Конституційні основи судової організації

Конституція Сполучених Штатів містить досить лаконічне положення про те, що у країні може існувати Верховний Суд і така кількість судів нижчого рівня, яку вважатиме за необхідне утворити Конгрес. Конституція, таким чином, закладає основи строго централізованої і єдиної федеральної системи, що виключає створення на рівні штатів яких-небудь паралельних вищих судових органів. Закріплюється також принцип незмінюваності суддів; вони можуть займати свої посади, доки вестимуть себе “бездоганно”.

Конституція широко регламентує юрисдикцію судів: вони можуть розглядати справи без обмеження правових джерел: за загальним правом і правом справедливості, на основі Конституції. Судова влада у Сполучених Штатах розповсюджується на всі види спорів, включно спори, стороною у яких виступають Сполучені Штати, між двома чи більше штатами, між громадянами й іноземними державами, між громадянами.

Конституція також встановлює, що розгляд у судах всіх злочинів здійснюється судом присяжних.

Особливістю судової системи Сполучених Штатів є її дуалізм, зумовлений федеративним устроєм американської державності. На території кожного штату паралельно діють дві системи судів: федеральні суди і суди штату. Такий територіальний паралелізм виник історично, оскільки на момент створення Сполучених Штатів у кожному штаті склалася власна судова система, у якій застосовувалося законодавство відповідного штату. Об’єднання американських штатів у єдине політичне утворення не призвело до скасування оригінальних судових систем штатів, однак паралельно судовим органам окремих штатів була сформована федеральна судова система, що діяла на основі федерального статутного права (Конституції Сполучених Штатів і законів Конгресу)[105] та федеральних прецедентів. Складними є співвідношення і взаємовідносини цих двох систем: загалом вони ґрунтуються на принципах збереження автономії юрисдикції судових органів штатів та визнанні Верховного Суду вищим органом у системі національних судових органів. Хоча Верховний Суд не здійснює адміністративного контролю за судами штатів, прецедентне право, створюване Верховним Судом, є джерелом права вищої юридичної сили і для штатних судових органів.

Верховний Суд Сполучених Штатів та вищі суди штатів не зобов’язані слідувати власним рішенням і можуть змінювати правові позиції, сформульовані ними в попередньо створених прецедентах.

Федеральні суди

Федеральна судова система складається із трьох ланок: районних судів, окружних судів і Верховного Суду Сполучених Штатів. Крім цього, у неї входять спеціалізовані суди. Усі судді федерального рівня призначаються Президентом Сполучених Штатів за попереднього схвалення Сенату.

Районні суди є нижчою ланкою федеральної судової системи; вони розглядають кримінальні і цивільні справи у якості суду першої інстанції. Районних судів усього 100. Межі районів, а так само число суддів у районних судах встановлюються Президентом з поради і згоди Сенату. У кожному невеликому штаті і Пуерто-Ріко діє один районний суд, а у великих штатах районних судів може бути до чотирьох. У кожен районний суд призначається від одного до 27 суддів, які перебувають на постійній службі. Якщо сторона в ході розгляду справи надасть обґрунтування у формі клятви про те, що суддя має особисте упередження чи упереджене ставлення, такий суддя підлягає заміні.

Апеляційні (окружні) суди здійснюють перевірку рішень районних судів, а також розглядають скарги на рішення деяких адміністративних (квазісудових) органів. Апеляційних судів у країні 14 і кожен апеляційний суд територіально охоплює декілька штатів і територій. Особливою юрисдикцією володіє Апеляційний суд федерального округу Колумбія.

Верховний Суд Сполучених Штатів займає вищу ланку в ієрархії судових органів, а за своїм положенням у системі вищих органів влади є рівним Конгресу і Главі держави. Принцип поділу влади й широкі повноваження дозволяють йому, залишаючись незалежним, активно впливати на діяльність законодавчої і виконавчої гілок влади, вищих органів влади штатів. Як і у випадку із Президентом і, у меншій мірі, Конгресом, Верховний Суд Сполучених Штатів шляхом створення прецедентного права на основі доктрини “повноважень які передбачаються” постійно розширює власні повноваження, що значно посилює його позицію у механізмі влади та роль у суспільному житті.

