Лекции.Орг
 

Категории:


Нейроглия (или проще глия, глиальные клетки): Структурная и функциональная единица нервной ткани и он состоит из тела...


Архитектурное бюро: Доминантами формообразования служат здесь в равной мере как контекст...


Классификация электровозов: Свердловский учебный центр профессиональных квалификаций...

Закономірності перетворення міжнародного договору на основне джерело міжнародного права у Середньовіччі.

Роль міжнародного договору починає зростати вже в ранньому середньовіччі. Після ослаблення Римської імперії і появи на Європейському континенті багатьох нових суб'єктів зі своїми звичаями, на договір покладалась функція створення необхідного міжнародного балансу сил (договори короля Бургундії з Меровінгської династії Гунтрама з його племінником королем Гільдебертом 587 р., короля Франції Пепіна з готами 755 р., короля Германської імперії з правителем гунів 805 р., короля італійських готів з імператором Юстиніаном 536 р., германського імператора Лотаря та короля Франції Карла 847 р. та ін. [373, p. 222-227, 299-300, 350; 374, р. 1, 7-8]).

Зростання кількості міжнародних договорів з V ст. в різних регіонах можна пояснити тим, що саме в цей період міжнародно-правові піраміди на чолі з окремими імперіями почали розпадатися, а на їх місці утворюватися десятки нових держав і політичних об’єднань. Останні могли забезпечити свій статус і безпеку саме засобом міжнародного договору, оскільки звичай для цієї мети був непридатний [409].

З V ст. по 1500 р. (більшість збірників міжнародних договорів, які склали вчені-дослідники історії міжнародного права містять відомості саме за цей період) кількість міжнародних договорів зростає від десятків на рік (V-VІІ ст.) до сотень (VІІІ-ХV ст.). Така динаміка збережеться аж до Вестфальського миру.

Епоха Середньовіччя відрізнялися від стародавнього періоду тим, що в цей час будь-які державно-значимі міжнародні питання намагалися врегулювати договором, оскільки кожна сторона мала свій специфічний звичай, який не міг бути застосованим для другої (або не визнавався нею). Як правило, договір називався за своєю основною ідеєю (предметом регулювання), а аналоги назв часто бралися з внутрішньодержавного (переважно цивільного) права. Це також призвело до того, що середньовічне міжнародне право оперувало сотнями назв угод і для багатьох дослідників це свідчило про цивілістичне забарвлення права.

Договір стає основним засобом зовнішньополітичної діяльності. Часто він замінює собою військові і економічні засоби її ведення. Імператор Фрідріх II почав у 1228 р. хрестовий похід і коронував себе царем Єрусалиму, але добився успіхів завдяки скоріше дипломатичним, договірним, аніж військовим зусиллям. У 1229 р. в м. Яффі він уклав договір з султаном Єгипту Ель-Камілем, в якому закріплювалися володіння Фрідріха II в Єрусалимі, Назареті, Віфлеємі та їх околицях. Таким чином саме договір, а не військовий похід став основою влади імператора на Святій землі.

Збільшується не тільки кількість міжнародних договорів (серед інших чинників тут важливим було і збільшення кількості держав на міжнародній арені), але значно розширяються коло питань, щодо яких ці договори укладаються. Вже практично всі питання міжнародної торгівлі (у тому числі і з невірними) підлягають договірному врегулюванню.

Отже з періоду середньовіччя міжнародний договірний масив постійно збільшується, і роль договору як джерела міжнародного права зростає.

 

26. Найбільш відчутних змін в процесі історичної трансформації зазнають окремі (часто партикулярні, характерні лише для відповідного історичного типу права) норми та інститути (тут мова йде про норму міжнародного права, як про конкретне історично зумовлене правило поведінки, а не внутрішній механізм побудови цього правила, тобто елемент міжнародно-правової структури); повільніше змінюються міжгалузеві та складні комплексні інститути, які з формуванням системи міжнародного права стануть його галузями; ще повільніше змінюються самі галузі; насамкінець, найменшої трансформації зазнають ключові системоутворюючі елементи і компоненти міжнародного права (норма, як базовий елемент структури та системи міжнародного права, принципи jus cogens, загальні принципи права, основні принципи міжнародного права). Тут діє закономірність: чим менш значущий для системи міжнародного права елемент або компонент, чим він є менш відчутним для утворення системи в цілому і є більш конкретним, партикулярним, тим більше він показує таку невідповідність (такими є, наприклад, окремі норми, і, навіть, деякі інститути міжнародного права – шлюбних договорів, міжнародної правосуб'єктності і ін.). З іншого боку, якщо елемент або компонент структури міжнародного права є системоутворюючим, більш загальним для міжнародно-правової системи, тим менших змін він зазнає в процесі трансформації (наприклад, галузь міжнародного права, імперативні принципи міжнародного права, загальні принципи права).

27.Інститут правосуб'єктності правителя в ранньому середньовіччі по суті повторює статус правителя стародавніх країн: глава держави є повноцінним суб’єктом міжнародного права, його міжнародні зобов’язання зобов’язують країну в цілому. Активно діє інститут династичних шлюбів, що має договірне закріплення (конвенція про мир та звільнення від зобов’язання шлюбу між королем Англії Ричардом І та королем Франції Філіпом, березень 1191 р.).

