З’ясуйте характер конфлікту у драматичних творах Котляревського. Проаналізуйте засоби творення характеру Наталки Полтавки в однойменній п’єсі автора

Котляревський, будучи директором театру, піклувався про нього. Нерідко в різних п’єсах, перекладних чи оригінальних, він переробляв окремі невдалі місця. З метою поповнення репертуару театру Котляревський написав дві п’єси-«Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник».Зміст цих творів нескладний. Основний конфлікт – побутовий, який є характерним багатьом народним оповіданням, анекдотам, пісням: то піп чи дяк або писар залицяється до чужої молодиці;то багатий піддурює обіцянками чи й справді наділяє її дорогими подарунками;то солдат підлабузнюється до заможної красуні. Так і в п’єсі Котляревського «Москаль – чарівник»: Михайло Чупрун поїхав у Крим по сіль, а дома залишається молода дружина Тетяна, до якої починає залицятися Финтик «писар з города», а потім ще й приходить солдат Лихий. Але Тетяна залишається незрадливою. В «Наталці Полтавці» основний конфлікт виникає між Наталкою і возним: багатий пан хоче одружитися з бідною дівчиною, яка любить Петра, за якого не може вийти заміж через його бідність. Конфлікт п’єси має побутовий характер, але розвивається на соціальній основі. Найповніше образ Наталки характеризує виборний у розмові з возним: «Золото – не дівка!..Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, - яке у неї добре серце…»Дівчина особисто вільна, але матеріальна незабезпеченість стає причиною її трагічного становища. Через свою бідність вона не має права на вибір, змушена відмовитись від коханого Петра. Чесність, некорисливість Наталки з найбільшою силою проявляється тоді, коли Петро віддає їй свої тяжко зароблені гроші. Але дівчина відмовляється від них, бо їй потрібно щастя, а не багатство. Повніше її характер розкривається через любов і до пісні, яка майже ніколи не сходить з її уст. Під тиском матері і обставин Наталка була змушена відступити з своїх позицій, але поява Петра знову надихає її на боротьбу. Рішуча і смілива, вона не побоялася повстати проти звичаїв і усталених порядків. І виходить переможницею. Образ Наталки створювався під впливом УНТ. У ньому бачимо всі ті якості, які були характерні для молодої дівчини в народних піснях. Отже, Наталка вродлива, трудівниця, невсипуща хазяйка, розумна, чесна, привітна, ласкава, любить і шанує свою матір; але, поважаючи інших, вона вимагає поваги і до себе.

З”ясувати особливості композиції та жанрову своєрідність „Повчання дітям” В.Мономаха

Твір В.Мономаха написаний у згоді з вимогами поширеного в середньовічній літературі жанру повчань. Зразки такого жанру мали на меті подати ряд настанов, звернених для певної аудиторії. „Повчання” адресоване не лише конкретним особам, а й широкому колу читачів як зібрання корисних порад і практичних рекомендацій. Автор писав свій твір на схилі літ, тож і прагнув осмиллити пройдений життєвий шлях і передати набутий досвід наступним поколінням. Провідний задум повчання – змалювати образ взірцевого правителя. Він має бути невтомним трудівником, відважним воїном, добрим християнином. Важливу роль у творі відіграє автобіографічний елемент(приклади з власного життя).

„П” має не лише історико-пізнавальну віртість, а й відзначається високими мистецькими якостями.

Твір склад.з 3 частин: вступної, дидактичної, автобіографічної:

1- автор зазначає, що написав цю книгу не тільки для вдасних дітей, а й для всіх читачів, а взятися за перо його змусили князівські чвари і та кривда, яку чинять князі на руських землях. На основі цитат, афоризмів ВМ намагається наблизити діяльність князя до великої релігійної місії.

2- М повчає дітей у дусі християнської моралі:стерегтися гордині, слухати старшиш, дбати про убогих та сиріт, не давати клятв без потреби, а давши-суворо дотримуватися тощо.Великим гріхом князь вважав лінощі. Це т.зв своєрідна розшифровка розуміння Божих заповідей ВМ.

3- на прикладі власного життя ВМ показує, як виховувався сам.

 

З’ясувати особливості жанрової системи оригінальної української літератури X-XII ст.

Із російських дослідників, котрі вивчали києворуський період історії літератури, найбільшу увагу жанрам приділив Д.Лихачов. Вироблений ним погляд на жанрову систему давньоруської літератури й досі лишається пріоритетним у російській медієвістиці. Вчений виклав в окремих статтях та розділах монографій і конкретизував у численних студіях теорію жанрів, які сформувалися в період Київської Русі. Ключові позиції його такі:

1. давньоруські жанри орієнтовані на „практичну мету”, тобто вони обслуговують певну сферу життя (поза літературні) – церковну, юридичну, державну.

2. зв’язок жанрів із напрямом і стилем епохи.

3. жанри між собою ієрархічно пов’язані (первинні та синтетичні або жанри-типи, і жанри-підтипи).

4. літературна природа жанру залежить від теми й предмета зображення, що відбилося на термінології та назвах творів;

5. жанр визначав особу автора;

6. літературні жанри взаємодіяли з усними, а оригінальні твори часто виникли на перетині фольклорних та літературних традицій.

Таким чином, враховуючи міркування як українських, так і російських вчених, можна реконструювати жанрову систему літератури періоду Київської Русі, визначити прикметні особливості кожного жанру в тій системі. Вимальовується така картина:

- літературні жанри – це прямі запозичення з болгарської та візантійської літератур, а оригінальні – трансформовані з перекладних або новоутворені в процесі становлення письменства;

- церковні жанри – це „література церковних кругів”, вони мають цілеспрямоване церковно-ужиткове призначення;

- світські жанри, в основному, відображають поза релігійні сфери життя і мають виразно пізнавальну, а то й розважальну функцію (белетристика).

Самостійні ліричні жанри відсутні, проте староруська поезія помітна в літературі київської доби: елементи дружинної поезії, героїчного епосу.

Драматичні жанри також відсутні, окрім хіба що діалогів.

 

 

Зясуйте питання: "Франко - дослідник творчості Т.Шевченка". Поясніть причини зацікавленості І.Франком генієм українського кобзаря.

Поміж численних шанувальників творчості Тараса Шевченка чільне місце займає Іван Франко. І.Франко має понад 70 виступів про свого великого попередника. Причому, "поетичні твори Франка про Кобзаря йшли поруч з його науково-публіцистичною діяльністю в шевченкознавстві, як частина великого цілого, як один із проявів палкої любові до Шевченкового слова”.

У шевченкіані І.Франка кількісно переважають есеїстичні твори, які мають міцну історичну основу. Їхній появі передувало вельми глибоке вивчення автором біографії й творчості Т.Шевченка. Досить сказати, що вже гімназистом Франко, маючи незвичайні здібності, вивчив напам’ять усі поезії "Кобзаря". Потім був активним дослідником і видавцем творів Т.Шевченка.

Одним з перших творів І.Франка було науково-біографічне есе "Причинка до оцінення поезій Тараса Шевченка". Це есе складається з п’яти невеличких розділів та епіграфу, якому служить вірш Шевченка "І небо невмите, і заспані хвилі".

Входження Т.Шевченка в літературу І.Франко подає в контексті творчості вітчизняних і зарубіжних письменників. Це дало можливість штрихами розкрити не лише витоки й обставини формування поетичного таланту Кобзаря, а й пролити світло на динаміку утвердження його на широтах українського та світового літературного процесу. На думку Каменяра, за цих обставин український пророк "основується свідомо та твердо на любові до всіх людей, на бажанні загальнолюдського братерства, на прихильності до всіх пригноблених і покривджених, між которими перша і найближча серцю поета його рідна Україна".

При розгляді творів Т.Шевченка "Сон" і "Кавказ", І.Франко звертає значну увагу на поетику, за допомогою якої автор описує таке “темне царство”. То він у пафосній формі виражає свою любов до убогої України, до знедолених народів, то його гнівна інвектива засуджує лиходійство царських сатрапів. Одне слово, саме цей "високий патріотизм вилився огненним словом" і виразним "зворотом до реалізму". З цього видно, що в оцінці "темного царства" образно Шевченко досяг історичної й естетичної правди, що в першу чергу передбачають закони життєписного жанру.

