Визначте основні інститути середньовічного міжнародного права

В Середньовіччі інститути міжнародного права формуються за умов, коли на перший план виходять принципи міжнародного балансу сил, легітимізму та національності. Особливістю інститутів середньовічного міжнародного права було і те, що вони покликані регулювати відносини специфічного феодального типу. Середньовічне міжнародне право – координаційне право на договірній, суверенній основі. Тому в ньому виникає ряд новацій, зокрема й інститутів, що відповідають цій специфіці,таких як встановлення системності основоположних принципів, внутрішньої єдності зв’язків між елементами і компонентами цієї системи і структури, визнання нових принципів міжнародного права, введення системності в його структурні компоненти – галузі, насамкінець згрупування норм щодо одного об’єкту регулювання у відповідні інститути.Фактором, що вимагав створення системності міжнародного права був його перехід до міжрегіональних зв’язків.

Досить чітко особливості міжнародного права середньовічного типу проявляються в формуванні і становленні міжгалузевих (системних) інститутів цього права – правосуб’єктності, території, відповідальності, іноземців та ін.

Виникає нова держава – феодальна. Саме феодальне МП впливає на формування нової держави. Відбувається своєрідна приватизація держави, публічна влада якої часто підміняється особистою владою таких суверенів. Також в міжнародному праві «приватизуються» багато складових норм (в інституті третейських судів практично всі норми набувають «приватно-публічноправовий» характер).

В середньовічному міжнародному праві значно зростає вага інституту території, територіального верховенства. Якщо класичним суб’єктом стародавнього міжнародного права, і, навіть, міжнародного права раннього середньовіччя є племена, вождества, ранні держави, то в класичному середньовіччі таким суб’єктом стає територіальна держава, основою якої є населення з його виразними територіальними кордонами. Поступово відбувається відродження античних інститутів статусу території, поновлюються міжнародні сервітути, право проходу та ін.

Міжнародно-правовий статус території став в середньовіччі центральним інститутом, під впливом якого утверджувалися, навіть такі важливі загальноправові інститути, як правосуб’єктність, правонаступництво і визнання, суверенітету, взаємодії міжнародного і внутрішнього права, взаємодії джерел цього права тощо.

Стираються юридичні кордони між своїми жителями, за їх громадянством, статусом чи відсутністю такого.

Можна простежити подібності в становленні інституту міжнародної правосуб’єктності стародавнього періоду й періоду раннього середньовіччя. Показовою є практика як стародавніх, так і ранньосередньовічних народів вдаватися до звуження своєї міжнародної правосуб'єктності з метою отримання захисту від сильнішої держави. Між суб’єктами середньовічного міжнародного права ще не існує рівності у класичному розумінні. На початку відносини: імператор – папа, імператор – король, король – принц, король – князь і т.д. за своєю міжнародно-правовою природою хоча й є скоріше нерівними, але вже і не ієрархічними. Інститут правосуб'єктності правителя в ранньому середньовіччі по суті повторює статус правителя стародавніх країн: глава держави є повноцінним суб’єктом міжнародного права, його міжнародні зобов’язання зобов’язують країну в цілому. Активно діє і нститут династичних шлюбів, що має договірне закріплення (конвенція про мир та звільнення від зобов’язання шлюбу між королем Англії Ричардом І та королем Франції Філіпом, березень 1191 р.).

В середньовіччі на інститут правосуб’єктності впливає церква, тому й до положення правителя додалось релігійне забарвлення: закріплюється його статус, як «помазаника божого», «короля милістю божою». Згодом таке положення правителя поклало початок договірній теорії держави (суспільний договір) і знайшло продовження в період абсолютизму.

Посилюється роль інституту міжнародного правонаступництва, він стає складнішим і систематизованішим.

В цей період структурується ціла низка інститутів міжнародного договірного права. Один з них інститут найбільш сприятливого чи національного режиму (стандарту і національного поводження), що «вперше проявився в міжнародному праві в договорах про торгівлю, укладених протягом дванадцятого століття між Англією і континентальними державами та містами.

Відомим і для стародавнього періоду було правило ратифікації міжнародних договорів. Проте саме в середньовіччі воно складається в повноцінний інститут. До цього ратифікація практикувалась, але її вимога не записувалась в тексті самого договору, і скоріше вона була символічним (формальним) погодженням.У процедурі укладення договорів виділяється етап перевірки повноважень представників, як інституту міжнародного договірного права. У преамбулі прийнято перераховувати сторони укладення договору, зокрема представників однієї з них і підтверджувати дані їм їх правителями повноваження (договір республіки Генуя і короля Майорки 1181 р.).