В середньовіччі на інститут правосуб’єктності впливає церква, тому й до положення правителя додалось релігійне забарвлення: закріплюється його статус, як «помазаника божого», «короля милістю божою». Згодом таке положення правителя поклало початок договірній теорії держави (суспільний договір) і знайшло продовження в період абсолютизму.

Новацією інституту міжнародної правосуб’єктності є встановлення католицької церкви повноправним суб’єктом міжнародного права, а в деякі періоди – і більш потужним, ніж держава та світський правитель. З періоду занепаду Римської імперії, дрібні племена, вождества, держави були не в змозі формувати європейську систему міжнародних відносин, стали більш залежними від Візантії. Відтак папський престол отримав можливість формувати міжнародне право, посилюючи свій статус.

Посилюється роль інституту міжнародного правонаступництва, він стає складнішим і систематизованішим (лист короля Англії Ричарда І щодо відновлення незалежності Шотландії від 5 грудня 1189 р.). Зокрема одним з перших свідчень цього стає укладання Верденського договору 843 р., який безпосередньо присвячувався питанням правонаступництва та правосуб’єктності держав-наступниць імперії Карла Великого після його смерті.

В цей період структурується ціла низка інститутів міжнародного договірного права. Один з них інститут найбільш сприятливого чи національного режиму (стандарту і національного поводження), що «вперше проявився в міжнародному праві в договорах про торгівлю, укладених протягом дванадцятого століття між Англією і континентальними державами та містами. Типовий приклад раннього формулювання клаузули найбільш сприятливого стандарту на основі взаємності дається в договорі між Генріхом V і герцогом Бургундським і графом Фландрії від 17 серпня 1417 р. Цілий ряд інститутів міжнародного права було запроваджено християнською церквою. Так римський папа перебрав на себе функції міжнародного арбітра і посередника у суперечках між світськими володарями, щоправда, лише в західноєвропейському регіоні (надання права завоювання Ірландії, дароване папою Адріаном королю Англії Генрі ІІ 1155 р.; лист Папи Александра королю Англії Генрі ІІ стосовно миру між королями Англії та Франції 1162 р.; 1298 р. король Англії Едвард І та король Франції Філіп домовились передавати всі свої диспути на арбітражне рішення папи римського). Проте, дії пап з метою отримання світового панування не враховували закономірності і тенденції самого міжнародного права. Окремо заслуга церкви полягає у виробленні нових інститутів права війни. За вимогою церкви війна мала бути не лише оголошена, але й за 40 днів до такого оголошення мали бути вичерпані усі мирні засоби вирішення конфлікту (через добрі послуги, посередництво, в т.ч. самої церкви). Розвивається інститут дипломатії на вищому рівні. Згідно з існуючим звичаєм правитель не користувався імунітетом на території іноземної держави в силу свого положення. Тому з розвитком дипломатії на вищому рівні, необхідності в особистих переговорах та зустрічах правителів виробляється специфічний церемоніал таких зустрічей (на початку, як правило, на кордонах країн), що має на меті забезпечити недоторканність, безпеку суверенів. інститути захисту послів: інститутгарантій від правителів третіх держав (листи короля Англії Джона щодо поводження з послами короля Португалії (від 30 червня 1199 р.); союзний договір між королем Англії Джоном І і графом Фландрії 1199 р.; лист короля Сицилії Вільяма до короля Англії Генрі ІІ з підтвердженням зобов’язань, взятих за клятвою його послів від його імені (від 23 серпня 1176 р.). В цілому в середньовічному посольському праві з'являється чи модифікується цілий ряд інститутів: виникає інститут представників римського папи (які діяли як самостійно, так і у складі посольств), зазнає змін церемоніал прийому і проводів посла (який тепер не відрізняється залежно від двору, а набуває загальних для всіх правил, щодо вручення вірчих грамот, обміну подарунками та ін.); розширюється інститут класів і рангів представників (посли, легати, прокуратори, нунції, повноважні представники, комісари, глашатаї, серед яких найвищими виступають повноважні посли від правителів та представники римського папи; а в залежності від рангу представника або посольства встановлювався більш або менш урочистий церемоніал їх прийняття, проведення переговорів тощо). В середні віки поширеним інститутом стають привілеї, які надаються правителями іноземним купцям. Такі акти можна трактувати, як міжнародні угоди, стороною яких виступають торгівці відповідної країни. За змістом Привілеї є документом, що надає статус найбільшого сприяння (інколи – національний режим) іноземним торгівцям. В таких угодах передбачались вилучення іноземних купців та їх товарів з митного і податкового режиму, гарантування їм безпеки, визнання певного статусу їх майна тощо. Утворюється інститут колективного самоуправління торговельних колоній, факторій на іноземній території, що полягав передусім у визначенні особистого статусу торгівців, статусу їх майна та в наданні їм режиму найбільшого сприяння або національного режиму. Найбільшими привілеями користувались італійські міста. 1204 р. Генуя отримує від Візантії виключне право на володіння значною частиною нерухомості на території грецької столиці, де запроваджує власний військовий генуезький гарнізон. Торговельна взаємодія та існування іноземних торговельних факторій на початку середніх віків породжує інститут консулів в міжнародному праві. В угодах між королями Сицилії, королями Провансу з султанами Тунісу, Триполі та ін. з кінця ХІІІ ст. починає закріплюватись норма щодо постійних консульств. З подальшим розвитком цього інституту запроваджується організація торговельних факторій з власними консулами на іноземній території (в основному в найбільш розвинутих містах, портах, центрах торгівлі).

