Методи та методики соціального проектування

Серед методів технології соціального проектування виділяють такі:

1) мозкова атака. Цей метод пов’язаний з генерацією ідей, їх рівноправною конкуренцією, можливістю опору;

2) ділові ігри – комплексний метод, що охоплює всі стадії процесу підготовки й прийняття рішення, яке застосовується у випадках складної проблемної ситуації, що потребує для свого розв’язання взаємодії багатьох зацікавлених відомств, організацій, суспільних сил.

Основні цілі ділової гри – організувати спільну діяльність учасників розв’язання проблеми так, щоб розкрити реальне протиріччя їхніх інтересів щодо проблемної ситуації, виявити позиції, що примушують відстоювати спільні або групові інтереси, знайти шлях до розуміння;

3) вживання в роль – допомагає отримати більш точне уявлення про те, що потрібно зробити в процесі проектування; це не просто заглядання в проектоване майбутнє, а прагнення глибше зрозуміти, як буде реалізуватися проект;

4) аналогії – проекти, що ефективно функціонують і в яких раціонально вирішено ті чи інші проблеми, що може у певних межах служити зразком, еталоном для конструювання соціальних задач і цілей;

5) асоціації – передбачають поєднання прийомів пристосування, модифікації або повної реорганізації соціальної практики, що існує, з метою її оптимізації;

6) синектика, згідно якої декілька запропонованих ідей розглядаються окремо одна від одної, а потім між ними встановлюється певний взаємозв’язок і взаємозалежність.

Таким чином, соціальне проектування в галузі соціальної роботи застосовується для розробки соціальних програм, пропозицій і проектів, вироблення методики, техніки й технології конкретних форм соціономічної діяльності.

ТЕХНОЛОГІЇ ПРОГНОЗУВАННЯ

Будь-яке соціальне явище є змінним і маєздатність стихійного саморозвитку, що відображається певним чином у соціальному передбаченні.

Соціальне передбачення є випереджаючим відображенням дійсності. У мозку людини перед здійсненням будь-якої дії створюється модель «потребного майбутнього» (термін П.К.Анохіна), і з цією моделлю звіряються результати, доки вони не будуть задовільнені.

Незамінний інструментарій соціального передбачення, дослідження й розв’язання соціальних проблем досконалого пиру – це технологія соціального прогнозування. Мета прогнозування – не просто передбачити ті чи інші явища майбутнього, а сприяти більш ефективному впливу на них у потрібному напрямку. Структура соціального прогнозування може бути представлена як сполучення його філософських аспектів і технологічних підходів: 1) гносеологія і логіка наукового передбачення; 2) методологія соціального прогнозування; 3) методика соціальних прогнозів (анкетування, екстраполювання, моделювання, прогнози на базі аналізу патентів тощо).

Робота над технологіями соціального прогнозування – це комплексний процес, який складається з кількох самостійних технологічних етапів. У сучасних умовах будь-який співробітник соціальної служби прогнозує свою роботу. Це може бути як вузька перспектива (обслуговування одного клієнта), так і прогноз розвитку діяльності соціальної служби і всієї соціальної сфери.

Поетапно процес соціального прогнозування може бути представлений так: 1) вибір об’єкта соціального прогнозування; це може бути будь-який соціальний об’єкт – від індивіда до людства як складової частини ноосфери; 2) вибір напрямку дослідження: економічне, соціологічне, юридичне тощо; у дослідженнях соціальної сфери досить важко дотримуватися певного напрямку, тому значна частина досліджень має комплексний характер; 3) підготовка й обробка інформації з прогнозної проблеми; інформація, що відповідає вимогам, – одна з гарантій достовірності прогнозу, а значить, ключовий момент технології соціального прогнозування; 4) вибір способу прогнозу одного з методів або сукупності методів у певній послідовності, що відповідає вимогам науковості дослідження; 5) власне прогнозне дослідження; 6) обробка результатів, аналіз отриманої інформації стосовно проблеми дослідження; 7) визначення достовірності прогнозу.

ТЕХНОЛОГІЇ МОДЕЛЮВАННЯ

Усі кількісні технології, що використовуються в прогнозуванні, по суті є методами моделювання.

Моделювання як технологія соціального прогнозування – це дослідження об’єктів різної природи на їхніх аналогах (моделях) на рівні структур, функцій і результатів. Мета моделювання – відтворити дані, що оцінюють натуральні навантаження, хід роботи об’єкта, а також дослідити його внутрішні процеси. Потреба в моделюванні виникає у тому випадку, коли дослідження безпосередньо самого об’єкта неможливе, ускладнене, досить дороге або потребує надто тривалого часу, що якраз і відноситься до соціальних об’єктів, що представлені окремими людьми, соціальними групами, суспільством у цілому.

