крім зазначеної класифікації страх в просторі політико-комунікативних процесів можна поділити на ірраціональний та раціональний, індивідуальний і груповий. Одним з головних джерел ірраціональних страхів є інтереси ідеологів і політиків, які свідомо і досить раціонально використовували необґрунтовані страхи громадян для досягнення своїх цілей.

Таким чином, по-перше, страх слід вважати політико-психологічним феноменом, який не лише паралізує волю, але й суттєво впливає на сприйняття, мислення і поведінку політика, викликаючи відчуття небезпеки. Тому в процесі політичної комунікації він здійснює оцінкову, синтезувальну, сигналізувальну, регулювальну, евристичну функції.

По-друге, страх реально здатен коректувати політико-комунікативний простір конструктивно або деструктивно на всіх його рівнях (вертикальному і горизонтальному).

По-третє, підтримка і наростання страху в сучасному українському суспільстві обумовлені: відсутністю адекватного, об’єктивного інформаційного супроводу дій владної еліти, що пояснював би логіку тих чи інших рішень — кадрових, політичних, економічних та інших; відсутністю філософії влади, цілісності дій, але є заміна їх тотальним контролем. Монополізація владних повноважень не переростає в політику творення держави і формування демократичної політичної комунікації.

По-четверте, страх реально здатний коректувати ідеологію взаємин між суб’єктами політичної комунікації.