Запроваджувалися інститути свободи торгівлі і недоторканності іноземних торговців (договір між імператором Фрідріхом ІІ і султаном Єгипту Ель-Камілем 1229 р., договір між турецьким султаном Мехмедом ІІ і Венецією 1446 р., мирний договір між королем Данії і Ганзейськими містами 1370 р.). Із вимог міжнародної торгівлі походять інститути, що забезпечували реалізацію принципу свободи морів.

Утворюється інститут прав на майно затонулого корабля (лист короля Англії Генрі ІІ щодо прав на затонулий корабель 26 травня 1174 р.). І В мусульманському праві війни передбачався інститут довоєнних переговорів – після оголошення війни, або пропозиції невірним прийняти іслам армія повинна була зачекати три дні, не розпочинаючи воєнних дій. Часто цей триденний період дозволяв почати переговори або мирно улагодити спір, запобігаючи війні.

Окрім посилення ролі інституту оголошення війни, деталізується його процедура. У ранньому середньовіччі принцип оголошення війни вимагає вже не обмежуватися ритуальними діями на кордоні суперника, а довести до нього свої наміри не в завуальованій формі, а в достатній для реагування іншою стороною (правило: «Йду на ви»). Оголошувати війну може тільки повноважна на те особа (правитель): усно, письмово або через посла.

Інститут мирного вирішення міжнародних спорів позбувається приватноправових елементів і знову стає типовою основною імперативною нормою міжнародного публічного права. З метою його більшої ефективності укріплюється інститут третейських суддів.

28. В Середні віки в умовах подальшого розвитку набуває дипломатичне право, що виростає з посольського права, зміцнюється принцип недоторканності послів і посольських місій, розширюється географія їхньої акредитації в різних державах на постійній основі, що сприяє утворенню постійного дипломатичного корпусу з визначенням його прав, пільг і привілеїв. Особлива увага приділяється розвитку дипломатичного церемоніалу, в розробці якого тон задає Візантія.

З середини XIII ст. починає розвиватися консульське право (як частина дипломатичного права), у функції якого став входити захист інтересів своїх громадян на території іноземної держави. Однак, на відміну від послів, що представляють державу і призначаються нею, консули спочатку призначалися окремими органами купців, мореплавців та ін. Діяли консули за згодою місцевої влади й особливими привілеями не користувалися. їхній імунітет став визнаватися після того, як консульства були визнані державними установами.

Епоха Середньовіччя відрізнялися від стародавнього періоду тим, що в цей час укладалося значно більше міжнародних публічно-правових договорів. Будь-які, державно-значимі міжнародні питання намагалися врегулювати договором, оскільки кожна сторона мала свій специфічний звичай, який не міг бути застосований для другої (або не визнавався нею). Оскільки техніка укладання договорів була ще недосить розвинутою, не дивно, що його назві не надавалося особливого значення. Як правило, договір називався за своєю основною ідеєю (предметом регулювання), а аналоги назв часто бралися з внутрішньодержавного (переважно цивільного) права. Це призвело до того, що середньовічне міжнародне право оперувало сотнями назв угод.

Свідченням невисокої юридичної техніки укладання середньовічних міжнародних договорів є те, що тисячі таких договорів мали безліч титулувань: договір, угода, обмін листами, урочиста клятва, пакт, взаємні охоронні грамоти, взаємний заповіт, конвенція, взаємна згода, взаємна декларація (юридично обов’язкова, оскільки ратифіковувалась сторонами), привілеї, впорядкування відносин, листи визнання, правова згода, зречення, відступлення (поступка), контракт (в основному про шлюби), обіцянка вірності, взаємне рішення, компроміс, конституція (між правителями), звільнення від загальних правил взаємного співробітництва (свого роду угода про привілейований режим), статті, арбітражні рішення, виправлений договір, підтвердження (схвалення) домовленості, акт встановлення відносин, конкордати, одностороння обіцянка, взаємне підтвердження, приписка (до договору), порядок, пам’ятка та ін.

При здійсненні мореплавання в період раннього середньовіччя користувалися положеннями Родоського права (збірник морських звичаїв, що з'явився у II ст. до н. є. на острові Родос, домінуючому острові Родоського архіпелагу - Дозеканезькі острови на південному сході Егейського моря), кодексом Візантійського права - Базилікою (VI ст. н. е.), що багато в чому базувався на положеннях Родоського права, а також Єрусалимськими асизами періоду перших походів хрестоносців (IX ст.). З середини XI ст. мореплавцями стали швидко поширюватися і використовуватися Олеронські сувої (збірник постанов морського суду острова Олерон (Біскайська затока, біля м. Бордо). Потім (XII ст.) великого поширення набули Закони Вісбі (о. Готланд у Балтійському морі). У XIII ст. у Середземномор'ї широко використовувався Збірник добрих звичаїв моря , що склалися в Марселі та Барселоні.

Однак, незважаючи на те, що вказані джерела звичайного морського права виходили з визнання свободи відкритого моря, великі морські держави (Англія, Іспанія, Португалія, Генуя, Венеція та ін.) протягом тривалого часу розглядали прилеглі до їхніх берегів моря й океани як свої вотчини.

