Феномен глобальних корпорацій

Перехід до нової наукової моделі управління, в основі якої — корпораційні інтеграційні процеси, корпораційна консолідація у вигляді стратегічних альянсів та інших союзів самих різ­номанітних конфігурацій, триває вже більше десятиліття.

Феномен утворення метакорпорацій є закономірним і можна сказати очікуваним результатом реалізації подібних тенденцій внаслідок переходу на глобальну стадію розвитку багатьох корпоративних структур.

Одним з найбільш повних, на наш погляд, визначень цього поняття є концепція трьох критеріїв інтегрованої корпоративної структури, що була висунутою Я. Паппе, відповідно до якої метакорпорацією є об’єднання кількох економічних агентів (юридичних осіб, а також організацій, що не є юридичними особами), які задовольняють наступним вимогам: 1) хоча би певна частка економічних агентів є комерційними організаціями, що оперують з метою одержання прибутку; 2) між агентами існують стійкі взаємозв’язки, більш жорсткі, ніж ринкові, що означає, що в деяких істотних аспектах все об’єднання виступає як єдине ціле; 3) існує стратегічний центр прийняття рішень, який може бути як юридичною особою, так і групою фізичних осіб — власників і вищих менеджерів, цей центр дістає назву центрального елемен­та [73, с. 38].

На основі критеріїв Паппе можна вивести перше, економіко-правове визначення метакорпорації: це структура є об’єднан­ням кількох юридичних осіб, хоча би деякі з яких є комерційними організаціями, яке в більшості випадків власне статусом юридичної особи не володіє. У процесі взаємодії метакорпорацій з зовнішнім середовищем, останні здійснюють цілий ряд функцій: по-перше, загальні функції з виробництва товарів і надання послуг, що виконуються компаніями у складі метакорпорації, по-друге, специфічні функції великого бізнесу, такі, як оптимального комбінування факторів виробництва; утворення суспільного продукту і сприяння розподілу національного доходу; організації; інноваційна; ефективного задоволення попиту, так і латентні функції: зовнішньоекономічного представництва національної економіки; здійснення реальної економічної влади в країні. У сучасній літературі зустрічається кілька визначень віртуальної корпорації: по-перше, як віртуальні розглядаються об’єднання компаній, які пов’язані виключно контрактними відносинами і роботою над конкретним проектом; по-друге, йдеться про спільноти компаній, що об’єднуються задля використання новітніх інформаційних технологій. Можна назвати ще кілька новітніх типів метакорпорацій. Так, введення системи банківських карт спричинило виникнення груп, до складу яких входять банки-еквайєри (бенефіціари) і банк—емітент карток, що відіграє роль центрального елемента. В Інтернеті сьогодні створюється ще одна форма метакорпорацій — «віртуальні універсальні банки», тобто Інтернет-ком­панії, які забезпечують зв’язок клієнта зі спеціалізованими банківськими інститутами і надають власне послуги.

приділяючи особливу увагу економічній глобалізації як базі глобалізму, окремо виділяє інтернаціоналізацію, транснаціоналізацію і універсіалізацію. А Ч. Морісон у своїй концепції глобалізації провідну роль відводить мікроекономічному рівню, оскільки економічна глобалізація, на його погляд, - це особлива довгострокова стратегія корпорацій, спрямована на подолання обмежень, пов'язаних із національними кордонами і національними економіками. Цей процес відбувається, головним чином, шляхом перенесення виробництва в інші країни, розширення ринків збуту і швидкісного електронного обороту фінансових ресурсів. Очевидно, що в результаті реалізації подібної стратегії корпорації досягають таких результатів: а) перетворюються в глобальні корпорації; б) виходять з-під контролю держав; в) беруть під контроль економіку країн перебування; г) використовують силу своїх держав для подальшої експансії; д) взаємодіючи між собою, створюють автономну "нову глобальну економіку". Визначаючи глобалізацію як зденаціоналізовану "нову капіталістичну економіку", американський соціолог М. Кастельс підкреслює, що глобальний капіталізм при виборі країн, держав і галузей індустрії керується тільки інтересами отримання монопольного прибутку і надприбутку корпорацій. Суть глобалізації як результат реалізації стратегії корпорацій бачать і японські дослідники - учасники проекту "Планета Земля ХХІ". При цьому вони об'єднують можливості міжнародної економічної інтеграції, з дного боку, і локальні (національні) фактори - з іншого.