Найбільш поширеними методами самого моделювання в соціальній сфері є розробка, аналіз і дослідження моделі проблемної ситуації, моделей нововведень (інноваційних моделей), евристичних моделей і спеціальних математичних і ЕОМ-моделей.

У практиці сучасної соціальної роботи особливо суттєвими є проблемні моделі, такі, наприклад, як: рівень життя пенсіонерів (у найближчі 5 – 10 років); оцінка стану освіти і його тенденції; жінка й сім’я в умовах соціальних реформ; духовно-моральна поведінка особистості в умовах ринкових відносин; здоров’я населення в умовах соціально-економічної небезпеки; професіоналізм соціального працівника та ін.

Найбільш придатна технологія проведення соціального прогнозування має таку поетапну структуру:

1. Передпрогнозна орієнтація – визначення об’єкта, мети, задач, часу проведення, методів і робочих гіпотез прогнозного дослідження.

2. Визначення прогнозного фону, що утворюється на основі даних (нові документи та ін.), що впливають на розвиток об’єкта.

3. Побудова базової моделі прогнозу, що позначає узагальнене бачення об’єкта в системі його основних показників, параметрів і тенденцій.

4. Пошуковий прогноз – проекція базової моделі на майбутнє за тенденцією, що спостерігається, з урахуванням прогнозного фону й пошук можливих проблем, що мають вирішуватись.

5. Нормативний прогноз – проекція базової моделі на майбутнє відповідно до пропонованих норм і визначення засобів, необхідних для досягнення нормативного стану.

6. Оцінка ступеня достовірності і її уточнення шляхом системи експертного опитування, включаючи його багаторазову методику.

7. Вироблення пропозицій, рекомендацій, що дозволяють оптимізувати процес розвитку об’єкта прогнозного дослідження.

Таким чином, технологія соціального прогнозування є важливим засобом підвищення ефективності впливу як на соціальні явища і процеси, так і на клієнтів різних соціальних служб.

ТЕХНОЛОГІЇ АДАПТАЦІЇ

У соціальній роботі для розробки ефективних технологій слід враховувати різні види соціальної адаптації. Повна соціальна адаптація включає фізіологічну, управлінську, економічну, педагогічну, психологічну і професійну адаптацію.

Управлінська (організаційна) адаптація. Без управління неможливо створити сприятливі умови (на роботі, в побуті) для адаптації, впливати на неї, забезпечуючи діяльність, що відповідає інтересам суспільства і особистості. Управління може здійснюватися не лише в руслі впливу соціальних інститутів на особистість, а й у руслі самоуправління. Останнє вимагає вимогливого, самокритичного ставлення людини до самої себе, до своїх думок і вчинків.

Економічна адаптація. Це дуже складний процес засвоєння нових соціально-економічних норм і принципів економічних відносин індивідів, суб'єктів. Не можна говорити про повноцінну соціальну адаптацію людини, якщо вона бідна чи безробітна.

Педагогічна адаптація. Це пристосування до системи освіти, навчання і виховання, які формують систему ціннісних орієнтирів індивіда.

Психологічна адаптація. У психології адаптацію розглядають як процес пристосування органів чуття до особливостей діючих на них стимулів і запобігання надмірному навантаженню на рецептори.

У 1936 р. канадський фізіолог Г.Сельє ввів поняття "стрес" і "адаптаційний синдром". Стрес - це стан психологічної напруженості в процесі життєдіяльності у складних умовах як повсякденного життя, так і за особливих обставин. Адаптаційний синдром - це сукупність реакцій організму людини у відповідь на несприятливий вплив.

Стрес - невід'ємний супутник життя. Він може не тільки знизити, а й підвищити стійкість організму до шкідливих хвороботворних факторів. Нормальна життєдіяльність людини немислима без певного ступеня фізичного і нервово-психічного напруження. Людині властивий певний оптимальний тонус напруги. Кожна людина повинна вивчити себе і знайти той рівень напруги, за якої вона відчуває себе найбільш "комфортно", незалежно від того, яке заняття вона собі вибрала.

Професійна адаптація - це пристосування індивіда до нового виду професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці і особливостей конкретної спеціальності.