З середини XIV ст. у питанні про правове положення морських територій з'явилися новації. Насамперед вони були пов'язані з практикою прибережних держав поширювати свій державний суверенітет на смугу морських вод, що прилягають безпосередньо до їхнього узбережжя. Так з'явилося поняття "територіальні води", і їхній зовнішній кордон, згідно з думкою, що з'явилася пізніше, визначався дальністю дії берегової зброї, зокрема, польоту гарматного ядра (тобто, до меж, де закінчувалася реальна сила зброї). У той час це складало три морські лінії (Бейнкерсхук "Про панування на морі", 1703 р.)

Дещо пізніше виникло ще одне питання про морські території. Ряд прибережних держав, береги яких омивали води великих заток, ширина входу в які не перекривалася територіальними водами, стали претендувати на морські території цих заток як на історично приналежні їм, і, отже, на їхню думку, в цих затоках мав бути встановлений національний правовий статус і режим використання. Так з'явилося поняття "історичні затоки". Однак офіційний крок у цій сфері був зроблений тільки в 1604 p., коли Англія "підтвердила свої права на ближні води під назвою "Королівські камери" (Брістольська затока близько 100 км, затока Моррі-Ферт - близько 70 км)

29. Останній етап середньовічного періоду позначився для міжнародного права появою його національних шкіл і формуванням науки. Ще в період раннього Середньовіччя в Європі виділяються два основні напрями тлумачення міжнародного права – теологічний (католицький) і світський, до яких у ХІІ ст. додається школа глосаторів. Перші національні школи міжнародного права акумулювали в собі досягнення усіх трьох напрямів. Щоправда, деякі дослідники поділяють представників науки міжнародного права ХVІ-ХVІІ ст.ст. на дві основні течії – неосхоластиків (до них відносять іспанську школу, що розвивалась під великим впливом християнського вчення) і гуманістів, що представляли більш прагматичний, політично орієнтований підхід (Б.Айала, А.Джентілі). До перших міжнародно-правових шкіл, які відчутно виділяються в ХV-ХVІІ ст.ст. можна віднести італійську, іспанську, французьку, англійську, польську, голландську.

Раніше інших стала формуватись італійська школа міжнародного права на основі школи глосаторів та з початком формування в другій половині XII ст. італійської нації. Як першому так і другому явищам (поява нації і школи) сприяло сприятливе торгівельне та геополітичне становище італійських міст. В ХV-ХVІ ст. ст. італійська міжнародно-правова думка розвивається, головним чином, завдяки працям італійських дипломатів і політичних діячів: Н.Макіавеллі (1469-1527), П.Беллі (1502-1575), Фр.Гвіччардіні (1482-1540), Дж.Ботеро (1540-1617), Дж.Паці (1550-1635), П.Сарпі (1552-1623), М.Гараті та ін. Як і постглосатори, вони в своїх працях дають теоретичне тлумачення політики італійських міст республік, інтереси яких вони представляли на практиці. Перед ними гостро стоять питання тлумачення міжнародної правосуб’єктності цих міст, територіальної цілісності і статусу територій та кордонів, можливостей набуття територій, у т.ч. морських.

Іспанська школа міжнародного права формується у період активної колонізаційної політики іспанської імперії, і як наслідок її зміцнення серед інших держав Європи та започаткування окремого своєрідного напряму міжнародно-правової думки. З часу відкриття Американського континенту центр економічного впливу в Європі з Італії переходить до Іспанії і Португалії. Поєднання успішної імперської політики і глибокого теоретичного пояснення іспанськими вченими міжнародно-правових проблем дали підстави В.Греве визначити увесь етап після відкриття Америки 1492 р. і до укладення Вестфальського миру 1648 р. (заключний етап докласичного міжнародного права) як “іспанський період”.

Якщо італійська школа міжнародного права позначена впливом римської юриспруденції (через ідеї глосаторів і постглосаторів), то іспанська школа сформувалась і була під переважаючим впливом католицької релігії і теологічних доктрин. Під цим впливом і з метою обґрунтування своїх територіальних завоювань, в ній зародилась ідея, що позначить теорію класичного міжнародного права аж до ХХ ст., за якою це право є правом «християнських народів». З часом ця ідея трансформується в теорію «права цивілізованих народів». Основними її представниками є: Ф.Вітторіа (1480-1546), що став основоположником школи Саламанки, до якої належали його учні Васкес де Менчага, М.Кано, Д.Сото, Бартоломео з Медіни та ін., і яку практично ототожнюють з іспанською середньовічною школою міжнародного права; його наступник по кафедрі Доменіко Сото, Бальтазар Айала (1548-1584), Франціско Суарес (1548-1617 рр.) та ін.

Французька школа характеризується спрямованістю на вирішення політичних проблем, є більш «політично орієнованою». Проте, на відміну від італійської школи її представники мають на меті вирішення скоріше внутрішньодержавних, класово-соціальних питань.

Особливостіанглійської школипозначились відповідними політичними теоріями щодо державного і суспільного облаштування. В цей період більший вплив на ідеї у цій сфери здійснюють політичні мислителі. По-перше на цю школу вплинуло раціоналістичне вчення природного права (Т.Гоббс, Дж.Локк). Відповідно до нього, у внутрідержавній сфері існує розбіжність між природним та суспільним станом людини. Тому англійські правові, політичні мислителі і представники школи міжнародного права одними з перших стали чітко розрізняти природно-правову і позитивно-правову частини міжнародного правопорядку.