 

 

19.Статус і характер діяльності неурядових організацій в глобальних умовах.

Початком створення МНУО справедливо вважають багатосторонні зустрічі – конгреси, конференції і т.д. Перші такі організації носили в основному просвітницький і науковий, релігійний, пацифістський та господарчий характер. МНУО - це організація створена не на підставі міжурядової угоди, а на підставі установчих документів, зареєстрованих відповідно до нац законодавства однієї держави, форма об’єднання представників громадськості різних країн світу, об’єднаних єдиною внутр метою, що відповідає духу й принципам уставу ООН і нормам міжнародного права, що не переслідує у своїй діяльності отримання прибутку. Сьогодні саме МНУО приймають ключові політичні рішення в окремих кулуарах. Статус. МНПО не є суб’єктами міжнародного права, але повинні здійснювати свою діяльність у відповідності з його принципами і нормами. У межах держави правовий статус МНПО визначається національним законодавством. Значна кількість дослідників переконана, що успіх подібних організацій тісно пов’язаний із процесами глобалізації й створенням соціальних умов, за яких звичайним громадянам необхідно використовувати нормативні регулятивні механізми поза полем дії державних структур. Причинами, які впливають на різке збільшення кількості МНУО є: • недостатні можливості окремих держав та ММУО для вирішення нових міжнар проблем; • посилення демократичних процесів у сфері внутрішніх та міжнародних відносин; • зростаюче бажання індивідів збільшити контроль за процесом прийняття рішень у питаннях, які торкаються їхніх життєвих інтересів (екологія, права людини, економічний та політичний розвиток); • рух від державних інтересів („суверенітету”) до загальнолюдських цінностей, таких, як права людини та захист оточуючого середовища; Багато країн в світі почали звертати увагу на такі об’єднання, та використовувати їх в реалізації своїх зовнішньополітичних завдань. Тривалий час першість за ступенем активності на міжнародній арені утримували релігійні організації та захисники прав людини. Перша МНУО – Круглий стіл – проблеми створення єдиної системи розрахунків і фінансів; 2 – ФАБІАНСЬКЕ ТОВАРИСТВО – брит. соціалістична організація, заснована 1884; згуртувало переважно інтелігенцію; мета – еволюційне перетворення Великої Британії в демократичну соціалістичну державу; 3 – Ліга націй 1919р – створення єдиного світового уряду; 4 – Королівський інститут МВ; 5 – Більдерберзький клуб або Більдерберзька група — провідна неофіційна міжнародна конференція, що проводиться щороку в дорогих готелях по всьому світу — найчастіше в Європі, а кожні чотири роки — в Канаді або США. Учасники – впливовими особами в галузі політики, бізнесу, фінансового регулювання, ЗМІ. Неофіційно – таємний світовий уряд. 6 – Ротари клуб – це нерелігійні і неполітичні благодійні організації, відкриті для всіх незалежно від національної та расової приналежності, віросповідання та політичних поглядів. Діяльність в сфері гуманітарних проектів; Існують в УКР. Переваги МНУО: - Альтернатива урядам, вони більш рухливі, швидше реагують на конюктуру, діяльність звільнена від повсякденної політики; - Ближчі до реальних інтересів індивідів; - Завжди діють впевнено, рішуче, - Налаштовані на реалізацію конкретних завдань у своїй сфері; - Володіють додатковою інформацією.

 

20. Геополітичний формат глобальної конкуренції.

