Козацькі гетьмани та ватажки

Предслав Лянцкоронський (перший козацький наказний гетьман) – 1515- 1528рр.

Констянтин Острозький повернувшись з московського заключення разом з кошовим Остафієм Дашкевичем зорганізували Запоріжську січ. Першим гетьманом гетьманом, якого вибрали козаки - був зять Острозького - Прецлав Лянцкоронський. Залишив своє Хмельницьке староство і разом із Остапом Дашкевичем організував Запорізьке козацтво. Гетьманував Лянцкоронський за часів правління Сигізмунда І Старого коли південно-східні кордони Польщі стали місцем постійних нападів степовиків. Воював проти турків і татар, ходив походами під Белград (1516), Очаків (1528). Під Очаків ходили Костянтин Острозький, Остафій Ружинський, віницький та брацлавський старости. Взяли 30 тис. худоби і 500 коней.

Стефан Баторій грамотою від 26 серпня 1575 надав запоріжським козакам з гетьманом Богданом Ружинським та отаманом Павлюком, за заслуги у боях проти бусурманів, за те що спинили їх напад на Україну та Польщу і перші відбивали татарські орди, окрім міста яке їм завжди належало Чигирина, Трахтемирів з монастирем і привозом і всі землі від Трахтемирова до Чигирина, зі всіма містечками, селами та хуторами на тому березі, які там знаходяться. А також підтвердив привілей на старе запоріжське місто Самар з привозом, яке ще за старих часів їм належало і всі землі вверх по Дніпру до ріки Орел (з 1772 переім. на р. Орлик) і вниз від Самар аж до ногайських та кримських степів. Від низу Дніпра де впадає Буг і до Очакова і від Очакова вверх по Бугу до ріки Синюхи. І по іншу сторону Дніпра, від тамарських земель до самої ріки Дон, де ще Предслав Лянцкоронський зі своїми козаками першу січ мав. Щоб ці всі землі, які завжди належали козакам і далі їм назавжди належали.

Існують сумніви щодо правдивості того, що саме Предслав Лянцкоронський був першим козацьким гетьманом. Все ж, його особистість часто згадується і багатьох народних та лицарських оповідях.

 

Остафій Дашкевич (староста канівський і черкаський, козацький ватажок і один з перших отаманів) – 1528-1533 рр.

Уперше Дашкевич згадується в 1521 році. Дійшовши згоди з Кримським ханством, Дашкевич (Дашкович) спільно з кримськими татарами організував два походи на землі Російської держави (1515 р. — на Чернігово-Сіверщину; 1521 р. — на Москву). Багато сіл від Вороніжа і аж до Москви випалили татари, — а з ними й козаки, — багато загнали народу у неволю, і за ту допомогу татари «віддячили» Дашкевичеві тим, що вхопили його та забрали в неволю. Та він згодом втік з Перекопу і в 1523 році вперше відімстив нападом на Очаків,повністю спаливши місто, пішов у Крим і зпустошив там багато аулів в Ґьозлевому, Карасубазарі і в Ак-Мечеті.

У 1528 році разом з Предславом Лянскоронським і великим загоном козаків знову атакував Очаків, і там тричі розгромив татарські загони, забрав 500 коней і 30000 худоби.

В 1531 відбив напад кримського хана Саадат-Гірея на Черкаси. В 1533 р. на сеймі в Пйотркові подав пропозицію збудувати на Дніпрі ряд фортець для оборони України від татарських нападів і припинення втеч українських селян на пониззя Дніпра. Пропозицію Дашковича сейм схвалив, але подальших заходів до втілення проекту у життя зроблено не було.

Д. М. Бантиш-Каменський, М. А. Маркевич та інші історики, враховуючи його заслуги у організації перших козацьких загонів у районі Черкас, називали Дашкевича одним з перших гетьманів та організаторів запорізького козацтва.

У 1535 році гетьман Остап Дашкевич помер.

Остафій Ружинський ( князь, козацький гетьман) – 1514-1534 рр.

Походив Остафій Ружинський з українського роду князів Ружинських. Юнаком подорожував країнами Західної Європи, навчався і служив у Франції та Німеччині.

Встановиб 20 полків, в кожному по 2000 козаків і назвав їх за назвами міст, першим був київський, полки поділив на сотні і назвав їх за назвами менших міст. Кожний полк мав полковника і сотника, які вибирались товариством.

У творах багатьох істориків ім'я Остафія Ружинського навіть не згадується. Нема його в таблиці гетьманів, складеній М. Грушевським. Втім, Грушевський починав відлік від Дмитра Вишневецького, а князь Остафій Ружинський гетьманував перед ним.

В "Історії русів" є згадка про "гетьмана князя Євстафія Ружинського" датована 1514 роком. Утворив Ніжинський козацький полк.

Слава Його козаків була такою, що він користувався повагою не тільки серед української шляхти, а й серед польської аристократії.

Помер він в 1534 році. Замість князя Ружинського козацьким гетьманом обрали генерального осавула Венжика Хмельницького.

Венжик Хмельницький (козацький гетьман) – 1534-1569 рр.

Гетьман українського козацтва (1534—1536). Прадід гетьмана Богдана Хмельницького. Походив з литовсько-українського роду. Належав до так званої боярської (рангової) шляхти. Прославився під час кримсько-польської війни (1534). Зібравши полки реєстрового козацтва та загони охочекомонних, він розгромив Кримську орду неподалік Заславля. Під час генеральної битви вдався до створення табору з возів, який згодом — як вид польового укріплення — буде дуже популярним серед козацтва.

"Історія русів" повідомляє: "По скону гетьмана князя Остафія Ружинського, року 1534-го, вибрали гетьманом із осавулів генеральних Венжика Хмельницького". Польський король затвердив це вибір, й новий гетьман отримав наказ виступити проти татар. Він зібрав під свою руку реєстрових козаків, полки охочекомонних і запоріжців, кілька польських гарнізонів.

Венжик Хмельницький добре знав тактику ординців, й козацькі війська перемогли переважаючи загони. Він побив орди під Заславом на Волині. Після перемоги гетьман здобув славу, адже всі розуміли, що він урятував не лише Україну, але й Польщу. Король відзначив заслугу Хмельницького перед Польщею спеціальною похвальною грамотою.

Після цього, за рішенням сейму та спеціальним указом короля Сигізмунда II Августа українські землі було виведено з-під юрисдикції Великого князівства Литовського й "до Польського королівства, як рівних до рівних, вільних до вільних" приєднано. Водночас, українську шляхту було урівняно в правах із польською аристократією.

 

Дмитро Вишневецький (князь, козацький отаман, організатор козацьких загонів, засновник фортеці на Малій Хортиці — прототипа Запорозької Січі) – 1550-1563 рр.

Дмитро Вишневецький вiдомий як перший органiзатор козацьких військ. Його попередники, залучаючи козацькi загони до своїх вiйськових операцiй, використовували їх як силу допомiжню. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою вiн пiдпирав власнi полiтичнi амбiцiї. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав його навіть козацьким гетьманом, але у джерелах XVI ст. такий титул Вишневецького не зустрічається. Не підтверджується джерелами також тведження про те, що нібито Вишневецький заснував Запорізьку Січ. Зв'язок Дмитрової фортеці з Січчю був лише ідейним. Діяльність Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонизація ним придніпровських степів, утворення козаками организації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі у Запоріжжі. Боротьба з татарами і турками. Московське підданство. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою у Молдавії, став прологом низки молдавських походів, здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найвідомішими з них були походи Івана Підкови (1577) та Тимоша Хмельницького (1653).