Технології адаптації - технології, що забезпечують відтворення процесів включення особистості в групи, колективи, в нові умови соціального середовища, діяльності, відносин.

Адаптаційні технології характеризуються узгодженням бажаного суб'єктом з його можливостями і реальністю соціального середовища, тенденціями їх розвитку.

Адаптаційний процес відображує: предмет адаптації; час (необхідний і реальний) адаптації; показники адаптації; ефективність адаптації; особливості взаємодії (бажані та реальні) учасників адаптаційної технології; середовище адаптації; умови адаптації; специфіку й рівень управління технологією адаптації.

Основні процедури технології адаптації: 1) визначення цілей спільної діяльності суб'єктів даної технології. Операції: діагностика інтересів і потреб суб'єктів; вияв та аналіз ступеня співпадіння і відмінностей; прогноз сумісності дій; часовий інтервал; ступінь стійкості; вплив наслідків спільних дій на інтереси та потреби суб'єктів; 2) розробка програми спільних дій. Операції: характер соціальних дій; нормативи (тенденції) зближення соціальних характеристик; напрями, показники зміни середовища спільної діяльності; визначення обсягу затрат суб'єктів; 3) організація адаптаційного процесу. Операції: самоорганізація і управління; діагностика процесу; аналіз ефективності процесу адаптації; корекція.

Система методів соціальної адаптації включає в себе такі методи, що застосовуються при реалізації інших функціональних процедур технологій соціальної роботи. У ході адаптації може бути використаний універсальний метод інформаційно-консультативної бесіди, метод підтримки і стимулювання нових навичок, моделей поведінки, що використовуються в соціальній профілактиці. Застосовуються також адаптаційні тренінги, персональний соціальний патронаж та ін

21.Технології реабілітації

Соціальна реабілітація - комплекс заходів, спрямованих на відновлення людини в правах, соціальному статусі, на покра­щання її здоров'я, дієздатності. Цей процес спрямований також і на зміну соціального середовища, умов життєдіяльності, пору­шених чи обмежених з певних причин.

Здійснення соціальної реабілітації значною мірою залежить від дотримання її основних принципів: етапності, диференційо­ваності, комплексності, спадковості, послідовності, безперерв­ності у проведенні реабілітаційних заходів, доступності і пере­важної безоплатності для тих, хто її найбільше потребує (інваліди, пенсіонери, біженці та ін.).

Реабілітація - комплекс медичних, соціально-економічних, педагогічних, професійних і юридичних заходів, спрямованих на відновлення (чи компенсацію) порушених функцій, дефек­ту, соціального відхилення.

Реабілітація може бути стихійною чи організованою. У пер­шому випадку передбачається, що особистість інтуїтивно нала­годжує відносини з власним організмом і оточуючим середови­щем на більш чи менш прийнятному для себе рівні. Організована реабілітація ставить своєю метою скоротити терміни відновлення соціальної норми, підвищити якість само­стійної роботи особистості за рахунок професійної допомоги. Процес соціальної реабілітації має тривалий характер.

Важливою є розробка індивідуальної комплексної програми реабілітації. Вона являє собою систему, яка включає на кожно­му із виділених етапів ряд заходів у різних сферах реабілітації (соціально-побутовій, медико-фізіологічній, медико-психологічній, психолого-педагогічній, соціально-трудовій).

 

1. Визначення вихідного реабілітаційного потенціалу:

а) соціально-побутова: перевірка документів; збір інформації про рівень соціально-побутової реабілітації; оцінка потенційних можливостей розвитку соціально-побутових навичок;

б) медико-фізіологічна: первинне медичне обстеження; збір анамнестичних даних; проведення протиепідемічних заходів; планове медичне обстеження для підготовки рекомендацій;

в) медико-психологічна: вияв гострих психологічних проблем; збір психологічного анамнезу; надання психологічної підтримки за наявності кризового стану; патопсихологічне дослідження порушень психічного розвитку;

г) психолого-педагогічна: збір психологічного анамнезу; перевірка відповідності знань рівню освіти; вияв педагогічних проблем; підготовка рекомендацій з проблем навчання;

д) соціально-трудова: збір інформації про трудове спрямування та інтереси; спостереження за ставленням до праці і визначення профздібностей; підготовка рекомендацій з професійної адаптації.