Геополітика — це цілеспрямована діяльність суб’єкта міжнародних відносин у контексті всього спектра зовнішніх і внутрішніх факторів, що дають змогу цьому суб’єкту здійснювати контроль над простором із метою реалізації своїх життєво важливих інтересів. Геополітика безперечно впливала і продовжує впливати як на вивчення міжнародних відносин, на міжнародну стратегію держав та їх урядів, так і на міжнародну конкуренцію. Значущість конкуренції та конкурентоспроможності визначається, з одного боку, незалежністю економіки, що росте, особливо ринків капіталів, включаючи валютні, що робить все більш складним існування достовірно національної політики окремої країни. Практично всі країни вимушені стежити за тим, як розвиваються їх співпраця і конкуренція з іншими країнами, при цьому темпи їх суспільного і політичного розвитку не завжди синхронізуються з економічними змінами. Таким чином, конкурувати – означає укріплювати своє положення щодо інших країн з метою придбання більшої ваги в процесі переговорів, де всі політичні сили об’єднують свої стратегії у взаємозв’язану єдину систему. З іншого боку, високі технології і нові галузі стали основним інструментом в глобальній конкуренції і головним показником конкурентоспроможності. На сьогодні держава поступово втрачає можливість здійснення абсолютного контролю на власному політичному та економічному просторі. Крім того, на сьогодні основним фактором економічного процвітання держави є не матеріальні ресурси, а інтелектуальні і чим більш розвинутими вони є – тим більш конкурентоспроможна держава. На сьогодні на зміну міждержавним відносинам приходять відносини глобальні, де конкуренція, починаючи від простої підприємницької та закінчуючи міждержавною, зростає щохвилини.

21.Глобалістика як нова самостійна наука, етапи її становлення.

Глобалістика — нова комплексна міжгалузева наука. В її межах накопичений певний досвід і результати: по-перше, з’ясовано, що застосування показників і індикаторів для опису якісних процесів значно поліпшило достовірність глобальних проектів і моделей, розширило їхні можливості; по-друге, доведено, що, незважаючи на швидке зростання кількості показників, які використовуються, їх підбір залишається довільним і поки ще не відповідає критеріям повноти й достатності; по-третє, зафіксована майже повна відсутність методів зведення концептуальних категорій до емпірично визначених індикаторів, без чого питання практичного використання теоретичних моделей залишається дуже проблематичним; по-четверте, зосереджена увага на розробці питань взаємозв’язку показників різних підсистем моделей, виходячи з вимог цілісності. На сьогоднішній день прийнято відокремлювати три етапи становлення глобалістики. етапи становлення глобалістики, це одночасно і глобальні етапи еволюції людини. Перший етап. Приходиться на 60-ті роки. В цей період масштаби виробництва досягли небувалого розвитку та почали заважати можливостям природи компенсувати їх вплив. На цьому етапі виник так званий Римський клуб (1968), котрий й поклав початок глобальній проблематиці світового розвитку. Другий етап. Цей етап приходиться від середини 70-х до середини 80-х років. Віх характеризувався посиленою реконструкцією економіки, спричиненою похмурими прогнозами докладів Римському клубу, вибухнувшою нафтовою кризою, загостренням економічних протиріч між країнами, що розвиваються та промислово розвиненими країнами. Третій етап. Цей етап починається з середини 80-х років, в результаті зміни політичної карти світу, тобто зникненням табору соціалізму. Цей етап характеризувався тим, що самі ГП відійшли на другий план, а на перше місце стали СПП, що носять глобальний характер.