По-друге, в Англії того періоду переважали ідеї гуманізму, теорії природних прав людини (Т. Мор). Це позначилось на висунені ідей загального миру, створення світового співтовариства на засадах природної рівності, прав народів.

Насамкінець, на міжнародно-правову школу вплинула торговельна і імперська політика Англії у той час, зокрема її морська та колоніальна діяльність. Позиції англійських вчених-міжнародників визначались необхідністю обґрунтування свободи морів, обмеження територіального моря (Дж.Селден), тлумачення прав на колонізовані території і взаємин з їх народами, встановлення принципів міжнародної дипломатичної і воєнної взаємодії (Альберіко Джентілі, 1552-1645),

Польська школа почала формуватись у ХV-ХVІІ ст.ст. на базі Краківської школи (при Юридичному колегіумі Краківського університету) в період ускладнення міжнародного положення Польщі, війн з Тевтонським Орденом. Основними представниками її були: Єпископ Якоб Курдвановський, С.Скарбімерж (1360-1431), Павел Владімірі (П.Володкевич 1370-1435 р.р.) Ян Длугош (1415-1480), Єпископ Анджей Ляскарз (єпископ у 1414-1426 рр.), філософ і теолог Бенедикт Гессе (бл. 1389-1456), Якуб Жадек (1412-1487) та ін. Вплив католицької думки проявився в тому, що польські мислителі асоціювали право народів з моральністю, а вплив природно-правової школи у тому, що це право вони виводили з принципу справедливості.

30. Класична мусульманська доктрина війни – джихаду нагадує як концепції релігійних війн стародавнього періоду (що провадились з метою поширення своєї релігії), так і традиційні християнські концепції священної війни та справедливої війни. У той же час в мусульманському міжнародному праві розрізняється декілька видів джихаду в залежності від поставленої мети поширення релігії ісламу.

В загальній теорії мусульманського права існує більш детальний перелік видів джихаду, однак у контексті міжнародного права виділяють джихад, як знищення грішників (невірних) та джихад, як навернення в іслам (примирення, або навіть укладення угоди) менш гріховних народів. До першої категорії відносять політеїстів, атеїстів та представників найбільш суперечних ісламу релігій, до другої – діммі – християн, іудеїв та зороастрійців. Війна з останніми приписується лише в разі серйозних порушень з їх боку (релігійних і політичних: невизнання Аллаху і його пророка, порушення угоди з мусульманами тощо). так само й договори з цими народами розглядалися мусульманами як такі, на які поширюється принцип непорушності

Мусульманські юристи інколи окремо виділяли поняття рібат – захист кордонів, як вид оборонного джихаду. Проте, з’явившись як наслідок іспанської загрози арабським кордонам, поняття рібату не отримало загального визнання як вид джихаду, а тлумачиться в доктрині мусульманського міжнародного права як лише один з методів оборонних дій. Джихад в мусульманському міжнародному праві розглядається і як колективний обов’язок общини. На початку історії формування ісламу це поняття політично мало на меті об’єднання арабського світу. За своїми ознаками і вимогами до нього, джихад близький до поняття “справедливої війни” виробленого в римськоправовій і християнській традиціях. Як і в міжнародно-правових традиціях інших народів правила джихаду передбачають попереднє оголошення війни (якщо мова йде про війну з невірними, як потенційну, постійну боротьбу за утвердження віри ісламу, то в цьому разі оголошення цієї війни передбачається фактом одкровення пророка Мухамеда та відповідними приписами Корану). Необхідною є війна як оборона мусульман від агресії: “якщо вони напали на вас, тоді вбийте їх” (Коран. ІІ:191). Поняття джихаду охоплює, як наступальні, так і превентивні чи обороні військові дії. В Корані приписується збереження нейтралітету щодо іновірців: «Тим, кому казали люди: «Ось люди зібралися проти вас, бійтеся їх!» - але це тільки збільшувало в них віру, і вони відповідали: «Досить нам Аллаха, Він – чудовий довірений» (Коран. Сура 3:167). Правила джихаду охоплюють норми щодо допустимих меж ведення війни і її методів та засобів (як jus ad bellum, так і jus in bello). В концепції джихаду існує поділ на комбатантів та некомбатантів (до останніх, як правило, належать жінки, діти, люди похилого віку). Розглядаючи джихад як обов’язок мусульманина, ісламська міжнародно-правова доктрина, проте, виключає з нього осіб неспроможних вести війну (хворих, інвалідів тощо).

Згідно з тлумаченнями джихаду, це поняття не є тотожним фактичній битві чи війні, а скоріше, проголошує стан потенційної боротьби між ісламом та іновірцями. Це процес навернення мусульманами дар аль харбу в дар аль іслам (який приписується їм здійснювати Кораном).

Концепція “справедливої війни” виникла за Середньовіччя. Хоча радянські джерела стверджують, що її передумови закладені ще творами Августина Блаженного ( “Про град Божий”), проте насправді вперше використав словосполучення “справедлива війна” папа Стефан III (752-757) в посланні магнатам-франкам (753 р.). Він прирівнює до мучеництва (що є одним зі шляхів набуття святості) смерть заради порятунку папи. Августин (354- 430), а майже через вісім століть після нього (не виключено, що після розмірковувань над епохою хрестових походів 1096-1291 рр.) і Фома Аквінський (1225-1274) пишуть про вимоги до війни, щоб вона могла мати справедливий характер з погляду Церкви. Принциповим е те, що справедлива війна — то лише оборонна війна.

