Вчення про державу і право представників італійського Просвітництва

Значний внесок у розвиток новітньої юридичної свідомості Західної Європи зробили представники італійського просвітництва, головно Дж. Віко та Ч. Беккаріа.

Філософ, історик, лінгвіст і правознавець Джамбаттіста Віко (1668—1744) виклав свої політико-правові ідеї у працях "Про незмінність правознавства" та "Основи нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові основи природного права народів".

Вчення Віко про політику, державу і право базується на філософсько-методологічних ідеях про загальний розум та об'єктивний характер історичного процесу. Мислитель першим за нового часу почав розглядати політичну владу, державу і право як природно-історичні явища, що закономірно виникають і розвиваються в контексті виникнення і розвитку людської культури. Для наукової реконструкції реального процесу виникнення і розвитку держави і права Віко вважав за необхідне базуватися на дослідженні історії мов, міфології та законодавчих пам'яток. Важливе методологічне значення мало звернення Віко до етимології мови політики і права для дослідження становлення і розвитку державно-юридичних інститутів з урахуванням різноманітних факторів, у тому числі природних, господарсько-економічних, психологічних тощо. Мислитель убачав в етимології мови ключ до "історії речей, що позначаються даними словами", оскільки "історія всіх природних мов має підлягати такому ж рядові змін, що відбуваються з речами".

Становлення й розвиток держави і права Віко розглядав не просто як історію установ, організацій і законів, а як розвиток самої політико-правової природи людини, її свідомості та діяльності в політичному і правовому житті. Прогрес людства, його розвиток Віко поділяв на три періоди (епохи). Першим був "вік богів" (дитинство), що характеризувався теократично-патріархальним типом нормативного регулювання, який у зародковому стані містив початки права. Організація соціальної влади цього періоду — патріархальна теократія, яка базувалася на патріархальній сім'ї та первісній релігії. Право цього періоду було не правом патріархів, а безпосередньо правом богів, оскільки боги вважалися безпосередніми правителями. Друга епоха — "вік героїв" (юність). Держава героїчної епохи — це аристократична республіка, яка обумовлювала і відповідні риси права й законодавства. Тут закони створювалися для користі правителів. Право цього періоду було "волею законодавця, вираженою в його законі". З допомогою законів аристократи захищали власні інтереси, накидаючи свою волю всьому суспільству. Право як мірило і норма свободи і справедливості, що базується на вічному, божественному розумі, знаходилося тоді в зародковому стані, захищало інтереси незначної верстви людей — привілейованої правлячої меншості, було обплутаним, причавленим грубою силою та втіленим у примітивній формі як привілей "благородних", на противагу цілковитій безправності слуг, рабів, плебеїв. Воно було патриціанським, аристократичним, а не народним, не загальнолюдським. Третій період — "вік людей" (зрілість). Природа людини в цей період отримує, відповідно до світового розуму, можливість повного розвитку. Встановлюється людське спілкування у власному розумінні, громадянське суспільство для всіх людей, а не для привілейованих, як у попередню епоху. Головними принципами політико-правового життя стають свобода, юридична рівність і загальне благо. Право як мірило і норма свободи поширюється на всіх людей. Лише таке право здатне породити філософів, які могли б завершити його досягненням думки, що базується на основі вічної справедливості. У цей період набувають повного розвитку три взаємопов'язані засади права: власність, свобода і захист. Право власності, за таких умов, — це вже не становий привілей, а можливість розпоряджатися річчю на основі своєї волі, однакове для всіх мірило, норма в царині майнових відносин включно зі свободою договорів. Свобода криє в собі сукупність усіх прав, що випливають із розуму; оскільки тепер вона стосується всіх людей як членів громадянського суспільства, то можлива тільки за умов еквівалентності, взаємності. Правовий захист також передбачає однакове мірило, а це можливо лише в разі загальності закону і рівності перед ним. Тобто, захист прав стає загальним правом громадян і функціональним обов'язком влади. Усі ці аспекти права (свобода, власність і захист) взаємопов'язані з трьома основними принципами, або приписами розуму стосовно юридичної сфери: жити чесно, себто відповідно до права і справедливості; не шкодити іншим, тобто не посягати на власність, свободу і життя інших людей; віддавати кожному належне, себто здійснювати соціальне спілкування на основі принципу еквівалента в обміні благами та у здійсненні покарання чи заходів захисту. Власне, останній принцип і є джерелом природного права, який випливає з усвідомлення вічного закону і основаного на ньому прагнення до спілкування. Звідси право, за сутністю, вічне й незмінне, як вічні й незмінні математичні аксіоми. Неможливо відносини рівності зробити нерівністю. Сама фактична нерівність (у власності, благах тощо) повинна бути охоплена і врегульована загальним правовим масштабом зрівнювання та юридичної рівності. Поза цим масштабом будь-яка "користь" чи будь-яке "благо" стає або насильницькою зрівнялівкою, або насильницьким привілеєм. А втім, притаманні природі людини як розумної істоти принципи права реалізуються в історії не одразу. Вони тривалий час існують тільки в зародковому вигляді, обмежені різними антиправовими принципами, скажімо, аристократичними привілеями, що випливають із нерозвиненості розумової природи людини і відповідного стану суспільства. І тільки у "вік людей" ці принципи, а з ними — і право в цілому, досягають свого розвиненого стану.

