Лекции.Орг


Поиск:




Зміни в національній структурі населення України та їх моральні наслідки




У роки війни змінилася національна структура українського суспільства, що не могло не вплинути на свідомість народу в цілому. Перші зміни відбулися за кілька років до війни. Якщо напередодні війни українські землі перебували у складі чотирьох держав (понад 5 млн. українців проживали в Польщі, в складі якої перебувала Галичина і Західна Волинь; Закарпатська Україна належала Чехословаччині, де проживало до 700 тис. українців; Північна Буковина входила до складу Румунії, в межах якої проживало 790 тис. українців), то після входження до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення республіки збільшилось до 42657 тис. жителів, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км.

Радянська влада також вплинула на національну структуру населення України, запровадивши практику депортації цілих народів. Й.Сталін в цей період почав мислити не класове, а національне. Якщо раніше ворогів народу шукали серед різних суспільних груп населення, то тепер у ворожості до радянської системи звинувачувались цілі народи. На думку російського дослідника тоталітаризму К.Гаджієва, homo totalitaricus - "нова радянська людина" - не могла мати національної основи, національного коріння, вона - представник безнаціональної спільноти.

Лідери адміністративно-командної системи пішли далі від проголошеного "вождем народів" Сталіним гасла "Проводити національну політику з дотриманням принципу видимого інтернаціоналізму". Десятиріччями спостерігалося зневажливе ставлення до національної самосвідомості народів, їх національної психології, традицій, релігійних вірувань, а ще гірше - не враховувалась схильність народів до історичного місця проживання, що викликало порушення консолідації націй на своїх одвічних територіях.

Вперше радянська влада почала шукати ворогів не серед класів, а цілих націй, зокрема, серед поляків. Остаточно знищити польську національну структуру на території України влада змогла лише в перші післявоєнні роки. 1 жовтня 1944 р. польській стороні довелося визнати законність включення Західної України до складу УРСР, хоча значна частина українських етнічних земель (Надсяння, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя) відійшла до неї. А угода, підписана ще 9 вересня 1944 р. між Польським Комітетом Національного Визволення і Урядом УРСР, передбачала обмін українським та польським населенням. Поляки продовжували в цей період залишатися під пильним контролем радянських органів на усій території. Значна частина з них сама була не проти переміщення до Польщі.

Наприкінці війни широко почала використовуватись тактика звинувачення окремих народів в колабораціонізмі. На території України такі процеси зачепили татар, вірменів, греків, італійців, румунів та представників інших національностей. В роки війни зменшується вплив єврейської меншини.

Внаслідок врегулювання територіального питання з Польщею на територію України розпочалася депортація українського населення. Певна частина українців Польщі зголосилася добровільно покинути польські землі.

Соціологічні опитування, котрі були проведені вже в 90-х рр., свідчать, що серед переселених "голодувало на новому місці" 70 % населення, не були забезпечені відповідними житловими умовами 84 %, 73 % тужили за рідним краєм, хотіли б повернутися на свої землі 56 %. І це - через 50 років після акції "Вісла".

Остаточне включення до складу УРСР Західної України збільшило населення республіки на 7 млн. чоловік. Проте цей процес приніс нові проблеми для влади: національне свідоміші західні українці дістали можливість поширювати свої ідеї на Схід від р. Збруч, та й східні українці справляли певний вплив на Західну Україну. Мешканці Заходу були вільні від почуття меншовартості, і їм був невідомий комплекс "меншого брата", який влада прививала українцям східної України. Та й рівень політичної свідомості їх був вищим, через те, що вони жили в країнах, де гарантувались права і свободи. Крім того Західна Україна була найменш зрусифікована і "радянізована". "Обнялися. Зітхнули, притиснулись одна до одної й... не зійшлися. Розімкнулися обійми, радість поступилася місцем ненависті, невпевненість сумніву, сумнів змінився здивуванням, здивування - розчаруванням, а потім гнівом і обуренням", - так визначав возз'єднання українських земель О.Довженко.

Внаслідок врегулювання територіального питання з Чехословаччиною радянська влада отримала ще один шмат етнічних українських земель, однак разом з цим отримала й ту частину українського народу, яка зазнала, хоч і сумного, досвіду державотворення, та мала інтелігенцію, яка переважно сповідувала національні ідеали.

Населення республіки приєднання Закарпаття до УРСР в основному сприйняло позитивно. Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнавала право СРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридичне зафіксувала кордони, встановлені у червні 1940 р. Населення цих територій, що було національне неоднорідним, пережило насильну румунізацію, природно не могло зразу ж стати повноцінним членом радянської системи, тому владі потрібно було докласти максимум зусиль, щоб запровадити тут процеси, притаманні радянській владі.

Цілком очевидно, що, незважаючи на відносну монолітність українського народу в повоєнний період, у суспільстві не було єдності. Основна причина - різні історичні тенденції та суспільні умови, в яких були українці, що проживали на території інших країн. Дослідник українського менталітету Б.Цимбалістий зазначає, що "між мешканцями різних українських земель витворилися глибокі різниці в ментальності, побуті, політичній зрілості і орієнтації, навіть у національній свідомості". Післявоєнне врегулювання державних кордонів і механічне включення українців до однієї республіки, навіть якщо враховувати політику "радянізації" на цих землях, не змогло подолати їхні ментальні відмінності.

