Політико-правові і економічні основи інформаційного суспільства

Вирішальну роль у формуванні інформаційного суспільства в умовах глобалізації відіграють політико-правові основи. Часто в науковій літературі можна зустріти твердження про втрату національною державою своєї значущості в епоху глобального інформаційного суспільства. Поширення уніфікованої інформації, трансконтинентальних телекомунікацій і глобальних мереж, транснаціонального бізнесу “руйнує” національні кордони, що у свою чергу підтримує ідею про відмирання держав і підрив державної влади і контролю над розвитком інформаційно-комунікаційної сфери.

Але твердження про втрату значущості держави в інформаційну епоху є помилковим. Дійсно, в інформаційно-комунікаційній сфері національна держава стикається з такими взаємопов’язаними проблемами, як глобалізація й інтеграція власності, гнучкість і розповсюдженість технологій, автономність і розмаїтність медіа, втрата під впливом інформаційно-комунікаційних технологій важливості відстані (“смерть відстані”, “кінець географії”, поява кіберпростору); інформаційний сектор став глобальним, таким, що має капітал, таланти, технологію і корпоративну власність, охоплює увесь світ за межами національних держав. Проте, саме держава бере на себе роль каталізатора і координатора змін, що відбуваються в інформаційній сфері, саме в її силах сформувати нормативно-правову базу, що сприяє оптимальному розвитку даної сфери. Цю думку підтверджує К. Мей: “Не тільки не зменшується роль держав під впливом інформаційних і комунікаційних технологій, а навіть навпаки, вони будуть відігравати дуже важливу чи навіть провідну роль у процесах, що, згідно з поширеною думкою, є свідченням їх занепаду... Тоді як інформаційне суспільство, кажуть, витісняє державу, сама його побудова потребує державного втручання...” [12, с. 142].

Таким чином, держава відіграє провідну роль у стимулюванні розвитку і використанні інформаційно-комунікаційних технологій у суспільних відносинах, крім того, вона сама використовує такі технології заради підтримки власних можливостей і функцій. Відбуваються дані процеси за допомогою впровадження політики інформатизації і державної інформаційної політики. При цьому інформатизація розуміється по-різному, але в цілому як створення інформаційних систем у різних сферах життєдіяльності суспільства. Державна інформаційна політика більшістю авторів трактується як частина внутрішньої і зовнішньої політики держави, а саме регуляція державними органами інформаційних потоків і інформаційної діяльності різних державних, громадських і приватних структур і організацій інформаційного профілю, тобто всієї інформаційної сфери суспільства, що охоплює засоби масової інформації, телекомунікації, інформаційні системи і ресурси, усю сукупність виробництв і відносин, пов’язаних зі створенням, збереженням, обробкою, демонстрацією, передачею інформації в усіх її видах - ділової, розважальної, науково-освітньої і т. ін. [24].

Розробляють і здійснюють державну інформаційну політику органи державної влади загальної і спеціальної компетенції. При цьому, як відзначає російський дослідник О.А. Гаврилов, головними напрямками і цілями державної інформаційної політики є: забезпечення доступу громадян до інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективного використання інформації; забезпечення інформаційної безпеки; сприяння постійному відновленню, збагаченню і збереженню національних інформаційних ресурсів; створення загальної системи охорони інформації; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації [24, с. 59].

Крім зазначених цілей державна інформаційна політика покликана сприяти підвищенню ролі і значущості діяльності інформаційних установ і органів суспільства і держави у вирішенні завдань реформування всієї системи суспільних відносин, у посиленні ступеня інтегрованості суспільства; розвитку оптимальних форм координації і взаємодії державних, громадських і приватних інформаційних структур, установленню взаємозв’язку і взаємодії інформаційної політики і державної політики інформатизації; фінансовій підтримці створення і поширення інформації в соціально значущих галузях; стимулюванню нових технологій викладання, усіх форм випереджального і безупинного навчання; обговоренню і рішенню етичних проблем, що виникають у процесі формування інформаційного суспільства й ін. [24, с. 59].