Проблеми вдосконалення кримінального права за нових суспільних відносин були головними в політико-правовому вченні італійського мислителя Чезаре Беккаріа (1738—1794). У праці "Про злочини і покарання" Беккаріа зосередив увагу на обгрунтуванні гуманістичних принципів кримінального права і процесу. Його теорію розроблено в руслі природного права, він поділяв концепцію суспільного договору і, отже, принцип рівності всіх перед законом. На основі суспільного договору люди відмовилися від природної "абсолютної" свободи і створили громадянське суспільство, державу і позитивне законодавство. Але відмова від природної свободи не означає відмови від свободи взагалі. На взаємних засадах люди пожертвували тільки частиною своєї свободи, щоб мати можливість спокійно та безпечно насолоджуватися іншою її частиною. Виходячи з цього, метою громадянського стану є максимально велике щастя для максимальної кількості людей. А для цього щонайперше слід убезпечити життя і свободу громадян. Саме для цього створюються держава й позитивне законодавство. Саме тому Беккаріа уважав за необхідне реформувати механізм юстиції на основі принципів законності й поділу влади. Діяльність органів правосуддя повинна базуватися виключно на законах, і "тільки закони можуть установлювати покарання за злочини". Судця "ні в якому разі і з жодних міркувань суспільного блага" не має права встановлювати покарання, яке перевищує передбачене законом. Беккаріа не сприймав і піддавав рішучій критиці положення, згідно з яким суддя зобов'язаний слідувати духові, а не букві закону. У такому разі, вважав учений, громадяни стануть жертвою свавілля судді, його пристрастей і слабкостей.

