ХІ. МОРАЛЬНО-СОЦІАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ

Усяке моральне виховання припускає якийсь соціальний осередок, в якому дитина росте, і той майбутній соціальний осередок, задля якого вона набирається знання, розуму і волі. Звісно, кожна соціальна організація і залежить від того, як кожний з нас уявляє собі окрему особу і, з другого боку, неможливо уявити собі нормально і широко розвиненої індивідуальності без її відносин до більш-менш широкого кола людей.

Вже на 2-му місяці життя дитина і серед темної ночі пізнає свою неню і свою няню і прислухається до того, як і хто її пестить. Дуже рано розпочинає дитина свою велику працю переймання усіх рухів, усіх звичаїв свого соціального оточення і дуже поволі виступають в її свідомості два полюси, два протилежні шпилі: я сам і другі люди. Я виникає з уяви про цих других людей, а ці другі люди повстають із уяви про себе самого. Усе, що дитина робить, вона навчилася, дивлючись, як те ж саме робили другі: хтось «другий» їхав верхи на коні, тепер і я їду так, як він. Треба кілька хвилин простежити, як дитина уважливо вдивляється в усі рухи, в усмішку, вирази обличчя свого батька або другого когось, що їй став до вподоби, щоб бачити, як вона захоплена свідомим перейманням і як в душі її одбивається не простісеньке, механічне переймання, а свідомий «вибір» тих рис, тих рухів, що вона вподобала.

Ця праця вже свідчить, як рано розпочинається так звана «соціалізація» маленької людини, яка по добрій волі єднається розумом і серцем з живим оточенням своїм. Разом з цим, каже Болдвин, виявляються і ріжні відносини до нього дитини: відносно одних вона почуває себе могутнім господарем – я й моя менша сестра, поруч з другими вона нікчемність, вона невільник, раб, який підлягає усякій усмішці, погляду очей, рухові пальця – я й мій батько. Так одразу бачимо два впливи на дитину. Один несвідомий, глибокий – то спадщина фізична, – дитина має той антропологічний склад, який має і її рідний народ, і який дається чи то складається під впливом клімату, раси, географічної зони, фізичного складу її дідів, батьків, матері.

Не менше значення має і те соціальне оточення, всякому розпочинає своє життя дитина, від якого саме вона усе переймає. Кожний крок свідомого розвитку зміцнює вплив соціального оточення – мова, оповідання, читання, товариші, мандрівки. Природні нахили, інстинкти далеко не уявляють з себе чогось закінченого, в душі дитини живе постійна незатримана здібність навчатися, пізнавати. Та дитина найкраще здатна до життя, яка володіє своєю увагою і має міцну волю задля повторного зусилля. Уся сила в цьому повторному зусиллі, але вона має добрі наслідки лише тоді, коли воно соціальне, інакше воно перевертається, переходить в злість, упертість і другі негативні задля громадського життя вияви. Треба, щоб індивідуальність свідомо зреклася деяких своїх агресивних нахилів, своїх егоцентричних змаганнів і по добрій волі згодилася б на вимоги соціального життя (в цьому ділі дитині запомогає ясність думки, судження), тоді упорядковуються взаємні зносини антропоса і його соціального оточення.

Не підлягають соціальним вимогам частіш усього або генії, які занадто перемагають суспільний розвиток їх часу, або ідіоти, духовно хворі, що, навпаки, стоять нижче культурних вимог їх часу, і громадянство від них одвертається і без жалю кажем їм: «маєте загинути ви, фактори мого знесилля, мого розпаду». Але ми, вихователі, не можемо цього сказати: для нас кожна людська істота має право на розвиток, на більш-менш добрі, сприятливі умови життя. І коли громадянство одрікається від цих факторів «розпаду», тоді ми виставляємо для цих вбогих духом другий осередок, – це природа, на лоні якої ми викличемо усі творчі сили, на які ці вбогі діти дуже небагаті, яких не вистачає їм, щоб задовольнити вимоги громадянства, але яких їм вистачить, щоб жити і навіть щось своє творити серед природи; є навіть такі педагоги, як Гауфе, що кажуть, що «взагалі гармонійна індивідуальність може розвинутися лише серед природи».