Аналіз закордонної практики регуляції інформаційної сфери суспільства дозволяє доповнити ряд напрямків діяльності державних органів, до числа яких також належать: заохочення конкуренції; боротьба з монополізмом, контроль за концентрацією власності в засобах масової інформації, юридичне і технологічне забезпечення права і технічних можливостей на доступ до інформації й інформаційних ресурсів для всього населення; дотримання свободи слова незалежної від технологічного середовища поширення інформації; захист інтересів національних меншостей, підростаючого покоління в інформаційній сфері, особливо в сфері моральності; зміцнення національної культури, мови, протистояння культурній експансії інших країн, реалізація проектів з переведення в цифрову форму художньої і наукової спадщини; переорієнтація системи освіти з урахуванням вимог інформаційного суспільства, впровадження дистанційного навчання; широке використання телемедицини; забезпечення інформаційної безпеки особистості і суспільства, охорона інтелектуальної власності; цілеспрямоване використання інформаційно-телекомунікаційної технології для формування більш відкритої, демократичної держави, розширення діалогу з громадянами.

Отже, державна інформаційна політика передбачає рішення цілого комплексу питань: правових, економічних, соціальних, етичних та ін. При всій їхній складності, рішення даних питань можливе за допомогою розробки і впровадження положень національних і міжнародних концепцій розвитку інформаційного суспільства.

Як відомо, інформаційна політика реалізується на двох рівнях – державному (національному) і міжнародному. Як було визначено вище, національну інформаційну політику кожна держава формує самостійно, залежно від власних соціально-економічних, політичних і культурних умов.

Уперше питання формування інформаційного суспільства на державному рівні стали обговорюватися в США. Ще в 1960-70-х роках там був проведений ряд досліджень, що виявили зростаюче значення інформаційного сектора в економіці країни і позначили перспективи використання нових технологій в інших сферах. У 1993 р. у США для більш детального вивчення проблем інформаційної інфраструктури і вироблення концепції її реалізації, була створена Робоча група з розвитку інформаційного суспільства [21].

Не бажаючи відстати від США, в розробку проблематики інформаційного суспільства активно включився Європейський союз. З початку 1994 р. Європейський союз поставив завдання розвитку інформаційного суспільства в число пріоритетних. Європейська Рада доручила групі видатних осіб підготувати розгорнуту доповідь про інформаційне суспільство з конкретними рекомендаціями. Відповідний документ “Рекомендації Європейській Раді: Європа і глобальне інформаційне суспільство” став згодом відомий як “доповідь Бангеманна”. У доповіді містився заклик до лібералізації регулювання телекомунікаційного господарства в Європі з метою підвищення його ефективності і конкурентноздатності. Розвиток і фінансування інформаційної інфраструктури пропонувалося покласти в основному на приватний сектор [14].

Конкретний план дій у даному напрямку був розроблений ЄС у липні 1994 року й одержав назву “Європейський шлях в інформаційне суспільство”. Він передбачав основні напрямки діяльності Євросоюзу: створення нормативно-правового простору; розвиток інформаційних мереж, класифікацію основних послуг, стандартизацію устаткування; вивчення соціальних і культурних аспектів інформаційного суспільства; пропаганду концепції інформаційного суспільства серед населення.

Знаменним кроком на шляху розвитку глобального інформаційного суспільства стала Брюссельська конференція 1995 р. країн великої “сімки”. У ході конференції були виокремлені основні принципи розвитку інформаційного суспільства: забезпечення справедливої конкуренції, заохочення приватних інвестицій, визначення й адаптація регулюючих механізмів, забезпечення відкритого доступу до мереж, створення умов для забезпечення універсального доступу до інформаційних послуг, підтримка розмаїтості змісту, включаючи культурне і мовне, визнання необхідності міжнародного співробітництва. Також підкреслювалася необхідність тісного міжнародного співробітництва з метою трансформації національних інформаційних інфраструктур в інформаційну інфраструктуру [4]. Таким чином, починаючи з Брюссельської конференції державна політика у сфері побудови інформаційного суспільства стала визначатися переважно не в масштабі окремої країни, а на трансєвропейському і глобальному рівнях.

Для обговорення актуальних питань формування інформаційного суспільства (позначеного цифрового розриву між країнами й у рамках окремих держав, дотримання свободи слова, захисту інтересів національних меншин, національної культурної спадщини і мови, протистояння культурній експансії, охорони інтелектуальної власності й ін.) була організована 5-та Європейська конференція міністрів з політики в галузі засобів масової інформації, що проходила 11-12 грудня 1997 р. у Салоніках. У ході конференції міністри держав підкреслили прагнення сприяти внеску нових інформаційних технологій у розвиток прав людини і демократії на загальноєвропейському рівні і висловили бажання, щоб кожний міг користуватися економічними, технічними і соціальними можливостями, наданими цими технологіями і службами. Осуд одержало будь-яке використання нових технологій для поширення якої-небудь ідеології чи для здійснення якої-небудь діяльності, несумісної з демократичними цінностями. З порушених на конференції питань були вироблені домовленості, зафіксовані в резолюції “Вплив нових комунікаційних технологій на права людини і демократичні цінності”. Згідно з цими домовленостями держави-учасники зобов’язалися сприяти без будь-якої дискримінації розвитку і використанню нових технологій і нових інформаційних і комунікаційних служб [12].

