Державний суверенітет і проблема відкритості економіки

Еволюція ролі та значення держави як соціально-політичної інституції взагалі і державного суверенітету зокрема є в наш час однією з найбільш актуальних і дискусійних тем. Фундаментальні світові процеси у сфері політики й економіки значною мірою змінюють звичні погляди на роль держави та значення її формального атрибута — державного суверенітету. Пов’язано це з тим, що в сучасному світі держави дедалі більше змушені поступатися частиною своїх прерогатив, будучи обмеженими в ухваленні політичних рішень.

Говорячи про причини перегляду принципу суверенітету, слід передусім звернути увагу на комплекс процесів, який традиційно визначають як «глобалізацію». В основі феномена глобалізації лежать процеси в сфері економіки й фінансів, які нині служать фундаментом для глобальної політичної та культурної «надбудови». Це дозволяє вважати, що практично жодна сфера людської діяльності не уникне певної трансформації. При цьому «наступ» на принцип суверенітету держави відбувається відразу в кількох напрямах, а сучасна концепція державного суверенітету ставиться під сумнів щодо практично всіх її основних складових.

Потреби економічного розвитку починають суперечити принципу непорушності державного суверенітету тією ж мірою, як і державні кордони перешкоджають економічній ефективності й загалом соціальному прогресу. Підкоряючись диктату економічної доцільності, держави відкривають свої кордони й зазнають навали іноземних валют, міжнародних терористів, наркотиків, потоків інформації, що виходять з інших країн, сект, громад тощо. Усе це неминуче знижує ефективність функціонування державного апарату і змушує шукати нові способи й форми розв’язання насущних проблем.

Уособленням глобального ринку виступають транснаціональні корпорації (ТНК), що підпорядкували свою діяльність одному — ефективності в гонитві за прибутком. За деякими оцінками, вони контролюють до половини світового промислового виробництва й іще більше — у сфері зовнішньої торгівлі. Загальна кількість ТНК сягає 40 тисяч. Їхні дії можуть визначати ситуацію на світових ринках, динаміку курсів національних валют; створюючи та скорочуючи робочі місця, вони можуть впливати на соціально-політичну ситуацію. Таким чином, часто вони стають впливовішими від усієї могутності традиційних держав, чиї дедалі слабші можливості віддзеркалюють зростання дифузії державних інституцій.

Дії уряду однієї держави спроможні викликати найсерйозніші наслідки з іншого боку земної кулі. У цих умовах стає очевидною необхідність узгодження відповідальних рішень, а відтак і створення відповідних політичних механізмів. І процес створення таких механізмів відбувається дуже інтенсивно. Якщо 1909 року було 37 міждержавних міжнародних організацій, то наприкінці століття їх стало вже 260. Такі організації як G-7(8), ЄС, МВФ, ОПЕК, СОТ, МЕРКОСУР і ряд інших, перебираючи на себе деякі функції, делеговані їм окремими державами, фактично обмежують їхній суверенітет.

Іншим важливим чинником, що зумовив переоцінку принципу державного суверенітету, стала поява численних недержавних асоціацій і організацій, діяльність яких спрямована на реалізацію власних корпоративних інтересів, розширила спектр актуальних політичних проблем й інтенсифікувала їхню динаміку.

Крім іншого, це пов’язано з тим, що глобалізація часто означає «вестернізацію», тобто модернізацію незахідних, традиційних суспільств за образом і подобою сучасних ліберальних демократій західних країн. При цьому ігноруються багатовікові традиції унікальної культури, особливості економічного укладу й архетипи масової свідомості.

Проте й це ще не все. Держава поволі втрачає монополію на використання збройного насильства. Дестабілізація міжнародної обстановки дедалі частіше здійснюється, так би мовити, з «недержавного» рівня, оскільки на території тієї чи іншої держави все частіше виникають «нелегітимні центри» влади. Дестабілізацію політичної обстановки часто викликає збройний сепаратизм, що зливається з міжнародним екстремізмом і тероризмом.