 

 

Михайло Вишневецький (руський князь, гетьман українського козацтва) – 1569- 1575 рр.

Після смерті гетьмана Венжика Хмельницького козаками був обраний гетьманом князь Михайло Вишневецький (1569—1574). Він був гетьманом України, який уперше в історії одержав від польського короля булаву і клейноди як правитель України.

Король Сигізмунд II Август послав Михайла Вишневецького на допомогу царю під Астрахань. Коли він з запоріжцями дійшов до міста хан i паша вже був там. Вишневецький поділив війська на двоє, домовившись з мешканцями міста розбив татарів і взяв після них велику здобич, яку поділив між своїм військом та московським, чим викликав велике незадоволення запоріжців, тоді ж п'ять тисяч запорозьких козаків, незадоволені розподілом здобичі після походу на Астрахань, відділилися від війська Гетьмана Вишневецького і заснували на березі Дону місто Черкаськ, за назвою свого міста Черкаси, яке стало «головним всьому війську Донському».

У 1579 році князь Михайло Вишневецький, разом з князем Костянтином Острозьким, пішов походом на Московське царство, зайняв Сіверщину, брав участь у взятті Стародуба, Чернігова та інших фортець.

За значні військові заслуги 1580 року введений до сенату Речі Посполитої, після чого передає Канівське та Черкаське староства синові Олександрові. Проте, титул старости канівського і черкаського зберіг аж до смерті. Того ж 1580 р. іменований каштеляном брацлавським, а 15 березня 1581 вступив на воєводство Київське. Був воєводою Київським та комендантом Київського замку.

1584 р. отримав титул князя Вишневецького (1584). Разом з дружиною — Гальшкою Юріївною Зенович — залишив добру пам'ять як фундатор трьох православних монастирів. Помер у Вишневці 15 жовтня 1584 р. у віці 55 років, похований із почестями У Києво-Печерській Лаврі.

 

 

Іван Свирговський – 1574р.

У березні 1574 на заклик молдовського господаря Іоана III Води Лютого на чолі козацького загону (бл. 1200-1400 чол.) прибув у Молдову для боротьби проти Османської імперії. 24 квітня 1574 молдовсько-козацьке військо у бою під Мокшанами (тепер Румунія) завдало поразки об'єднаним турецько-волоським силам (бл. 100 тис. чол, за ін. дан. - 60 тис. чол.). На початку травня війська Івана Свирговського та Іоана III Води Лютого зайняли Бухарест, а згодом здобули добре укріплену фортецю Браїлів. Згодом козаки Свирговського за підтримки молдовських загонів захопили турецьку фортецю Тягині (Бендери), тримали в облозі фортецю Тейну (Тейницю) і завдали значних руйнувань Білгороду (Акерману; тепер Білгород-Дністровський Одеської області). 9-14.6.1574 у боях біля Кагульського озера козацько-молдовські частини, через зраду хотинського баркалаба (коменданта) Ієремії Чарнавіча, були розбиті турецько-татарськими військами (за деякими дан. - бл. 200 тис. чол.). Під Сороками взяв в полон пашу Кара Мустафу і відіслав в Польщу. В 1576 під Браїловом поклав в битві 7000 тисяч турків з 16 тисяч і пішов на Білгород.Звідти повернувся до Молдавії поділив військо і одну частину послав на Бухарест, а з ін. пішов на Галац. За одними відомостями, Свирговський потрапив у полон і був страчений у Стамбулі (повішаний на гаку), за ін. - зумів вибратись з оточення, продовжував боротьбу проти турків і пізніше загинув у бою поблизу Кілії.

Самійло Кішка – 1574-1575 рр.

Народився близько 1530 року у шляхетській сім'ї в Каневі, здобув добру освіту.

З 1550 року Кішка брав участь у походах Дмитра Вишневецького. де набув великого бойового хисту, завзяття та великого авторитету серед козацтва. Тому не випадково, що після загибелі Вишневецького його у 1564 році обирають гетьманом.

Ставши гетьманом, Кішка взявся продовжувати справу Вишневецького, впершу чергу відкрити запорожцям шлях до моря. Ударами з моря можна було успішно атакувати не тільки вороже узбережжя, а і потрапити в центр Османської імперії.

Вперше вийшов у Чорне море у 1567 році і протягом двох років штурмував міста Козлов, Ізмаїл, Кілю, Білгород та Очаків, нещадно громив турецькі галери в морі. Розлючений морськими походами турецький султан у 1568 році підтягує до Очакова регулярний флот, погрожуючи польському королю великою війною, якщо той не приборкає «шаленних» козаків та їхнього ватажка. Переляканий Сигізмунд II Август видав наказ, де вимагав, щоб козаки «зійшли з Низу» (тобто із Запоріжжя), оселилися біля прикордонних замків, записалися до реєстру на королівську службу і воювали лише там, де їм накажуть воєводи чи старости. За це польський уряд обіцяв запорожцям високу платню. Понад усе польський король призначив над козаками коронного гетьмана — шляхтича Яна Бодовського. Частина козаків погодилася на пропозицію короля. Їх стали називати реєстровими.

У 1573 році в одному з морських походів ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від турецького флоту, а сам гетьман потрапив у полон і був прикутий ланцюгом до весла на галері, де перебував близько 25 років. У 1599 організував на турецькій галері повстання українських невільників, які, перебивши команду, повернулися в Україну. Повстання невільників на чолі з Самійлом Кішкою оспівано в українській народній думі «Самійло Кішка».

Будучи обраний гетьманом, добився від польського короля Сигізмунда ІІІ Вази скасування баніції (закону про визнання козаків поза законом), що привело до визнання козацтва як суспільного стану. В 1600 році очолював запорожців у спільному українсько-польському поході до Криму. В 1601—1602 роках Кішка на чолі 4-тисячного козацького загону брав участь у польсько-шведській війні у Лівонії.

Про дальшу діяльність Кішки і обставини смерті достовірних даних немає. Одні дослідники вважають, що Кішка загинув 28 лютого 1602 року під час Інфляндської війни. Гетьман загинув у бою під Фелліном (біля міста Полтсамаау, Лівонії) і був перевезений та похований у Каневі. Новим гетьманом, замість Самійла Кішки, козаки обрали Гаврила Крутневича. За іншою версією гетьман Кішка ще брав участь у Цецорській битві 1620, помер у 1620 і похований у Каневі. Та, слід зважати, що тоді б Кішці мало було бути близько 90 років.

 

Богдан Ружинський (низовий запоріжський гетьман) - 1575-1576 рр.

Доля славного гетьмана склалася сумно: в одному зі своїх набігів, татари напали на домівку Богданка коли Михайла Ружинського не було вдома, зарубали матір, а невістку забрали у ясир. Князь Богдан Ружинський мав гетьманську резиденцію в замку Трахтемирові, надану йому 1575 Стефаном Баторієм.