Не кожному науковцю щастить показати поєднання в особі письменника пророка і митця. Тим похвально, що І.Франку вдалося це здійснити. У згаданій статті про поеми "Сон" і "Кавказ" він простежив як майстерність Кобзаря надати своїм творам високий рівень істини і краси, так і подати живі штрихи до характеристики вибору ним свого естетичного ідеалу, своєї нелегкої долі.

Власне, у цьому і виявлені основні концептуальні принципи оцінки духовного спадку Т.Шевченка. Ці принципи будуть проявлятись і в наступних його науково-біографічних есе про Кобзаря таких, як "Тарас Шевченко", "Переднє слово", "Тополя" Т.Шевченка”.

Есе "Тарас Шевченко" друкувалося у різні часи укр-кою, польською та німецькою мовами. У відповідності до вимог науково-біографічного жанру у ньому забезпечена документальна основа при висвітленні життєвого шляху поета, часу виходу його творів та їх місця в набутках українського письменства. Так, відповідає історичній істині твердження І.Франка про те, що поява книжки "Кобзар" становила" епоху в історії духовного розвою цілого народу українського...епоху і в житті самого Шевченка".

Поєднуючи в своїй особі ерудита і аналітика, сумлінного дослідника та емоційного художника, І.Франко здійснив в есе "Тарас Шевченко" виважені й влучні узагальнення про суспільне та літературне подвижництво свого великого попередника. За словами Франка поезія Шевченка - це поезія бажання. Свободне життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу, - це ідеал Шевченка, котрому він був вірним ціле життя.

Якщо значна частина радянських шевченкознавців упроваджувала атеїзм Кобзарю, то раніше І.Франко, навпаки, пов’язував витоки морально-етичних засад його творів з біблійними мотивами.

У шевченкіані І.Франка окреме місце займає есе “Шевченко героєм польської революційної легенди" (1886). Цей невеликий твір мав кілька публікацій українською і російською мовами. Згодом він побачив світ окремим виданням, що свідчить про особливу зацікавленість автора в його поширені серед читачів. На відміну від уже згаданих нами есе, цей витвір І.Франка, зберігаючи основні прикмети науково-біографічного жанру, набув деяких ознак художнього життєпису. Зокрема, за допомогою художнього домислу у розповіді про Шевченка вкраплюється легенда про популярність його в народі, серед польських революціонерів.Її казковий герой виразив народну мрію про соціальну і національну незалежність рідної землі, про "свободне і щасливе життя поляків".

Такий перегук мотивів легенди настільки схвилював І.Франка, що він дозволив собі розлого передати її зміст в своєму есе. У такий спосіб, нам здається, Каменяр прагнув підкреслити глибокий внутрішній зв’язок між українським пророкам і польськими патріотами, наголосити на на­родному характері подвижництва синів двох країн. Подібне Франкове прогнозування актуальне і для наших днів, коли незалежні Украйна й Польща зміцнюють взаємозв’язок в ім’я добробуту своїх народів.

І.Франко несхибно захищав і помножував традиції великого попередника. Його працям про Шевченка властиві глибина думки, наукова обґрунтованість, тонкість спостережень, багата аспектність в аналізі й синтезії.

Але у спадку І.Франка чільне місце займає і поетична шевченкіана. В основному вона складається з таких віршів, як "Шевченко і поклонники", "Могила Тарасова", "В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка", "В двадцять п’яті роковини смерті Тараса Григоровича Шевченка". Це поетичні роздуми Каменяра про незабутнього Кобзаря.

Звичайно, із зрозумілих причин у шевченкіані І.Франка інколи трапляються зміщення фактів, суб’єктивні оцінки окремих творів про минувшину тощо. Проте в цілому його роздуми про Кобзаря належать до класики. Нами тільки штрихами окреслені окремі їх грані. Але цим прагнули привернути увагу на всебічне узагальнення на цю тему спадку І.Франка.

З’ясуйте питання: Внесок Д.Павличка у розвиток сонетної форми.

Сонети Д.Павличка заслуговують на окрему розмову. Форма сонета особливо відповідає характерові обдарування поета і його сонети стали вагомим набутком української радянської літератури. Д.Павличко виступив із своїми сонетами в той час, коли цю поетичну форму вважали застарілою, нездатною виразити характер доби. Д.Павличко був переконаний, що сонетна форма здатна відображати сучасність і національний ґрунт. Він урізноманітнив канонічну форму вірша. Сонет у нього може бути або одою,інвективою,або сповіддю,пейзажем,або стислим філософським трактатом.

Сонетний доробок Д.Павличка найдоцільніше розглядати в послідовності циклів: «Львівські сонети», «Білі сонети», «Київські сонети», «Сонети подільської осені».

Цикл «Львівські сонети» уже доволі доконливо демонструє відповідність сонетної архітектоніки способові художнього мислення поета, а також поступову кристалізацію Павличкового типу сонета. Поняття, що означають полярні категорії, постають своєрідними парами: «тюрма-воля» («Ленін»), «правда-брехня» («Біда навчить, кому подати руку»), «провалля-верховина»(«Мовчи на тій дорозі, над якою…»).

Основний принцип побудови цих сонетів – зіткнення протилежних засад, де борються між собою два принципи розгортання сюжету – логічно-понятійний і образно-метафоричний.

У циклі «Білі сонети» Д.Павличко прагнув оновлення самої форми цього жанру. Видозміни форми, спричинені новими принципами образо творення, покликані загострити конфліктність сонета, підкреслити його драматичне начало. Відсутність римування Д.Павличко прагнув компенсувати насиченою метафоричністю,яка випливає з самої природи білого вірша. Майже всі твори цього циклу мають заголовки з одного слова – «Крила», «Кохання», «Лоша», «Вірність», «Диво».

Цикли «Київські сонети» і «Сонети подільської осені» проймають відчуття історизму поетичного мислення, мотиви зв’язку часів, перевірки ідей, що формувалися в попередні епохи, умовами сучасності і навпаки.

Д.Павличко виявив себе у сонетотворенні справжнім новатором, але в межах дотримання внутрішньої структури цього жанру. Він зберіг серцевину сонета – драматизм, конфліктність, протистояння думок, почуттів.

Сонети Д.Павличка – своєрідна й вагома сторінка в сучасній українській поезії. Творчо засвідчено придатність цієї поетичної форми для нашого сьогодення. Доробок митця в жанрі сонета – це плідне засвоєння сучасною поезією багатовікових традицій світової культури, її художня трансформація – переосмислення тем і мотивів, образів і форм.

 

З”ясуйте питання „Розвиток жанру балади у поетичній практиці І.Драча”

Балада -жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соц-побутового характеру з драматичним сюжетом. У ХХ ст. Б набула соц-побутового взмістовлення, але не втратила своєї драматичної напруги, засвідченої доробком І.Драча, якийф небезпідставно назвав одну зі своїх збірок „Балади буднів”, постійно підкреслюючи свідоме заземлення традиційно баадного пафосу ІД реформував жанрові можливості балади: він оминає традиційні легендарно-історичні, героїчні її атрибути, але залишає ліро-епічну структуру та напружений сюжет. У своїх баладах ІД сміливо відштовхувався від побутових буденних реалій життя і на цій основі піднімався до незвичайних, універсальних вимірів. Характерною ознакою було те, що у баладах лір суб”єет уміє миттєво осягнути світ, побачити в ньому щось дивне, неповторне.. Уже в першу збірку „Соняшник” ІД помістив „Баладу про Соняшник”. У ній поет утверджував віталістичне світосприйняття, що пов”язаний з відчуттям неперевершеності руху і відкриттям краси у повсякденномі житті. Початок-незвичний: соняшник, невід”ємна рослина в Укр., зазнає на очах у читача метаморфоз(прийом перетворення). Отже, це не соняшник, а хлопець, що символізує поета. „Оранжеве сонце” – це дядько, який уособлює поезію загалом. Алегоричність образів соняшника і сонця надзвичайно прозорі і зрозумілі читачеві. Тут йдеться про поета і поезію, які нерозривно пов”язані з реальним життям. Відкриття краси, духовності, що набувають космічного виміру, неможливі без земного реального буття. Інші балади ІД: „Балада про випрані штани”, „Б про дядька Гордія”, „Б про відро”, „Б золотої цибулі”, „Б про вузлики” тощо.

