Вплив особистості медичного працівника на лікування. Професія лікаря вимагає високої внутрішньої етич­ної культури

Професія лікаря вимагає високої внутрішньої етич­ної культури. Ми іноді припускаємося психологічної помилки, коли нехтуємо зовнішнім виглядом ліка­ря чи медичної сестри, брутальністю їхніх манер, не­вмінням розмовляти тощо. Але ж існують ознаки й первісний код спілкування, за якими у хворого скла­дається перше враження про медичного працівника. Причому майже у 80 % випадків думка про людину, довіра до неї будується саме на підґрунті першого враження, свідомого чи підсвідомого. Доцільно, аби медик не був за стилем одягу та поведінкою ані ультрамодним, ані надто старомодним, бо будь-яка зайвість не проходить повз увагу хворого й певним чином пси­хологічно непокоїть його; зокрема, аж ніяк не пасує лікарю паління. Недаремно Американська медична асоціація наполегливо викорінює цю звичку саме се­ред лікарів. За останні роки 300 тис. лікарів у США полишили сигарети. То приклад і для нашого професійного кола.

Довіра хворих... Медичний працівник оточений нею, якщо він спокійний та впевнений, проте не за­розумілий, якщо рішучість і швидкість висновків та дій поєднуються в ньому з жалісливістю, співчутли­вістю й водночас делікатністю, пристойністю. Отже, врівноважена вдача медика - то один із гармонійних зовнішніх стимулів, які сприяють одужанню пацієн­та. Але то не завжди стала константа. Особистість працівника коригується, поліпшується за умови врахування поглядів на свою поведінку - як хворих, так і колег.

Психологи вважають, що лікареві слід сформувати в собі відповідну емоційну позицію, яку визнача­ють як емпатію - тонке розуміння, співпереживання психологічного стану іншого. Емпатія - необхідна професійна риса медичного працівника й опанувати її – нагальна ін­дивідуальна фахова програма.

Зрозуміла річ, взаємна приязнь, створення атмос­фери емпатії, тобто переймання психологічним на­строєм іншої людини, потребує уваги до цієї емоцій­ної площини буття. Адже перепони у спілкуванні час­то пов'язані із такими внутрішніми психологічними чинниками, як вразливість, ніяковіння, заздрість. Керу­вання своїми емоціями - власне життєво необхідна вимога до кожного. Нерозв'язані конфлікти, психологічні струси, нагро­мадження негативних обставин впливають особливо негативно, якщо вони загострюють невротичні риси такої особистості. Й тоді некроз, хронічний стрес перетворюється на джерело нерозуміння хворих, відчуженості від них.

Приміром, лікар, у якого внутрішньо домінує ост­рах та неспокій, не відреагує правильною психоло­гічною реакцією на тотожні скарги пацієнта, викликані його невротичним станом. Значення таких психогенних чинників у лікувальній практиці надто вагоме. Психологічна міць і культура лікаря - об'єктивний важіль у терапевтичному процесі.

Молодий лікар спочатку програє старшим коле­гам, здобуваючи довіру серед пацієнтів. Та цей недолік можна виправити сумлінністю, знаннями й дієвим милосердям: "Щоб виховуватися й не відчувати себе ниж­че від рівня середовища, в яке потрапив, потрібна безперервна праця, вічне читання, студіювання, воля. Тут є дорогою кожна година", - писав А. П. Чехов. Та зазначимо, що вихованість - то не лише зовнішня ввічливість та вишуканий стиль, а щось надто більше -внутрішня інтелігентність, духовна щедрість. Щодо духовних чеснот співчутливості, душевності - ці риси характеру слід вважати законом професії. Справді, поважати кожного хворого та його близьких - справа нелегка, велика робота розуму й серця. Але зовнішня повага - то пусте. Потрібні ще благородна сміли­вість у поєднанні зі знаннями, мудрою обережністю та спостережливістю. "Боязкий, слабкодухий лікар - найнебезпечніший лікар, бо він завжди знайде тися­чі можливостей, аби нічого не зробити для хворо­го", - ці справедливі слова належать відомому кліні­цисту Б. Є. Вотчалу. Додамо, що слабкодухий лікар намагається не діяти в тому разі, якщо вбачає хоча б деякий ризик для свого реноме та спокою.