У 1575 році татари вирушили походом на Поділля. Ружинський, зібравши військо рушив на татар. Кіннота Богданки за численністю була меншою за татарську, та татари не витримали натиску і через Очаків стали тікати до Криму. Запорожці за наказом Ружинського заступили ворогу шлях, притиснули до озер і розбили його.

Після цього успішного походу Богданко послав до нового короля Польщі Стефана Баторія прохання, щоб той узаконив існування Війська Запорозького та його права. Стефан Баторій визнав козацьку силу, бо розумів, що запорозьке військо — міцний щит для кордонів Польщі. Тому 20 серпня 1576 року видав Універсал, яким ствердив за Військом Запорозьким усі володіння, які козаки відвоювали у татар.

Чутки про нового козацького командира дійшли до Москви. Московський цар Іван IV Грозний у 1575 році послав на Січ царську грамоту в якій пропонував козакам московську службу та багаті подарунки. Цар просив виступити проти орди татар, які напали на Московщину і вчинили страшні пожежі, захопили 35000 бранців.

Козаки хотіли скористуватись нагодою битися проти турків і татар погодилися рушати походом на Ґьозлеве.

Похід був оповитий кривавою авантюрою. Козаки розгромили велике турецько-татарське військо (12000 чоловік), Ружинський дійшов до Перекопу, а тоді сів на чайки і пішов по берегах Малої Азії; пограбував турецькі міста Трапезунд і Синоп, був у Стамбулі і знищив там багато народу. Усіх мусульманів козаки Богданка піддавали страшній страті: чоловікам виколювали очі, жінкам обрізали груди, дітей безжалісно вбивали. У 1675 році козаки погрожували повторити подібні походи на Крим і Малу Азію.

Стефан Баторій 20 серпня 1576 видав Універсал, яким підтвердив за Військом Запорізьким всі володіння, захоплені козаками у татар. У 1576 році Богдан Ружинський звернув увагу на турецький форпост Аслам-Кермен, який був побудований для перекриття козакам шляху з гирла Дніпра в Чорне море. Козаки обрушилися на фортецю такою силою, що від неї й сліду не лишилося. Та під час штурму козаки використовували порохові «міни», які підкопували під мури фортеці. Під час підривання одна міна не спрацювала і Богданко вирішив сам перевірити в чому справа. У цей момент міна вибухнула і гетьман загинув.

Іван Підкова (козацький гетьман, молдовський господар) - 1577-1578 рр.

За переказами, немовлям був врятований від татарів і вихований козаками. Про це згадано в народній думі "Люлі немовляті Івоні" (за Богданом Заліським).

Мав рідкісну фізичну силу i надзвичайний зріст, запросто ламав руками підкови (за це запорожці прозвали його Підковою), міг зупинити віз, запряжений 6 кіньми, ухопивши його за заднє колесо, волячим рогом пробивав дубові ворота. Його охрестили Волошенином, тобто по-тодішньому молдаванином.

На початку листопада 1577 року Іван Підкова при підтримці козацького загону на чолі з гетьманом Яковом Шахом почав боротьбу проти ставленика Туреччини, молдовського господаря Петра VI Кривого. Козацьке військо розгромило загони Петра Мірчича і 30 листопада 1577 року визволило Ясси. Іван Підкова був проголошений молдавським господарем, а Яків Шах із козацьким загоном повернувся на Січ.

1578 - війська Османської імперії увійшли до Молдови.

Яків Шах, який допомогав Підкові, гостив в Немирові, в брацлавського воєводи Яна Збаразького, який порадив йому, щоб Підкова для примирення з польським королем поїхав для цього до Варшави. Король прийняв його і наказав кинути до вязниці. Після сейму король їхав до Львова, а Підкову відправив до равської вязниці. Король хотів ще під час сейму стратити Підкову, але не міг, бо шляхта була проти. У Львові на вимогу султана Мурадa III Підкову було таки страчено. Мурад III скаржився також на брацлавського воєводу Яна Збаразького та на Філона Кміту.

Івана Підкову стратили у Львові 16 червня 1578 року за рішенням короля і поховано в місцевій Успенській церкві. Незабаром черкаські козаки викрали і перевезли його останки до Канева, де поховали в одному з православних монастирів під Чернечою горою.

Я́ків Шах -1576-1578 рр.

Запорозький низовий гетьман, претендент на молдавський престол, побратим Івана Підкови, з яким ходив походом на Молдавію (1577), в 1576 — 1577 роках розгромив на Дніпрі татарського посла, який повертався з Москви, чим накликав татарські напади на Волинь. Шах не лякаючись кари, яку поніс Підкова, вирішив напасти на Волощину. Взяв в облогу Бухарест і наказав видати тих, хто був виний в смерті гетьмана Підкови. Йому було видано одного бояра і 17 інших. Він наказав обрізати їм ноги і вуха і повісити перед костелом св. Миколая і накзав над ними на костелі написати: так караються зрадники і віроломці,які проливають невину християнську кров.Коли новина про це дійшла до Константинополя султан Амурат і кримський хан зажадали страти Шаха і скасування козацтва. Султан наказав затримувати українських і польських купців на Волощині, Молдавії та Тавриді. Шаха було знято з гетьманства і заточено в канівський монастир, де він пізніше добровільно став монахом. Помер там також в 158

Лук'ян Чорнинський – 1578 р.

Цьому, на жаль, дуже маловідомому, гетьманові українські козаки довіряли булаву двічі: в 1578 та в 1586 роках. Але в обох випадках він гетьманував недовго. Тож чи варто дивуватися, що з популярністю в козацькому літописі йому не пощастило. Хоча в обох випадках він ставав гетьманом у дуже напружені для козацтва часи.

1578 рік. Щойно закінчився похід до Молдови. У Львові, на міській площі, керівника його, гетьмана Івана Підкову скарано на горло. Ця страта, на яку, як засвідчують польські джерела, король зважився лише під тиском турецької сторони (Підкову страчували в присутності турецьких послів), викликала величезне обурення козацтва. Власне, саме після неї козаки почали сприймати Польщу та польську армію за ворогів. Король Стефан Баторій загалом досить толерантно ставився до козацького руху, оскільки був певен, що це та військова сила, яка завжди може знадобитися для захисту Польщі від турків, татар та інших войовничих сусідів. Проте не зичив собі й загострення взаємин між Польщею і Туреччиною через постійні сутички між козаками й кримськими татарами, а також турецькими гарнізонами в Північному Причорномор'ї. За цих обставин і став український гетьман Іван Підкова, що був також господарем Молдови, жертвою політичного компромісу, а точніше - зради.

Після Підкови булаву козаків, що повернулися з молдавського походу, прийняв Шах, який вже до того був гетьманом запорожців. Але Шах залишався на Поділлі. Що ж до Лук'яна Чорнинського, то він порядкував на Січі. Незважаючи на всі погрози поляків та на те, що загони київського воєводи князя Костянтина Костянтиновича Острозького підступили мало не під самі Дніпровські пороги, оскільки мали наказ короля виловлювати всіх, хто втікає на Січ або хоче пробитися з Січі на волость, запорожці під проводом Чорнинського зробили рейд на Перекоп. Рейд видався досить успішним, що ще більше розлютило і хана, і правителя Туреччини.