Друга річ – генії: вони вищі за усякий осередок, панують понад усяким оточенням силою своєї думки, творчістю свого уявлення. Геній утворює нову еру наукову, або моральну, або художню. Але громадянство не завше визнає відразу його смілу думку, не одразу підлягає його міцним творчим силам, і більшість геніїв терплять від громадянства усякі переслідування, інколи то й приймають смерть. Геній тим і не признається сучасним громадянством, що він безмежний, його думка підноситься вище сучасної думки вчених людей, вона не знає часу; а громадянство еволюціонує помалу, складаючи свої закони соціального пристосування.

Нормальна людина до них пристосовується, бере і засвоює від соціального оточення погляди, думки, судження. Але виховання не ставить собі завдання, як то кажуть, соціального-конфіскування індивідуальності; навпаки, виховання сучасне ставить високо культ особи, який вільно виявляє усі свої творчі сили.

Але особа не має бути анархічною, свавільною, не має постійно виступати проти громадянства і кохатися лише в своїй незалежності та недоторканості; вона має бути такою особою, яка сміло вибирає собі шлях, виробляє свою думку, активною працею проводить її межи люди, працює з однаковою жвавістю і задля своїх власних потреб, і на добро людям.

Звернімося в цій справі, в цьому питанню до Болдвина *, з його завше міцною думкою і певними спостереженнями; він каже: «перший цілком егоїстичний період дитинства триває недовго, поки дитина почуває якийсь острах перед усіма чужими людьми, червоніє, коли до неї наближається малознайома постать, кидається до мами, одвертаючись від «чужого». Далі виявляються, навпаки, зовсім другі відносини – дітей тягне поза межі родинного кола, вони чуло відносяться до ласки, прихильности чужих людей, цікавляться їх постатями, одежою, звичаями. Коло 5 літ діти вже хотять, щоб люди їх помічали, шукають хвали своїм вибрикам, своїм творам, мов би кокетують з чужими людьми, які їм чим-небудь приємні. Та полохливість, яка виявлялася у перші періоди зносин з людьми, не зникає зовсім, а лише перетворюється в соромливість, а жадоба чужої хвали перетворюється в інстинктивне, а потім і свідоме шукання собі товариства.

Впливає на дитину соціальне оточення, яко осередок усяких протилежностей, серед яких дитина своєю власною критичною думкою, а також і інстинктом хоче взяти те, що найбільш може її задовольнити. Звісно, через увесь початковий період дитинства егоїстична активність виявляється більш рішуче, аніж альтруїстична, але це цілком природно, бо дитина мусить спочатку набратися усякого знання, розвинути усі свої фізичні і моральні сили, щоб стати справжнім робітником поки що в своїй родині, в своєму колі, а далі і в широкому громадянстві.

Дитина має виробити з себе людину, свідомо знати, що вона може і до якого ще ідеалу їй доходити, порівнюючи свою працю з працею других товаришів, других дорослих людей. Громадянство дає дитині пластичність, і що далі фізична спадщина відбиваться усе менше, а соціальна пластичність усе збільшується. Мимоволі дитина приймає вимоги коректности, які ставить їй соціальний осередок, і перше навчання морального поводження дитина вбирає в себе, засвоює від соціального осередка, в цьому ж осередкові закладаються й перші почуття і вияви почуття ласки, пошани, довір'я, прихильности до тих або других конкретних особ». Так. виясняє Болдвин, як природно і міцно впливає соціальний осередок на розвиток людини, і задля виховання маємо цей вплив використовувати якнайкраще, якнайстаранніше.

Соціальне виховання висувається за наших часів цілком природно: з того моменту, як ми зменшуємо авторитет навчителя, зрікаємося усяких кар, мусимо поставити якісь певні обмеження анархічному свавіллю дитини. З того часу, коли дошкільне виховання виступило з родинного кола і перейшло до рук педагогічних організацій, тим саме навкруги дитини утворився соціальний осередок, в якому необхідно мусить бути лад, і цей лад має бути вироблений не якимсь другим, але ж самим дитячим товариством, воно одно може природно поставити моральні межі задля індивідуальної свободи.