Були відомі такі інстути як: нечинності міжнародного договору,арбітра і посередника у суперечках між світськими володарями, інститут міжнародних організацій.

Виробляються нові інстути права війни.

За вимогою церкви війна мала бути не лише оголошена, але й за 40 днів до такого оголошення мали бути вичерпані усі мирні засоби вирішення конфлікту (через добрі послуги, посередництво, в т.ч. самої церкви). Окремим інститутом стала запроваджена на церковних соборах обмежена нейтралізація в часі (здебільшого від суботи до понеділка в тиждень, що передував Хрещенню з додатком шести днів після свята, в дні від великого посту до Трійці, а також всі інші великі свята). Це сприяло становленню інституту перемир’я (Treuga Dei). Досить швидко він набув суто договірного врегулювання (договір про перемир’я між королями Англії Ричардом ІІ та Шотландії Робертом 1381 р.; договір про перемир’я між королем Англії Генрі ІІІ та королем Франції Луї від 3 лютого 1236 р.; договір про перемир’я та торгівлю між королем Англії Генрі VІІІ та герцогом Бретанії Франсуа від 22 липня 1486 р.).

Церква запроваджує перші постійні посольства. Розвивається інститут дипломатичного представництва римського папи,принцип недоторканості послів.Розвивається інститут представництва на вищому рівні, інститути захисту послів: інститутгарантій від правителів третіх держав. Відмирають античні інститути проксенії і гостинності. В цілому в середньовічному посольському праві з'являється чи модифікується цілий ряд інститутів: виникає інститут представників римського папи (які діяли як самостійно, так і у складі посольств), зазнає змін церемоніал прийому і проводів посла (який тепер не відрізняється залежно від двору, а набуває загальних для всіх правил, щодо вручення вірчих грамот, обміну подарунками та ін.); зникають вимоги символічних знаків, які засвідчують повноваження дипломатичних представників (жезл, печатка, інші, відомі іноземному правителю знаки государя, що відправив посольство); формується інст итут надання письмових грамот-довіри; розширюється інститут класів і рангів представників (посли, легати, прокуратори, нунції, повноважні представники, комісари, глашатаї, серед яких найвищими виступають повноважні посли від правителів та представники римського папи; а в залежності від рангу представника або посольства встановлювався більш або менш урочистий церемоніал їх прийняття, проведення переговорів тощо).

Формуються інститути міжнародного торговельного права. Міжнародна торгівля Середньовіччя базується на принципі взаємності. Певну роль в міжнародній економіці Середньовіччя відігравав іще один відомий інститут – подарунки правителям. Утворюється інститут колективного самоуправління торговельних колоній, факторій на іноземній території, що полягав передусім у визначенні особистого статусу торгівців, статусу їх майна та в наданні їм режиму найбільшого сприяння або національного режиму.

Розвивається інститут консулів.

Розвивались також: інститут вільного переміщення. Запроваджувалися інститути свободи торгівлі і недоторканності іноземних торговців. Під впливом церкви до представників торгівлі, подорожуючих купців застосовується інститут асилії, тобто вони, як особлива категорія осіб, вилучаються з воєнних дій.

Із вимог міжнародної торгівлі походять інститути, що забезпечували реалізацію принципу свободи морів. При цьому принцип свободи відкритого моря по-новому поділив міжнародно-правові регіони: індокитайський регіон і регіон Київської (пізніше – Московської) Русі, де визнавали цей принцип та регіон західноєвропейських морських держав, де він заперечувався. Утворюється інститут прав на майно затонулого корабля (лист короля Англії Генрі ІІ щодо прав на затонулий корабель 26 травня 1174 р.).

Більшість середньовічних інститутів морського права сформувалась в ході намагань феодальних морських держав утвердити свою владу над морськими територіями. Під впливом історико-географічних чинників в міжнародне право середньовіччя трансформуються і розвиваються інститути права морської торгівлі. Так, правило боротьби з піратством трансформувалось в основний інститут середньовічного міжнародного права. З середньовіччя боротьба з піратством стає загальноєвропейським інтересом, оскільки однією з перших ця проблема виникла для варварських, молодих, феодальних держав. ]

Нововведенням Середньовіччя стали інститути міжнародних рік та свободи судноплавства по ним.