Проблемне питання, що вважати важливішим: думку святих, визнаних богословів католицизму — докторів Церкви (одного з яких назвали “ангельським”), чи думку видимого глави Христової Церкви? На наш погляд, мас місце перекручення справжньої позиції католицизму щодо війни. Бо, наприклад, позиція згаданого папи також передбачає оборонну війну, а Августин і Фома взагалі не застосовують термін “справедлива війна”. Обоє підкреслюють, що війна за своєю суттю не може бути справедливою, це завжди горе. Аквінат у своїй “Сумі теології” вміщує війну в розділ “Недостача милосердя” (ІІ-ІІ, пит. 40) .

У період між Августином і Фомою відбувається викривлення цієї концепції — війна стає “священною”. 867 р. цей термін застосовують для визначення боротьби з невірними (мусульманами), а ще пізніше, 1209 р., — папа Інокен-тій III щодо єретиків (альбігойців).

Основними положеннями Августина стосовно війни є наступні:

· війна виникає внаслідок гріхів і пороків;

· війна є засобом вирішення земних завдань, справ;

· несправедлива перемога примножує нещастя, в той час як справедлива перемога — дар Божий і благо;

· справедливість є подоланням пороків суспільного буття;

· війна, таким чином, сприяє “очищенню” людської історії .

Слід сказати, що Августин недалеко відійшов від старозавітної концепції “війн Ягве”. Для Ізраїлю всі війни велися за велінням Ягве й були “священними”, оскільки таким чином Бог виконував свою обіцянку спочатку надати іудейським племенам “землю обітовану”, а пізніше — лікував соціальні недуги “свого народу”. В Августина ж таким “народом Божим” виступає вже християнське суспільство. Фома з Аквіна у другій частині “Суми теології” розглядає три головні передумови війни:

· війну має оголошувати керівництво держави;

· для оголошення війни повинна існувати справедлива причина (iusta causa);

· метою війни повинен бути справедливий намір (recta intentio).

Певно, через “справедливу причину” і “справедливий намір” (курсив наш. – Р.К.) цей прикметник, за Фомою, може бути застосований до війни. Варто додати, що всі відомі авторові катехизми католицької віри подають нумерований список моральних чеснот, в якому “справедливість” завжди стоїть на другій позиції після “мудрості”. Тому якраз у західному християнстві з його “римським юридизмом”, на відміну від східного, де догмою проголошено апофатичну [9] свідомість (а отже, проблеми цього світу в богословських розмірковуваннях не мають великого значення), так детально розробляється вчення про війну. Церковний історик Г. Риш згадує вимоги польських каноністів початку XV ст. Павла Влодковича та Станіслава зі Скарбі межа [10], які розвивали концепцію справедливої війни після Фоми Аквінського. Перший з них виділяє п’ять передумов справедливої війни: особа, предмет, причина, дух і повноваження. Особа (той, хто братиме участь у війні) мусить бути світською людиною, а не кліриком. Предмет — коли йдеться про відвоювання свободи або про добро вітчизни. Причина — щоб воювали з необхідності або з метою досягти миру. Дух — щоб це не робилося з ненависті, жадоби, заради відплати, а лише для виправлення і милості, справедливості і послуху, причому взагалі воювати не гріх — гріхом є війна заради здобичі. Повноваження: вимагається, щоб це відбувалося за згодою Церкви, коли воюють за віру, або “з повноважень монарха”, коли воюють за вітчизну. Справедлива війна, як її розумів П. Влодкович, могла бути також проти власного володаря, якщо її було схвалено церквою.

Цікавим було ставлення цього каноніста до хрестових походів. Він позитивно оцінював походи з метою відвоювання Святої землі й негативно — походи заради поширення віри (на схід від Польщі). Погани, стверджував він, мають право на мирне життя на власній землі, на правління згідно з традиційним для них устроєм. Він засудив експансію Тевтонського ордену проти прусів, стверджуючи, що ніхто не надавав йому прав на землі поган — ні папа, ні імператор, тобто стверджував рівність людей на основі природного права. Ця позиція загалом суперечила тодішній польській католицькій традиції, яка по-різному оцінювала війну проти християнської та проти поганської країни. Війна з останньою навіть була обов’язковою. П. Влодкович же не відкидав можливості підписання військових союзів з поганськими державами для участі у справедливій війні.

31. Вкажіть міжнародно-правові передумови укладання Вестфальського миру 1648 р.

В епоху середньовіччя головними регіонами розвитку міжнародного права стають Західна Європа і Візантія. Основною подією, що зробили вплив на розвиток міжнародного права в цей період є Вестфальський конгрес 1648р. Одержують подальший розвиток договірне, посольське право та право війни. Риси пізнього Середньовіччя:

- формування територіальної держави

- формування доктрини держ. суверенітету

- виникнення науки МП

Великою подією є релігійні війни, що охопили майже всю Європу, свідчили, що світська влада стає самостійною від влади церкви. Розвивається світське публчне право. МП звільняється від релігії. Релігійна клятва все частіше замінюється іншми способами гарантування виконання міжнар. договорів. Церква втрачає посередницьку функцію (до 16 ст. виконує все ще арбітражну функцію, але релігійні війни істотно знижуться авторитет католицизму).

У Франції, Іспанії виникає інквізиція – ніби піднесення церкви. В результаті релігійних війн виникають держави, що володіють територіями.