У березні 2000 р. Європейська Комісія прийняла нову десятилітню програму “Електронна Європа” і “Електронна Європа-2002”, метою якого було прискорення руху Європи до інформаційного суспільства і мережної економіки. Програма “Електронна Європа” сконцентрована на десятьох ключових галузях, у яких починаються відповідні дії. Найважливішими з них є забезпечення наявності доступу в Інтернет і до мультимедіа в усіх навчальних закладах, здешевлення користування Інтернетом, впровадження електронної торгівлі, електронний уряд. Нещодавно був розроблений і затверджений план дій “Електронна Європа-2005”. Проблематика реалізації інформаційного суспільства поступово звужується, увага європейських держав акцентується на найбільш проблемних моментах, серед яких залишаються проблеми впровадження електронного уряду, електронної освіти й електронної охорони здоров’я.

Важливим кроком на шляху до інформаційного суспільства стало прийняття Окінавської Хартії [18]. Безпрецедентне прискорення інформаційно-технологічних процесів закріпило існуючий інформаційний розрив між країнами “золотого мільярда” й рештою світу, і з кожним днем значно його збільшує. Подібний стан справ викликає серйозні побоювання, тому що в демократичному суспільстві кожна людина повинна мати можливість користуватися тими благами, що надає глобальне інформаційне суспільство. Саме про це говориться в Хартії глобального інформаційного суспільства, прийнятій країнами великої “вісімки” на самміті 22 липня 2000 р. на Окінаві. Було відзначено, що ефективне партнерство серед учасників, включаючи спільне політичне співробітництво, є одним із ключових елементів розвитку інформаційного суспільства і подолання цифрової нерівності. Своє головне завдання країни-учасниці побачили не тільки в сприянні переходу до інформаційного суспільства, але і повній реалізації його економічних, соціальних і культурних переваг. Для досягнення цієї мети були визначені наступні напрямки роботи, пов’язані з проведенням економічних і структурних реформ: раціональне керування макроекономікою; розробка інформаційних мереж, що забезпечують швидкий, надійний, безпечний і економічний доступ за допомогою конкурентних ринкових умов; розвиток людських ресурсів, здатних відповідати вимогам століття інформації, за допомогою освіти і довічного навчання; активним використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій у державному секторі [18]. Крім того, провідна роль у розробці інформаційних і комунікаційних мереж, завдання створення недискримінаційної політики і нормативної бази, необхідної для інформаційного суспільства, формування і розвиток глобального інформаційного суспільства в цілому, лежить на урядах країн.

Певним підсумком формування міжнародної інформаційної політики можна вважати проведення Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства. 10-12 грудня в 2003 р. під егідою Генеральної Асамблеї ООН і патронатом Генерального Секретаря ООН Кофі Аннана, а також при сприянні Міжнародного Телекомунікаційного Союзу в Женеві була проведена перша стадія Світового Самміту з питань Інформаційного Суспільства. У роботі Самміту взяли участь більше 13 тисяч делегатів з 161 країни світу. Вперше в історії на Самміті, як зустрічі на вищому рівні, були представники не тільки уряду, але і бізнесу, і громадського сектора. Метою цієї події стало прийняття країнами-учасниками двох стратегічних документів: “Декларації Принципів” і “Плану дій”, що стали фактично Конституцією інформаційного суспільства. У цих документах країни офіційно задекларували прагнення і рішучість у досягненні своєї мети - “побудова на основі солідарності, партнерства і поваги до розмаїтості культур, етичних і моральних цінностей – орієнтованого на інтереси людей і розвиток, справедливого глобального інформаційного суспільства для всіх” [23].

У прийнятій “Декларації Принципів” визначені шляхи досягнення цієї мети, а саме: повномасштабне використання можливостей інформаційно-комунікаційних технологій, ліквідація розриву в цифрових технологіях, забезпечення універсального, масштабного, справедливого і доступного за ціною доступу до інформаційної інфраструктури і послуг.

Відповідно до затвердженого “Плану Дій” необхідно стимулювати утвердження національних стратегій розвитку інформаційного суспільства в усіх країнах до 2005 р. з огляду на розвиток соціального капіталу і національних особливостей кожної країни.

