Властивості свідомості людини

Свідомість людини має властивості, завдяки яким віддзеркалення людиною навколишнього світу носить суб’єктивний характер. Ці властивості представлені в таблиці 5.2.

Таблиця 5. 2. Властивості свідомості

№	Властивість	Опис властивості
	Активність	Свідомість пов’язана з діяльністю, з активною дією на навколишній світ.
	Виборчий характер	Свідомість спрямована не на весь світ в цілому, а тільки на певні його об’єкти (найчастіше пов’язані з якимись нереалізованими потребами).
	Узагальненість і абстрагованість	Свідомість оперує не реальними предметами і явищами навколишнього світу, а узагальненими і абстрактними поняттями, позбавленими частини атрибутів конкретних об’єктів дійсності.
	Цілісність	Свідомість психічно здорової людини, як правило, має цілісність. У межах цієї властивості можливі внутрішні конфлікти цінностей або інтересів. При деяких видах психічних захворювань цілісність свідомості порушується (шизофренія).
	Константність	Відносна стійкість, немінливість і спадкоємність свідомість, визначувана пам’яттю. Константність свідомості обумовлюється властивостями особистості.
	Динамічність	Його змінність і здатність до безперервного розвитку, що обумовлюється короткочасними і такими, що швидко змінюються психічними процесами, які можуть закріплюватися в станах і в нових властивостях особистості.
	Спотвореність	Свідомість завжди відбиває дійсність у спотвореному виді (частина інформації втрачається, а інша частина спотворена індивідуальними особливостями сприйняття і установками особи).
	Індивідуальний характер	Свідомість кожної людини відрізняється від свідомості інших людей. Це пов’язано з такими чинниками: генетичними відмінностями, умовами виховання, життєвим досвідом, соціальним оточенням та ін.
	Здатність до рефлексії	Свідомість має здатність до самоспостереження і самооцінки, а також може уявляти, як його оцінюють інші люди. Іншими словами – взаємодія.

 

 

Функції свідомості людини

З огляду на структуру свідомості можна вивести основні її функції:

Відбивна: Свідомість організовує пізнавальні процеси (сприйняття, представлення, мислення), а також організовує пам’ять.

Оцінна: Свідомість бере участь у формуванні частини емоцій і більшості почуттів. Людина на рівні свідомості оцінює більшість подій і саму себе.

Креативна: Творчість неможлива без свідомості. Багато довільних видів уяви організовуються на свідомому рівні: винахідництво, художня творчість.

Рефлексія: Різновидом свідомості є самосвідомість – процес, за допомогою якого людина аналізує свої думки і вчинки, спостерігає за собою, оцінює себе і т. ін. Одне зі значень слова «рефлексія» – це здатність свідомості людини зосередитися на самій собі. Крім того, цим терміном ще позначається механізм взаєморозуміння, тобто осмислення людиною того, як мислять і відчувають інші люди, з якими вона взаємодіє.

Перетворюча: Людина свідомо визначає більшість своїх цілей і намічає шлях до їх досягнення. При цьому вона часто не обмежується здійсненням уявних операцій з предметами і явищами, а виконує і реальні дії з ними, перетворюючи навколишній світ відповідно до своїх потреб.

Часоутворююча: Свідомість відповідає за формування цілісної тимчасової картини світу, у якій є пам’ять про минуле, усвідомлення сьогодення і уявлення про майбутнє. Цим свідомість людини відрізняється від психіки тварин.

 

Самосвідомість

Самосвідомість – це усвідомлення людиною власних фізичних і морально-психологічних якостей.

