Розділ 11. Моральне виховання

Перш ніж говорити про моральне виховання, запитаємо себе, що таке моральна людина. Зверніться з цим питанням до кількох людей, і ви одержите зовсім різні визначення. Різні класи суспільства зовсім не сходяться між собою в своїх ідеалах, у поняттях про мораль.У світському колі найбільшою повагою користується та жінка, яка за жодних життєвих обставин, не поступиться зовнішніми звичками, одним словом, така, яка свято береже забобони бездіяльних людей. Ідеал жінки з інтелігентного кола зовсім інший. Так само діаметрально протилежні погляди на мораль має одне покоління порівняно з іншими.

Моральною людиною може вважатися та, яка свято, виконує свої обов'язки щодо сім'ї та суспільства, та, яка, не покладаючи рук, працює все життя, наскільки вистачає сил і вміння. Горе, нестатки, життєві чвари і невдачі не надломлюють її, не згинають в той або інший бік: нестатки лише збагачують її життєвим досвідом, а невдачі пробуджують в ній аналіз щодо людей, які оточують її, і передусім щодо самої себе. Така людина щиро признається, коли причиною невдачі є її незграбність або недостатня, підготовка до справи, але це зізнання не розслабить її до непотрібного самобичування, до жовчної злоби і ненависті до людей, – воля у такої людини завжди підпорядковується розуму.

Вища мета виховання за визначенням древніх – mens sana in corpora sano (в здоровому тілі – здорова душа). «Добре виховувати, – говорить Руссо в «Емілі», – означає привчати, користуватися всіма органами, почуттями, здібностями, всіма нашими членами, всіма частинами нашої істоти». «Виховання маленьких дітей, – пояснює Песталоцці, – є не що інше, як спрямування уваги на різноманітні предмети, які оточують дитину; водночас неправильне вправляння почуттів, ніжних поривів, серця, мови, пам'яті, здатності мислити і тілесних здібностей дітей». Спенсер у своїй книзі про виховання говорить з цього приводу таке: «Як поводитися з тілом, як поводитися з розумом, як вести справи, як вести сім'ю, як діяти в ролі громадянина, як користуватися всіма джерелами щастя, якими постачає нас природа, як використати всі наші здібності, з найбільшим ефектом для нас і для інших, як жити найбільш повно, ‑ це велике завдання, для розв'язання, якого повинне підготувати нас виховання...»

Розумове виховання повинно настільки зміцнити і загартувати здоров'я дитини, щоб вона могла пізніше без шкоди для фізичних сил, без відчаю і душевної гіркоти зносити матеріальні нестатки, фізичний біль, пристосовуючи її організм до змін клімату і температури, загартувати нервову систему, тому що нервозність створює нікчемних, ні на що не здатних суб'єктів і вносить у потомство зачатки послаблення розумової діяльності або нервових страждань, що призводить врешті-решт до виродження. В моральному відношенні виховання повинно навчити мужньо зносити негоди і життєві невдачі, терпіння і посидючості в праці, пробудити громадські інстинкти, прищепити і вдосконалити чесні звички і дати їм розумне спрямування, розвинути альтруїстичні нахили, зміцнити волю і совість, почуття честі, благородної гордості і незалежності, в розумовому відношенні – повинні бути розвинені інтерес до навколишньої природи і людей, спостережливість, допитливість і вічне прагнення до морального, і розумового вдосконалення.