Зробіть порівняльну характеристику образів Оксани (Г.Квітка-Основяненко «Сердешна Оксана»), Катерини(Т.Шевченко «Катерина»), Василини (І.Нечуй-Лвицький «Бурлачка»).

Тема жіночої долі хвилювала багатьох письменників і поетів в різні часи. Кожен з них по-різному трактував цю проблему, та суть залишається тією самою – зведення паном дівчини-селянки. У творі ГКвітка-Основ’яненко «Сердешна Оксана»Частину вини за життєву драму покритки Оксани він перекладає на саму героїню.Одиначка в багатої матері, Оксана була найкраща дівчина в селі. Вродлива, весела, моторна, вона верховодила над дівчатами, звеселяла всіх односельців. Вирісши в достатках, дівчина не була привчена до роботи, тому мріяла вийти заміж за купця, панича або поповича. Автор частково засуджує вчинки Оксани, яка, мовляв, порушуючи узаконені норми станового поділу, прагнула перейти в інший, вищий стан, що й сприяло зближенню її з паном офіцером. Однак, акцентуючи на соціальній природі розбещеності капітана, на його суто панському ставленні до «мужички» Оксани, письменник трактує основну колізію як безкарне насильство й знущання типового представника гнобительського класу,—з його розбещеною мораллю та панськими правами й можливостями,— над безправною, беззахисною селянкою. Важливе значення для надання повісті саме такого, соціального, ідейного спрямування має епізод, коли капітан з позицій свого офіцерського становища наказує сільській владі — голові «розквартирувати» його на постій в Оксанину хату. Описуючи позбавлення багатіями і владою Оксанииої матері Векли її землі й господарства, письменник одним з перших порушує питання про тогочасну правову нерівність жінки.

Майстерне відтворення соціальної психології героїв, аналітичне зображення суперечливої динаміки внутрішнього світу Оксани, розвитку її індивідуального характеру, прагнення письменника до критико-аналітичного розкриття сенсу реальних суспільних закономірностей — усе це свідчить про появу в художньому методі Квітки-Основ'яненка зародкових ознак критичного реалізму.

Тему зведення молодої селянки Т.Шевченко трактує не в моральному плані, як його попередник Квітка-Основ’яненко “Сердешна Оксана”. Поет переносить на соціальний грунт. Звабник Шевченкової Катерини – передусім панич, представник того світу, який владарює. Він сильний бо йому все дозволено. Катерина його щиро полюбила, а він її підступно зрадив. Вона довірила йому свої дівочі почуття, а він над нею насміявся. Вона горнулася до нього, мов квітка до сонця, а він від неї відцурався. Вона народила йому сина, а він його зрікся. Отож, зійшлися дві моралі – простонародна і панська. Зустрілися любов і лукавство, вірність і зрада, щирість і підступність, правда і кривда, добро і зло. Торжествує лицемірство, панська мораль, бо вона в суспільстві всесильна. Ця жорстокість призвадить Катерину до самогубства. Поета передусім хвилює трагічна доля Катерини. Він гаряче співчуває їй, мучиться її муками, боліє її болями. Свою героїню поет ставить у центр художнього зображення, а офіцера-спокусника в образну систему твору вводить лише епізодично.Поет не раз назве Катерину своєю. Вона – не тільки витвірйого поетичної музи, а й рідна йому душа.

«Бурлачка» присвячена темі зображення становища селянських мас після кріпацтва. Перед читачем постають типові картини експлуатації народу за часів голодної волі.Героїня повісті — скривджена, збезчещена паничем-бурлачка Василина. Приречена на моральну загибель, знівечена й утоптана в соціальне багно, вона знаходить у собі силу і людську гідність піднятися і почати життя наново.

На відміну від Катерини вона не чинить самогубство, а продовжує жити і знаходить справжнє кохання в образі робітника Михалчевського.

Як бачимо три різні образи дівчат-покриток, кожна з яких символізує певний тип людини. Коли Оксана, не витерпівши наруги все ж тікає з дитиною до матері, яка ціле життя її опікувала, то Василина боїться повертатися в село і самотужки підводиться з соціального дна. Під образом Катерини ми бачимо слабку людину, котра не знаходить в собі сили жити далі і накладає на себе руки.

Зробіть цілісний літературознавчий аналіз «Пісні про рушник» А.Малишка.

Поезiя А. Малишка завжди була i, сподiваюсь, буде дуже популярною в народi, бо простота i прозорiсть ïï форми, тематика, мова близькi як сучасникам поета, так i нам, його нащадкам. Це, мабуть, тому, що у своïх творах митець порушував морально-етичнi та загальнолюдськi проблеми сучасностi. Гiмном материнства називають величну поезiю А. Малишка "Пiсня про руш_ник". Ця поезiя-це сповiдь-спогад лiричного героя, пройнята материнським теплом i синівською вдячнiстю.

У поезiï матiр дарує синовi рушник, вишиваний як символ життєвоï дороги,на якому "росяниста дорiжка, i зеленi луги, й солов'ïнi гаï". Цей рушник пов'язаний iз життєвою долею лiричного героя i з образом найближчоï і найсвятiшоï для кожноï людини образом матерi.

Рiдна мати моя, ти ночей не доспала

I водила мене у поля край села,

I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,

I рушник вишиваний на щастя дала...

У творi образ матерi- це символ чистоти i любовi, це образ матерi-берегинi, яка дала нам життя, мудро формувала нашi почуття, творила людину. Лiричний герой поезiï з великою теплотою згадує рiдну матiр, ïï безсоннi ночi над колискою сина, ïï намагання прилучити дитину до всього прекрасного, людяного, ïï сокровенне бажання бачити дитину щасливою. У його матерi "незрадлива ласкава усмiшка", бо вона умiє прощати i наставляти, жалiти. У матерi "засмученi очi", бо вона вiдриває вiд свого серця дитину й посилає ïï у великий свiт, "в дорогу далеку". А на цiй дорозi будуть i радiсть, i смуток, i печаль:

I на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю:

I дитинство, й розлука, i вiрна любов...

Мелодійності та особливого пісенного ліризму надає поезії засіб градації, анафора «І», якою розпочинаються рядки. Вірш написаний двоскладовим хореєм з пірихієм, чоловіча рима чергується з жіночою, що надає поезії водночас і ліризму,і твердості.

А. Малишко змушує кожного згадати своє дитинство, прощання з батькiвською хатою, материнську тривогу за долю своєï дитини.

Форма вiрша з ïï рефренами i повторами, наближає його до пiснi. А символiчний образ рушника розповiдає читачевi про все: сонячне дитинство, розлуку з рiдним краєм, нове життя, вiрну любов.

Тема матерi наскрiзна у поезiï А. Малишка. Усе найдорожче, найрiднiше, найсвятiше у нього пов'язане з образом матерi, яка навчила його добра, краси, любовi до людей.

"Пiсня про рушник" це данина подяки й любовi народного поета священнiй пам'ятi Матерi.

Зясуйте поняття роману-хроніки.Доведіть, що твір П.Куліша за жанром - роман-хроніка.

Сюжет "Чорної ради" П.Куліша взято з історії. Він грунтується на подіях так званої Руїни, коли Україну роздирали різні соціальні пристрасті й політичні орієнтації, що й призвели до "чорної ради" 1663 року.

куліш визначає жанрову специфіку роману як хроніку, вказуючи тим самим на його спорідненість з літописами. Хроніка як літератрний твір передбачає послідовно викладену історію якоїсь суспільної чи родинної події за тривалий проміжок часу.

Використовуючи частково фольклорний матеріал, Куліш у "Чорній раді" сперся насамперед на архівні документи й літописи, прагнучи до максимальної точності у викладі історичних фактів, описах народних звичаїв і побуту.

Твір побудовано на зображенні перепитій повязаних з відомою історичною подією - "Чорною радою", що відбулася в Ніжині 1663 року. Відомості про них Куліш почерпнув з літписів Самовидця й Грабянки.