Проблема самосвідомості цікавила вчених-філософів починаючи з античності. Різні аспекти проблеми самосвідомості розглядалися в працях Сократа, Платона, Аристотеля, Р. Декарта, Дж. Локка, Д. Юма, Г. В. Лейбниця, І. Канта, Й. Г. Фіхте, Г. В. Ф. Гегеля, Г. С. Сковороди, Л. Фейєрбаха, К. Маркса й Ф. Енгельса, Ф. Ніцше, Е. Гуссерля, М. Хайдеггера, Ж.-П. Сартра, М. Бубера та інших. Філософи різних шкіл і напрямів зверталися до проблеми особистості і її самосвідомості переважно у двох аспектах. Перший – гносеологічний, що розкриває способи й межі самопізнання, другий – екзістенціально-етичний, у межах якого особистість розглядається з точки зору її буття, цінності й способів самореалізації. Власна сутність людини розкривається в роботах філософів через її зв’язок зі світом, життям, іншими людьми, підкреслюється діалогічність самосвідомості. Розробка матеріалістичних концепцій привела до появи «соціально-історичної перспективи» дослідження самосвідомості. Запропонований представниками різних напрямів екзістенціально-антропологічної філософії новий погляд на свідомість і самосвідомість вплинув на становлення й розвиток екзистенціальної, гуманістичної психології, психоаналізу. Багато ідей філософів цього напрямку виступили в якості методологічних засад досліджень вітчизняних психологів, що розробляють проблематику свідомості й самосвідомості в рамках онтологічного підходу.

Складність, багатоаспектність проблеми самосвідомості ілюструється великою кількістю її визначень. Серед дослідників самосвідомості немає єдності в цьому питанні, практично кожний автор, що торкається у своїх роботах проблематики самосвідомості, прагне визначити її відповідно до власного бачення й дослідницького підходу, що реалізується. Разом з цим визначення сутності самосвідомості, вивчення її природи у вітчизняній психології здійснюється з опорою на ряд методологічних принципів, у першу чергу, принципів єдності свідомості й діяльності, розвитку, історизму та особистісного підходу.

Відповідно до даних принципів, самосвідомість соціально обумовлена, опосередкована відносинами людини, формується в процесі діяльності й спілкування. Самосвідомість – це усвідомлення людиною себе самої у своїх відносинах із зовнішнім світом й іншими людьми (П. Р. Чамата).

Різноманітні акти самосвідомості виступають як органічно включені в особистість і становлять одну з утворюючих її умов. Самосвідомість не надбудовується зовні над особистістю, а включається в неї, тому самосвідомість не має самостійного шляху розвитку, окремого від шляху розвитку особистості: вона включається в цей процес розвитку особистості як реального суб’єкта в якості його моменту, сторони, компонента. З іншого боку, самосвідомість є продуктом становлення людини як особистості. Таким чином, самосвідомість, виступаючи показником певного рівня розвитку особистості, є однією з необхідних внутрішніх умов цього розвитку, оскільки дозволяє встановлювати рівновагу між зовнішніми впливами, внутрішніми складовими особистості й формами її поведінки.

З виникненням самосвідомості в людини з’являється можливість самопроектування, самодетермінації, самовиховання, саморозвитку власної особистості, активного перетворення себе самої, своїх відносин, своєї діяльності й свого життя в цілому. З огляду на це, під самосвідомістю розуміють усвідомлення людиною себе як істоти, що усвідомлює світ і змінює його, як суб’єкта практичної й теоретичної діяльності (С. Л. Рубінштейн), властивість людини усвідомлювати себе не просто суб’єктом діяльності, але й суб’єктом зі специфічною психологічною й соціально-моральною характеристикою. Самосвідомість виникає як вищий рівень організації, структурування й саморегуляції життєдіяльності суб’єкта. З її появою свідомість знаходить новий «вимір» – упередженість, що репрезентує суб’єктові «світ-в-присутності-Я».

Передумовою появи самосвідомості як сторони, аспекту свідомості виступає розвиток процесів відділення себе від світу, поділ зовнішньої й внутрішньої реальності. Людина, виділивши себе зі світу й протиставляючи себе йому, усвідомлює себе як особистість, усвідомлює свої особливості, своєрідність і ставиться до всього цього певним чином. Самосвідомість – це побудова особистістю через свої дії відносин зі світом і одночасно вираження свого відношення до світу за допомогою тих же дій. Людина усвідомлює свою самостійність, своє виділення як самостійного суб’єкта з оточення лише через свої відносини з іншими людьми, і вона приходить до самосвідомості, до пізнання власного «Я» через пізнання інших людей. Однак дійсним суб’єктом власної діяльності й життя в цілому людина може стати лише за умови, що своє ставлення до дійсності вона усвідомлює з достатньою повнотою й адекватністю.