22.Соціо – культурний вимір глобалізації. У соціокультурній сфері знаходиться генетичне ядро кожної локальної цивілізації. Соціокультурні цикли в глобальному масштабі найбільш глибоко і повно були дослідженими Пітіримом Сорокіним. Становлення інтегрального соціокультурного ладу пов’язане з переміщенням центру творчого лідерства на Схід, з взаємопроникненням західних і східних культурних цінностей, ідей, інститутів, зразків і звичаїв. Проте цей процес не буде протікати в одному напрямі і в однакових формах в цивілізаціях Заходу і Сходу. Новий лад, за думкою Сорокіна, не буде ані модифікованою формою згасаючого ідеаціонального порядку східних народів, ані східним різновидом паную­чого на Заході чуттєвого порядку. В останній час намітилися базові мегатенденції глобального цивілізаційного процесу в соціокультурній сфері: 1. «Культурна поляризація». Саме під знаком цієї мега тенде-нції пройшла більша частина ХХ століття, протиборства двох та-борів, — капіталістичного й соціалістичного. Основний механізм реалізації цієї мегатенденції — поляризація й сегментація політичної й геоэкономічної карти світу, супроводжувані формуван-ням стійких войськово-політичних і економічних регіональних союзів. 2. «Культурна асиміляція» виходить із того, що «вестерніза-ції» альтернативи немає. Розширюється процес установлення універсальних («загальнолюдських») норм і правил у міжнарод-них відносинах. 3.«Культурна гібридизація» доповнюється процесами транс-культурної конвергенції й формування транслокальных куль-тур — культур діаспори, а не традиційно локалізованих і прагну-чих знайти національно-державну ідентичність культур. Мир поступово перетворюється в складну мозаїку транслокальних культур, що утворять нові культурні регіони. 4.«Культурна ізоляція». ХХ століття дало численні приклади ізоляції й самоізоляції окремих країн, регіонів, політичних блоків («санітарні кордони» або «залізна завіса»). Джерелами ізоляціо-ністських тенденцій у сторіччі, що наступило, будуть: культур-ний і релігійний фундаменталізм; екологічні, націоналістичні й расистські рухи; прихід до влади авторитарних і тоталітарних режимів, які будуть прибігати до таких мір: соціокультурна авта-ркія, обмеження інформаційних і гуманітарних контактів, волі пересування, жорсткість цензури.

23.Країни, що розвиваються в умовах глобалізації. Потенціал і характер формування конкурентних переваг.

Загалом під глобалізацією світової економіки останні 20 років розуміють значне посилення взаємовпливу та взаємозалежності економік країн, зростання ролі ТНК, посилення міграції капіталу й робочої сили. Однак якщо ще зовсім недавно глобалізація в основному означала, що бізнес розширюється з високорозвинутих країн до тих, що розвиваються, то зараз ці зв’язки йдуть, по-перше, й у зворотному напрямі, по-друге, також між самими країнами, що розвиваються. Яскраво вираженою тенденцією є зростання кількості компаній із країн, що розвиваються, у рейтингу 500 найбільших фірм світу, який складає журнал „Fortune” 19,8% - материнських компаній). Поширеним явищем стало злиття і поглинання компаніями країн, що розвиваються, усталених і добре відомих на ринку компаній та брендів розвинутих країн, причому „сильною стороною” виступають саме компанії колишнього „третього світу”. Однією зі специфічних рис сучасної глобалізації є те, що споживачі із країн, що розвиваються, стають важливим об’єктом, за який розгортається конкурентна боротьба на світовому ринку. Попит цих споживачів специфічний: вони вимагають товарів за значно нижчими цінами й виготовлених із урахуванням особливостей ринку. Задовольнити цей попит фірми із країн, що розвиваються, мають більше шансів, ніж їх конкуренти з високорозвинутих країн, які зазвичай орієнтуються на покупців „середнього” класу. Величезний обсяг споживчого ринку, який відкривається у країнах, що розвиваються, особливо в Китаї та Індії, змінить розподіл ділової активності світу більше, ніж у свій час це зробили високорозвинуті, але набагато менш населені країни на зразок Японії і Південної Кореї. Звичайно, криза, яка найбільш вразила розвинуті країни, сильно зачепила й виникаючі ринки, адже більшість їх експорту орієнтована на багаті країни. Специфічною рисою глобалізації, пов’язаною зі зростанням ролі країн, що розвиваються, є також реальна небезпека поширення так званого „поганого капіталізму”, який означає збільшення державного протекціонізму на виникаючих ринках. Не так давно головною перевагою виникаючих ринків була їх дешева робоча сила. Сьогодні багатонаціональні фірми розшукують не стільки дешеву, скільки кваліфіковану робочу силу. Звичайно, світова фінансова криза сповільнила темпи розвитку країн, що розвиваються. Проте для багатьох із них характерне накопичення великих валютних резервів, які слугують антикризовою гарантією. Якщо розвинені країни зазвичай мають резерви іноземної валюти близько 4% від ВВП, то країни, що розвиваються. довели обсяги своїх валютних резервів до понад 20 % від ВВП. Отже, ринки країн, що розвиваються, акумулювали величезні суми капіталу в руках держави, змінюючи глобальну фінансову архітектуру ще до розпалу кризи. Як би професійно не керували цими фондами, такі гігантські контрольовані державою активи змінять баланс між державою і ринком на користь держави, тобто призведуть до зростання протекціонізму.