Основною метою II етапу Самміту, що відбувся в 2005 р. у Тунісі, стало рішення проблеми інформаційної нерівності і сприяння максимальному використанню потенціалу інформаційно-комунікаційних технологій для всебічного соціально-економічного розвитку. На підсумковому засіданні Самміту 18 листопада 2005 р. світовими лідерами були схвалені два головних документи: “Туніське зобов’язання”, у якому підкреслена значущість інформаційно-телекомунікаційних технологій у подоланні “цифрового розриву” у світі і необхідність ефективного міжнародного співробітництва з метою побудови глобального інформаційного суспільства; і “Туніська програма”, що містить положення з ключових питань Самміту і наступних кроків, які необхідно здійснити для її виконання. У цілому, підсумкові документи Самміту підтвердили женевські угоди.

Таким чином, принципи і механізми, схвалені в Женеві і Тунісі, відкрили нову сторінку в процесі розвитку інформаційного суспільства. Реалізація постанов Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства стане гарантом забезпечення національних інтересів і прав різних країн у керуванні власними інформаційними ресурсами і, у той же самий час, буде сприяти розвитку глобальної взаємодії.

Розглядаючи політико-правові основи інформаційного суспільства, хотілося б зупинитися на взаємозв’язку розвитку інформаційного суспільства з розвитком демократії і становленні громадянського суспільства, на що вказують багато дослідників [14]. На їхню думку, сучасна модель демократії в майбутньому може значно зміниться. Очікувані зміни пов’язуються з розвитком нових засобів електронної комунікації і підвищенням середнього рівня освіти, відзначає А. Шадрин [24].

Як відомо, при становленні демократичних держав ключову роль відіграла поява на початку XVI ст. засобів масової інформації - книг, періодичних видань, що забезпечили масове поширення початкової освіти і можливість свідомої участі широких верств населення в політичному житті великих національних держав.

Стрімке поширення Інтернету явище подібного порядку. Інтернет дає можливість оперативного доступу необмеженої кількості людей до текстів законопроектів ще на стадії їхньої попередньої розробки, а також до максимального обсягу аналітичної інформації. Крім того, принциповим нововведенням є можливість кожного громадянина з мінімальними, практично нульовими витратами звернеться до необмеженої за своїм складом аудиторії – усім підключеним до Інтернету. Таким чином, у виборців принципово розширюються можливості відстоювати свої інтереси на регіональному і державному рівнях. Завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям збільшується група людей, що мають можливість брати участь у виробленні і прийнятті політично значущих рішень – потенційно до рівня всього політичного населення, створюються передумови для поступового зменшення нерівності політичних можливостей громадян.

Сьогодні багато в чому завдяки розвитку інформаційного сектора, у тому числі і ЗМІ, збільшується число громадян, що беруть участь у політичному житті держави. Спостерігається зростання політичної свідомості, поява нових політичних ідей і напрямків. Політика зі сфери малоцікавої стає справою цікавою для багатьох. Це дозволяє говорити про те, що розвиток інформаційно-комунікативних технологій визначає перспективи політичної еволюції, що веде до демократії, на яку сьогодні орієнтується переважна більшість країн [24].

Можна констатувати, що активне впровадження в сферу політики інформаційно-комунікативних інновацій сприяє демократизації суспільства, трансформації колишніх уявлень, установок, стереотипів, у результаті чого змінюються багато форм поведінки, відносин між політичними інститутами й індивідами, а також прискорюється процес становлення громадянського суспільства, у якому головним є принцип верховенства права як засобу, що забезпечує захист людини як вищої цінності.

У багатьох сучасних дослідженнях звертається увага на той факт, що в даний час організується суспільний діалог – така взаємодія індивідів, груп і інститутів у полі суспільної свідомості, у якому кожен партнер ставиться до іншого як до суб’єкта, визнаючи його цінність, право на існування і незалежність. З цієї точки зору політична функція інформаційно комунікаційних технологій полягає в забезпеченні постійного суспільно-політичного диспуту, що передбачає можливість електронного і зворотного зв’язку в реальному часі між владою і громадянами, що сприяє подальшій демократизації і гуманізації громадського життя. Таким чином, метою включення до політичного життя інформаційно-комунікаційних технологій є створення відкритої для діалогу з громадянами прозорої вертикалі влади.