Люди існують для людей і людина людині - Бог. Нижчій звірячій природі людини лише громадянство, лише суспільне життя ставить відразу тисячу перешкод, і людина має їм коритися, бо й сама живе лише громадянством. Через те і для виховання суспільство має бути і є і метою, і завданням. Людина потребує запомоги, і усі люди змагаються з'єднатися заради одного загального інтересу, через бажання мате когось близького, хто б запомагав, підтримував її. В нас є гарне прислів'я: «чоловік та жінка - найкраща спілка», бо в цій спілці є і ласка, й повага до людини, і спільна праця, і загальна користь. Діти з малих літ (4-5-ти) шукають собі товариша вірного, який дасть і запомогу, і пораду. Діти мають межи себе солідарність і фізичну, і духовну, на грунті спільних інтересів навчання, і моральну. І на моральне виховання мають завше великий вплив усякі незалежні дитячі товариства.

По анкетах Рума, вуличні діти початкових шкіл мають велику сердечну потребу в товаристві, і в Америці він записав скількось окремих дитячих гуртків, які єднались або як земляки - поселенці тієї або другої місцевості, або з-за якоїсь вигоди – користі, запомоги слабій дитині від товаришів, або ради якої-небудь спільної мети – моральної і неморальної, напр., обікрасти садок, або організувати свою театральну виставу, свою велику спільну гулянку. Ватажком майже завше обирають або найстаршого, найдужчого, меткого борця, хитрого, злодійкуватого хлопця, або самого розумного, доброго, властолюбного, який вміє опанувати цілим дитячим гуртом, або того, хто найкращі забавки, гулянки, мандрівки вигадує,, організує; іншим разом ватажкує і самий найбагатший або перший учень в класі.

Крім гуртового товариства межи дітьми існує ще й приватне приятелювання, межи 2-3 дітьми. Це приятелювання вже складається міцніш на грунті спільних нахилів, здібностей, по несвідомій взаємній симпатії; воно може бути і межи дівчатками, і межи хлопцями, і межи хлопцями і дівчатками. Ця ніжна, цілком чиста прихильність триває іншим разом цілі роки і надає багато моральної краси буденному життю. Коли зміняються нахили, обставини, часто разом з цим міняється й дружнє товаришування. Дитина тоді і зможе стати вільною, коли зречеться свого дикунства, з звірятка почне ставати людиною. Воля, незалежність мусять зростати разом з свідомістю, а цю свідомість краще усього виробляє соціальний осередок.

Це усе упевняє нас, що виховання в товаристві організованому, яким і стає кожний дитячий сад, дитячий майдан, захисток, клуб, має найбільшу силу в справі виховання і морального впливу. Діти вільно, незалежно живуть, працюють, гуляють, навчаються, але життя їх небезладне, воно має свій певний лад. Діти не окремі дикуни, що дозволяють собі свавільні виступи; вони – маленькі громадяни, мають свої гуртом обмірковані закони, свої установи і підлягають їм свідомо і доброю волею. Кожна дитяча організація це — маленька республіка, вона обирає свій невеличкий уряд на кожний тиждень, вона обмірковує разом з учителем такі постанови, які можуть дати найкращий лад спільному життю, упорядкувати, напр., обов'язкові праці, щоб в садку чи захистку було чисто, чепурно прибрано; уряд, в купі з учителькою, яко лю­бим старшим товаришем, дає розпорядок на кілька днів, – які саме на цей час найбільш цікаві лекції, мандрівки, екскурсії чи свята можуть бути упорядковані і як до них готуватися.