"Чорна рада" - не лише історичний, а й соціальний роман. У ньому яскраво зображено ті соціальні зрушення, які зробила Хмельниччина. Але якщо на соціальних змінах автор не акцентує уваги, то на соціальних суперечностях робить чіткий наголос.

У романі правдиво зображено онтнгонізм між селянами і поміщиками, між міщанами і шляхто, міщанами і козаками, низовим козацтвом і козацькою старшиною. І саме ці суперечності і призвели до "чорної ради". таке ж трактування подає і літопис Самовидця.

Отже, з вище написаного можна зробити висновок, що "Чорна рада" П. Куліша являється романом-хронікою.

Історіософські візії в ліриці Є.Маланюка60

Його творчість поділяється на два періоди: перший охоплює 1925 — 1943 рр., коли виходять уже названі збірки: «Стилет і стилос», «Гербарій», а також «Земля і залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Вибрані поезії» (1943); другий — 1944 — 1968 рр.: побачили світ збірки «Влада» (1951), «П’ята симфонія» (1954), «Поезії в одному томі» (1954) (новим був тільки розділ «Проща»), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964), «Перстень і Посох» (1972), остання вийшла після смерті поета, що настала 16 лютого 1968 р. Похований на нью-джерському цвинтарі Баунд Брук, котрий американські українці називають «нашим Пантеоном». Надгробок на могилі зведено за проектом сина Богдана Маланюка, який проживає в Празі.

Концепції. Ключ до розуміння ідейно-естетичних шукань і картини художнього світу Маланюка криється в його оригінальній концепції культури. Поет мав свої погляди стосовно формування української нації. В есе «Нариси з історії нашої культури» (1954) висвітлив своє розуміння культури українського народу, наповнивши його глобальними вимірами. Ще від YІІ ст. до н.е. землі теперішньої південної України були північною частиною античної Еллади, від якої походять римська й західноєвропейські цивілізації. Сусідні народи України не зазнали цього впливу. Водночас грецька культура мала на нас і позитивний, і негативний вплив. Позитивною успадкованою традицією є прагнення українців до краси, що проявляється в народній творчості, піснях, одязі (знамениті наші вишивки), писанках, танцях тощо, у глибоких почуттях моральності, духовності, що простежується у родинно-побутових традиціях, у пошані до людської особистості. Адже в тих культурах, де в центрі стоїть володар-автократ, особа нівелюється: педлеглі - це безлика маса. Негативний ефект Еллади на автохтонних жителів України полягає в тому, що надмірне захоплення красою породило «лагідну душевну мирність», альтруїзм, не сформувало «момент боротьби і мілітарної готовності», щоб захистити себе й свої землі. Отже, Еллада не внесла державотворчого чинника у тогочасні українські структури. Це й дало право Маланюкові-поетові називати Україну, вслід за німецьким істориком Й.Г.Гердером, «Новою Елладою», «Степовою Елладою»: «Незборима соняшна заглада — Віки, віки — одна блакитна мить! Куди ж поділа, Степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?» («Варязька балада»).

На погляд Маланюка, у психіці українців помітні сліди залишили готи, візантійці, а потім варяги, які зміцнювали у нас мілітарні, бойові елементи, «прищепили почуття меча і держави». Третій розділ у збірці «Земля і залізо» називається «Варяги», в якому поет знову висвітлює свою теорію про вплив варягів на український народ. На відміну від історика М.Грушевського, Маланюк дотримувався так званої «норманської теорії», не вважаючи її принизливою для України. Адже варяги заклали підвалини Британській імперії, залишили своє ім’я у Франції (Нормандія), заснували державу Сицілія, дійшли Дніпром до Чорного моря. Як сказано у літописах, це — «путь із варяг у греки». Таким чином, внаслідок поєднання лагідної еллінської культури і войовничості варягів й виникла Київська Русь. Знову-таки варяги як народ-завойовник не спромігся закласти в основу функціонування держави конституційно-правового чинника. У роздробленні й міжусобних війнах князів Маланюк бачив причину занепаду Київської Русі як держави, а не від монголо-татарської навали.

 

Ідейно-художній зміст повісті „Залісся” О.Маковея

Осип Маковей- талановитий поет, самобутній прозаїк, автор багатьох соц-побутових та істор.оповідань, новел, повістей, переважно гумористичних та сатиричних, проникливий критик, досвідчений вчений-філолог – історик літ-ри, мовознавець, фольклорист, вдумливий вчитель-педагог.

На широку дорогу літ.творчості ОМ виходить в середині 90-х рр, стаючи провідним співробітником „Зорі”, редагуючи „Буковину”, а особливо працюючи разом з І.Франком та В.Гнатюком у „Літературно-науковому віснику”. Як прозаїк ОМ пройшов еволюцію, що відбивала загальні тенденції розвитку укр.прози. Якщо в ранніх оповіданнях він виступає прихильником соц-побутової прози, тяжіє до розлогості оповіді(„весняні бурі”, „Оферма”та ін), то в пізніших творах він все більше вдається до стислого, лаконічного жанру соц-психологічної новели. Водночас із нарисами, новелами, оповіданнями ОМ пробував свої сили і в жанрі повісті, прагнучи охопити своїм зором важливі події істричного минулого („Ярошенко”) і сучасну йому дійсність („Залісся”). У соц-побутовій повісті „Залісся” автор реалістично показав сільське життянаддністрянських околиць з темнотою, забобонністю, щоденними клопотами, проблисками роздуму над своїм тяжким становищем. Крім цієї лінії, в повісті розвивається ще й інша – життя попівської родини Левицьких, з яких повніше окреслено образ поповича Славка з його тихою симпатією до поміщицьк дочки мані. У творі подано добре виписані сцени з народного життя, переконливо змальовані образи сільських трударів. „З” і сьогодні зберігає пізнавальне і певне худ.значення, як спроба письменника дати крізь призму аналізу одного села широку панораму тогочасної дійсності, не підфарбовуючи її, з разючими контрастами між різними соц прошарками.

Імпресіоністична українська проза 20-х рр. ХХ ст.(ранній А.Головко, Г.Косинка.)

З-поміж новелістів 20-х років Григорій Косинка був найглибше закорінений у національну мистецьку традицію. Саме його можна, певне, вважати найпильнішим учнем Стефаника й Коцюбинського і водночас одним із найбільш самобутніх представників лірико-імпресіоністичної стильової течії в тогочасній прозі. (В "Автобіографії" письменник називав своїми вчителями Винниченка, Стефаника, Васильченка й Гамсуна). Причому, Косинчин імпресіоністичний стиль вибудовується на основі перш за все зорових, пластичних образів, вражень.

У ранній творчості Косинки утвердився своєрідний жанровий різновид лаконічної, ескізної новели, в основі якої якась одна драматична подія, одне — цілісне й сильне — враження, потрясіння. (Симптоматичною тут може бути назва новели "Мент".) Пізніше помітне виразне тяжіння письменника до Розлогіших прозових форм. Імпресіоністична ескізність, прагнення якнайточніше передати безпосереднє враження постулюється (чи принаймні доповнюється) розлогішими психологічними характеристиками. Зростає і роль сюжету. А відтак, закономірно, зміцнення одного рівня структури твору веде до послаблення ролі інших. Ощаднішими стають метафоти епітети, рідше використовуються інверсії, менше уваги віддається ритмічній організації твору. Зріла проза Косинки — строгіша, стриманіша, психологічно місткіша.

Лише упередженістю недалекоглядної критики можна пояснити, що Косинчина творчість часто трактувалася як надто традиційна. Хоча в своїх художніх шуканнях письменник ішов власним шляхом, при пильнішому аналізі знаходимо у нього близькість з поетикою А.. Головка, М. Хвильового, Ю. Яновського. "При всій відмінності, — писав Ю.лавріненко, — у нього є справді чимало спільних із "Синіми етюдами" рис: орнаменталізм, контрастне поєднання тонкого ліризму із "брутальною метафорою", сміливий анатомічний розтин крізь нутрощі психіки людини революції"... Справді, психіку селянина-повстанця Косинка аналізує без страху перед будь-якими естетичними чи політичними табу.