Під впливом концепції заборони приватних війн і за участю церкви та з розвитком феодальної державності публічно-правовий характер інституту мирного вирішення міжнародних спорів позбувається приватноправових елементів і знову стає типовою основною імперативною нормою міжнародного публічного права. З метою його більшої ефективності укріплюється інститут третейських суддів.

Досить часто використовуються такі апробовані давниною інститути як арбітраж, посередництво (де часто посередником виступав один з представників розділеної династії, або найвпливовіший феодал регіону), примирення та ін.

В мусульманському праві війни передбачався інститут довоєнних переговорів – після оголошення війни, або пропозиції невірним прийняти іслам армія повинна була зачекати три дні, не розпочинаючи воєнних дій. Часто цей триденний період дозволяв почати переговори або мирно улагодити спір, запобігаючи війні.

Окрім посилення ролі інституту оголошення війни, деталізується його процедура. У ранньому середньовіччі принцип оголошення війни вимагає вже не обмежуватися ритуальними діями на кордоні суперника, а довести до нього свої наміри не в завуальованій формі, а в достатній для реагування іншою стороною (правило: «Йду на ви»). Оголошувати війну може тільки повноважна на те особа (правитель): усно, письмово або через посла.

В процедурі оголошення війни до XVII ст. продовжували застосовувати герольдів.

У Франції для оголошення війни використовували дзвін на башті Мартінелла, який дзвонив протягом місяця перед початком військових дій; італійські міста використовували для цієї мети закривавлену рукавичку, яку посилали ворогу; англійські королі посилали спеціальні посольства до ворога з оголошенням йому війни і т.п. Згідно з канонічним правом, окрім вимоги оголошення війни, як критерію справедливої війни, висувається вимога сорокаденного терміну, впродовж якого сторони могли б вирішити конфлікт мирно шляхом переговорів, посередництва, церковного арбітражу або поєдинку.

В середньовіччі вводиться інститут поєдинків між правителями, переможець в яких ставав переможцем в цілому, не вдаючись до війни між їхніми народами.

Розвивається інститут облоги, як заміни власне військових дій. В першій половині Середньовіччя саме облоги ставали найбільш поширеним методом ведення війни і визначення переможця в ній.

Комплекс норм щодо закінчення воєнних дій (укладення миру чи перемир’я, вирішення інших післявоєнних питань) складається в окремий інститут.

В морському праві розвиваються інститути каперства, призових судів, статусу морських територій під час війни, методів і засобів ведення морської війни, статусу у ній власності, що знаходиться на судах та ін.).

Поділився інститут нейтралітету, з якого виділився морський нейтралітет. Іншою новацією середньовіччя є інститут рицарства (XI-XIV ст.). Щодо законів та звичаїв війни рицарство внесло певну систематизацію у вже вироблену стародавніми мислителями концепцію справедливої війни і зобов’язало своїх членів дотримуватися її вимог.

Інститут міжнародних репресалій поділив держави на нові міжнародно-правові регіони (ті, що не визнавали його правомірність, як середземноморські італійські міста, республіки і їх договірні контрагенти та морські держави західноєвропейського, скандинавського та ін. регіонів). Середньовіччя породжує й інший якісно новий інститут права війни – «хрестових походів». І хоча інститут священної війни, продиктованої боротьбою за віру не був винаходом європейського середньовіччя, апологети християнської церкви вдало використали (і довели до досконалості) відомий стародавньому світу принцип виправдання своїх воєн (які часто були звичайними захватами території) веліннями Бога чи захистом єдиновірців (конвенція короля Англії Генрі ІІ та королем Франції Луї VІІ щодо їх хрестового походу (від 25 вересня 1177 р.);

Уже в ранньому середньовіччі робляться спроби проголосити війну проти невірних священною: «війна між віруючими і невірними може бути названа Bellum Romanum, і вона є священною війною» (Хостенсіс “Summa aurea” 1253) Розвивається інститут справедливої війни на основі її розуміння римськими юристами і мислителями і на вимогах християнської релігії. З появою єдиної церкви в ранньому середньовіччі відроджуються інститути гуманізації війни Під впливом релігійних доктрин (християнства та ісламу) починають розвиватись нові інститути відповідні епосі (божий мир, боже перемир’я, асилія служителів культу ін.). Іншим елементом обмеження засобів ведення війни стають рицарські кодекси. Розробляється інститут статусу військовополонених і закріплюється в договірному порядку (договір між Англією, Францією та Священною Римською імперією 1528 р.).