Усякі видатні дитячі вчинки теж обмірковуються, дітям висловлюють або ганьбу, або хвалу. Так в одному дитячому садку завелись неприємні злодійства. Інтимні розмови учительки її досліди і спостереження не викликали у злодія щирої сповіді. Громадські дитячі збори поставилися до цього з несподіваною глибокою щирістю і увагою, виявили справжнього злодія, постановили прохати його який час не ходити до захистка, але прийняти його одразу до свого товариства, як тільки він сам до нього вернеться з каяттям, з щирим визнанням своєї провини. Такий соціальний склад навчає дітей від дитинства ще шанувати громадянство, вільно розвивати усі свої здібності на користь тої маленької організації, в якій вони себе почувають досить самостійними і незалежними робітниками, що вже в 5-6 літ навчаються свідомо ставитися до загального добра і громадського обов'язку.

XII. ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ

Задля сучасних педагогів вже цілком вияснено, що, окрім освіти, окрім фізичного, морального і релігійного виховання, дитина потребує ще виховання естетичного, бо ніщо не може дати такого піднесення духа, як глибоке почуття краси. Ще Гербарт вніс в наукову педагогіку вимогу розвитку в дітях естетичного інтересу, обік з етичним, науковим і релігійним. Сучасна психологія визнає в естетичному переживанню самостійну душевну діяльність дуже великої ваги. До цього ще приєднуються практичні завдання, які панували межи німецькими педагогами,— ці завдання — поширення художньої промисловості і будівництва. Педагогічно-художній з'їзд в Дрездені р. 1901 висловився за необхідність демократизації естетичного виховання й широке його розповсюдження. Звісно, таке поширення не ставить собі метою, щоб усі діти стали артистами, художніми майстрами, воно простує лише до того, щоб розвинути свідомість, смак естетичний задля найкращого приймання художніх вражень.

Естетичне виховання порушує суху книжну науку і одноманітний буденний рух життя. В школі дають матеріалу досить задля думки, задля праці розуму, але занадто мало поживи для почуття. Через це нові найкращі педагоги переносять вагу навчання трохи в інший бік, а саме – звертають найбільшу увагу на художні враження – художню літературу, музику, малювання, різбярство, екскурсії з гарні місцевості і т. ін. Вони бачать в мистецтві найкращий засіб розвинути симпатичне уявлення, бо ніщо так, як мистецтво, не дає нам можливості зрозуміти другу людину. У росіян є страшне прислів'я: чужа душа темна, як ніч, але воно правдиве: ми не знаємо чужої душі, тільки мистецтво дає нам змогу заглянути в чужу живу душу, пережити її горе, її радощі, мистецтво викликає в нас інтерес, зацікавлення до чужої людини І її духовного життя. Французький педагог Маріон каже: дитину безпремінно треба вчити мистецтву, бо воно має велике значення в справі виховання. Краса – то є гармонія, від естетичних вражень ця гармонія, упорядкованість переходять в серце дитини, утворюють звички, виявляються в красі поводження, в граціозності всіх рухів, в гармонійності вчинків, утворюють смак до усього гармонійного. Приємні почуття, каже Кант, дають міць життю. Культ краси – могутній фактор індивідуально-етичного виховання, як каже Пушкін:

И долго буду тем народу я любезен,

Что чувства добрые в нем лирой пробуждать,

бо краса і добро єднаються в усіх великих мистецьких творах. Кажуть, що естетичне почуття егоїстичне, що воно стоїть поодиноко від других почувань, довгий час ним зовсім нехтували, не надавали йому такої ваги, як другим дисциплінам. Звісно, не ізолювання почуття естетизму маємо ми випещувати – мистецтво заради мистецтва, а загальний розвиток почуття краси, вимоги гармонії і в житті, і в душі своїй, і в творах майстрів, і в наших власних творах і вчинках. Краса є вираз величної ідеї, щоб розуміти її, потрібне виховання, як воно потрібне і для того, щоб зрозуміти науковий дослід, етичну правду, релігійний заповіт.

Естетичне виховання має провадитися в згоді з розвитком і других частин душі і розуму, щоб виробити з дитини цільну, ненадполовинену особу, як Ібсен каже устами свого героя Бранда: «Будь, чим хоч, але не поділяйся на дріб'язки, будь цільним, неподвійним». І життя естетичне мусить бути неізольованим, несамітним, а Зв'язаним з другими виявами життя і перш за все воно в контакті повинно бути з етичним життям. Краса душі, краса твору, краса поводження, – ось та бажана гармонія, яку випещує в своєму світогляді і наш народ, яка виявляється перед нами в творах його слова. Шиллер давно сказав: «Та радість, що хвилює нас перед красою, перед добром, перед величним і ніжним, вона зміцнює наше моральне почуття». Такий саме вплив бачив Ніцше в трагедії, яка була для нього найвищим виразом краси.