Як слід вести, як спрямувати дитину так, щоб вона в майбутньому прагнула досягнення вищого ідеалу або принаймні найменше ухилялася від нього? Для цього насамперед потрібно з найперших років життя дитини вимагати від неї виконання її обов’язків. Кожний період життя людини – дитинство, отроцтво і юність накладають відповідні обов'язки. Завдання моєї праці примушує мене говорити про обов'язки дітей лише дошкільного віку, які, порівняно з обов'язками наступних років життя, менш складні. Щоб примусити дитину виконувати свої обов'язки, вихователі повинні встановити в її житті правильний режим, який передусім виробляє в дітях звички, приборкує вибухи гніву, норовливість, капризи, погані інстинкти, прищеплює навички слухняності, – все це загалом поступово привчає дитину до акуратного виконання, своїх обов'язків. Правильний режим на першому році життя дитини полягає в тому, що вона повинна спати, одержувати їжу і купатися в певний час. Усім відомо, що новонароджений незрівнянно більше спить, ніж не спить, а на руках він може залишитися лише в хвилини крайньої потреби. Коли ж дитина починає менше спати, її потрібно класти в постіль у чітко визначений час. У перший період свого життя, тобто в 4-5 місяців, дитина вже тягнеться до всього, але їй треба давати тільки те, що можливо, і, незважаючи на сльози й уперте вимагання з її боку, суворо дотримуватися цього принципу: протилежний спосіб дії заважає дитині звикнути до того, що дозволяється, а що забороняється. У всі останні періоди розвитку дитина повинна також дотримуватися регулярного способу життя, але, поступово підростаючи, вона, звичайно, викликає і більш складне ставлення до себе. Оскільки в наступних нарисах цієї праці я прагну дати по можливості повну картину розвитку дитини від колиски до 8-9 літнього віку, то тут нагадую тільки про те, на що слід звернути особливу увагу, щоб вона поступово самостійно, шляхом звички, навчилася виконувати свій обов'язок і йшла поступово до більш свідомого його розуміння.

Правильно вихована дитина вже у 3-4 роки бажає одержати їжу, проситься спати, миє руки і обличчя, приводить в порядок іграшки і постіль (спочатку з допомогою старших, а потім самостійно) в строго визначений час. Вона вже добре знає, які речі в тій або іншій кімнаті вона має право брати в руки і відносно яких вона повинна попередньо запитати дозволу. Її слухняність на цей час буде розвинена настільки, що вона, хоч далеко не завжди, розуміє, чому батьки вимагають від неї того чи іншого, але в усякому разі робить те, чого вони бажають; це відбувається передусім внаслідок засвоєної нею звички акуратно виконували свої нескладні обов'язки.

Наймогутнішим важелем морального успіху є виховання волі. Людина може бути настільки моральною, діяльною, працьовитою, а отже, і розумово розвиненою, наскільки розвинена її воля. Коли кажуть, що в людині сильна воля, то при цьому мають на увазі особу, яка неухильно йде до поставленої мети, і навпаки, людина з слабкою волею відзначається нестійкістю. Людина з сильною волею не легко піддається першому враженню, її думки і висновки мають характер більш солідний, самостійний і залишають більш плодотворний слід, ніж у людини з слабкою волею. Чим менше людина підкоряється умовам свого організму, своїм хворобливим нахилам, звичкам і пристрастям, тим сильніша її воля, а разом з тим і визначеніші її мета, характер дій. І навпаки, чим легше вона підкоряється першому враженню, чим більше перебуває під владою пристрастей і звичок, чим більше хитань відчуває вона, приймаючи рішення, чим більше в неї суперечностей між словом і ділом, тим слабкіша її воля. Якщо воля недостатньо вправляється з раннього віку, якщо дитині дають змогу керуватися лише особистими бажан­нями, рахуватись виключно з своїми втіхами, якщо в ній не розвинули ні працьовитості, ні слухняності, в неї зовсім не буде вироблена воля або з неї вийде самодур, який виявлятиме сміливість і рішучість лише у вчинках, не відповідних ні божественним, ні людським законам. Отже, воля може бути корисною для себе і для інших або згубною і нерозважливою, одним словом, бажаною або зовсім не бажаною.

Під волею розуміють також здатність робити вибір, діяти за тими, а не іншими мотивами: хто володіє нею, той має змогу віддавати перевагу одним мотивам своїх дій над іншими, вибирати між найпротилежнішими спонуками, між жадібністю і помірністю, лінощами ї діяльністю. Людина віддає перевагу тому, до чого в неї вкоренилась потреба в дитинстві, до чого привчили її змалку, до чого розвинений був її інтерес і що схвалюють її совість, свідомість мислення, розуміння. Із сказаного зрозуміло, що й тут моральний розвиток повинен іти рука в руку з розумовим.

Волю дитини слід спрямувати так, щоб вона свої бажання задовольняла лише тоді, коли це не завдає шкоди її близьким, щоб вона вміла поступатися задоволеннями, коли це необхідно. Отже, виховуючи волю, розвивають одночасно й самовладання – якість, дуже цінну та важливу у житті, а також дисципліну і суворий контроль над своїми діями, від браку чого ми, російські люди, так страждаємо. Тільки зміцнивши волю дитини, яка вже в найбільш ранньому дитинстві приборкує егоїстичні нахили і придушує тваринні інстинкти, можна виховати людину, яка діятиме не за велінням своїх примх, а в ім'я вищих, моральних ідей і спонукань. Тільки така людина досягає справжньої самостійності, а не уявної, якудуже часто дістають у нас молоді люди, коли батьки надають їм свободу робити що заманеться...