Косинка рідко звертався до розповіді від першої особи. У ранніх пробах пера ("На буряки", "Мент") форма оповіді від першої особи служила майже виключно фіксації зовнішніх вражень. У "згадці з дитячих літ" "На буряки" (перший друкований твір Косинки) точка зору оповідача ще проведена непослідовно, окремі уривки, описи не можуть сприйматися як побачені дитячими очима. На чергуванні спостережених епізодів — яскравих зорових вражень від літнього пейзажу і сірих деталей "канцелярського болота" — побудована новела "Мент". Тут автор уже пильніше дбає про дотримання єдиної точки зору. У монолозі героя — "крикові молодості, що тоне в болоті життя", — лише калейдоскопічно змінюються кадри буденної навколишньої обстановки. Скрупульозно нанизуються нудні подробиці: "Стіни підведені сірою фарбою, що од часу зробилась чорно-зелена, папки з паперами, щоти; біло-синя, трохи поколупана стеля нагадує про білі квітки...". Миттєва згадка про весняні проліски, і знов "сизо-синій димок легенько стелеться по паперах", "на столі розгардіяш, в очах бігають од переутоми жовто-сині вогники, а розлита гуміарабіка нервує і викликає іронічну посмішку". Із зіткнення двох кольорів — яскраво-сонячного й втомливо-сірого, двох настроїв — безпросвітної нудьги й поривної мрії — виникає зафіксований новелістом "мент" наростаючого протесту, прагнення боротьби за життя. Фінал новели насторожено-іронічний, сповнений сумнівів у спроможності перебороти засмоктуючу інерцію щодення. Кінець робочого дня — "це був мент, коли безнадійні рушали в простори синього неба". Ілюзорність такого визволення не може розвіяти гнітюче-сірого колориту твору.

" Автобiографiчне й iсторичне в раннiй прозi А.Головка" мова йде про походження А.Головка, iсторичнi й лiтературнi обставини, в яких формувався вiн як художник слова, що багато в чому визначило стиль його раннiх творiв. Це, насамперед, автобiографiчнiсть, що виразно вiдчутна в раннiх оповiданнях i повiстях ("Зеленi серцем", "Пилипко", "Червона хустина") i по-рiзному забарвлює сприймання свiту, реакцiю на подiї, персонажiв, проявляється в проблемi автор - герой ("Можу", "Червоний роман"), в авторськiй мовi та дiалогах ("Пасинки степу"), в образах дiтей.

Слiд вiдмiтити, що автобiографiчнiсть творiв А.Головка - то дуже складна й неоднозначна рiч. Iнодi вона трактується як злиття автобiографiчного елементу з бiографiями незаможникiв (В.Пiвтораднi). Твердження це, звичайно, вимагав певного застереження.

По-своєму проблема ускладнювалась в твореннi письменником хрестоматiйних творiв про дiтей, де схрещувалось традицiйне, спрощено нове - i справдi нове для української лiтератури (реалiзм-iмпресiонiзм).

У другому роздiлi "Повiстi "Можу" та "Червоний роман". Образ автора й образ героя" мова йде про початок творчого шляху А.Головка, де iндивiдуальне й загальне конкретизувалися в художнiх образах повiстей, вiдбилися в самiй художньостильовiй тканинi.

Саме тут схрещувалися позицiї, тенденцiї, зближення й розходження, успiхи й невдачi, схвалення й заперечення творцiв лiтератури. Сьогоднi вже досить грунтовно дослiджено розмаїтiсть художньо-стильових розгалужень тих рокiв, але в тогочаснiй дiйсностi позицiї, життєвi й художнi, поставали нерiдко полярно: революцiйне-реакцiйне, громадське-особисте, колективiзм-iндивiдуалiзм, просвiтянство-авангардизм, традицiйнiсть-експериментаторство, реалiзм-романтизм. Це впливало i на характер лiтературного розвитку, дiяльнiсть лiтературних органiзацiй, дискусiй тих лiт.

А на iндивiдуальному творчому рiвнi виявлялося ще складнiше, бо зачiпало примхливу сферу людської психологiї, пропонувало новi вимiри в давнiй проблемi героя часу.

Як прозаїк, А.Головко пiсля публiкацiй окремих уривкiв та новел-мiнiатюр починається повiстю "Можу" (1922). В центрi уваги тут - безнадiйно хворий учасник громадянської вiйни Гордiй, що пiсля госпiталю повертається додому в рiдне село. Навколо весна, а жити залишилось в кращому випадку до осенi: в своїх грудях носить невилiковну хворобу - сухоти. Герой про це знає, свою приреченiсть вiн усвiдомлює повнiстю. Ситуацiя, таким чином, з найгострiших i в нiй письменник береться простежити внутрiшнi переживання, складну психологiю людини.

Зародок мотиву помiчаємо в "Сулемi землi!" (1922): спадково нездоровий батько отруює хвору дитину, "щоб не засмiчувати людськiсть". Критика загалом засудила "Можу" - як "копирсання в хворiй психiцi", як утвердження права на самогубство i т.д. I схвалила - як заперечення "фiлософiї зради" В.Винниченка (О.Килимник), мотивiв "Остапа Шаптали" В.Пiдмогильного (В.Пiвтораднi). Все це так. Але - лише певною мiрою, не береться до уваги ще дещо досить iстотне.

Органiзацiйно належачи до "Плугу", А.Головко безпосередньо участi в суперечках, дискусiях не брав. Свою позицiю, своє художнє бачення життя втiлював у творах, полемiзував, заперечував (чи, навпаки, єднався з життєво- настроєво- iдеологiчним мистецьким рiчищем) художнiми картинами, характерами. При тому в цих характерах значною мiрою був сам.

Конфлікти і характери драматичних творів 60-90 рр. ХХ ст.. (М.Руденко, О. Левада, Ю Щербак, Л. Холодець, О. Коломієць).

У 60-80-х роках внаслідок "потепління" суспільної атмосфери в українській драматургії відроджується жанр психологічної драми, в якій ставляться і розв'язуються вагомі моральні й етичні проблеми часу. До цього періоду належать твори О.Коломійця, М.Зарудного, О. Левади, М. Рудного, Ю.Щербака.

Починаючи з середини 60-х, драматургія поступово звільняється від ілюстративності й описовості, засилля "виробничих" конфліктів. Дедалі виразніше вимальовується тенденція до відображення наболілих морально-етичних проблем, до мотивування людського характеру, драматичних ситуацій, драматичного конфлікту в цілому. Сильнішим стає потяг до дослідження психології людини, її духовних шукань. Морально-етична проблематика знаходить своє природне вираження у психологічній драмі.

У п'єсі "Дикий Ангел" О. Коломійця" - порушуються проблеми виховання в сім'ї, стосунки батьків і дітей, етику цих стосунків, значення традицій, таких вагомих для українського національного життя. Центральний образ - людина, яка у ситуаціях всілякого крутійства і пристосуванства сповідує високі гуманістичні принципи: в сім'ї, роботі, ставленні до інших людей, до життя.

Драма "Обочина" М.Зарудного" також порушує проблеми сім'ї, але вже не батьків і дітей, а молодого подружжя. Тут йдеться про кохання і зраду, моральні випробування, які героїня не здатна була витримати. Драма стосується не лише почуттів людей, але має й виразні виходи у суспільну сферу, яка зумовила й етику поведінки, і мораль персонажів.

Складні людинознавчі проблеми художньо інтерпретує й Ю.Щербак, створивши своєрідний жанр інтелектуальної психологічної драми ("Відкриття", 1975; "Розслідування", 1978; "Наближення", 1983). Дія цих драматичних творів переноситься в світ науки, складних наукових і виробничих відносин, які дозволяють розв'язати ряд морально-етичних проблем часу. В основі конфлікту драми "Відкриття" лежить породжене хрущовською добою надумане протистояння науки прикладної, яка має видимий всім практичний сенс, і науки фундаментальної, яка дасть певні конкретні результати у віддаленому майбутньому або не дасть зовсім. Конфлікт у драмі "Наближення" розгорнуто на протистоянні людини-творця і чиновника-пристосуванця, кар'єриста від науки.

Літературний процес цього періоду позначений ідейною переорієнтацією української драматургії і в зображенні подій історичного минулого, драматурги 70-80-х уже відмовляються від багатьох міфів, створених радянською пропагандистською машиною.