Естетичні переживання дають найчистішу радість, а ми вже кілька разів казали, що радість є могутній вихователь і ним не можна нехтувати. Тільки веселий розум хилиться до добра, сум та горе родять зло. Ніщо не має над нами такої влади, як краса природи або краса мистецького твору. Від них мов виступає така міць і незалежна повага, які підносять наш настрій понад усіма брутальними, низькими, напів звірячими інстинктами і викликають змагання до чогось шляхетнього, величнього.

Національне виховання обов'язково мусить дати дітям (усім дітям усіх верств) усі ті приймання, викликати усі ті емоції, які підносять красу, ціну, вартість життя, зміцнюють любов і прихильність до людей – творців мистецтва, постійно примушують шукати чогось прекрасного поза межами свого буденного егоїстичного животіння, як казав Песталоцці: «Велику красу має природа, але серце людини краще за усе».

Діти зрозуміють людське серце через мистецтво і через увагу до усього людського, що виявляється навкруги них. Російський літературний критик Овсянико-Куликовський справедливо каже, що кожна людина при відповідному вихованні може розуміти цю етично-естетичну живу течію; можна, каже він, «не мати здібностей до математики і через це людина ще не стає виродком, почварою, але не мати змоги чуттям одгукнутися другій людині, не мати симпатичного виявлення, яке дає змогу заглядати і розуміти чужу душу, це є прояв абсолютного виродження!»

Розуміти – це вже означає жаліти, вибачати, співчувати. Холод і жорстокість, роз'єднаність і самотність людей в значній мірі залежать від слабкого розвитку виявлення, від одсутності у народних мас естетичних емоцій. Французький філософ педагог, автор книжки: L’education publique et la vie nationale (Соціальне виховання та національне життя), каже: скількох людей музика вирятувала від простацтва і бруду, від егоїзму і беззмістовності життя.

Іншим разом музика впливає дужче за художнє слово, спів на дитину має особливий вплив. Ми занадто мало виховуємо дітей в цьому напрямкові, мало розвиваємо їх зір і слух. На 100 дітей хіба одно звикло добре слухати, добре додивлятися. Музеї занадто мало дають дітям. Треба користуватися чарівним ліхтарем, кінематографом, але користуватися відповідно нашим завданням – з їх запомогою найкраще знайомити з літературно-мистецькими творами. Треба розвивати розум не лише дослідами та спостереженнями, а також і яскравими образами й живими уявами. «Естетичне виховання, – каже галицький педагог Барановський, – заготовляє в серці місце для почуттів моральних; хто раз полюбить щось справді гарне, той надалі буде гидувати злим, бо зле є гидке. Розбуджене почуття краси відвертає від простацтва, будить презирство до бридких, огидних вчинків і викошує почуття краси, і готує до етичного життя в усяких обставинах, які накине добра або зла доля».

Естетичне виховання піднесе вимоги до життя, тим саме розбудить енергію до праці, до боротьби за кращі умови життя. Колись життя народних мас було далеко більш повне краси, вони мали більш вільного часу задля естетичних емоцій. Колись в Греції на широких сходах театру розсідався увесь люд – і вбогий, і багатий, усіх однаково захоплювали великі твори Софокла. На народних святах колишньої Греції ліра переходила з одних рук до других, і усі уміли грати на її струнах. Наш народ святкує цілу низку національних свят, місцевих свят, склалися пісні, танці, драматичні «вертепи»; він слухав і годував своїх кобзарів і шанував їх, він ходив на далекі прощі шукати Бога і краси. Це усе виявляє глибокі естетичні вимоги. Умови економічного, культурного і політичного життя душили усі ці змагання, висовували наперед одні матеріальні потреби, виснажували з народу усі його фізичні і духовні сили лише на те, щоб самому і дітям не голодному бути. Тепер, в ці великі хвилини відродження народу, не сміємо забувати його творчих художніх здібностей, вимог, маємо їх якнайдужче викликати і певною мірою задовольняти. Це виявиться не лише етичним піднесенням, але і розвитком його промисловості, розвитком його культури.