Лабільна система держав у Європі XVII ст. визначалася різноманіттям первинних чинників: величиною, силою, авторитетом, правовим статусом і конституційним ладом, релігійною орієнтацією та економічною потужністю держав, що дуже різнилися між собою. Міжнародно-правові відносини цих суб’єктів міжнародного права будувалися на основі складних зв’язків і незалежності один від одного. Середньовічні принципи ієрархічного ряду, який очолювався Імператором і Папою Римським, були непорушними в XIV—XV ст., але поступово до XVI—XVII ст. втрачали таке визнання з боку інших держав з посиленням національних монархій у Європі, ослабленням імператорської влади і наростаючого релігійного розколу. Суверенітет як всеосяжна зовнішня і внутрішня незалежність держав та їх самовизначення, ставав основним принципом європейського порядку. Таким чином розвивався порядок взаємовідносин держав, регульований у горизонтальній площині, де всі суб’єкти міжнародного права, включаючи Імператора і Папу Римського, були в правовому відношенні рівні. Оснабрюцький і Мюнстерський договори утворили своєрідну заключну фазу цього процесу і водночас оформили початок нової епохи.

Зрозуміло, державний суверенітет не був вичерпною передумовою участі країн у політико-правових процесах, війнах, союзах, а також для укладення миру в Європі. Для цього була достатньою просто певна міра незалежності і самостійності у зовнішньополітичному волевиявленні, а також здатність на основі територіального панування досягати і виконувати як міжнародно-правові, так і військові зобов’язання. Оскільки ці якості з правової точки зору і фактично не зовсім відповідали суверенним територіальним утворенням, останні були наділені також міжнародною правоздатністю. Це стосувалося, зокрема, імперських станів на основі гарантованого їм міжнародним правом конституційного права вступати в союзи, вести війни та укладати мир. Але й інші, не повністю суверенні утворення, такі, як наприклад, князь Трансильванії (Семиграддя), італійські міста-республіки і т.ін. можна віднести до цієї групи суб’єктів міжнародного права.
Певною мірою не тільки гетерогенність, взаємний суверенітет і самостійність, елементи субординації порядку і лабільність системи європейських держав приводили в той історичний період до створення уявлення про єдність європейських держав і забезпечення її сприйняття. Спільний європейський християнсько-релігійний базис (незважаючи на релігійний розкол), історія, походження і культура, а також право і соціальні зв’язки складали власне основу цієї єдності, яка визначалася сучасниками Вестфальського миру поняттям respublica christiana або просто “християнство” в міжнародних договорах та інших міжнародних актах того часу. У цьому сусідстві, природно, не було в той період скільки-небудь визначеної організації держав, а існувало лише звичаєве право, як світське, так і канонічне, а також природне і позитивне право. Саме право утворило ту основу, яка одночасно вимагала свого вдосконалення і розвитку з урахуванням нових політичних структур.

 

32. У чому полягає сутність і основні риси «вестфальської системи міжнародного права»?

Вестфальський мир (ВМ) був першим широкомасштабним європейським МД. Він укладався між германськими князівствами. Вся ж Європа виступала третьою стороною, тому даний договорі є гібридним і не є класичним буржуазним договором. ВМ складався з Оснабрюцького договору (Священна Римська імперія + Швеція) та Мюнхенського договору (з Францією).

· Закріпив територіальні зміни в Європі;

· Врегулював питання релігій в імперії, встановив релігійну терпимість;

· Сформувався новий територіально-політичний устрій в Європі;

· Встановлення принципу балансу сил;

· ВМ – основа для укладання подальших договорів;

· Стабільність державних кордонів;

· Визнання нових суб’єктів МП – і як результат поява декларативної теорії визнання;

· ВМ – це поєднання МП та внутрішнього права через його гібридну природу;

· Етатизм ВМ – поєднання 2 підходів до державного суверенітету: внутрішнього та зовнішнього;

· Рівноправність суб’єктів МП;

· ВМ іноді порівнюють зі Статутом ООН, оскільки ВМ є універсальним та базується на європейських принципах МП. ВМ містив принцип мирного вирішення спорів, pacta sunt servanda, сторонами договору були держави Європи, колективні санкції проти агресора;

· ВМ – це перший широкомасштабний масовий договір, проте це не перший договір, укладений не на релігійній основі;

· Вестфальський конгрес пішов далі намічених цілей, оскільки ВМ була створена нова система розвитку міжнародного правопорядку;

· ВМ закріпив релігійну свободу та баланс сил;

· Заклав фундамент європейської системи безпеки;

МП ВМ:

§ Баланс сил;

§ Закріпив класичні принципи та інститути МП;

§ ВМ заклав підвалини формування класичного МП, а не створив новий тип МП;

§ Основна ідея ВМ: держава та державний суверенітет;

§ Держава стає основним суб’єктом МП;

Раніше суверенітет розумівся як внутрішній суверенітет, оскільки ще Боден писав, що правитель володіє повнотою влади над населенням та територією і що можна відмовитись від МД, якщо він обмежує суверенітет. Із ВМ державний суверенітет починає розглядатись як незалежність держави, встановлюється принцип суверенної рівності держав.