В ролі гетьмана Лук'ян Чорнинський виникає ще раз - 1586 року, одразу по тому, як скінчилось гетьманування Яна Оришевського. Тут знов-таки діяльність пана Лук'яна реконструювати можна лише за аналізом тогочасних подій. Одна з них відома: 1588 року мало не півтори тисячі козаків висадилися між Козловим і Перекопом і перейшли сімнадцятьма татарськими поселеннями, чинячи помсту за напад кримчаків на Україну. Та й увесь час другого гетьманування Чорнинського позначений антитатарською боротьбою.

В березні 1586 року, під час свого другого гетьманування, Лук'ян Чорнинський зробив спробу підняти велике селянське повстання. Зібравши загін козаків та знедолених через шляхту селян, гетьман повів його на Уманщину. Тут повстанці не шкодували маєтків найжорстокіших шляхтичів, наганяючи на них жах та намагаючись привернути цим виступом увагу польської адміністрації до утисків, яких зазнавало українське селянство. Проте ні особливої уваги до себе повстання не привернуло, ні ширшої підтримки населення не здобуло.

Цей випадок ще раз підтвердив давню "бунтівну" істину: повстання може мати успіх тільки тоді, коли настане відповідний час, коли воно вибродить у народних масах.

Ян Оришевський – 1581 р.

В 1576 році був помічником черкаського і канівського старости князя Михайла Вишневецького у командуванні загоном реєстрових козаків. У 1580 році козацький полк під проводом Оришевського брав участь у Лівонській війні 1558 — 1583 років на боці Польщі, а в 1585 році здійснив похід у Крим. У 1581 році за дорученням 0ришевського складено козацький реєстр. У 1587 році був представником Запорозької Січі на сеймі, в ході якого польським королем обрано Сигізмунда III Вазу. Ян (Яків) Оришевський (в деяких джерелах його називають Оришовським або Оришковським) справді дістав призначення на гетьмана указом польського короля Стефана Баторія. Згідно з "Хронікою" М. Бєльського, в якій Оришевському теж відводиться лише два рядки, це сталося 1578 року. Козацькі заворушення, викликані стратою І. Підкови та певними невдачами в Молдові, реально загрожували перерости в громадянську війну, в якій українці й поляки, що жили тоді в одній державі, могли б винищувати одні одних - на радість зовнішнім ворогам, які потім пошматували б і Польщу, й Україну. Отож перше, що зробив Ян Оришевський, - це заспокоїв козаків, які, власне, й не готові були до повстання проти польської корони, а тим більше - до тривалої переможної війни за незалежність України, і дав лад реєстровому козацтву та Січі. Саме за його гетьманування набула активного втілення в життя реформа Стефана Баторія, що офіційно визнав козаків за військову силу королівства та обдарував козацтво прапором, булавою, бунчуком і печаткою - тобто всіма символами законності, які надалі припиняли переслідування козацтва як такого з боку польського уряду. Він також передав козакам місто Терехтемирів, визначив межі територій, підконтрольних Запорізькій Січі, тощо. А ще призначив усім козакам - і городовим і запорізьким — державну платню: по червінцю та по кожухові на рік. Платня, щиро скажемо, символічна. Але важлива суть: козаки - не вороги короні. А 6 тисяч їх навіть увійшло до реєстру. Коли 1579 року Польща почала війну за естонські землі, що ввійшла в історію під назвою Лівонської, запорізькі козаки брали в ній участь під командуванням гетьмана Яна Оришевського. Відомо, що в 1580 році їх загін зробив рейд по московітських землях, узяв штурмом і спалив місто Стародуб і повернувся на пониззя Дніпра з військовими трофеями. Ці трофеї одразу ж пішли в діло в боях проти татар. На цю пору в Криму завелися династичні чвари. Проти хана Мехмет-Гірея, що успадкував трон від померлого Дивлет-Гірея, виступили два його брати. Виступ не вдався. Війська хана змусили заколотників відступити аж до Дніпра — на козацькі території. І козаки Оришевського розгромили татарські загони, схопили братів Гіреїв і, як полонених, відіслали до Черкас старості Михайлу Вишневецькому. Скориставшись із послаблення Криму, козаки почали рішучіше нападати на татарські улуси. А коли хан оголосив, що готується до походу в Україну, на допомогу козакам Оришевського прибули 22 ескадрони польської кінноти. Це примусило хана добряче подумати, перш ніж зважитись на проголошений напад. Тим паче, що, крім військ коронного гетьмана Замойського, на боці козаків готові були виступити й особисті загони князя Костянтина Острозького. Тобто трапився той рідкісний випадок, коли козаки, польські війська й особисті загони одного з найславетніших українських аристократів і полководців князя Острозького виступили єдиною збройною силою. Якби таке ставалося частіше, Україна, звичайно, зазнала б у ті часи значно менше лиха. Ті, хто намагається вдавати, що такого гетьмана, як Оришевський, не існувало, забувають ще й те, що він гетьманував досить тривалий час. Відомо, що під його командуванням 1585 року козаки двічі ходили на кримських татар. Під час другого походу вони розгромили ординців і, крім інших військових трофеїв, захопили ще понад 40 тисяч коней, що було величезною і дуже цінною здобиччю. В 1600 році виступив посередником у переговорах польського уряду з козаками про умови їх участі у воєнних діях у Молдавії. Помер, найімовірніше, в Гайсині (тепер Вінницька область).

Самійло Зборовський – 1581-1586 рр.

Зборовський Самійло (Самуель) Мартинович (р.н.н. — † 26 травня 1584) — гетьман українського козацтва.

За походженням шляхтич з Золочева на Львівщині, син краківського каштеляна Мартина Зборовського. Був при дворі польського короля Генріха III Валуа, під час коронації якого розпочав бійку з Карватом, підданим каштеляна войницького Яна Течинського. Заради підтримання спокою під час урочистої події їх кинувся розбороняти каштелян перемишльський Андрій Ваповський. В припадку гніву Зборовський вдарив Ваповського чеканом у голову, від чого той незабаром помер. За це Самійло Зборовський був присуджений до баніції. Втік до Трансільванії, де був виправданий майбутнім королем Стефаном Баторієм, з яким повернувся до Корони для його коронації.

1581 року подався на Запорожжя на Томаківську Січ. Обраний гетьманом. Очолював похід на Молдавію, сподіваючись стати молдавським господарем, при цьому вмовляв козаків йти походом на Персію, щоб бути чистим перед турецьким султаном. Через це козаки мало не підняли бунт. Похід виявився невдалим. Через голод козакам доводилось гризти кінські кістки.

Брав участь у змові проти короля, зносився з Габсбургами. У квітні 1584 році Зборовського у маєтку його сестри схопив коронний канцлер Ян Замойський. За усним розпорядженням короля Стефана Баторія, який сказав "Мертвий пес не гризе" (лат. Canis mortuus non mordet), канцлер його стратив 26 травня 1584 у Кракові за старим вироком про баніцію, що було порушенням прав шляхти і викликало її обурення, адже магнати домагались передання справи на розгляд Сейму. Зборовський став символом приватної помсти канцлера і короля, прикладом порушення закону і мучеником в ім'я шляхетських вольностей.