Таким чином, у визначеннях вітчизняних учених наголошується, що самосвідомість є властивістю особистості як суспільної істоти; зазначається, що і об’єктом, і суб’єктом самосвідомості є людина, яка усвідомлює різні сторони своєї психічної діяльності й прояви власної активності; самосвідомість розглядається як усвідомлення свого способу життя, своїх відносин зі світом і людьми.

Основними психічними механізмами самосвідомості виступають ідентифікація й рефлексія. Ідентифікація – це спосіб пізнання, при якому встановлюється подібність об’єктів шляхом знаходження спільного та відмінного в їхніх ознаках. У сучасній психологічній науці ідентифікацію розглядають як процес виявлення подібності одного конкретного індивіда до іншого, а також як ототожнення людиною себе, своїх властивостей з персонажами художньо-мистецьких творів, з життєвими зразками поведінки, вчинками осіб референтних груп на основі прийняття їхніх цінностей; як процес бачення суб’єктом іншої людини як проекції себе, уявне наділення її своїми рисами характеру, особливостями ставлення до людей, життя; як механізм перенесення себе в простір обставин життя іншої людини, тобто засвоєння її особистісних смислів за допомогою емпатії. Самоідентичність можна визначити як тотожність «Я» у часі та просторі, яка є умовою стійкого, узагальненого і цілісного самовизначення стосовно основних відносин особистості з соціальним оточенням, яке підтримується значущими іншими. Самоідентичність у своєму розвитку проходить шлях від конкретного, парціального до цілісного і узагальненого Я-образу. Під час цього розвитку на зміну емоційно-лабільним, недиференційованим репрезентаціям «Я» та «Іншого» приходять репрезентації «Я» та «Іншого» як когнітивно-афективні збалансовані структури, завдяки яким всій системі «Я» забезпечується більша стійкість та цілісність. Реальний зміст «Я» суб’єкта залежить від специфіки ідентифікації ним відповідних елементів, заданих соціумом, культурою, які, у цьому випадку, знаходять інший – індивідуально-суб’єктивний спосіб існування. Стійке уявлення про себе, що склалося в процесі ідентифікації та самоідентифікації в психології, називається ідентичністю особистості.

Під рефлексією розуміється ідеальна форма діяльності людини, спрямована на розгляд і аналіз самого себе й власної активності, наприклад, власних станів, учинків і минулих подій, на міркування над власним внутрішнім світом у цілому. Самосвідомість виникає в умовах рефлексивного звернення базових процесів свідомості на свої власні продукти. Глибина рефлексії пов’язана, зокрема, із зацікавленістю людини в цьому процесі, її налаштованістю зауважувати щось у більшій або меншій мірі, на що може впливати освіченість людини, розвиненість її моральних почуттів і уявлень про моральність, рівень її самоконтролю тощо. Рефлексія також може бути розглянута як своєрідний діалог із самим собою.

Структура самосвідомості характеризується наявністю трьох компонентів – когнітивного (самопізнання), афективного (емоційно-ціннісне ставлення) і поведінкового (саморегуляція), які мають відносно незалежну логіку розвитку, однак у своєму реальному функціонуванні виявляють взаємозв’язок.

