Психологічний портрет дитини з адиктивною поведінкою

Останніми роками у вітчизняній літературі все частіше використовується англомовний термін „адиктивна поведінка” (від англ. аddiction - згубна звичка), запропонований американським дослідником А.Міллером у 1984 р.

Адиктивна поведінка - це такий вид порушення адаптації, який характеризується зловживанням однією або кількома психоактивними речовинами без ознак індивідуальної психічної або фізичної залежності у поєднанні з іншими порушеннями поведінки. Адиктивна поведінка передує формуванню патологічної залежності від психотропних речовин, тобто негативна пристрасть людини до хімічних речовин ще не досягає стадій психічної та фізичної залежностей, тобто захворювання на наркоманію, алкоголізм і токсикоманію.

Адиктивну поведінку вчені Короленко, Донських класифікують як один з типів девіантної, деструктивної поведінки, для якої притаманне прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану завдяки вживанню різноманітних хімічних речовин чи постійній фіксації уваги на певних видах діяльності з метою розвитку та підтримання інтенсивних емоцій. Суть адиктивної поведінки полягає в тому, що, прагнучи відійти від реальності, люди намагаються штучним шляхом (алкоголь, наркотики, ліки, токсичні речовини та ін.) змінити свій психічний стан, що створює ілюзію безпеки, відновлення рівноваги.

Основний мотив особистостей, схильних до адиктивних форм поведінки, - активна зміна незадовільного для них психічного стану, який розглядається ними зазвичай як «сіре», «монотонне», «апатичне» існування. Людина у житті при будь-яких обставинах прагне до психологічного комфорт. Проте не завжди це прагнення задовольняється, людині не вдається виявити у реальній дійсності те, що може захопити її увагу, викликати певну емоційну реакцію. У результаті виникають певні внутрішні особистісні суперечності, з якими людина не може справитися, і тому, вважає В.Зав’ялов, прагне відійти від реальності.

Схильна до адикцій людина зазвичай не сприймає того, що ввважається в суспільстві нормальним: необхідність займатися певною діяльністю, дотримуватись правил, традицій, норм.

Індивід з адиктивною спрямованістю характеризується сукупністю соціальних та психологічних особливостей. Серед них вчені Сігал, В.Менделевич розглядають наступні:

- значно знижена активність у повсякденному житті, сповненому вимогами і очікуваннями;

- неузгодженість психологічної стійкості у випадках побутових відносин і криз;

- погана переносимість труднощів повсякденного життя, але добра переносимість кризових ситуацій

- сформований під впливом постійних докорів з боку близьких і оточуючих за непристосованість і відсутність життєлюбства тимчасовий «комплекс неповноцінності», який дуже швидко трансформується у гіперкомпенсаторну реакцію, завищену самооцінку, почуття зверхності;

- зовнішня соціабельність – внаслідок тиску з боку соціуму адиктивним індивідам доводиться підстроюватися під норми суспільства, грати роль «свого серед чужих»; вони формально виконують соціальні ролі (зразкового сина, ввічливого співрозмовника, добропорядного колеги), є люб’язними, дружелюбними, але намагаються уникати стійких і тривалих емоційних контактів.

Базовим для характеристики адиктивної особистості є поняття залежності. Для оцінки і віднесення людини до залежного типу виділяють такі ознаки:

· нездатність приймати рішення без поради інших людей;

· готовність дозволяти іншим прийняти важливі для неї рішення;

· готовність погоджуватися з іншими через страх бути відторгнутою, навіть при усвідомленні того, що ініші помиляються;

· труднощі у починаннні яких-небудь справ самостійно;

· готовність добровільно йти на виконання принизливих чи неприємних робіт з метою бути підтриманим і завоювати любов оточуючих;

· погана переносимість самотності – готовність витрачати значних зусиль, щоб її уникнути;

· легка ранимість, чутливість до найменшої критики чи неодобрення з боку.

Незадоволеність життя, страхом перед буденністю, повинностями, регламентацією «скучного» життя зумовлюють потребу відходу від реальності, що здійснюється у вигляді «втечі», коли замість гармонійної взаємодії з усіма аспектами реальності відбувається активація в якому-небудь одному напрямі, зазвичай вузькому й руйнівному для особистості.

Виділяють 4 види «втечі» від реальності: «втеча в тіло», «втеча в роботу», «втеча в контакти чи самотність», «втеча у фантазії».

При виборі відходу від реальності у вигляді «втечі в тіло» відбувається заміна традиційної життєдіяльності, спрямованої на сім’ю, службове зростання чи хоббі, зміною ієрархії цінностей повсякденного життя, переорієнтацією на діяльність, спрямовану лише на власне фізичне чи психічне удосконалення. При цьому гіперкомпенсаторним стає захоплення оздоровчими заходами (т.з. «параноя здоров’я»), сексуальні взаємодії («пошук і ловля оргазму»), власна зовнішність, якість відпочитку і способи розслаблення.

«Втеча в тіло» характеризується дисгармонійною фіксацією на службових справах.

Зміна цінності комунікації формується у випадку вибору поведінки у вигляді «втечі в контакти чи самотність». У такому випадку спілкування стає або єдино бажаним способом задоволення потреб, або кількість контактів зводиться до мінімуму.

Схильність до роздумів, прожектів при відсутності бажання що-небудь втілювати у життя, вчинити яку-небудь дію, проявити яку-небудь реальну активність називаєьться «втечою у фантазії», коли з’являється інтерес до псевдофілософських пошуків, релігійному фанатизму, життя в світі ілюзій і фантазій.