24. Україна на геополітичній карті світу. Проблема збереження суверенного статусу в умовах глобалізації

Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи гло­бальної безпеки, утвердження нового геополітичного просто­ру, що відповідатиме вимогам наступного століття. Із прийнят­тям нашої країни до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об’єднаннями з’явилися принципово нові мож­ливості для застосування багатовікового досвіду демократич­них держав Європи в практиці державного будівництва, сход­ження до цивілізаційного рівня розвитку. Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і Євро­пейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО ї «Партнерство заради миру» дала змогу Україні гнучко підійти до розвитку партнерства з Північноатлантичним альянсом, маючи з ним такий рівень співпраці, який відповідає її індивідуальним вимогам і можливостям. На часі розвиток стосунків особливого чи навіть привілейованого партнерства Україна — НАТО. Аналіз конкретного геополітичного становища України та зовнішньополітичних кроків свідчить на користь нарощування зусиль до утвердження нашої держави в лоні європейських народів, у світовому співтоваристві. Вагомішими стали і здобутки української дипломатії. Це відбивається на зростанні обсягів та якості стосунків і з близькими сусідами, і з країна­ми інших регіонів. Політичні зрушення спонукають до наро­щування політико-правових засад у міждержавних відноси­нах, взаємовигідних торговельних та економічних зв’язків, спів­праці в науці й техніці. Хоч і повільно, але зростають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері посідають капітали США, ФРН і Великобританії. Цьому сприяли як наполегливість дер­жавних лідерів і дипломатів, так і чинники економічного ха­рактеру. Україна впевнено розвиває відносини і з іншими колишні­ми республіками СРСР, а нині незалежними державами. Во­дночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатосторонньо­го співробітництва, передусім економічного характеру. Украї­на тут виходить з історичних зв’язків, що склалися в колишньо­му Радянському Союзі, вбачає за доцільне переводити Їх на належну політико-правову основу.

25.Наслідки розширення ЄС і проблеми геоекономічного статусу України.