Самопізнання – початкова ланка й основа існування й прояву самосвідомості. Через самопізнання людина приходить до певного знання про себе. Подібні знання входять у зміст самосвідомості як її серцевина. Самопізнання – це складний, багаторівневий процес, індивідуально розгорнутий у часі. Умовно його можна розділити на два рівні: на першому суб’єкт переважно співвідносить себе з іншими, головними прийманнями такого самопізнання є самосприйняття й самоспостереження. Однак на стадії більш-менш зрілого самопізнання включається й самоаналіз. На першому рівні самопізнання складаються одиничні ситуаційні образи самого себе, але ще немає цілісного, дійсного розуміння себе, своєї сутності. Цей рівень самопізнання є основним і єдиним приблизно до підліткового віку. Для другого рівня самопізнання специфічним є те, що співвіднесення знань про себе відбувається не в рамках «Я – інша людина», а в рамках «Я – Я», коли суб’єкт оперує вже готовими знаннями про себе, отриманими в різний час, у різних ситуаціях. Провідними внутрішніми прийомами даного рівня самопізнання є самоаналіз і самоосмислювання, яке, проте, спирається на самосприйняття й самоспостереження. Поступово в суб’єкта виникає узагальнений образ свого «Я», який виражається у відповідному понятті про себе. Поняття про себе в значній мірі впливає на світосприймання в цілому, обумовлює основну лінію поведінки суб’єкта. Найвищого щабля розвитку самосвідомість суб’єкта досягає тоді, коли формується не тільки поняття про себе в сьогоденні, але й у майбутньому. У такому випадку людина стає здатною визначати свої життєві плани й цілі, що обумовлюють головну лінію її поведінки й життєву стратегію.

Другим компонентом самосвідомості виступають емоційно-ціннісні переживання, у яких відбивається ставлення суб’єкта до того, що він дізнається, розуміє, «відкриває» щодо себе. Такі переживання можуть протікати у вигляді безпосередньо емоційної реакції, існувати у формі оцінного судження, за яким стоїть колись пережита емоція, або у формі інтуїтивного почуття, яке також ґрунтується на емоційному досвіді. Ставлення до себе, що склалося на певному етапі розвитку суб’єкта в процесі самопізнання, впливає на цей процес, визначаючи його специфіку, спрямованість і індивідуальний, особистісний відтінок. Результати інтегративної роботи в сфері самопізнання, з одного боку, і в сфері емоційно-ціннісного ставлення до себе – з іншого, поєднуються в особливе утворення самосвідомості особистості – у її самооцінку. Самооцінка – це оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей, місця серед інших людей. Від самооцінки залежать критичність, вимогливість особистості до себе, ставлення до власних успіхів і невдач. У людини може сформуватися завищена самооцінка, що проявляється в зайвій самовпевненості. Нездатність реально оцінювати свої можливості може проявлятися і у вигляді заниженої самооцінки, яка обумовлює надмірну сором’язливість, невпевненість у собі, неможливість реалізувати власний особистісний та творчий потенціал. Важливо, щоб у людини була сформована адекватна самооцінка, реальне уявлення про себе й свої можливості.

Завершальною ланкою цілісного процесу самосвідомості є саморегулювання суб’єктом складних актів, що входять до складу діяльності й поведінки. Тут теж має місце інтегративна тенденція – від окремих рухів у дитини до складних форм поведінки в дорослої людини в різних системах міжперсональної взаємодії.

Описаний варіант структури самосвідомості можна охарактеризувати як структурно-функціональний, тому що поряд зі структурою розглядаються особливості функціонування самосвідомості. Крім того, у психології розроблені варіанти структури самосвідомості, у яких компоненти (рівні) самосвідомості збігаються з фазами її розвитку в онтогенезі.

Так, В. С. Мерлін, визначаючи самосвідомість як складне синтетичне утворення, виділяє такі її компоненти: свідомість тотожності «Я»; свідомість «Я»; усвідомлення своїх психічних властивостей; соціально-моральна самооцінка. Генетично первинна свідомість тотожності «Я», тому що її зачатки проявляються тоді, коли дитина відрізняє відчуття, викликані зовнішніми предметами, від відчуттів власного тіла.

В. Ф. Петренко запропонував чотирирівневу структуру самосвідомості, яка одночасно відбиває й процес її розвитку. Він виділив такі рівні: безпосередньо-почуттєвий, цілісно-особистісний, інтелектуально-аналітичний і цілеспрямовано-діяльний. На першому рівні індивід відображає себе як тілесно існуючий, реально-життєвий початок. Тут утворюється здатність відчувати свій організм як єдине ціле, одержувати інформацію щодо його процесів. На другому – відбувається розвиток механізму відбиття психікою свого особистісного початку, емоційних станів, сприйняття себе як активної, внутрішньо єдиної істоти. Третій рівень характеризується здатністю до усвідомлення власних когнітивних процесів, теоретичних форм і способів своєї діяльності. Можливість свідомої саморегуляції та самовираження є тими можливостями, які характеризують четвертий рівень, на якому самосвідомість уже виступає як система осмисленої самодетермінації суб’єкта.