2. Розробка індивідуальної комплексної програми реабілітації:

а) соціально-побутова: розробка плану формування і розвитку навичок самообслуговування; участь у розробці комплексної програми;

б) медико-фізіологічна: розробка програми медичної реабілітації; участь у розробці комплексної програми;

в) медико-психологічна: розробка програми медико-психологічної реабілітації; участь в розробці комплексної програми;

г) психолого-педагогічна: розробка плану індивідуального навчання і фізичного виховання; участь у розробці комплексної програми;

д) соціально-трудова: розробка плану професійного навчання; участь у розробці комплексної програми.

3. Реалізація розробленої програми та її періодичне коригування:

а) соціально-побутова: адаптація дитини до умов життя закладу, соціально-побутове навчання і виховання; коригування комплексної програми реабілітації;

б) медико-фізіологічна: періодичне медичне обстеження; призначення курсів медикаментозного і фізіотерапевтичного лікування; направлення на санітарно-курортне лікування за показаннями; коригування комплексної програми реабілітації;

в) медико-психологічна: психологічна діагностика; психотерапія і психологічна корекція виявлених порушень адаптації; індивідуальні психологічні консультації; коригування комплексної програми реабілітації;

г) психолого-педагогічна: розвиваюче навчання; організація виховної роботи; коригування комплексної програми реабілітації;

д) соціально-трудова: професійна орієнтація; вияв професійних здібностей; трудове навчання і виховання позитивного ставлення до праці; коригування комплексної програми реабілітації.

Слід враховувати, що ефективність соціальної реабілітації досягається всім комплексом реабілітаційних заходів (медичних, психологічних, професійних, соціальних, педагогічних). Ступінь її ефективності визначається також рівнем соціалізації клієнта, його здатністю адаптуватися в суспільстві.

У практиці соціальної роботи реабілітаційна допомога надаєть­ся різним категоріям клієнтів, залежно від чого і визначаються найважливіші напрями реабілітаційної діяльності. До них можна віднести: реабілітацію інвалідів і дітей з обмеженими можливостями; людей літнього та старого віку; осіб, що відбули покарання в місцях позбавлення волі; дезадантованих дітей та підлітків та ін.

Найперше слід відмітити реабілітацію інвалідів і дітей з обме­женими можливостями. Реабілітація інвалідів спрямована на ліквідацію чи компенсацію обмежень їх життєдіяльності, що вик­ликані порушеннями здоров'я із стійкими розладами організму, а також на максимально можливе відновлення соціального статусу.

Основними видами реабілітації інвалідів є медична, соціально-середовищна, професійно-трудова і психолого-педагогічна.

Медична реабілітація включає в себе комплекс медичних заходів, спрямованих на відновлення чи компенсацію поруше­них, втрачених функцій організму, що призвели до інвалідності. Це такі заходи, як відновлювальне і санаторно-курортне лікуван­ня, профілактика ускладнень, протезування, фітотерапія й ін.

Соціально-середовищна реабілітація - це комплекс заходів, спрямованих на створення оптимального середовища життєдіяльності інвалідів, забезпечення умов для відновлення соціального статусу і втрачених суспільних зв'язків. Така реабілітаційна діяльність спря­мована на забезпечення інвалідів спеціальним обладнанням, яке дозволяє їм бути порівняно незалежними у побутовому плані.

Під професійно-трудовою реабілітацією інвалідів розумієть­ся система гарантованих державою заходів з професійної орієн­тації, професійного навчання і працевлаштування інвалідів відпо­відно до їх здоров'я, кваліфікації і особистих уподобань. Заходи професійно-трудової реабілітації здійснюються у відповідних реабілітаційних закладах, організаціях і на виробництві.

Психологічна реабілітація дозволяє інваліду успішно адапту­ватися в оточуючому середовищі і в суспільстві в цілому. Вона допомагає йому приймати і виконувати відповідні соціальні ролі, психологічно захищати себе, досягнути необхідної морально-психологічної рівноваги.

Психологи, які працюють у реабілітаційних центрах, для за­нять з інвалідами часто залучають і членів їх сімей. Такий підхід дозволяє підвищити ефективність психологічної реабілітації.