Проблема геоекономічного вибору, оптимального розв’язання ділеми “Схід-Захід” зумовлює потребу чіткого з’ясування хар-ру та цілей інтеграційних процесів, причому природу останніх визначають саме основні діючі особи, макросуб’єкти глобального соц–еко життя, які, з точки зору прир нац інтересів певної країни виступають вже в якості об’єктів інтеграц зусиль. Після здобуття У державної незалежності поступова інтеграція в загальноєвроп структури і налагодження багатосторонньої кооперації з ЄС постали її головними геостратег пріоритетами. Згідно урядових програм р-ку економіки України, в результаті значної диверсифікації міжн торгівлі, близько 65-70% її об’єму в 2012 року буде припадати на країни «далекого зарубіжжя». І відносини з Євросоюзом в цьому контексті розглядаються як базовий вектор геостратегічної реорієнтації. Відносини з ЄС та близькими до нього країнами набувають для У дедалі більшого геополітичного значення. В більш загальному плані, можна констатувати, що взагалі сукупні обсяги торгово-ек взаємодії У з ЄС останніми роками постійно зростають. Пріоритетні інтереси, які пов’язані з перспективами багатобічного розширення коопераційних, інтеграційних контактів з країнами ЄС, для У пов’язані з наступним: 1.країни-члени ЄС уявляють собою надзвичайно великий та потужний ринок, причому прив’язка до нього та скасування взаємних обмежень в процесі торгівлі з ним здатні допомогти вирішити основні проблеми збуту продукції, яка виготовляється в Україні; 2. присутність в європейському ринковому просторі, а також міждержавне, міжурядове та міжвідомче співробітництво дозволять У приймати активну участь в програмах галузевого, технологічного, наук-технічного, освітньо-гуманітарного розвитку ЄС; 3.лібералізація та взаємне відкриття економічних режимів є гарантією капіталовкладень, що зумовить притік іноземних інвестицій до країни; 4.офіційний європейський статус автоматично означав би поширення на У всіх вигідних для її економіки особливостей режиму діяльності в торговельно-інвестиційній сфері, які поширюються і на інших членів ЄС. Особливий інтерес для України становить створення зони вільної торгівлі з ЄС. Це було передбачено ще Угодою про партнерство та співробітництво від 16 червня 1994 р., яка постала наріжним каменем та нормативною основою двостороннього співробітництва У. Хоча ЄС і займає друге після СНД місце в переліку основних торговельних партнерів У, наявні здобутки у співробітництві з СНД є все ж замалими, особливо якщо замислитися над потенц можливостями спів-ва. Серед науково-технічних пріоритетів найбільш важливими в сфері співробітництва з ЄС є наступні: розвиток мікроелектроніки та робототехніки; взаємодія в галузі біотехнологій, зокрема генної та клітинної інженерії; розвиток оптроніки та лазерної техніки; розробка нових матеріалів та прогрес технологій обробки матеріалів; створ та запров в практику нових засобів комунікації та зв’язку; спільні дії, спрямовані на покращення енергозаощадження, перехід на викор нових та поновлюваних джерел ен. Важливим напрямом співр-ва з європ стр-ми для У становить кредитно-фінансова взаємодія у банківській сфері. Основним партнером тут виступає Європейській банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), рада директорів якого ще в 1997 р. затвердила стратегію дій стосовно України. Об’єкт особливої уваги ЄБРР – модернізація та будівництво трансп інфр-ри, допомога У в справі якомога більшого самозабезп енергор-сами, впровадж енергозаощаджувальних та екол технол у вир-ві, фін-ня чорнобильських статей витрат. Втім, у відносинах У з ЄС існує й чимало проблем. Одна з найбільш болючих та таких, які вимагають діяти, і негайно–антидемпінгові розслідування проти укр товарів. Від них серйозно страждають як окремі вітчизняні виробники так і зовнішньоторг і платіжний баланси країни. Важливими передумовами розширення співробітництва між У та ЄС, можна вважати: заг покращення макроек ситуації в У та більш динамічне просування ходою справжніх та радикальних, а не симулятивних ек реформ; розв’язання тих проблем, які були породжені практикою антидемп розслідувань з боку ЄС; провед роботи щодо розв’язання проблем, які виникають в У по лінії ГАТТ/СОТі; провед подальшої організаційної та переговорної роботи щодо розширення номенклатурного та кількісного представництва вітчизняного вир-ва на західноєвроп ринках в тих випадках, коли ще існують відповідні обмеження; участь в сист субрегіонального та прикордонного соц-ек спів-ва. Отже, хоча очевидним є те, що мета широкої інтеграції в євр госп простір не є реальною на найближчі роки, а обсяги необх підготовчої роботи, і перш за все в середині самої У, потребуватимуть надзвичайно великих зусиль, інтенсифікація роботи щодо зближення з євростр-рами є надзвичайно потрібною та є дійсно стратег геоеконом напрямом для У.

26.Основні школи сучасної глобалістики.