Варто навести й слова з лекції видатного росій­ського інтерна М. Я. Мудрова (1820): "Розпочавши з любові до ближнього, мушу ще повідомити вам й ін­ше, пов'язане, перш за все, з лікарською доброчин­ністю, а саме, поспіх з допомогою в будь-яку годину, привітність, що привертає й полохливих, і сміливих, милосердя до чужинців та бідних; безкорисливість, вибачливість до огріхів хворих; лагідну милість до їх­ньої неслухняності; ввічливу статечність із вищими; розмову лише про потрібне й корисне; скромність та соромливість у будь-якому випадку; незворушний спокій обличчя й духу під час небезпеки хворого; веселість без сміху та жартів у разі щасливого перебігу хвороби; збереження таємниці в разі хвороб непо­рядних; приязнь до доброї поради від будь-кого: переконливе відхилення шкідливих пропозицій та по­рад; віддалення від марновірства; цнотливість... Одним словом, мудрість Медицини слід поєднувати з мудрістю розуму, бо, за виразом Гіппократа, лікар, який шанує мудрість, схожий на батька".

Отже, Матвій Якович Мудров змалював нам чудо­вий портрет лікаря - гуманіста й мислителя, який здатний виховувати й впливати на пацієнтів особистим прикладом. Його формула, подібна до настанов Гіппократа й Агапіта, не застаріла. Учитися бути лікарем - дорівнює потребі вчити­ся бути людиною. Знаменно, що життєвим девізом Миколи Івановича Пирогова була теза: бути людиною серед людей. І недаремно студенти медичного факультету університету Св. Володимира в прощаль­ній посвяті М. І. Пирогову у зв'язку з його відстав­кою з посади попечителя навчального округу навели такі слова: "Дорогий вчителю! Ми вдячні тобі за те, що ти навчив нас важкій і складній науці залишатися людиною серед людей".

Культура почуттів та мислення лікаря за часів технізації суспільного життя й водночас психоемо­ційної напруги навколо медицини, навіть недовіри до неї, потребують від медпрацівника постійного самовдоскона­лення. Можна бути широ­ко освіченим працівником, із науковими знаннями й ви­явитися зовсім безпорадним біля ліжка хворого. Ця безпорадність й, отже, професійна нездатність проявляється не лише в разі хвороб, коли діагнос­тичні методи поки є недостатніми, але й за обставин, коли фізичною недугою маскуються важкі моральні порушення, які не побачив неуважний, поквапливий лікар.

Згадаємо, що Г. А. Захарій, відомий вітчизняний терапевт, розмовляв із хворими годину чи навіть дов­ше, розмірковуючи про враження та спостереження. Ясна річ, ліміт часу нинішнього лікаря не дозволяє такої професійної манери. Та на чому ми заощаджу­ємо гроші і чи заощаджуємо взагалі?

І принципове питання: чи може нині лікар у вирі перевантажень - фізичних, психологічних і мораль­них - відповідати ідеалу, про який мріє пацієнт? Так, це вельми складно. Але згадаємо заповіт Маймоніда: "О Боже, дай моїм хворим довіру до мене й до мого мистецтва, але даруй і мені терпіння й покірливість із примхливими хворими". Академік Ф. Г. Яновський радив своїм учням, якщо вони скаржилися на "важ­кий характер" хворого, уявити, що то їхній брат або батько. У клініці Ф. Г. Яновського в кімнаті чергового лікаря обов’язково залишався на ніч той лікар, хворому якого стало зле. Ф. Г. Яновський пояснював, що це робить­ся й для лікаря, бо він і вдома буде непокоїтися, як там його важкий пацієнт...

Дійсно, медичний працівник приречений на відмову від багатьох "радощів життя", бо він обрав таку спеціальність і фактично не владний над вільним часом. Представники будь-якої іншої професії можуть відповідним чи­ном відреагувати на образу, відмовити людині, але не лікар.

Тримати себе в руках і любити хворих... Ось най­важливіші риси особистості лікаря.

Зрозуміла річ, таких нюансів багато, бо характери людей надто різняться й у кожного є свій ідеал лікаря, але моральні настанови, на яких наголошується, конче потріб­ні будь-якому фахівцеві, аби бути Лікарем.