Естетичне виховання завше викликає творчі сили і утворює цінності духовні, моральні і матеріальні. Без щирого творчого вогню усі знання залишаться, як мертві досліди, як здобутки спостережень та пам'яті, а не дадуть дитині коштовного багатства власних переживань, перетворень. Чи ж давно ми вважали японців якимись недорікуватими дикунами, а подивіться на їх малюнки, на їх національну творчість, і ви побачите таку оригінальну, особливу красу, таке інтимне розуміння краси природи, яке дає лише національна здібність і національне естетичне виховання, що завше і панувало в Японії; вони бо по школах початкових змагаються перш за все близько утворити єднання з природою і глибоке розуміння своїх поетів, своїх малярів. І наші педагоги теж кажуть, що єднання з природою перш за все, бо вона своєю безмірною красою непомітно, але могутньо впливає на душу дитини. Кожна особа приймає од неї саме те, що їй до вподоби, те, що вона розуміє. Дитина взагалі чула до цих красних вражень, бо вона сама по собі є митець, бо як усякий митець, вона думає образами, нам же аби лиш помогти цим мистецьким нахилам виявитися, аби не попсувати дитячу творчу фантазію.

Потім великий вплив на дитину має захоплення красою тих особ, що стоять найближче до дитини; таке щире захоплення передається дитині мимоволі, викликає її увагу, її чулість. Жорж Занд каже: моя мама розкривала передо мною цілий світ краси саме тим, що при мені виявляла своє замилування красою заходу сонця, чистого прозорого струмочка, величного спокою гірських верховин».

Сучасні педагоги і кладуть в основу естетичного виховання природу – її безпосередні враження й безпосередній вплив особи учителя, його щире захоплення красою, його настрій. Але він не має опановувати дітьми: бажано лише ставити дітей в єднання з природою, взагалі з красою, хай діти, кожний по своєму, підлягають цим враженням, не може учитель, садівниця, мати нав'язувати дитині свій смак, свій настрій. Так само, йдучи далі, ми знайомимо дитину з ріжними мистецькими творами – малюнками, різб'ярством, словесними і музичними творами і даємо їм безпосередньо, вільно впливати на дитину, викликати у неї ті або другі почуття, не втручаючися в ці великі враження, бо вони самі в собі міцніші од наших пояснень. Краще утворити таку вільну, щиру атмосферу, щоб діти самі якнайкраще висловили, виявили своєю власною творчою активністю, як саме вразив їх той чи інший мистецький твір.

Обов'язок садівниці в тому, щоб вибирати такі твори, які б найкраще впливали на високі почуття дітей і були б такі прості в своїй красі, щоб викликали творчу активність дитини в справі виявлення свого настрою.

Добре теж сполучати враження від мистецького твору з враженнями природи. Так, ще в XVI в. Рабле радив, щоб діти читали еклоги Вергілія або в лісі, або на полі. На екскурсіях варто декламувати такі вірші, які найкраще вимальовують ту саме природу, серед якої дитина гуляє, або співами теж поглиблювати те саме враження. Прислухаючись до авторитетних дослідів Болдвина, бачимо, що в мистецтві лежить те конструктивне виявлення, яке ближче усього до виявлення дитячого. Дитина сама по всяк час утворює нові комбінації своїх творчих виявлень; поки ці виявлення не мають оцінки від людей, від товаришів, вони залишаються простими психологічними виявленнями. Але дитина що далі не задовольняється одною психологічною роботою самовиявлення, вона хоче творити щось цінне і інстинктивно шукає присуду людей і після цього присуду безпосередній дитячий вияв стає творчим виробом, в якому буває виявлена та або друга «ідея», що й дає творові соціальну вартість, твір стає більш-менш мистецьким твором, в ньому вже є індивідуальна творчість, соціальний присуд. На перше місце творчо-естетичної самоуяви Болдвин ставить спів і танці. Перші нахили дитини до мистецтва – заразом і нахили її до самовиявлення: як переймання, як декоративної і як самостійної естетичної праці. Мистецтво само по собі задля дітей не буває метою, воно є лише глибоке переживання, і вибір прийнятих вражень.

