Форма договору довічного утримання

Відповідно до статті 745 Цивільного кодексу України договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Якщо ж у власність передається нерухоме майно, цей договір підлягає державній реєстрації.

Отже, набуття договором довічного утримання (догляду) юридичної сили закон пов’язує з обов’язковістю дотримання нотаріальної форми договору, тобто його нотаріального посвідчення. Це означає, що момент виникнення прав та обов’язків між сторонами, передбачених договором утримання, настає з нотаріальним оформленням договору. У цей момент також виникає і право власності у набувача щодо майна, яке йому передається за договором, окрім тих видів майна, виникнення права власності щодо яких закон пов’язує з обов’язковістю проходження додаткових процедур державної реєстрації. Ці правила укладення договору довічного утримання відповідають загальним вимогам щодо укладення договорів, зокрема ч. 3 ст. 640 ЦК України.

Відповідно до ст. 182 ЦК України державна реєстрація договору не є власне формою договору, але умовою, з якою закон пов’язує настання відповідних юридичних наслідків, гарантій дотримання правопорядку, забезпечення прав та законних інтересів осіб.

Згідно з ч. 2 ст. 745 ЦК України державній реєстрації підлягає лише договір, за яким передається нерухоме майно. Утім державної реєстрації також потребують договори, предметом яких є рухоме майно, на яке поширюється режим нерухомої речі, наприклад, повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти (абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України), а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. До таких предметів належать також пам’ятки історії та культури, предмети археологічної спадщини тощо.

Це обумовлено тим, що з державною реєстрацією таких договорів пов’язується момент виникнення права власності на зазначені об’єкти, що встановлено загальними правилами набуття права власності на окремі види майна (ст. 334 ЦК України). Отже, такі договори потребують реєстрації у відповідних державних реєстрах, що здійснюється уповноваженими державними чи іншими органами реєстрації.

Проте, враховуючи специфіку договору довічного утримання, яка полягає в тому, що основною метою договору є не власне відчуження майна, а надання утримання (забезпечення, догляду) особі, яка його потребує, можна зазначити таку особливість. Якщо за договором утримання відбувається відчуження нерухомого майна (чи іншого, що потребує державної реєстрації), момент виникнення прав та обов’язків щодо надання довічного утримання відчужувачу (третій особі-утриманцю), який настає при вчиненні нотаріального посвідчення договору, не збігатиметься у часі з моментом виникнення у набувача права власності на таке майно (та одночасного припинення права власності на нього у відчужувача), що пов’язано з фактом державної реєстрації.

Отож, якщо з якоїсь причини набувач не здійснив державної реєстрації договору та відповідно не набув права власності на таке майно, він не звільняється від свого обов’язку надавати довічне утримання відчужувачу (утриманцю), встановлене договором. За таких самих обставин, у разі смерті відчужувача, набувач за договором, який сумлінно виконував свої зобов’язання з утримання відчужувача, проте не набув права власності на майно у визначеному законом порядку, втрачає своє право на таке майно, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 756 ЦК України з моменту смерті відчужувача договір припиняється.

Тож дотримання вимог закону щодо форми договору довічного утримання (догляду), а також здійснення його державної реєстрації у визначених законом випадках є важливою гарантією забезпечення прав та законних інтересів учасників відповідних цивільних відносин.