Однак, відзначимо, що таке оптимістичне сприйняття впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у сферу політики є трохи спрощеним. Поряд з безумовними перевагами, що привносяться інформаційними технологіями в процес демократизації суспільства, існують певні загрози неетичного використання останніх: централізація влади, монополізація інформаційного простору, контроль над індивідуальною свідомістю, тотальне використання маніпуляційних методів і т. ін. [69].

Перехід суспільства до інформаційної стадії розвитку дає можливість використовувати демократичні інститути як інструмент соціального домінування. За наявності системи ефективного керування свідомістю і політичною поведінкою громадян за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій демократичні інститути можуть перетворитися на авторитарні чи неототалітарні структури влади. Таким чином, немає гарантій того, що функції, властиві системі електронних комунікацій, які стають усе більш популярними в середовищі політичної й економічної еліті, не будуть використані державними органами у своїх інтересах.

У плані демократизації суспільства за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій є важливим впровадження останніх у роботу державного апарата. Активізація використання інформаційно-комунікаційних технологій у державних органах переслідує два основні завдання. По-перше, зробити державу більш демократичною, інформаційно відкритою для населення. З цією метою розвивається сфера надання за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій ряду державних послуг населенню і бізнесу, створення масивів з державною інформацією, відкриття державними відомствами своїх сайтів в Інтернеті. По-друге, за рахунок використання нових технологій підвищити ефективність діяльності самих державних органів. Важливість проведення такої політики була підтверджена на зустрічі міністрів європейських країн, що відбулася в липні 1997 р. у Бонні, на якій учасники зустрічі кращим способом рішення цих завдань визнали “електронний уряд” [184]. Саме ця модель взаємодії держави і громадян найкращим способом відбиває трансформації політичного середовища в сучасних умовах. Актуальність дослідження і важливість утілення даної моделі в життя підтверджує той факт, що проблема електронного уряду одержала достатню розробку в сучасній соціальній, політичній і філософській думці [21].

Російський дослідник М. Вершинін пропонує таке визначення: “електронний уряд” – це система інтерактивної взаємодії держави і громадян за допомогою Інтернету, нова модель державного керування, що перетворює традиційні відносини громадян і владних структур [21, с. 117]. Українські автори І. Колиушко і М. Демкова вживають термін “електронне керування”, під яким розуміють “спосіб організації державної влади за допомогою систем локальних інформаційних мереж і сегментів глобальної інформаційної мережі, що забезпечує функціонування певних служб у режимі реального часу і робить максимально простим і доступним щоденне спілкування громадянина з офіційними установами” [74].

Однозначного визначення “електронного уряду” сьогодні не існує. Дослівний переклад “e-government” не зовсім точний за змістом. Зрозуміло, що мається на увазі не тільки мережна інфраструктура виконавчої влади, але в цілому вся інфраструктура органів влади. Говорячи про “електронний уряд” у будь-якому випадку варто мати на увазі державну мережну інформаційну інфраструктуру як інформаційно-комунікаційну систему, що забезпечує оптимальне, з точки зору суспільства, функціонування всіх галузей і рівнів державної влади [13].

Система електронного уряду передбачає, що будь-яка фізична чи юридична особа через Інтернет може звертатися з запитами в державні установи для одержання необхідної інформації і виконання юридичних трансакцій. За такою схемою відносин “громадянин - держава” можна розраховувати на підвищення ефективності державного керування. Електронний уряд здатний змінити саму природу влади, зробити її більш прозорою і підконтрольною громадськості. Таким чином, власне кажучи, мова йде про зміну парадигми державної влади.

Проаналізувавши деякі приклади зі світового досвіду введення системи електронного уряду, можна констатувати її практичні переваги: 1) для громадян – 24 години на добу 7 днів на тиждень одержувати послуги, надані органами влади і державними установами, мати до них доступ через мережу Інтернет; можливість брати безпосередню участь у керування державою (у таких умовах питання поновлення прямої форми демократії стає реальністю, тому що уже немає технологічних перешкод для безпосереднього контакту громадян з чиновниками); 2) для бізнесу - доступ до державних служб в Інтернеті, співробітництво з державою з метою сприяння економічному розвитку; 3) для державних структур – підвищення своєї ефективності, більш активне залучення громадян до політичного життя [72].

Крім того, інформаційні технології в державному керуванні, будучи новою тенденцією використання Інтернету, потенційно можуть виявитися ключовою точкою пропаганди самих інформаційних технологій у масах і, відповідно, впровадження ідей інформаційного суспільства, а також сприяти підвищенню комфорту в повсякденному житті і збільшенню кількості вільного часу населення.