Національна політика влади в роки війни змінила етнонаціональну структуру українського суспільства. Українці та представники інших національностей, які були політичними підданими Варшави, Відня, Бухареста, Будапешта, Праги мали той самий політичний досвід, що і представники інших народів цих країн, і в багатьох моментах назва "українці" не означала єдності у культурі, звичаях, суспільній свідомості з українцями Радянської України, а швидше спільність в етнічному походженні. Як підмітив Т.Гунчак, "українці під радянською владою, за малими винятками, становили аполітичну масу, яка, пройшовши через страхіття сталінської соціальної, економічної та політичної лабораторії, боялися навіть думки про якісь громадські чи національні права". На відміну від них, у Галичині, Волині, Буковині та Закарпатті, які хоч і перебували під чужим пануванням, українці зуміли розвинути широку громадську, культурну й політичну діяльність, і так було до 1939 р.

Зміни в національній структурі, а отже в суспільній свідомості України відбулися також внаслідок відчутного зростання російської національної меншини. Після боїв на українських територіях, й особливо на нещодавно анексованих західноукраїнських землях, відчувалася гостра нестача промислових робітників, державних чиновників та партійних функціонерів. Для заповнення цих посад в Україну, особливо в міста, переселялися заохочувані радянським урядом сотні тисяч росіян.

У роки війни, як стверджує Я.Грицак, зміни у національному складі спричинили традиційну відмінність між "українським селом" і "російським містом". Міста на Сході залишились "російськими" (якщо не в кількісному, то в культурному відношенні), тоді як у Західній Україні та Центральній Україні серед мешканців став переважати український компонент. Це пояснюється масовим напливом до міст населення з Західної та Центральної України, яке компенсувало втрати міського населення, насамперед польської та єврейської національностей. Місто не могло не вплинути на свідомість української селянської нації.

Взагалі, аналізуючи національний склад українського суспільства, який склався в післявоєнні роки, О.Субтельний стверджує, що такі народи, як поляки, євреї, татари, які протягом тривалого часу урізноманітнювали українську культуру і відігравали важливу роль в історії нашого народу, втратили своє значення і фактично зникли, тоді як їхнє місце в основному зайняли росіяни. Українське суспільство з багатонаціонального перетворилося на двонаціональне, а отже, свідомість пересічного українця все більше зазнавала впливу росіян, що сприяло втіленню в життя курсу Комуністичної партії - створення радянського народу як наднаціонального утворення.

Радянський лад витримав сувору перевірку. З цього нескладно зробити висновок про необхідність продовжувати після війни ті напрямки внутрішньої політики, які визначились у довоєнний період і виправдали себе під час суворих випробувань. Це була не лише політична настанова, яка йшла "зверху", а й соціальні уявлення широких верств населення, що відчували себе переможцями у цій жорстокій війні.

Перемога дала нове виправдання існуванню Радянської імперії: без "тісного союзу радянських народів" жодному з них не вдалося б вистояти проти фашистської навали. Роль першого серед рівних надавалась російському народові. Верховна Рада Української РСР у зверненнях до РРФСР від 1 березня 1944 р. та 29 червня 1944 р. висловлювала свою глибоку вдячність і щиру відданість "великому російському народові" за визволення України від фашистського ярма, збереження національної незалежності України та допомогу в господарській відбудові України".

24 травня 1945 р. Сталін виголосив свій відомий тост "за здоров'я російського народу", в якому назвав російський народ "керівною силою Радянського Союзу серед всіх народів нашої країни". Він зазначив, що росіяни вирізнялися своїм "ясним розумом", "сильним характером" І "терпимістю" і вони ніколи не зраджували радянський уряд у найважчу хвилину. Звичайно, ми не можемо заперечувати внесок російського народу у перемогу, проте свій внесок у цю перемогу зробив кожен народ СРСР, в тому числі велику ціну за це заплатили й українці. А щодо зради, то вона стала швидше наслідком політики режиму радянської влади, ніж особливостей українського менталітету.

Цілком очевидно, що Друга світова та Велика Вітчизняна війни мали неабиякий вплив на українське суспільство. З метою применшити ці наслідки, радянська історія намагалася змінити хронологічні рамки війни, і в СРСР її називали лише Великою Вітчизняною. Проте війна для українського народу розпочалася ще 1 вересня 1939 р.

Війна викрила всі ті проблеми, які існували в суспільстві: незадоволення радянською владою, пам'ять про репресії і голод, ненависть до колгоспів. Однак, якщо місто і робітничий клас як передовий клас соціалістичного ладу, що ще й постійно підтримувався владою, довіряв системі, то в селі настрої були далеко неоднозначні.

Як не парадоксально, війна мала і певні позитивні наслідки для українського суспільства. Насамперед, 28 січня - 1 лютого 1944 р. відбулася X сесія Верховної Ради СРСР, яка прийняла Закон "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату закордонних справ із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат". Війна викликала серед українців таке патріотичне піднесення, що навіть Сталін мусив йти на поступки, щоб загнуздати його силу. Україна здобула своє власне Міністерство закордонних справ, її, зрештою прийняли до ООН; було вжито заходів, щоб поновити вивчення української етнографії, археології, історії; до назв армій і фронтів додано прикметник "український", затверджено орден Б.Хмельницького. Безліч листівок, марок, публікацій закликали українців боротися проти Гітлера, щоб відстояти "свою державність", "свою рідну культуру, свою рідну мову" чи "свою національну честь і гідність".

Загравання до національних почуттів українців тривало до 1946 р., коли часткову лібералізацію зупинив жданівський тиск, і тепер українців вже звинувачували у буржуазному націоналізмові. Репресіям влади була піддана насамперед інтелігенція, незважаючи на те, що вона значною мірою сприяла перемозі у війні. З початком війни великий її загін влився до діючої армії. Лише у перші воєнні місяці до армії було мобілізовано 650 тис. офіцерів - працівників культурного фронту.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-03-27; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 365 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Надо любить жизнь больше, чем смысл жизни. © Федор Достоевский
==> читать все изречения...

815 - | 652 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.01 с.