Інноваційна складова конкурентоспроможності національних економік на сучасному етапі глобального розвитку

В 1970-ті рр. посилювалась тенденція до поглиблення міжнародного співробітництва у сфері науки та технологій, використання можливостей науково-технологічної спеціалізації та кооперації, посилення інтернаціоналізації науково-технологічної сфери, яка є безпосереднім наслідком поширенням НТР на всі країни та галузі. При становленні технологій п’ятого і формуванні ядра нового шостого технологічного укладу, першочергове значення мають масштаби використання високих технологій. Тобто, основою сучасного технологічного розвитку є збільшення частки реалізації високих технологій на світових ринках та стрімке зростання обсягів наукоємного сектору виробництва національної економіки.

Стадії конкурентного розвитку країни від факторного до інвестиційного, а вже потім до інноваційної економіки. Вимоги інноваційного розвитку:

– гнучкість бізнесу;

– інноваційність

Важливим фактором впливу на інноваційні процеси є політика оподаткування прибутків, яку проводить держава. У багатьох країнах світу підприємства отримують додаткові пільги щодо оподаткування прибутку, який використовується на технічне оновлення.

Інноваційна спроможність та технологічна готовність є невід’ємними складовими конкурентоспроможності національної економіки, яка визначається як набір інституцій, політик і факторів, що визначають рівень продуктивності економіки.

Міжнародні науково-технологічні зв’язки мають інтернаціональний характер. Їх метою є, з одного боку, використання закордонного найпередовішого науково-технологічного досвіду і знань; прискорення і здешевлення запровадження в економіку країни результатів зарубіжних наукових досліджень та розробок і спільного здійснення великих науково-дослідних проектів; з іншого боку – використання своїх науково-технічних досягнень для підвищення конкурентоспроможності та проникнення в економіку інших країн.

Ефективне впровадження результатів науково-технологічної діяльності значною мірою стає можливим за умови тісної взаємодії національних потенціалів, ресурсів різних країн, спільного розв’язання завдань економічного розвитку на глобальному рівні. Це втілюється у процесах науково-технологічної інтернаціоналізації, яка на сучасному етапі характеризується тенденціями, серед яких основною є функціонування світового ринку технологій, якому властиві найбільша інтенсивність розвитку і високий ступінь монополізації. Використання досягнень «інформаційної економіки» відкриває нові можливості у сфері проведення спільних досліджень на всіх рівнях. Наукові співтовариства промислово-розвинених держав і країн, що розвиваються, дедалі більше орієнтуються на проведення спільних НДДКР. В сучасних умовах у світі зберігається технологічний розрив між розвинутими країнами, в яких панують четвертий і п’ятий технологічні уклади, та менш розвинутими державами, в яких більш поширені третій і четвертий технологічні уклади. Внаслідок цього, промислово розвинуті країни переважно здійснюють науково-технологічну взаємодію з рівними за технологічним розвитком державами, використовуючи при цьому дешеву інтелектуальну працю менш розвинутих країн для покращення конкурентоспроможності власного високотехнологічного потенціалу.

Для рівноправного залучення тієї чи іншої держави до глобальної науково-технологічної сфери важливого значення набувають рівень розвитку національної інноваційної системи, політика уряду в цьому напрямі, участь країни в глобальних та регіональних економічних угрупованнях.

Науково- технічний прогрес не тільки «поглиблюється» — веде до подальшого збільшення інтелектуальної місткості продукції традиційно «підпорядкованих» йому галузей, а й «поширюється» — охоплює ті сфери економіки, які раніше були малочутливими до нього.

Важливе значення в теорії конкурентоспроможності відводиться кластерам, сконцентрованим за географічними ознаками групам взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов’язаним з їх діяльністю організаціям у певних сферах, які конкурують, а разом з тим і ведуть спільну роботу. Концепція кластера являє, власне, наполягає в новітньому баченні національної економіки, вказує на нові ролі компаній, урядів, що намагаються підвищити конкурентоспроможність.

Високу конкурентоспроможність і економічне зростання визначають чинники, які стимулюють поширення нових технологій, особливого значення набувають характер і структура взаємодії науки, освіти, фінансування, державної політики та промисловості. Саме інноваційні кластери мають у своїй основі стійку систему поширення нових знань, технологій, продукції, котру називають технологічною мережею. Підприємства кластера мають можливість отримати додаткові конкурентні переваги, здійснюючи внутрішню спеціалізацію, стандартизацію, мінімізуючи витрати на впровадження інновацій.

Компанії кластера виявляють сприятливі можливості для координації дій і поліпшень у сфері загальних інтересів без загрози конкуренції або обмеження інтенсивності суперництва. Державні чи приватні інвестиції приносять одночасну користь багатьом фірмам. Особливістю кластерів є наявність у їхньому складі гнучких підприємницьких структур малого бізнесу, особливо венчурного, що дає змогу формувати інноваційні «точки зростання».

Більшість учених, які розглядають переваги кластерів, передусім виділяють інновації. Учасники кластера мають доступ до нових технологій, методів роботи тощо. Найголовніша особливість — це наявність у кластерах венчурного капіталу, за допомогою якого і фінансуються нововведення.