Досить важливою є реабілітація вихованців у закладах інтер­натного типу, що складається з кількох етапів. Перший - ком­пенсаційний, результатом якого має стати усвідомлення і відчут­тя дитиною захищеності, безпеки, відновлення власного статусу. Головний зміст та мета роботи виховате­ля на компенсаційному етапі полягає в тому, щоб дитина по­вірила, що її люблять і розуміють такою, якою вона є, з недоліками і проблемами, що навколишнє оточення не загрожує її життю. Другий етап - діагностично-прогностичний. Щоб не припуститися прикрих помилок, вихователю слід здійсни­ти експрес-діагностування дитини за напрямками: здоров'я; рівень освіти; самоусвідомлення; досвід спілкування, зокрема негативний, з однолітками та дорослими; інтереси, здібності; відхилення у розвиткові та поведінці. Надзви­чайно складним для значної частини дітей є третій етап - адап­таційний. Об'єктивно на процес адаптації дітей до умов школи-інтернату впливають їхні індивідуальні особливості, на основі яких цих дітей можна віднести до адаптивного чи дезадаптивного типів особистості. Адаптивний тип характеризується дові­рливим ставленням до соціального оточення, вольовим самокон­тролем, екстравертністю, вираженою потребою в спілкуванні, оптимістичністю, готовністю до діяльності, співпраці, взаємодії.. Ефективним засобом успішної адаптації дітей є залучення їх до участі в позаурочній діяльності, яка демонструє, виявляє, розвиває їхні здібності, таланти.

Четвертий - корекційний етап, полягає в здійсненні корекційних впливів з метою перевиховання, подолання небажаних про­явів у поведінці, усуненні прогалин у знаннях, уміннях, навичках. Важливим завданням цього етапу є здійснення корекції взаємин вихованців, формування в них умінь конструктивної поведінки і нового досвіду спілкування та взаємодії. Ефективність педагогіч­ної корекції підвищується за умови постановки і вирішення її зав­дань як на рівні конкретної особистості, так і на рівні мікрогруп, де діти перебувають у тісних міжособистісних стосунках.

Методи соціальної реабілітації досить різноманітні, що дає можливість досягти потрібного ефекту в цій дуже важливій і необхідній діяльності. Поряд з універсальним методом інфор­маційно-консультативної бесіди, психологічного тренінгу, спо­стереження у ході соціальної реабілітації активно використову­ються і такі методи соціальної терапії, як рольові ігри, танцювальна терапія та ін.

22.Технології терапії.

Слово "терапія " у перекладі з грецької означає "турбота, лікування". Соціальна терапія тісно пов'язана з психотерапією, в якій використовуються методи впливу на психіку. Це систе­матичні, цілеспрямовані заходи з надання допомоги особі чи групі осіб у питанні урегулювання почуттів, імпульсів, думок, ставлень і зняття психологічних симптомів, які викликають тривожність, дискомфорт у пацієнтів.

Соціальний працівник у процесі роботи з індивідами чи соціальними групами постійно зіштовхується з соматичними та психологічними проблемами, тому йому необхідно володіти основними терапевтичними і практичними методами, що застосо­вуються психотерапевтами. Для надання першої допомоги він повинен сам проводити терапевтичну роботу чи організовувати її спільно з іншими спеціалістами. Якщо ж виявляються серйозні відхилення у здоров'ї клієнта, то соціальний працівник рекомен­дує звернутися до лікаря чи психотерапевта для більш повного проведення необхідного лікування.

У змістовному плані соціальний працівник, використовую­чи терапевтичні методи, опирається на досягнення психології, психіатрії, психотерапії. Цей міждисциплінарний характер ме­тодів впливу зумовлює складність технології соціальної терапії.

У цілому методи соціальної (психологічної) терапії ґрунтуються на двох формах роботи - індивідуальній і груповій, кож­на з яких передбачає певну технологію взаємодії між соціальним працівником (психосоціальним терапевтом) і клієнтом. Метою такої взаємодії може бути вирішення певних емоційних проблем, обмін інформацією, розвиток соціальних навичок, зміна ціннісних орієнтацій, спрямування асоціальних орієнтацій в конструктивне русло.

Індивідуальна терапія застосовується до клієнтів, вирішення проблем яких вимагає конфіденційності (зґвалтування, сімейні негаразди), хто не хоче брати участь у колективній терапії. Як правило, після двох-трьох сеансів індивідуального за­стосування терапії клієнт переводиться на колективну терапію, яка є більш дієвою, про що нерідко говорять самі підопічні.

Групова терапія у взаємодії з індивідуальною збагачує і допов­нює терапевтичний вплив, дозволяє клієнту подивитись на себе очима групи, відкоригувати поведінку. Для формування і активі­зації групових процесів у вирішенні соціальних проблем велике значення мають психотерапевтичні процедури. Це можуть бути загальні вправи (наприклад, релаксація, пантомімічні сцени, участь у "конструктивній суперечці", розігрування рольових ситуації, виклад біографій, обговорення анонімної історії хвороби).