Вдалу спробу деміфологізувати недавню історію - події другої світової війни - здійснив М.Зарудний у драмі "Тил" (1977). Події п'єси розгортаються в тилу ворога, де опинилася жменька українських селян - людей різного віку, різної вдачі, випадково зведених долею разом: сподівались евакуюватись, тікали з села, відстали від поїзда. Розгубленість, сум'яття - аж до розпачу, паніка, невідомість і страх пробуджують далеко не кращі почуття, людські якості. М.Зарудний досить переконливо передав загальну картину деморалізації, проявів обивательського, боягузливого, егоїстичного "Я".

Проблеми, пов'язані з другою світовою війною, зокрема проблему пам'яті про неї, яка нівелюється у байдужість, коли героїчні вчинки, мужність, відданість своїй Батьківщині і, власне, трагічна смерть людини можуть забутися або й постати спотвореними, порушує Лариса Хоролець у драмі "В океані безвісті" (1983). У похмурих реаліях всенародного лиха, жорстокої - на винищення - окупації, розгортається внутрішня трагедія кожної дійової особи п'єси: як жити і діяти? Як зберегти самоповагу, людську гідність? Взагалі - бути чи не бути? І кожен вирішує це питання по-своєму, відповідно до свого громадянського почуття, вихованості, світогляду, своєї людської моралі

Нелегке завдання осмислити давнє минуле, епоху Тараса Шевченка і Лесі Українки, здійснив Юрій Щербак у п'єсах "Сподіватись" (1976) і "Стіна" (1983). Драма "Сподіватись" розкриває перед нами Лесю Українку, як люблячу й кохану жінку, дочку, сестру, приятельку, драма Ю.Щербака спростовує міф про сталеву революціонерку, підкреслюючи людську багатогранність постаті поетеси. У п'єсі Ю. Щербака - "Стіна", митець звертається до життя й творчості Т.Шевченка.

Поширеними формами стали лірична драма і комедія. Ліричну драму найповніше представляли у другій половині ХХ століття О.Коломієць ("Спасибі тобі, моє кохання" "Чебрець пахне сонцем","Перший гріх" та ін.), М.Зарудний ("Веселка","Фортуна", "Пора жовтого листя", "Пробачте, ми без гриму"та ін.).

П'єсам такого плану притаманна емоційна напруженість колізій, лірична забарвленість почуттів персонажів, поетичність мови, підвищена значущість монологу в загальній структурі твору. У п'єсах дещо відсторонена драматична лінія: зникає не тільки інтрига, а й конфлікт, зумовлений різноспрямованою волею дійових осіб, різнорідністю характерів й інтересів.

Ліричне начало в цілому збагатило драматургічну форму: посилило емоційну напруженість драматичних колізій, ліричну забарвленість характерів персонажів, поетичність стилю, монологів і діалогів.

Українська драматургія 70-80-х рр. ХХ ст. поступово перейшла до розкриття наболілих морально-етичних проблем, драматичних ситуацій. Все це засвідчує проблемно-естетичне оновлення і збагачення української драматургії.

До появи "Народних оповідань" в українській літературі існували досить значні традиції у висвітленні селянської теми

Лінгвостилістичні прийоми творення характеру:

1. Прийом контрасту дозволяє рельєфно показати, наскільки персонажі різняться своїми поглядами.

2. Художня деталь виконує продуктивну роль, в оригінальній формі розкриває біографію персонажів, вносить нові смислові нюанси в характеристику героїв, створює ефект раптовості.

3. Повтор тематичних фрагментів є засобом семантичного зв'язку між компонентами сюжету.

4. Непрямі висловлювання у прихованій формі повідомляють про глибокі симпатії персонажів і готують адресата до розгортання кульмінації та розв'язки сюжету. Гіперболічні конструкції розкривають схильність персонажа до перебільшень, що виявляється в особливому сприйнятті явищ, суджень, їх критичній оцінці.

5. Стилістична функція топонімів полягає в розкритті життєвої позиції персонажів, зумовленої віковим фактором і досвідом.

6. Контекстуальні синоніми спричиняють смислову плутанину.

7. Мовні помилки створюють негативну і комічну характеристику, є засобом типізації художнього образу.

8. Смислова двозначність ґрунтується на майстерній варіації мовленнєвими стимулами, закладених у репліках персонажів.

9. Емоційно незабарвлена лексика дозволяє приховати справжній мовленнєвий стимул репліки одного з персонажів.

10. Приєднувальні конструкції, що розглядаються стилістами як особлива риса літературного напряму Західної Європи періоду між двома світовими війнами (Є.А.Реферовська), передають додаткову інформацію, різні нюанси значення, слугують засобом емоційної оцінки персонажами явищ.

11. Комічні моменти розкривають життєрадісну вдачу, гумор, оптимізм героїв.

12. Національно-культурний компонент, представлений у деталях побуту і поведінки персонажів, допомагає краще зрозуміти сюжет твору, є яскравим засобом індивідуалізації й типізації мовлення героїв.

Кожна комунікативна ситуація створює умови, в яких розкриваються індивідуальні риси характеру персонажів. При порівнянні комунікативних ситуацій простежується динаміка розвитку того чи іншого характеру.

Діалог розвиває дію, інформує про зовнішні обставини, мотиви і причини тієї чи іншої поведінки дійових осіб і тим самим характеризує героїв

Персонажі п'єси від початку до кінця сюжету долають перешкоди, що позначається на манері їхнього мовлення. Виразність художнього діалогу в п'єсі, його емоційну насиченість створюють лексико-семантичні одиниці всіх рівнів: від фонетичного до синтаксичного. На розвиток художнього діалогу, функціонування лінгвостилістичних засобів впливає знання автором особливостей спонтанного діалогу, його вміння втілити ці особливості у своєму творі. Аналіз мовлення персонажів свідчить, що рушійною силою діалогу є багатство мовленнєвих стимулів, закладених в репліках дійових осіб. Та чи інша реакція героїв твору на ці стимули і впливає на розвиток діалогу, зумовлює використання відповідних лінгвостилістичних засобів, створює комічні ситуації. Поведінка і мовлення персонажів безпосередньо залежать від комунікативної ситуації, в якій вони знаходяться і яка по-різному їх характеризує.

Лінгвостилістичний аналіз діалогів персонажів підтверджує положення про те, що розвиток діалогу і вибір лінгвостилістичних засобів залежить від віку, симпатій чи антипатій співрозмовників, їхнього ставлення до предмета розмови, апперцепіюючої маси індивіда. Вважаємо, що художній образ потрібно вивчати тільки в системі, яка є співвідношенням різних якостей і властивостей персонажів, котрі своїми діями розвивають драматичний сюжет.

Художній образ персонажа у драматургічному тексті розкривається через його характеристику іншими персонажами, власні висловлювання, самохарактеристику, вчинки.

Через змалювання того чи іншого пейзажу, інтер’єру тощо.

Психологізм змалювання колізій твору.

Назва роману символічна. Головна героїня Христя пов’язана з усіма персонажами, а ті в свою чергу – один з одним і зі своїм минулим. Перед читачем постає справжня вітрина соціальних, політичних, моральних повій. Це ті можновладці, “боги” як села, так і міста, починаючи із сільського багатія Грицька Супруна і закінчуючи земськими правителями Колісником та генералом Лошаковим, кожен з яких свого часу продався і продовжує продаватися за гроші, за маєтки, за кар’єру, за владу. Христя ж, продаючи своє тіло, залишається з чистою, незайманою душею, а в тих “таточків”, що її купують, душі вже давно немає.