На коронному Сеймі 1588 була прийнята ухвала, що при справах образи гонору короля останній, як зацікавлена сторона, позбавляється права вирішального голосу. Питання мали вирішувати виключно посли Сейму. Крім того заборонялось переслідувати бунтівників у домах шляхти. Під впливом королівського двору Сейм 1589 визнав страту Самійла Зборовського такою, що відповідала нормам права.

Богдан Микошинський – 1584 р.

Перша згадка (1586) про Богдана Микошинського пов’язана з боротьбою козаків проти татар на дніпровських переправах. У червні 1594 р. запорожці на чолі з Микошинським протягом кількох днів стримували переправу татарського війська через Дніпро, але після підходу турецької флотилії змушені були відступити. У липні того ж року Микошинський на Базавлуцькій Січі вів переговори з послом імператора Священної Римської імперії Рудольфа II Габсбурга − Еріхом Лясотою щодо участі козаків у протистоянні натиску Османської імперії в Європі. Під час Косинського повстання 1591—1593 рр. і повстання Наливайка 1594—1596 рр. тримався осторонь соціальної боротьби.

 

Михайло Ружинський (князь, козацький полковник, козацький гетьман) – 1585 р.

Михайло Ружинський походить з того ж давнього українсько-литовського княжого роду, до якого належав й один з перших козацьких гетьманiв, наступник князя Дмитра Вишневецького Остафій Ружинський, що гетьманував у 1534-1569 рр. На жаль, про цього полководця деякi дослiдники нашої iсторiї взагалi не згадують, деякi обмежуваються кiлькома скупими рядками. Але що вдiєш: про керiвника повстанцiв в Англiї чи Iталiї, не кажучи вже про наполеонiвських маршалiв, ми завжди знали бiльше, нiж про полководцiв, що вiдстоювали нашу землю. До таких належить i Михайло Ружинський.

Вiдомо, що своїм гетьманом козаки обрали його того ж 1584 року, коли змушений був зректися булави Богдан Микошинський. Король Польщi сподiвався, що пiсля його погроз та погроз султана козаки вгомоняться. Але не для того князь Ружинський приймав булаву, щоб вiдсиджуватися на Сiчi. Вже десь через мiсяць вiн згуртував запорожцiв i повiв їх на Перекоп. Й досi в нашiй уявi Кримське ханство асоцiюгться тiльки з Кримським пiвостровом. Це не так. В часи М.Ружинського воно сягало Очакова, займало значну частину сучасної Миколаївської та Херсонської областей, доходило до Дону й Кубанi. Отож iти на Перекоп, що знаходився в глибинi ханства, наважувався далеко не кожен козацький ватажок. Ружинський повiв туди свої полки, завдав татарам поразки i повернувся на Сiч зi значними трофеями i здобиччю. Слiд вважати, що цей похiд мав важливе вiйськово-полiтичне i пропагандистське значення. Вiн поставив короля, кримського хана i турецького султана перед тим фактом, що, незважаючи нi на якi погрози та заборони, козаки продовжуватимуть боротьбу за визволення українських земель i даватимуть вiдсiч вороговi. Що Сiч знову змiцнiла i погрози на неї не дiють.

Ще важливiшим у полiтичному значеннi був похiд пiд командуванням князя Ружинського на рiчки Кальмiус i Берду, що на сучасному Донбасi. I справа навiть не в тому, що козаки завдали там рiшучої поразки татарам i, крiм усiх iнших трофеїв, захопили 40 тисяч коней (до речi, ця здобич мала, кажучи сучасною мовою, стратегiчне значення. Бо, захопивши таку кiлькiсть коней, козаки значно ослабили можливостi татарської орди i на тривалий час забезпечили кiньми власну кавалерiю). Ми повиннi пам'ятати, що саме пiсля рiшучої перемоги М.Ружинського на Кальмiусi i Бердi цi землi почали пiдлягати Сiчi. Тобто, по сутi, козаки пригднали до України територiї, що належали свого часу Київськiй Русi. I хоча основне вiйсько повернулося на Сiч, проте на тих територiях були залишенi прикордоннi загони, що створили власнi поселення.

Цi перемоги викликали велике занепокогння не тiльки в Криму, але i в Стамбулi. В обох столицях розумiли, що скаргами королевi на його вiрнонепiдданих козакiв вже не обiйтися, слiд дiяти рiшучiше. Татари зiбрали величезну орду, здобули пiдкрiплення з мiсцевих турецьких гарнiзонiв i вирушили в похiд на Україну. План був таким: розгромити Сiч, назавжди покiнчити з козацтвом i пiти далi - на Черкаси, Канів, углиб держави. Хан Іслям II Ґерай, вiдомий своєю войовничiстю, особисто повiв це вiйсько на Днiпро. Але, як кажуть в таких випадках українцi, з того великого грому був малий дощ.

Козаки на чолi з Ружинським не стали чекати, поки татари переправляться через Днiпро. Вони вдарили на них якраз на переправi, коли будь-яке вiйсько найбiльш вразливе. Чимало татар вони побили прямо у водi чи на островi Таволжанському. А всiх тих, кому вдалося переправитися на правий берег, добили козаки, якi влаштували засiдку в прибережних байраках. Тобто як полководець князь Михайло Ружинський повiвся в цiй вiйнi з мудрiстю iстиного стратега.

Ще бiльше змiцнiв авторитет запорожцiв, коли через кiлька мiсяцiв, вже навеснi 1587 року, гетьман Ружинський повiв їх на Очакiв. Спочатку козаки мали намiр здiйснити напад тiльки на передмiстя цього турецького форпоста. Та коли вiн пройшов вдало i всi османськi вiйськовi сили було погромлено, українцi запаслися "кiшками" та штурмовими драбинами i протягом однiєї ночi, з першого приступу, зумiли взяти могутню фортецю штурмом. Наслiдком цього походу стало те, що козаки визволили чимало полонених i захопили величезнi трофеї. Недарма турецький iсторик i лiтописець Наїма, що жив у XVII ст. i був сучасником епохи, про яку йдеться в цьому та iнших есе, говорив про козакiв: "Можна з упевненiстю сказати, що неможливо знайти на землi людей бiльш хоробрих, якi б так мало турбувалися про свог життя i так мало боялися смертi". Це було мовлено i про лицарiв Михайла Ружинського.

Захар Кулага — 1585 р.

В 1589 р., козаки здійснили один з найбільших своїх походів. Весною-літом 1589 р. загін козаків вийшов в море і поблизу міста Козлова (сучасна Євпаторія) захопив турецьке торгівельне судно. Потім козаки чисельністю 800-1500 чоловік на чайках на чолі з отаманом Захаром Кулагою під час ярмарку увірвались в Козлов, зруйнували місто, звільнили багатьох полонених. Однак у бою за місто отаман загинув. Решта козаків, незважаючи на переслідування кримского хана Кази-Гірея, встигли втекти.

 

Ян Оришевський, другий раз – 1585 р.

Лук'ян Чорнинський, другий раз – 1586 р.

Богдан Микошинський, другий раз – 1586 р.