Для кращого виявлення мистецької творчості дитини потрібні піднесене почуття особистої волі, глибока самосвідомість, незалежна від зовнішнього матеріального оточення, і щирий соціальний присуд. Ми, вихователі, як найбільше ухиляймося від критики, бо вона шкідливо відбивається на дитині. З усього, що кажуть педагоги сучасні і філософи, бачимо, що усе виховання наших дітей має бути позначене мистецтвом, естетичними прийманнями і емоціями. Мусять бути хати чепурно, чисто вбрані, діти охайно одягнені. їх увага звернена на красу оточення, але спостереження їх мають бути вільними, незалежними. Тільки інтимне внущення може разом захоплювати і садівницю, і її діток.

Що до виявлення дітьми своїх естетичних емоцій, то, звісно, вони будуть відповідати їх вікові і мусять бути цілком вільні. Вже двохлітня дитина, побачивши яку-небудь гарну цяцьку або річ, тягне до неї свої рученята і з захопленням щось белькоче. Далі йдуть ті уяви, які проходять через усе життя дитячого садка – гра, драматизація, малювання, ліпка, співи, оповідання дітські, танці, ручна праця.. До усіх них дитина, естетично вихована, буде додавати щось своє, мистецьке.

В усіх цих виявленнях дитячих творчих здібностей, дитячих естетичних емоцій садівниця має лише поширювати ці здібності, даючи ріжноманітні засоби виконання, розвинути знайомство з кольорами, розвинути пам'ять і увагу.

Малювання саме цікаве вільне або ілюстративне. Теми завше мають бути персональні, або як тема запропонована садівницею, то виконати, поставитися до неї так або інше дитина мусить незалежно. Взагалі діти не цікавляться правдою реального свого малюнка чи своєї ліпки, різб'ярства: їх слабенькі рученята дуже сміливо водять слідом за їх думкою, опові­даючи разом і оповіданням з'ясовуючи свою думку, яка не виступає досить правдиво в малюнкові. Діти мають кожне свої улюблені теми, від яких вони неохоче зрікаються, – хто хатку, хто квітки, човники, ліс. Кершенштернер своїми численними спостереженнями доводить, що з самого початку діти малюють людську постать; ця постать що далі виступає виразніше, хто додає ґудзики на убранні, хто рушницю до рук встромляє, хто люльку до рота. Деякі випадки в життю зараз виявляються в малюнках. Попід вікнами дитячого сада впала, скажемо, коняка фурмана. Цей випадок відбився в 80 малюнках за цілих два дні. Один хлопець, побачивши пожежу, малював лише її одну аж цілий тиждень.

Взагалі кожний малюнок дитини є скоріше те оповідання, яке склалося в її уявленні, саме коли вона побачила ту або іншу річ – і вона по пам'яті силкується виявити усі свої приймання і не тішиться тим, чи воно дуже схоже, чи ні. Що краще пам'ять і увага дитини, то ближче до реальності буде її малюнок. Наше завдання вести дитину до найширшої волі й до найпильнішої уваги до кольорів природи, – щоб до птахів, до квіток вона приглядалася і підбирала при малюванні як раз відповідні фарби, – хай вміє розпізнавати по фарбах пір'ячка жовну, червоно-шийку, ластівку, одуда. Треба звертати увагу дітей на ріжні постаті звірів і людей при ріжних рухах. Задля кас, звісно, усі малюнки і вироби дітей мають лише психологічну вартість і історико - мистецький інтерес.