Зображуючи життя українського пореформеного села, Панас Мирний не ідеалізує його, а за допомогою реалістичного письма виявляє всі його слабкі і непривабливі риси як із соціального, так і психологічного боку – жадобу, людську злобу, заздрощі, наклепництво. Батьки Христі зазнали на собі страшного кріпацького “лиха”, коли доводилось служити і “по своїх”, і “по жидах”, і “по купцях”, але й довгоочікувана воля мало що змінила в їхньому житті. Для того, щоб якось вижити, вони вимушені були спродувати все до останньої зернини. Під час однієї з таких поїздок на міський ярмарок в холодну, люту зиму гине батько Христі. Найстрашнішим для родини було залишитись без чоловіка, батька-годувальника, захистника. Важкі випробування чекають на Христю та її матір після смерті Пилипа Притики, тим більше, що до них має особисту неприязнь збирач податків Грицько Супруненко. Він має гроші і владу, тому дозволяє собі знущатися над односельцями. Йдучи до міста, Христя без особливого жалю розлучається з рідним селом: “Далося мені це село взнаки, – провались воно крізь сиру землю...”. Більше того, вона тішить себе думкою, що в місті їй буде краще. Он і Кирило казав: “там уже те добре, що багато люду”, і Кучерявенкова Марина, прослуживши в місті три роки, хвалилася, “що як у місті служити, то й крашого не треба: і роботи небагато, і робота неважка; люди такі ввічливі, і плата добра...”.

Проте уявлення Христі про місто є досить туманним, адже сама вона там ніколи не була і знала про нього лише з розповідей. До того ж ці уявлення були суперечливими. Якщо дядько Кирило і подруга Марина малювали привабливу картину, то мати розповідала про своє наймитування в місті “безнадійним та страшним голосом”, приливаючи кожне слово гіркими слізьми. Тому побачивши місто наяву з його метушнею і гамором, з грудами кам’яних будівель, дівчина жахнулась. Після широких ланів та зелених левад “місто здалося їй хижим звіром, що, притаївшись у ямі, роззявив свого кривавого рота з білими гострими зубами, наміряючись кинутись до неї”.

Опинившись у новому середовищі, Христя з перших же днів відчула його гнітючу атмосферу. Вона була вражена життям, що панувало в місті, дикими і незрозумілими стосунками між людьми. Особливо гостро Христя відчула це на святкуванні Великодня у Загнибіди: “Це подуріли люди, показилися! Один на одного лізе, один другого не бачить. І це багатирі, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться”.

Через спілкування головної героїні з людьми різних т.зв. “соціальних титулів”, а також подаючи короткі історії про кожного з них, автор створює цілісну картину буття міста, що розвивається й існує за своєю внутрішньою логікою і своїми законами. Головною рушійною силою поведінки і вчинків “городської” людини (“ремісники, купці, крамарі, пани – воєнні й невоєнні, служащі й неслужащі, жиди в ярмулках і без ярмулок, в дорогих саєтах і в драних балахонах”) є прагнення з усього здобути користь, мати якомога більше вигоди. Якщо в селі “гречкосії та хлібороби” живуть за рахунок власної праці, то в місті “все те живе тільки за гроші, все те купує, що потрібно для життя, а не своїми руками добуває”. Тут в усьому панують гроші, які цілком заволоділи людськими душами. Ця задушлива атмосфера повністю сковує людину, “не дає дихати, не дає жити”. Люди, з якими зведе доля Христю в місті, своєю жорстокістю, ницістю і підлістю значно перевершать її колишнього сільського кривдника Грицька Супруна. Це і крамар Загнибіда, що труїть людей, торгуючи гнилою рибою, і володар графського маєтку, придбаного за крадені громадські гроші, Колісник, і нарешті заповзятий чиновник, що пройшов шлях від демократа до циніка, Григорій Проценко.

Окрім соціально-економічних чинників, які спричинили падіння головної героїні, важливе місце в романі належить чинникам психологічного характеру.

На селі досить міцними є традиції і закони, які складались віками. Вони не дозволяють людині спіткнутися, вийти за рамки морально-етичних правил. Тут людську поведінку, звички головним чином визначає громадська думка. Тому перш ніж зважитись на той чи інший крок, треба задуматись: а що скажуть люди? Ця невидима пересторога оберігає людину від необачних кроків, невиважених вчинків. Христі, приміром, теж було небайдуже, як оцінять односельці її вчинок, коли вона піде з подругами на колядки одразу після смерті батька: “Їй вчувався докір людський: ото, не вспіла ще батька загребти, а вийшла горланити”. Під пильним оком знаходяться і стосунки Христі з Федором Супруненком. Водночас в цьому замкненому, обмеженому певними рамками світі існують плітки, обмовки, заздрощі. Однак колективна мораль не вступає у прямий конфлікт з особистою мораллю персонажа, адже цей світ для Христі є природним, вона виступає його органічною часткою і його продуктом.

Суттєва відмінність між двома світами, в яких існує Христя, значною мірою впливає на її психологічний стан, порушує внутрішню рівновагу, поглиблює її трагічне становище. Історик С.Томашівський розглядає цю проблему на рівні буття нації, наголошуючи, що “внутрішня слабкість українського народу полягає у відсутності рівноваги між містом і селом, величезних відмінностях в культурно-освітньому і політичному рівнях, що не давало можливості творити органічну національну цілість.

Органічної внутрішньої цілісності позбавлена і Христя. “Чудна! Жила в городі – тобі було сумно, бажала в село. Стала у селі – тебе знову у город тягне. Чудна ти, нігде місця не нагрієш”, – дивується Колісник. Дівчина так і не змогла прижитися в місті, пристосуватися до нового їй середовища, але й село вже стало для неї чужим. Відпущена господинею, вона приходить відвідати матір, але якась незрозуміла туга не дає їй спокою і жене назад до міста, хоча можна побути дома довше: “Тісною і смутною здається їй своя хата; рідне село наче принижчало, помиршавіло; життя його спустіло; неначе пожежа пройшла і спустошила самі найкращі місця. Вона радніша кинути його зараз і полетіти назад, у місто… А ще ж тільки субота, до завтрього після обіду їй бути… Така журба розбирає її, так їй важко та трудно”. Це психологія маргінальної людини, що виявляється в розчахнутості її між двома світами. В цьому полягає внутрішня трагедія Христі.

Літописні повісті про Бориса і Гліба (1015), про перенесення мощів Феодосія (1091), про княжий з’їзд у Любечі (1097), про осліплення Василька Теребовльського (1097) та їх значення у белетризації літописної оповіді.

Борис і Гліб — одні з перших святих, канонізованою руською церквою, молодші сини Володимира Святославича. Незабаром після смерті їхнього батька в 1015 році вони обидва були вбиті, ймовірно своїм старшим братом Святополком. Борис загинув на річці Альті 24 липня, а Гліб 5 вересня біля Смоленська. У результаті чотирирічної війни Святополк був переможений сином Володимира — Ярославом Мудрим. Очевидно, при Ярославі і була почата перша спроба канонізації святих братів. Тоді ж почали складатися перші оповідання про їхню загибель. «Літописна повість» — розповідь про загибель князів, що читається в складі «Повісті временних літ» (стаття 1015 року), «Чтеніе о житіи и о погубленіи блаженную страстотерпцю Бориса и Гліба» Нестора й анонімне «Сказання і страсть і похвала святую мученику Бориса и Гліба». Про взаємини цих текстів у науці існують різні погляди. Збереглося близько 150 списків «Сказання…» різних редакцій, найстарший у т. зв. «Успенському збірнику» XII ст. До нашого часу дійшло два варіанти ранньої літописної розповіді про святих мучеників. З текстів же “Повісті минулих літ”, згідно студій О. Шахматова первісним слід вважати текст Лаврентіївського літопису. Літописне походження основи “Сказання” обстоював ще С. Бугославський, який вважав основою твору саме “Повість минулих літ” і відзначав, що текст “найближче стоїть до протографу Іпатіївського та Хлєбніковського списків у низці дрібних читань”. О. Шахматов припустив, що в основу даної пам’ятки лягла стаття 1015 р. з Початкового літописного зведення ігумена Іоанна Проте, все, що ми знаємо нині про авторську редакцію “Повісті”, суперечить жорсткому контролю влади над її написанням, що, власне і викликало пізніше у Мономаха потребу в перлюстрації тексту (тепер уже під жорстким контролем самого князя). Припустимо, що правки могли бути вмотивовані передусім тим, що нова інформація дійсно походила зі зведення ігумена Іоанна. Але це, знову ж таки, не дає відповіді на запитання: через два-три десятиліття, коли Іоанн давно не управляв обителлю, його слово вже не могло бути більш вагомим від слів інших авторів. Та й просто, по-людськи, чи міг Нестор просто “забути” про колись написаний ним твір без будь-яких коментарів, без спроби, нарешті, обілити себе, як автора? Це видається абсолютно неможливим, чи не так? Отже, стаття 1015 року в нині існуючому тексті “Повісті” найвірогідніше може бути результатом діяльності мономахових редакторів, зокрема автора третьої редакції, до авторства якого М. Алєшковський відносить статтю 1115 року про перенесення мощей св. Бориса і Гліба. В основу твору покладено “Сказання”, чи, можливо, його грецьке першоджерело. Чому між “Сказанням” та “Літописною оповіддю” є фактичні відмінності? ”. На мою думку, відповідь на це запитання лежить в площині історії самої “Повісті минулих літ”, і зокрема, питанні: а що ж могло читатися в статті 1015 року авторської її редакції?