Захар Кулага, другий раз – 1589 р.

Косинський, Криштоф -1591-1593 рр.

Першу половину життя Криштоф Косинський служив князям Острозьким. 1586 року через втрату родового маєтку він подався на Запорожжя козакувати. 1590 року, завдяки рекомендації коронного гетьмана Яна Замойського, уряд Речі Посполитої призначив Косинського полковником Війська Запорозького реєстрового і дарував землі в пустині Рокитній і Ольшанці Київського воєводства. Проте наступного року ці землі силоміць захопив білоцерківський староста Януш Острозький, що отримав на володіння ними королівський привілей. Це обурило Косинського, тому він зібрав 5000 реєстрових та нереєстрових козаків, які обрали його своїм старшим, і 29 грудня 1591 штурмом взяв Білу Церкву. Вилучивши привілей, а також захопивши збрoю тa харчі месники відступили дo Трипiлля, дe гoтувaлився oбoрoнятися.

Поки Косинський перебував у Трипіллі, заворушення, спричинене майновою суперечкою між ним і Острозькими, переросло у козацьке повстання, що отримало назву повстання Косинського. Протягом 1592 року нереєстрові козаки захопили Переяслав, Київ, а також заходилися пустошити шляхетські садиби на Брацлавщині та Волині. При дворі короля Речі Посполитої повстання Косинського вважали привaтнoю спрaвoю Oстрoзькиx, тому на його придушення на початку 1593 року вирушили особисті війська руських князів Янушa Oстрoзькoгo i чeркaськoгo стaрoсти Oлeксaндрa Вишнeвeцькoгo.

2 лютого 1593 року княжі загони розбили козаків Косинського у великій битві під П'яткою, в якій зaxoпили 26 гaрмaт i всi кoрoгви. Повстанці капітулювали, надали князям присягу, підписану від імені Війська Запорозького, а сам Косинський мусив oсoбистo тричi, сxиливши кoлiнo, удaрити чoлoм пeрeд стaрим князeм Кoстянтинoм тa йoгo синaми, щo вxoдилo дo рицaрськoгo ритуaлу пoкoри вaсaлa пeрeд сюзeрeнoм.

Навесні 1593 року Косинський споробував поновити повстання, скерувавши свої сили проти князя Oлeксaндра Вишнeвeцького. Пiдступивши у трaвнi пiд Чeркaси, 2000 козаків готувалися штурмувати місто, а в oднiй iз сутичoк Кoсинський зaгинув і кoзaки вiдiйшли.

Лобода, Григорій -1594-1596 рр.

Родом з Київщини, представник заможного козацтва. В 1594 і 1595 рр. відбув протитурецький похід у Молдавію як союзник Рудольфа ІІ.

Під час селянсько-козацького повстання разом з Северином Наливайком робив наїзди на Київське воєводство та Білорусь.

У ході повстання виступав за досягнення порозуміння між козаками та польським урядом.

У березні 1596 р. був позбавлений булави, але після поранення Матвія Шаули в бою поблизу урочища Гострий Камінь (недалеко Трипілля на Київщині) його знову обрали гетьманом.

У травні 1596 р. під час облоги козацького табору польським військом в урочищі Солониця (біля Лубен) на річці Сулі Лобода був запідозрений у веденні переговорів з коронним гетьманом Станіславом Жолкевським, звинувачений у зраді і вбитий козаками.

 

Севери́н Налива́йко -1594-1596 рр.

Козацький отаман, керівник антишляхтицького повстання 1594—1596 років в Речі Посполитій.

 

Шаула, Матвій – 1596 р.

Восени 1595 року на чолі запорозького загону здобув Київ і продовжував боротьбу проти поляків на Білорусі.

На початку 1596 року Шаула повернувся з Білорусі на Правобережжя. В березні 1596 року повстанці скинули Григорія Лободу і обрали гетьманом Шаулу. В бою в урочищі Гострий камінь (поблизу Трипілля) втратив руку. У битві над Солоницею 1596 р. біля Лубен був поранений, підступно схоплений.

7 червня 1596 року зрадниками й виданий Станіславу Жолкевському, після тривалих тортур страчений у Варшаві.

 

Василевич, Гнат -1596-1597 рр.

Ім'я цього гетьмана виникає в історичній документалістиці після повстання Наливайка. Це були тяжкі часи для козацтва, оскільки польський уряд проголосив козаків ворогами корони. Одначе Гнат Василевич дотримувався думки, що цьому мусить настати край, адже попри всі кривди, що їх козаки завдали полякам, а поляки — козакам, обставини складалися так, що і полякам, і українцям треба разом протистояти спільному ворогові — кримській орді, і дбати про охорону південних кордонів України, а отже й кордонів Речі Посполитої. Краще за козаків цього ніхто не зробить, отож, Запоріжжя, що б там про нього не кричали у сеймі, мусить жити.

Ця думка гетьмана дуже скоро набула реального підтвердження. Влітку 1596 року хан зібрав велике військо, яке мав намір вести в Угорщину, на допомогу туркам. Ясно, що шлях його пролягатиме через українські землі, а від цього гинутимуть і українці, й поляки. Козацький гетьман попередив про це польських урядовців, одначе при дворі короля до цього поставилися з недовір'ям: хотіли чіткішого підтвердження. Й ось тоді Василевич посилає до Варшави полковника Каспара Підвисоцького і козака Гаврила Рожу, які мали привезти королеві «язика» — татарина з тих, що теж мали брати участь в поході на Угорщину. Можна не сумніватися, що Підвисоцький, один із ватажків повстання під проводом Северина Наливайка, подався до Варшави з власної волі, оскільки це було в його інтересах.

З цього приводу в архівах зберігся лист Гната Василевича до польських урядовців, в якому він пояснює мету козацької делегації і просить надавати в розпорядження козаків підводи, щоб ті могли вчасно прибути до столиці. А дещо згодом, завваживши, що старости прикордонних земель ще не усвідомили небезпеки і не готуються як слід до відсічі татарам, Василевич розіслав їм спеціальні універсали. В них він розповідав про військові приготування в Криму і закликав об'єднувати всі наявні військові сили та готувати до оборони фортечні замки.

Гетьманом Гнат Василевич пробув недовго. Можливо, йому зашкодили саме ці контакти з польськими урядовцями. Однак, в часи козацьких незлагод він дбав про захист кордонів, захист рідної землі. І потім, самі реалії життя примушували Гната Василевича якимось чином мирити українців з поляками, оскільки їм все ж таки доводилося й далі існувати в межах однієї держави, маючи одного короля, один уряд, а водночас, давніх спільних ворогів.

Тихон Байбуза (гетьман реєстрових козаків) - 1597-1598 рр.

Нащадок Мамая і Чингізхана. Під час повстання Северина Наливайка воював на боці поляків. Був брацлавським писарем.

Влітку 1598 року разом з отаманом Федором Полоусом здійснив похід із Січі на волості, але не дістав підтримки селян і міщан.

На початку листопада 1598 року очолив похід запорожців під Перекоп. Проводив політику, спрямовану на досягнення компромісу з польським урядом, чим викликав незадоволення запорожців і неєрестрових козаків. Вів боротьбу за гетьманство з Федором Полоусом.