Малюнок дитячий розвивається, росте в згоді з загальним розвитком дитини. В перші роки дитина погано реагує на естетичні враження, її вабить лише що-небудь яскраве, пишні кольори. Але потроху вони усе більш почувають безпосередню красу і потроху висловлюють свої особисті нахили. Немає зовсім дітей, цілком глухих до естетики. Рубинштейн (російський педагог) робив спостереження над такими особистими дитячими пристрастями. Давав він дітям, хлопцям і дівчатам, вибирати поштові картки, і вони завше виявляли добрий естетичний смак. На питання, що саме вважають вони гарним, що їм до вподоби, 77 % дівчат і 83%хлопців назвали природу, 15 % дівчат виявили прихильність до квіток, за звірят висловилися 61%дівчат і 49 % хлопців.

Але можна сміливо сказати, що найкращими засобами задля виховання в малих дітях почуття краси, естетичного настрою буде природа, мистецьке слово – оповідання і спів, хоровий, гуртовий спів. Ці засоби справді дають змогу дітям, мовляв один художник, зазнавати насолоду, радість в тому, що вони наче переживають слідом за автором усю красу його твору.

З того часу, як психологія визначила усе велике значення мистецтва в житті і в духовному розвиткові дитини, педагоги і майстри стали перед великим питанням: якими творами найкраще випещувати почуття краси? Склалися гуртки ма­лярів, які вкупі з психологами змагалися зрозуміти душевні нахили дитини і відповідно до них писати малюнки. Цікаво, що з такому рухові перед веде країна без жодних художніх нахилів, країна, де тумани та хмари не дають блискучих кольорів, не дають високих бадьорих настроїв, – це ж Англія перша захопилася питанням естетичного задоволення дітей. Там пролунало могутнє слово філософа-естета Рескина і під його впливом розпочалася інтенсивна демократизація мистецтва, поширення його межі народніми масами, розповсюдження естетичного виховання по усіх початкових школах і дитячих садках. Почали складатися гуртки малярів, що ілюстрували дитячі книжки, писали фризи задля декорації помешканків дитячих садків, серії малюнків задля дитячих власних оповіданнів. Гурток малярів при Манчестерському Музеєві видає чудові репродукції малюнків і статуй всесвітніх майстрів. У німців такий саме рух демократизації мистецтва повів директор Гамбурзького Музею п. Лихтварк. Р. 1896 заклався гурток вчителів задля розповсюдження мистецьких творів, слідом за ним і другі в Лейпцигу, Дрездені, Берліні і ін. З Англії цей соціально-педагогічний рух перейшов до Америки. В Франції поки що мало зроблено. Бельгія була теж захоплена цим новим педагогічним рухом. В Росії майже нічого не зроблено в цій справі, але теж склався гурток талановитих ілюстраторів. Взагалі останні роки життя по усій Росії були такі безнадійні, сумні, без усякої соціально-творчої ініціативи, що мистецтво не могло широко розвиватися. У нас на Вкраїні нове життя, звісно, викличе нові творчі сили, і мистецтво має бути демократичним і не може вже забувати потреб і народних мас, і дітей, має на них відгукуватися. Будемо пам'ятати слова Рескина, такі глибокі і правдиві: «Задля чого саме народились ми? – питає він: – Задля праці, горя і радощів. Чимало праці, важкої, непотрібної, зазнає сучасна людина і життя її вщерть переповнене сумом, журбою та жалем; радощів, веселої долі занадто мало припадає нашому сучаснику. Але люди, які мають велике щастя якнайближче підійти до мистецтва, знаходили в ньому невичерпану, чарівну скарбницю радощів. Хто до неї підійде, знайде красу, молоду міць і завзяття задля високих вчинків. Хай же діти, які ще не знають нашого суму та журби, сміло підходять до цієї великої скарбниці».

Так казав Рескин в час сумного соціального розпаду, в часи утисків над думкою, над усяким завзяттям. Тепер з неї спали ланцюги неволі, чимало дає нам щастя саме життя, але для виховання вільного народу, для випещування усіх його творчих сил потрібне найкраще виховання дітей, а в ньому естетичний напрямок буде мати завше найкращий вплив на душу дитини, на розвиток її почуття симпатії і шляхетності усього її поводження.