З принципом законності мислитель пов'язував і одну з головних ознак правопорушення та юридичної відповідальності. Злочином є тільки те, що заборонене законом. І покарання може бути призначене тільки тоді, коли воно прямо вказане у законі. Поряд із формально-юридичною ознакою правопорушень Беккаріа прагнув з'ясувати також їхній змістовний аспект. Закон мусить відносити до злочинів відповідне діяння лише тоді, коли в цьому є "абсолютна необхідність". Законодавець не повинен свавільно зараховувати якісь діяння до кримінальне переслідуваних. Об'єктивним критерієм тут виступають загальні умови свободи, безпеки громадян. Тільки реальна шкода, що її ті чи ті дії завдають суспільному благу, є єдиним та істинним мірилом злочинів. У тісному взаємозв'язку зі злочином Беккаріа розглядав покарання. Юридична відповідальність і покарання — логічний наслідок правопорушення. У цьому аспекті вчений висунув низку прогресивних принципів, на основі яких має здійснюватися покарання. Це, насамперед, розмірність злочину і покарання, що, власне, є застосуванням у кримінальному праві загальнішого принципу — принципу еквівалента. На основі принципу розмірності, відповідності злочину і покарання мислитель запропонував побудувати "точну і загальну шкалу злочинів і покарань", де злочини і покарання розміщувалися б відповідно і залежно від їхньої шкоди. З принципом розмірності тісно пов'язаний принцип рівності громадян перед кримінальним законом у призначенні покарань. Покарання мусить бути неминучим. "Вплив справляє не стільки суворість покарання, скільки його неминучість", — писав Беккаріа. Неминучість покарання є необхідним аспектом законності та обов'язковою умовою існування самого права. У протилежному разі руйнується правопорядок. "Впевненість у неминучості, хоч би й поміркованого, покарання завжди справляє більше враження, ніж страх перед іншим, жорстокішим, але супроводжуваним надією на безкарність".

Відповідно до природно-правового трактування мети створення держави і позитивних законів Беккаріа виступав за гуманізацію кримінальної відповідальності, проти жорстоких покарань, у тому числі й проти смертної кари. Жорстокість покарань є свідченням жорстокості не лише політичної влади та її законів, а й самого суспільства. Це хвороба, яка руйнує принципи і цілі людського співжиття. Беккаріа був першим в історії правових вчень, хто дав ґрунтовний теоретичний аналіз того, що смертна кара є неефективним і антигуманним покаранням, яке не може і не повинно мати місця в системі покарань. Смертна кара суперечить божественному й незмінному природному праву. Вона взагалі не грунтується на праві, позаяк людина не повинна позбавляти себе життя і, стаючи членом суспільства, не може передати цього права іншим. Хіба є сенс у тому, що закони, які забороняють убивство, самі здійснюють його? Скасування смертної кари, на думку вченого, веде до морального піднесення, гуманізації суспільства і держави.

Прогресивні принципи кримінальної відповідальності було б неможливо здійснити без кардинальних перетворень у процесуальній сфері. Головний принцип, що його запропонував Беккаріа, — презумпція невинуватості. "Ніхто не може бути названий злочинцем, доки не винесено обвинувальний вирок, і суспільство не може позбавити звинувачуваного своєї опіки до того, як буде вирішено, що він порушив умови, за дотримання яких йому й забезпечувалася ця опіка". Звідси випливає, що обвинувачуваний має право на захист; порушення цього права є порушенням презумпції невинуватості, а відтак — і основних засад, на яких базується суспільство. Звідси — безумовна заборона тортур як засобу здобуття доказів, заперечення головної засади середньовічного процесу — зізнання обвинувачуваного як "цариці доказів". "Злочин, — писав Беккаріа, — або доведений, або недоведений. Якщо доведений, то за нього можна накладати лише те покарання, що встановлене законом, і тортури є непотрібними, бо зізнання злочинця зайве. Якщо ж злочин не доведено, то не можна мучити невинного, яким, за законом, слід уважати кожного, чий злочин недоведений". Тому, замість зізнання з допомогою тортур, "царицею доказів" має бути з'ясування справжньої винуватості чи невинуватості обвинувачуваного на основі об'єктивного й неупередженого вивчення всіх доказів. Для забезпечення цього судовий розгляд повинен бути публічним.

Значну увагу вчений приділяв і запобіганню злочинності. "Краще попереджувати злочини, ніж карати за них. Саме в цьому — головна мета кожного доброго законодавця", — писав він. А шлях до цього — розумне законодавство та освічений народ, вихований на нормах свободи.

Беккаріа заклав ті основи кримінального права і процесу, що їх згодом було сприйнято всіма розвиненими правовими системами; під впливом його концепцій відбувався подальший розвиток кримінально-правової науки.