Нащадки Байбузи брали участь у козацько-селянських повстаннях 1620—1630-х років та у Визвольній війні XVII століття.

Полоус, Федір -1595 і 1598 рр.

Військовий козацький діяч, кошовий отаман запорозького козацтва, гетьман реєстрового козацтва в 1595 та 1598.

Деякий час очолював залогу реєстрових козаків на острові Хортиця. Навесні 1594 р. схилив запорожців до спільного з реєстровцями походу проти Буджацької орди. На чолі загону козаків брав участь у морському поході на м. Білгород (Дністровський) у складі війська гетьмана Григорія Лободи, а також на м. Очаків у складі війська гетьмана Б. Микошинського. Під час повстання Северина Наливайка командував окремим загоном повстанців. У 1595 р. був обраний козацьким гетьманом. Належав до непримиренних противників Речі Посполитої. У 1598 р. підняв повстання проти Польщі. Здобув Черкаси, Канів, здійснив рейд до Дністра. Брав участь у міжусобній війні з пропольськи настроєним гетьманом реєстрових козаків Тихоном Байбузою, який намагався проводити політику на досягнення компромісу між Військом Запорозьким і польським урядом.

Скалозуб, Семен – 1599 р.

Вперше Семен Скалозуб згадується в польських архівах як осавул низових козаків у 1598 році. Архівні матеріали достатньою вірогідністю свідчать, що він козакував ще з молодих літ і брав участь у всіх походах гетьмана Григорія Лободи як проти турків і татар, так і проти поляків. За цей час він неодмінно мав прославитися в боях і походах, інакше у 1599 році його гетьманом би не обрали.

Окрім того, що славився завзяттям і відвагою, був він достатньо освіченим, розважливим, мав веселу вдачу, вмів повести за собою молодців та розвеселити товариство у найскрутніший час, що високо цінувалося у війську. Тож і прізвище отримав на Січі з молодих літ – Скалозуб, з ним і увійшов в історію.

Ставши гетьманом, Семен Скалозуб проголосив морський похід і відразу ж вирушив в Чорне море, де, за польськими архівами, „наробив туркам багато шкоди”.

Цей похід – один із небагатьох, оспіваний в народній думі, що має в своїй основі, як уже доведено, історичні факти. Успішно пройшовши Дніпром і лиманом, флотилія Скалозуба зупинилася на косі Тендра на перепочинок і чекала попутного вітру. Там і зустрів Скалозуб старого гетьмана Самійла Кішку, що на турецькій галері вибирався з полону і мало її не потопив, „вибивши три дошки”, бо прийняли її за ворожу.

Після зустрічі на Тендрі зі старим гетьманом, Семен Скалозуб продовжив похід до турецьких берегів, маючи кінцевою метою турецьку фортецю Азов у Азовському морі.

Із часів Дмитра Вишневецького запорожці, здається, Азов не турбували, на разі підтверджень тому поки що не знайдено.

Початок походу був вдалим. Пройшовши вогнем і шаблею кримським узбережжям, козацька флотилія перетнула Чорне море і поруйнувала Анатолійське узбережжя, звідки відправилася в Керченську протоку.

Звістка, що козаки „морем гуляють”, стривожила Стамбул, і на пошук козаків відправилася турецька ескадра. Невдача спіткала Семена Скалозуба в Керченській протоці, де вдень йому не вдалося уникнути бою з турецьким флотом. У кровопролитній битві стомлена довгим морським переходом козацька флотилія зазнала нищівної поразки.

Гарматним вогнем турки відтиснули козацькі чайки у малу затоку чим позбавили їх маневру. Проти важких галерних гармат козацькі фальконети були безсилі. Під сильним гарматним вогнем козаки спробували взяти галери на абордаж, але майже всі чайки були потоплені, більшість козаків загинула, чимало їх турки взяли в полон. Загинув і цій битві і сам Семен Скалозуб. Лише кільком чайкам вдалося вирватися із того жорстокого бою і під покровом ночі відірватися від погоні. Вони і принесли на Січ сумну звістку про загибель гетьмана і його флотилії.

Кішка, Самуїл, другий раз -1600-1602 рр.

 

Гаврило Крутневич – 1602-1603 рр.

Пiсля загибелi гетьмана Самiйла Кiшки українське козацьке вiйсько, яке брало участь у Лiвонськiй вiйнi у складi польської армiї, опинилося у надзвичайно скрутному становищi. Не вистачало теплого одягу, харчiв, боєприпасiв, корму для коней. Вiйна затягувалася, i вона бачилася козакам абсолютно безперспективною. Шведи — не той ворог, з яким вони ладнi були воювати на чужинi, знаючи, що нi їхня мужнiсть, нi навiть смерть нiчого не вартi для України. Саме в цей важкий час, тобто на початку 1602 року, козаки обрали своїм гетьманом Гаврила Крутневича. В польських архiвах зберiгся лист цього звитяжця до коронного гетьмана (тобто головнокомандуючого польськими вiйськами) Станiслава Жолкевського. Крутневич отримав наказ пiдiйти зi своїми полками до фортецi Фелiн 24 березня. Одначе не мiг виконати його, оскiльки дуже багато козакiв були хворими, а чимала частина їх знаходилася в роз'їздах, якi добували харчi. Польський уряд не платив козакам за службу — хоча зобов'язаний був, — i вони страшенно голодували. Одначе наказ є наказ, i гетьман Крутневич просить дозволу коронного гетьмана вирушити до фортецi через два днi та водночас визначити мiсце, в якому козаки повиннi отаборитися. Незважаючи на те, що естонська земля виявилася непривiтною, а зима i весна суворими, українськi козаки не зганьбили своєї воїнської честi. I пiд Фелiним, i пiд багатьма iншими мiстечками i фортецями, де їм довелося воювати, вони билися так, як належить справжнiм лицарям. I якщо за тих умов козацьке вiйсько все ж таки вцiлiло, то цьому Україна повинна завдячувати передусiм мудростi, вогначальницькому хисту i дипломатичностi Гаврила Крутневича. Так, i дипломатичностi теж.

Вiдомо, що козаки обурювалися своїм становищем. Були спроби самовiльно залишити фронт. З цим зiткнувся ще Самiйло Кiшка. I Крутневичу знадобилося чимало мужностi, щоб упродовж майже 10 мiсяцiв, якi вiн володiв булавою, пiдтримувати у вiйську належну дисциплiну, постiйно виступаючи посередником мiж зневiреними козаками i збайдужiлим польським командуванням.

Iсторiя не донесла до нас подробиць. Але, за даними М. Грушевського, гетьман Крутневич протримався при владi до початку грудня 1602 року i потiм ще раз очолив козацтво вже в 1603 роцi. Отже, козаки пам'ятали його заслуги. Якщо вже обирали гетьманом удруге, то це завжди було виявом великої честi для будь-кого з гетьманiв.

 

Іван Косий – 1603 р.

Гетьман запорізького козацтва (1603, за іншими даними 1602—1603). Був обраний гетьманом у Могилеві. Вивів 4 тис. козацьке військо на Січ після участі козаків у Лівонській війні (1601-03), на яку пішли під проводом гетьманів Самійла Кішки і Гаврила Крутневича. Подальша доля гетьмана невідома.