У рамках парадигми сучасної глобалістики сформувалися і відповідні наукові школи: 1) Еколого-економічна (П.Екінс, Х. Гендерсон, Х. Дейлі), яка наголошує на реалізації системного підходу в дослідженні суспільних проблем, на відмові від зосередження на внутріш­ніх закономірностях економіки, вимагаючи включення до аналізу зовнішніх, неекономічних факторів, врахування чис­ленних взаємодій і взаємозв’язків між суспільством і природою. Також дана школа доводить можливість поєднання екологіч­них і економічних інтересів у процесах глобального розвитку. 2) Універсального еволюціонізму (М.Моісеєв) — наголошує на тому, що глобальна природа є самоорганізованою системою, реакція якої є хоча і непрогнозованою, але неминучою в довгостроковому плані. Саме тому процеси глобального розвитку повинні враховувати зворотну реакцію біосфери. 3 )Глобальної екології — Розробляє теорію глобальних рішень і ком­промісів. Науково обґрунтовує модель глобальних наслідків ядерної війни, «ядерної зброї», «ядерної зими», а також соціологію глобального компромісу. Доводить можливість реалізації світових угод кооперативного типу задля вирішення планетарних завдань. Пропонує концепцію «Глобальних інститутів згоди», що можуть досягати стабіль­них і ефективних компромісів. 4) Контрольованого глобального розвитку (Д.Гвішіані) — Передбачає реалізацію програми «Моделювання глобального розвитку» з метою створення системи моделей альтернативного глобального розвитку і рекомендацій з вибору оптимальних стратегій управління. Глобалістиці пропонується розвиватися з позицій загально-соціологічної теорії і методології. Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних проблем. 5) Міжнародної політичної економії (С.Стрендж, Е.Хеллайнер,Ф.Черні,Л.Вейс) — Відслідковує формування глобального еко­номічного, правового і політичного простору поряд зі становленням нового світогосподарського порядку. Аналіз цих процесів проводиться під кутом зору силових відносин і міждержавних конфліктів. Констатується визначна роль політичних рішень (чи відсутність таких) у розвитку найважливіших світогосподарських тенденцій і процесів. Розбираються суперечності між окремими групами інтересів, відомствами і гілками влади, їх вплив на формування економічної і зовнішньої політики країни, на наявність чи відсутність єдності під час захисту національних інтересів. 6) Економічної соціології (Ф.Бродель,М.Вебер, І. Шумпетер, К.Поланьї, Е. Дюргейм) — Зазначає, що економіка є тісно пов’яза­ною з іншими сферами суспільного життя, що економічні процеси визначаються сукупністю суспільних інститутів. До таких інститутів належать не тільки правові норми і адміністративні рішення, а і си-
стеми цінностей, пріоритети, традиції, мораль, етика, що панують в суспільстві.

 

27. Біполярний сценарій глобального розвитку і основні напрями його реалізації.

Якщо говорити про біполярний сценарій розвитку світу – то таким можна вважати виникнення біполярної системи Схід-Захід наприкінці 40-х років, що супроводжувалося подвійною революцією у військовій сфері. У результаті цього просторові характеристики втрачали значення, перетворюючи Землю в єдине поле бою. Більшість політиків та економістів все ж визнає ґлобалізацію реальним процесом, який швидко розвивається у всіх галузях суспільного життя, хоча зараз це поняття не таке, яким було 30—40 років тому. Насамперед це пов’язано з розпадом біполярної системи. Внаслідок розпаду СССР послабилася закритість колишніх соціалістичних країн, що дало можливість ширше розвинутися ґлобалізаційним процесам. Зараз переважає американоцентричність ґлобальних процесів. На сьогодні кумулятивно виділяють два потенційні варіанти удосконалення інституційної архітектури світу. У першому випадку ініціативу перехоплює один з учасників системи. У другому — створюються новий наднаціональний інститут глобального регулю­вання — певний світовий центр з прийняття стратегічних рішень. Взявши за ознаку класифікації кількість полюсів влади, що координують світогосподарські процеси, інституційний устрій може набути наступного вигляду: — уніполярна система; — бі- чи триполярна система; — поліполярна система. Біполярна система передбачає наявність двох управлінських полюсів, що в результаті консенсусу приймають узгоджені рішення, виконання яких є обов’язковим для решти учасників міжнародних відносин. Ця система передбачає, з одного боку, активізацію міжнародного співробітництва найбільш розвинутих країн світу, які готові йти на компроміси заради досягнення спільних інтересів. З другого боку, передбачає пріоритетність рішень, що приймаються правлячою верхів­кою для інших учасників міжнародних відносин. Теорія біполярного світу включає до такі основні напрями інституційного забезпечення глобальних трансформацій: - коаліції держав; - коаліції регіональних інтеграційних утворень.

На сьогодні відсутнє чітке ядро, навколо якого міг би розпочатися процес консолідації. Найбільш вірогідними варіантами вважаються: — «п’ятірка» постійних членів Ради Безпеки ООН (можливим є розширення складу); — «велика вісімка» (можливим є розширення складу); — компромісний варіант: «центр» скоріше за все складуть США, ЄС, Японія, Російська Федерація, Китай, Індія.