Сьогодні реалізація ідеї електронного уряду викликає величезний інтерес в усьому світі. США, Великобританія, Швеція, Данія, Норвегія, а також Об’єднані Арабські Емірати, Латвія, Естонія, Чехія і багато інших країн уже застосовують чи починають застосовувати методи електронного уряду. Зокрема, уряд США надає громадянам різноманітні послуги через Інтернет: видачу ліцензій, можливість сплати податків, штрафів тощо. В Англії реєстрація фірм має потребу в заповненні через мережу тільки однієї форми.

Створення і розвиток електронного уряду – масштабний і довгостроковий проект, повинний супроводжуватися інформаційною перебудовою всієї системи управлінських процесів і подоланням стереотипів бюрократичної культури. Таким чином, електронний уряд, що, на перший погляд, є лише механічним поєднанням інформаційних технологій і уряду, насправді створює умови для формування нової філософії державного керування [72].

У зв’язку з підвищенням соціальної ролі інформації і розвитком глобальних мереж у суспільстві виникають процеси трансформації багатьох правових інститутів. З’являються нові правові проблеми, пов’язані з використанням глобальних інформаційно-комунікативних систем в інфраструктурі ресурсів економіки, політики, інших соціальних сфер. Під впливом цих факторів формується особлива, комплексна галузь права – інформаційне право.

Російський дослідник В.А. Копилов визначає інформаційне право таким чином: “інформаційне право – система правових норм, що регулюють відносини в інформаційній сфері при самостійному обороті відособленої інформації». При цьому під інформаційною сферою мається на увазі сфера здійснення інформаційних процесів – виробництва, збору, обробки, нагромадження, збереження, пошуку, одержання, передачі і поширення відособленої інформації, у тому числі з застосуванням інформаційних систем, технологій і засобів їхнього забезпечення, а також здійснення процесів виробництва, застосування і розвитку інформаційних технологій і засобів їхнього забезпечення, а основним предметом інформаційного права виступають «інформаційні відносини, що виникають, розвиваються і припиняються при здійсненні інформаційних процесів у всіх галузях інформаційної сфери“ [41, с. 128].

Інформаційне право є нормативною основою інформаційного суспільства: інформаційне суспільство в правовому відношенні функціонує на основі нормативних актів, що регламентують інформаційні відносини і процеси, у тому числі відносини власності на інформаційні ресурси й авторські права, доступ до публічної інформації, захист інформації, права на інтелектуальну власність, використання інформаційних технологій у державному керуванні [47].

Основу інформаційного права, його юридичний базис складають інформаційні права і свободи, забезпечення гарантій яких є основною метою цієї нової галузі права. Так, з огляду на все зростаюче значення інформації в житті особистості, суспільства, держави, світове співтовариство в середині ХХ століття в Загальній декларації прав людини, затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р., закріпило правові механізми, що забезпечують гарантії прав і свобод людини і громадянина, немаловажну роль у яких відіграють інформаційні права і свободи [61, с. 129].

З точки зору аналізу інформаційного суспільства важливим є питання задоволення інформаційних потреб суб’єктів інформаційних відносин і проблема доступу до інформації. Право на доступ до інформації і недоторканість особи є загальними правами людини, їхнє законодавче оформлення створює правовий фундамент інформаційного суспільства. Хотілося б відзначити, що розвиток нормативної бази є необхідною умовою рішення багатьох проблем інформаційного суспільства, що складається. Серед них – цифрова нерівність країн і регіонів, проблема правового регулювання мережі Інтернет, електронної комерції й оподатковування в цій сфері, питання інтелектуальної власності, проблема забезпечення безпеки і конфіденційності інформації, можливість психологічного впливу на індивідуальну і суспільну свідомість з метою нав’язування свого бачення характеристик супротивника, його образу, використовуючи сучасні інформаційно-комунікаційні технології [61].

Необхідно визнати, що рішення цих проблем залежить насамперед від інформаційної політики як окремих держав, так і від того, наскільки тісно і продуктивно держави будуть співробітничати в цьому напрямку. Успішність інформаційної політики на національному і міжнародному рівні залишається одним з основних факторів, що впливають на розвиток глобального інформаційного суспільства. При цьому слід зазначити, що ще одним фактором, що стимулює розробку і реалізацію державної інформаційної політики, є діяльність різних недержавних структур, об’єднань, асоціацій, що сприяють розвитку інформаційного суспільства.

 

РОЗДІЛ 2 ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ (НА ПРИКЛАДІ КМДА)