В. В. Столін виділяє рівні самосвідомості, співвідносячи їх з рівнями активності людини як організму, індивіда й особистості. На рівні організму розташовуються процеси «самовиділення й прийняття себе в розрахунок» у перцептивних рухових актах. Рівень соціального індивіда складають процеси, пов’язані із прийняттям точки зору іншого на себе, ідентифікацією з батьками, засвоєнням стандартів виконання дій і формуванням самооцінки, придбанням самоідентичності в рамках сімейних відносин і відносин з однолітками, формуванням статевої й професійної ідентичності, становленням самоконтролю. Самосвідомість на рівні особистості характеризується виявленням своєї соціальної цінності й змісту свого буття, формуванням і зміною уявлень про своє майбутнє, минуле й сьогодення.

Розуміючи самосвідомість особистості як складне утворення, структура якого складається з таких взаємозалежних одиниць як самооцінка, домагання, соціально-психологічні очікування й образ «Я», М. Й. Боришевський визначає останню складову як інтегральну форму самосвідомості людини. На думку вченого, становлення образа «Я» особистості відбувається в процесі апробації нею власних самооцінок, домагань, соціально-психологічних очікувань і оцінних ставлень до навколишніх. Оскільки така апробація здійснюється протягом певного часу й потребує життєвого досвіду та певного рівня сформованості когнітивних і емоційних структур особистості, становлення образа «Я» є ознакою нового рівня самосвідомості, який характеризується досягненням індивідом досить зрілого усвідомлення сутності своєї особистості.

У структурі особистості образ «Я» є тим своєрідним каркасом, який надає різнорідним особистісним якостям людини внутрішньої супідрядності відносно інтегрованої спрямованості. Завдяки цьому він служить особистості основою для вибору певної лінії поведінки, виступаючи при цьому як узагальнений глобальний механізм саморегуляції поведінки на особистісному рівні, який забезпечує почуття ідентичності, самототожності людини. Збереження почуття ідентичності дозволяє людині усвідомлювати необхідні межі між «Я» і «не-Я».

Стійкі образи «Я» у своїй сукупності складають «Я-концепцію» особистості. До «Я-концепції» входять образ тіла (тілесне «Я»), наявне або актуальне «Я», динамічне «Я», фактичне «Я», майбутнє або ймовірне «Я», ідеалізоване «Я», уявлюване «Я». Кожна з підструктур «Я-концепції» може перетворитися у фальшиве «Я», хоча найчастіше спотворюється актуальне «Я». Крім стійких образів «Я», що сформувалися під час онтогенезу, в структуру «Я-концепції» входять ситуативні (оперативні, динамічні) образи «Я», які виражають активність особистості, її самосвідомості в різних ситуаціях.

Самосвідомість – усвідомлене ставлення людини до самої себе в цілому й окремих сторін своєї особистості, засноване на розрізненні «Я» і «не-Я», тобто здатності виділяти себе з навколишнього природного й соціального середовища. Основними психічними механізмами самосвідомості виступають ідентифікація й рефлексія. Самосвідомість проявляється в нерозривній єдності трьох складових – самопізнання, емоційно-ціннісного ставлення до себе й саморегуляції. Самосвідомість сприяє досягненню внутрішньої узгодженості особистості, тотожності самому собі в минулому, сьогоденні й майбутньому, визначає характер і особливості інтерпретації придбаного досвіду, служить джерелом очікувань щодо себе й своєї поведінки. Як інтегральна форма самосвідомості людини виступає «Я-образ» – підсумок, результат процесу самопізнання забарвлений певним емоційним ставленням, який є узагальненим глобальним механізмом саморегуляції особистості своєї поведінки.