Виховання волі полягає в тому, щоб привчити дитину керувати своїми рухами, почуттями і думками...

Одним із найдійовіших засобів зміцнення волі і надання їй відповідного спрямування є розвиток віри в свої сили. Ця віра в свої сили зовсім протилежна самозадоволенню, самовпевненості – якостям, у вищій мірі антипатичним і антисоціальним, які шкодять прогресивному рухові людини вперед. Самовпевнений і самозадоволений ставить себе вище від інших, перебільшує свої таланти, знаходить прекрасним усе, що він робить. Самовтішаючи себе, людина з подібними якостями засушує серце і в зародку знищує в собі будь-яку спонуку до самовдосконалення. Зовсім інший світогляд і поведінку виробляє той, у кого розвинена віра в свої сили: невдача, не приводить його у відчай, не надломлює його, а змушує зближуватися з людьми, просити їхньої поради і не втрачати надію на те, що він за допомогою енергії і праці врешті-решт досягне свого. І такий завжди добивається. Ось саме цю віру в свої сили вихователі і повинні розвивати в свого вихованця з раннього його віку. В усіх відношеннях уже шкідливо давати відчувати маленькій істоті, що вона нездібна, нетямуща, нерозумна або лінива. В разі невдачі, яка сталася через її недбайливість, дитині можна тільки дати відчути, що сьогодні набралася вона халепи зовсім випадково, сказати їй, що це буває з кожним, а що завтра, коли вона добре виспиться, буде менше стомлена, вона напевно все зрозуміє і прекрасно закінчить розпочате. Таке поблажливе ставлення до дитини не тільки діє підбадьорюючим способом, але більше, ніж догана, викличе в неї сором за свої вчинки. До того ж це цілком відповідає істині: лінощі, розгубленість та інші недоліки, якщо тільки вони є не результатом поганого виховання, залежать звичайно від втоми або від якого-небудь хворобливого стану. Строго керуючись правилом – не давати дитині нічого непосильного, треба підбадьорювати її вірою у власні сили. Дитина не може закінчити розпочатого малюнка, добудувати з цеглинок хатку, не може вивчити напам'ять байки, – покажіть їй легший спосіб досягти цього, поясніть їй те, чого вона не розуміє, переконайте її в тому, що, попрацювавши над цим ще трохи, вона напевно досягне бажаного. Всі ці пояснення давайте у веселій, живій формі, щоб не тільки те, що ви їй кажете, а й сама ваша манера говорити цікавила, пожвавлювала, переконувала її і спонукала до діяльності...

Найпотрібнішими для морального успіху дітей дошкільного віку ми вважаємо: а) фізичну працю; б) посильну домашню буденну роботу, як допомогу близьким і як основу майбутньої самостійності; в) спостереження над навколишньою природою г) фребелівські заняття...

Чи потрібні покарання, а якщо потрібні, то які і в яких випадках? Це найважливіше питання морального виховання. Вище я вже говорила про шкоду тілесних покарань, а тому тут не буду повторювати сказаного. В найгарячіший період застосування цього ганебного педагогічного покарання лунали голоси проти цього згубного засобу. Багато хто ще тоді пропонував замінити його іншим, менш принизливий для^; людської гідності. Серед усіх проектів і теорій цього роду найбільш варта уваги теорія природних покарань.

Суть природних покарань полягає в тому, що дитина повинна відчувати і відповідати за всі наслідки своїх поганих вчинків. В силу цього принципу вихователь не вигадує покарання, а бере наслідок вчинку і в усій простоті застосовує його до дитини. Жан Жак Руссо, вдаючись до яскравих аргументів, а інколи й софізмів, перший став підносити теорію природного, виховання і теорію природного покарання...

Особливість цих покарань, якщо ми вже повинні називати їх так, полягає в тому, що вони є неодмінними наслідками дій, за якими йдуть; вони є не що інше, як неминучі реакції дій дитини.

Звичайно, найбільш правильні і точні знання ті, які безпосередньо здобуті власним спостереженням і досвідом. Але неможливо дати таке виховання, де б усі знання були безпосередньо здобуті лише власним досвідом...