Верховний Суд складається з 9 суддів (з них один Головний суддя), що призначаються Президентом “з поради і згоди” Сенату. Оскільки судді фактично незмінювані, багато хто з них займає посаду по 20-30 років. Змістити суддю Верховного Суду Сполучених Штатів, як і інших суддів федерального рівня, можна лише через процедуру імпічменту. Це забезпечує стабільність складу Суду, незалежність суддів від впливу інших гілок влади. За загальним визнанням, статус суддів Верховного Суду вище членів Конгресу та міністрів.

На відміну від багатьох вищих судових органів у країнах Континентальної Європи, Верховний Суд Сполучених Штатів структурно не поділяється на колегії; усі судді Суду приймають участь у розгляді кожної справи. З метою попередити перевантаження Суду, застосовується так звана письмова процедура розгляду справи, за якої Суд не вдається до виклику сторін, допиту свідків та інших дій, що сповільнюють процес. Рішення приймаються більшістю голосів і носять остаточний характер, у випадку незгоди з думкою більшості кожен суддя може опублікувати свою власну думку. Виключно великою є дискреційна влада Суду: він може приймати більшість справ до розгляду за власним розсудом, якщо знайде у справі “федеральне питання принципового значення”. Суд ретельно уникає справ, за якими вирішення відповідного спору належить до компетенції органів законодавчої чи виконавчої влади.

Верховний Суд правомочний визнати неконституційним будь-який акт, прийнятий Конгресом чи Президентом, однак він не здійснює розгляд справ за власною ініціативою, а діє в апеляційному порядку щодо рішень нижчестоящих судів (федеральних і судів штатів). Таким чином, Верховний Суд є вищою апеляційною інстанцією, що перевіряє вироки й рішення нижчестоящих судів із питань як права, так і факту. Апеляційна юрисдикція Верховного Суду здійснюється у трьох формах: у порядку власне апеляції, у порядку серторіарі − витребування справи із суду, і в порядку сертифікації − роз’яснення по конкретним справам, які розглядаються апеляційними судами, при наявності звернень останніх.

Верховний Суд також виступає у якості суду першої інстанції з усіх спорів між двома і більше штатами, у справах послів, державних посланців, консулів іноземних держав, у спорах між Сполученими Штатами і штатом проти громадян іншого штату та іноземців. Прийняті різноманітні заходи, аби уникнути перевантаження Суду справами. Тому число справ, які Суд розглядає у якості суду першої інстанції, незначне і складає біля двох відсотків від загального числа розглянутих Судом справ.

Звичайно для того, щоб Верховний Суд прийняв справу до розгляду і виніс по ній вмотивоване рішення, необхідно попередньо отримати від нього особливий дозвіл, що передбачає звернення у Суд із петицією, яка б вказувала на “особливі і важливі причини оскарження”. Верховний Суд приймає у такому порядку не більше дванадцятої частини справ, які поступають до нього і щорічно виносить рішення по 150-160 справам. Таким чином, стосовно більшості справ Суд вважає, що вони за своєю значимістю не заслуговують його втручання.

Найбільш важливими є рішення Верховного Суду, зв’язані з визнанням неконституційності законів та адміністративних актів. Хоча таких рішень порівняно незначне число, конституційний контроль, що здійснюється Верховним Судом, справляє важливий превентивний вплив на інші гілки влади і створює у громадян впевненість у захищеності своїх конституційних прав. Рішення про неконституційність можуть виносити й вищі суди штатів, однак Верховний Суд може здійснювати перегляд цих рішень, а його власні рішення є остаточними.

Процес зміни співвідношення політичних сил у законодавчій та виконавчій гілках влади, що призводить до посилення чи послаблення ролі Верховного Суду в залежності від конкретної політичної кон’юнктури стосується і сфери взаємовідносин Верховного Суду з іншими “політичними” органами. Після невдалої спроби Верховного Суду протидіяти нормотворчості Президента в період “нового курсу” у 1937 р. Суд сам порушив питання про судове самообмеження стосовно справ, що мають політичний характер[106].