Про перенесення мощів Феодосія (1097) нам розповідає Києво-Печерський патерик (Слово Нестора, мниха монастиря Печерського про перенесення мощей святого преподобного отця нашого Феодосія Печерського – [Слово 9]). Ця патерикова стаття походить із літописної (під 1091 роком), що знаходиться серед тексту, написаного ще попередником Нестора ігуменом Іоаном. Безсумнівно, що останній не міг обійти увагою таку серйозну подію в історії монастиря. Проте, на думку О. О. Шахматова, Нестор під час підготовки свого літопису замінив її на власний текст. Первісної оповіді згадувалося й ім'я Нестора, недуже доладно викинуте Сильвестром і поновлене Касіяном (1460 р.) уже в патериковому тексті. За своїм змістом, дане слово відноситься до розповсюдженого типу агіографічної літератури, котра описує чудеса, які супроводжували відкриття мощей того чи іншого святого. Відомі подібні описи як у складі житій святих, так і окремі. Проте твір Нестора суттєво відрізняється від більшості з них своєю точністю та логікою (він не поступається перед археологічними звітами нашого часу). Це стало особливо зрозуміло після відкриття 1988 р. стародавньої келії Феодосія, яка зникла з планів Дальніх печер у XVII ст.. Дослідники звернули увагу, що отвір у піщанниковій стіні, не звичайний обвал, а слід іншої людини, котра копала тут за багато років до нас, та, ледь збочивши, не потрапила до келії, а стала розбивати вирізаний у ґрунті стіл. Як пише Нестор, вони, відкриваючи мощі, спочатку дещо збочили і довго не могли до них докопатися. Дослідження ж нововідкритого об'єму привели до висновку: Феодосія було поховано не там, де показують нині його "гроб", а саме тут, на підлозі, між столом і ложем, та, можливо, присипано ґрунтом. Потім вхід замурували, чому Нестору і довелось пробиватися збоку від кладки. Отже, висновки виявились цілком позитивними для Нестора. Наразі, приведений у Касіянівській II редакції текст суттєво відрізняється од авторського, причому зазнав переробки набагато більшої, ніж інші твори Патерика. Причина цього незрозуміла. Втім, можливо, що численні вставки належать не Касіяну, а взяті ним зі свого літописного чи агіографічного (збірник, присвячений Феодосію Печерському) джерела. Адже автор редакції 1462 року, взагалі-то не вельми схильний "розбавляти" текст Патерика високодумними судженнями.

1097 - під цим роком вміщено два поетичні оповідання, названі деякими дослідниками думами, про Любечський з’їзд руських князів і про осліплення Василька Теребовлянського. Оповідання охоплюють події з осені 1097 р. по 30 серпня 1100 р. Розповідь ведеться від імені Василя, боярина київського князя Святополка, ще не переконує нас і в його авторстві. Вона подана, безперечно, у віршовій формі і, можливо, належить до поезії Яня. Перше поетичне оповідання розповідає нам про Любечський з’їзд князів руських. На ньому постановили: «каждый да держит отчизну свою!» Святополк Ізяславович отримав Київ, Володимир Мономах – Переяслав і Суздальсько-Ростовську землю, Олег і Давид Святославовичі – Чернігів і Сіверськ, Рязань і Тмутаракань, Давид Володимирович – Володимир-Волинський і Луцьк, Василько Ростиславович – Теребовлю і Перемишль. (придумайте якийсь висновок, нічого не знайшла більше)

Назвіть і проаналізуйте поезії українських авторів першої половини 19 століття, які стали народними піснями.

Пісні літературного походження – це твори, що увійшли в народну словесність з професійної літератури. Шляхи запозичення можуть бути різними. Найчастіше – пісня, створена автором і композитором, ставала популярною серед народу, а оскільки сприйнятий текст передавався в усній формі, ім’я автора й композитора затиралось, втрачалось, і пісня починала побувати як народна. Можливі й інші випадки. Наприклад, відомий авторський текст (вірш) клався на народну мелодію або мелодію композитора, ім’я якого залишалося невідомим. Бувало й таке, що на основі певного авторського тексту складався подібний мотивами та образами з тією ж ритмомелодикою, але інший народний текст, що побутував паралельно з літературним.

Плідним для розвитку зв’язків фольклор-література був період романтизму. Перша половина 19 ст. стала початком потужного звороту до народної творчості. інтерес до фольклору, масове зацікавлення, збирання, дослідження творів усної словесності вилилися у численні збірники, альманахи. Поети-романтики А.Метлицький, О.Корсун, М.Петренко, В.Забіла, О.Афанасьєв, М.Маркевич та інш. Почали використовувати у своїй творчості мотиви, образи, сюжети народних пісень, балад, переказів, і тому їхні твори були дуже наближені до усної словесності, а подекуди стилізовані під народні пісні. Саме у той період народна словесність збагатилась численними зразками пісень літературного походження. Особливо улюбленими залишаються до цього часу твори Михайла Петренка ”Взяв би я бандуру”, ”Дивлюсь я на небо”, В.Забіли” Гуде вітер вельми в полі”, “Не щебечи, соловейку”, «Пливе човен без весельця», І.Котляревського"Віють вітри", О.Афанасьєва-Чужбинського "Скажи мені правду".

Вірш ”Дивлюсь я на небо” Михайла Петренка став славнозвісною народною піснею, якИЙ зворушує своєю глибокою щирістю; філософськими роздумами про Всесвіт, про нескінченність. Виконуючи цю пісню ніби набуваєш крил, і з'являється бажання бути корисним людям і Вітчизні Дослідники творчості М.М.Петренка, зокрема відомий краєзнавець І.М.Овчаренко, стверджують, що ця поезія була написана під впливом чарівної природи й давньої української архітектури Свято горського монастиря. Цей вірш є типовим зразком романтичної поезії, сповненої роздумів над таємницями всесвіту, над долею людини, якій важко жити на землі. При цьому характер переживань обумовлюється дещо абстрагованими наріканнями на муки розлучення з коханою дівчиною, на сирітську долю.

Назвіть і проаналізуйте поезії українських авторів 2 пол. 19ст., які стали народними піснями

Плідним для розвитку зв’язків фольклор-література був період романтизму. Перша половина 19 ст. стала початком потужного звороту до народної творчості. інтерес до фольклору, масове зацікавлення, збирання, дослідження творів усної словесності вилилися у численні збірники, альманахи. Поети-романтики А.Метлицький, О.Корсун, М.Петренко, В.Забіла, О.Афанасьєв, М.Маркевич та інш. Почали використовувати у своїй творчості мотиви, образи, сюжети народних пісень, балад, переказів, і тому їхні твори були дуже наближені до усної словесності, а подекуди стилізовані під народні пісні. Саме у той період народна словесність збагатилась численними зразками пісень літературного походження

Ні до, ні після Шевченка не було письменника, який би долучився до продовження народної традиції такою мірою, як великий Кобзар. Проте всі наступні покоління поповнювали скарбницю української пісенності. Майже усі відомі поети др. пол.19ст. залишили в ній помітний слід. Серед них варто відзначити С.Руданського. складені ним пісні “Ти не моя, дівчино мила”, “Хлопці – молодці”, «Повій, вітре, на Вкраїну»,

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі,
Повій, вітре, опівночі.

Між горами там долина,
В тій долині є хатина,
В тій хатині - дів