Іван Куцкович, не зміг забезпечити козацьке військо, що змусило його передати булаву у місті Могилеві Івану Косому, а самому покинути Білорусь. Іван Косий укріпив валами та возами козацький табір, посилив розвідку. На прилеглі міста та села навколо козацького табору було накладено податки, що дало можливість козакам відновити сили після боїв на стороні польського короля, який не заплатив козакам за участь у Лівонській війні. Завдяки вдалій тактиці, яку обрав Іван Косий, було відбито напади польсько-литовських військ і козацьке військо повернулось на Січ.

 

Кале́ник Андріє́вич -1603-1610 рр.

Разом із загоном реєстрових козаків у 1610 році брав участь в успішній облозі Смоленська. У серпні 1619 уперше згадується як гетьман. Очевидно, брав участь у морських походах запорожців проти Османської імперії, в Хотинській битві 1621. Знову був проголошений гетьманом Війська Запорізького у жовтні 1624. 3 січня 1625 уклав союз з Кримським ханством. Добивався відновлення повноправного статусу православної церкви в Речі Посполитій, був у постійному контакті з київським митрополитом Іовом Борецьким. У січні 1625 відправив до Варшави на сейм козацьке посольство, очолене Яковом Острянином, із власним листом, у якому домагався припинити утиски православної церкви. Посольство не мало успіху, через що Андрієвича було скинуто, а на його місце обрали Марка Жмайла, який підняв повстання проти Речі Посполитої. Подальша доля Андрієвича невідома.

Андрієвич належав до полонофільської партії — тієї частини козацької верхівки, яка не хотіла поривати з Польщею, і в 1624—1625 домагалася зрівняння її в правах з польською шляхтою, збереження автономії Запорозького війська і припинення гонінь на православну церкву.

Сагайдачний, Петро Кононович -1606-1620 рр.

Людина нестримної, кипучої енергії, патріот своєї землі, він пішов на Запорозьку Січ. Освічений, талановитий і хоробрий Сагайдачний незабаром зайняв помітне місце серед козацької старшини. Він очолював відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою на «чайках» — швидкохідних човнах. З 1600 року він керував майже всіма значними походами, що набули загальноєвропейського значення.

Особливої слави заслужив у народі після взяття 1616 року неприступної турецької фортеці в Кафі. У результаті походу був знищений турецький флот, а з неволі визволено тисячі полонених.

Сагайдачний і угодовська старшина, сподіваючись заслужити у польсько-шляхетського уряду розширення, у першу чергу, власних прав та прав заможного козацтва, завербувавши частину козаків, узяли участь у поході польського королевича Владислава 1618 року на Москву. Петро Сагайдачний врятував звідти королевича, запрошеного частиною московського боярства в часи Смути на російський престол, на якому йому не вдалося утвердитися. Після цього походу втратив довіру низового козацтва і був скинутий з гетьманства, але його заслуги не залишилися непоміченими в Польщі і Сагайдачний очолив реєстрових козаків.

15-17.VI. 1621 р. в Сухій Діброві (урочище між Білою Церквою і Ржищевом) відбулася загальна рада реєстрового і нереєстрового козацтва, на якій вони прийняли пропозицію польського сейму взяти участь у війні проти турків. Рада доручила гетьману нереєстрового козацтва Неродичу Бородавці командування 40-тисячним козацьким військом. Після ради козацьке військо вирушило в похід на Молдавію.Козаки висловили недовіру гетьману Бородавці і вибрали Петра Сагайдачного,який рік перед цим був скинутий Бородавкою з гетьманства.Яцька Бородавку козаки віддали Сагайдачному.Петро Сагайдачний йдучи через Молдавію в одній із сутичок з татарами був поранений в руку і втратив в бою коня.Бородавка послав передовий загін козаків в Молдавію,який був розбитий ще перед Хотинською битвою 1621, що викликало велике незадоволення в козаків.

Сагайдачний та очолюване ним 40-тисячне козацьке військо, спільно із польською армією, відіграло вирішальну роль у розгромі 1621 р. під Хотином турецької армії, що загрожувала ряду країн Європи. Заснована 1617 р. «Ліга християнської міліції», яка мала на меті вигнати турків з Європи, покладала великі надії на Сагайдачного й українських козаків, що вступили до неї. Могутня турецька армія у кількості 300 тис. чол. була фактично розгромлена 40-тисячним військом козаків на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним.Козаки та Петро Сагайдачний відіграли вирішальну роль у одній з найбільших битв Європи,так як турки кидали всі сили на козацькі війська.Турецький султан дотримувався думки,що коли не буде козаків,польське військо вони швидко розгромлять.На цю битву султан стягнув сили з трьох сторін світу.І за свідченням камянецького літописця,якби не козаки то польське військо не протрималося би і 4 днів.

Неродіч-Бородавка, Яків Адамович -1619-1621 рр.

Суперник П.Сагайдачного. За свідченням російських прикордонних воєвод, очолювані Б. козаки хотіли визволити Україну з-під влади шляхетської Польщі. Але підготовка турецько-татарських загарбників до вторгнення в Польщу і на Україну спонукала Б. укласти тимчасову угоду з верхівкою реєстрових козаків на чолі з П.Сагайдачним про спільну боротьбу проти агресорів. 15-17.VI.1621 р. в Сухій Діброві (урочище між Білою Церквою і Ржищевом) відбулася загальна рада реєстрового і нереєстрового козацтва, на якій вони прийняли пропозицію польського сейму взяти участь у війні проти турків. Рада доручила Б. командування 40-тисячним козацьким військом. Після ради козацьке військо на чолі з Б. вирушило в похід на Молдавію. Під час боїв проти турецько-татарських військ між Дністром і Прутом козаки дізналися, що польсько-шляхетський уряд веде переговори з Туреччиною про припинення війни. Тому, боячись зради з боку польсько-шляхетського командування, Б. не хотів з'єднувати козацькі загони з польсько-шляхетським військом, поки воно не переправиться через Дністр і не розпочне воєнні дії проти турецько-татарських військ. Лише після припинення переговорів та переходу польсько-шляхетського війська за Дністер Б. погодився вирушити з військом до Хотина (див. Хотинська війна). В серпні 1620 р., коли козаки готувалися виступити для з'єднання з польсько-шляхетським військом, у козацький табір під Могилів (нині Могилів-Подільський Вінницької області) прибув з Варшави П.Сагайдачний. На скликаній козацькій раді Сагайдачний повідомив про обіцяні королем українським козакам пільги (припинення релігійних утисків, збільшення платні тощо) за участь у війні проти Туреччини. Під час ради угодовська частина козацької старшини, використавши невдоволення козаків, викликане невдачами окремих загонів у боях проти турок, а також недостачею провіанту й фуражу, домоглася позбавлення Б. гетьманства та обрання гетьманом П.Сагайдачного. Закутого в кайдани, Б. невдовзі було страчено під Хотином. Українські літописці повідомляють, що козацька старшина скарала Б. також за напади козаків на панські маєтки.

Багато історичних пісень повідомляють, що Бородавка гетьманував ще перед цим - після гетьмана Кішки і до 1606.