· Із укладанням ВМ на заміну християнській республіці приходить європейська спільнота. Утверджується ідея МП цивілізованих націй;

· ВМ знав багато цивільно-правового елементу, наприклад, в Мюнстерській угоді був закріплений принцип uti possidetis;

· ВМ заклав основи мирного співжиття європейських держав, проте вже через 20 років знову почались війни.

ПРАВО МД:

ü Змінилась суть МД. Згодом почали домінувати саме договори про мир, хоча раніше були договори різної предметної сфери;

ü Становлення матеріального та процесуального права;

ü Змінюються умови гарантії МП. Тепер інститут ратифікації виступає відповідної гарантією;

ü З’являється інститут третіх сторін. Тепер укладання договору не має суперечити інтересам третьої сторони;

ü Договори стали строковими, тепер вони не укладались на віки вічні (турецька сторона не визнавала такого формулювання);

ü Посилення ролі парламентів;

ü Двосторонні договори укладались 2 мовами, а багатосторонні – англійською чи французькою;

ü З’являється інститут застережень;

МОРСЬКЕ ПРАВО:

Ø Вотчиний погляд на морський простір – прибережна держава володіє морем в цілому;

Ø Починають відходити від погляду на море як на чиюсь територію;

Ø З’являється концепція територіального моря – 12 миль – правило гарматного пострілу;

Ø Чим меншою є держава, тим більшим є територіальне море, і навпаки;

Ø З 18 ст. розвивається принцип свободи відкритого моря: свобода судноплавства і свобода рибальства; у 1953 році додалось ще свобода ведення наукових досліджень, укладання кабелів та проліт літаків над водним простором;

Ø Право салюту – салютування судну господаря. 1787 року це право було скасоване;

ПОСОЛЬСЬК ПРАВО:

v Перехід до теоретичного обґрунтування імунітетів послів, оскільки особа дипломата не може виконувати свої функції не маючи кримінального та адміністративного імунітету від переслідування;

v 1815 року Віденський конгрес закріпив ранги послів.

ПРАВО ВІЙНИ:

ü Гуманізація війни;

ü Повага до прав людини.

 

33. Вкажіть аргументи датування появи міжнародного права з часів укладання Вестфальського миру 1648 р.

Тридцятилітня війна тривала з 1618 до 1648 року. Вона змінила політичну карту Європи. Завершив війнуВестфальський мир, який не лише сформулював ряд нових принципів та інстутутів МП, але й суттєво змінив ряд інших, тих, що існували раніше (дипломатичні представництва, режим іноземців). Він підготував перехід до епохи буржуазного МП, що й дало підстави деяким дослідниках вважати його початком виникнення та розвитку МП.

Тридцятилітня війна тривала на грані середніх віків та нового часу. Це була перша загальноєвропейська війна між двома великими угрупованнями держав. Вона була втілена у релігійну форму. Після її завершення в Європі настала тимчасова стабілізація, щоправда вона порушувалася локальними війнами.

Вестфальський трактат був підписаний 24 жовтня 1648 року. Це два пов’язаних між собою мирних договори: Оснабрюкський(між імператором Священної Римської імперії та його союзниками, з одної сторони, і Швецією та її союзниками – з другої) та Мюнстерський(між імператором і Францією з їх союзниками).

Формально постанови трактату стосувались трьох основних питань: територіальних змін в Європі; віросповідних відносин в Священній Римській імперії; політичного устрою. Проте насправді коло питань було значно ширшим.

Отже, велике значення мали не лише статті трактату, але й закладені в ньому ідеї. Вестфальський трактат мав великий вплив на процес формування МП, створивши систему європейських держав. Він вперше поклав початок вирішенню європейських проблем не на релігійній, а на світській основі. Прогресивний хар-р закріплених в трактаті положень забезпечив йому довге життя.

Хоч звичай і продовжував використовуватися в міжнародних відносинах, але це було вже не так ефективно. Суб’єкти міжнародного права на досвіді своїх відносин пересвідчилися, що шляхом договірного правового регулювання можна досягти бажаних міжнародних відносин у центрі Європи. При формуванні нового міжнародного права все більш вирішальним ставав інститут державного суверенітету, зміст якого ще в XVI ст. визначив французький теоретик права Жан Боден: “Дати право всім загалом і кожному зокрема”.

Абсолютно новим у міжнародно-правовій практиці став інститут міжнародно-правової гарантії виконання міжнародних договорів, введений Вестфальським миром з ініціативи кардинала Рішельє. Система гарантій виконання міжнародних домовленостей міститься в §§ 5, 6 статті XVII Оснабрюцького договору і у відповідних їм §§ 115, 116 Мюнстерського договору. Вона має двоступеневий характер і включає в себе систему спочатку правових, а лише потім воєнних способів розв’язання спору.

Така двоступенева система міжнародно-правової гарантії прийшла на зміну гарантії виконання міжнародних договорів, що практикувалася раніше, яка полягала в скріпленні сторонами договірних зобов’язань лише клятвою. Використаний уперше в Оснабрюцькому і Мюнстерському договорах інститут міжнародно-правової гарантії знайшов застосування і в подальшій міжнародній практиці. Він став новим дійовим інструментом міжнародного права, хоч і не досяг рівня всеохоплюючої системи мирного врегулювання спорів чи системи колективної безпеки.

Вестфальський конгрес був суттєвим внеском у розвиток інституту посередництва і дипломатії. Досить сказати, що в роботі конгресу брали участь як повноважні представники воюючих сторін, так і представники інших держав, у тому числі посередники від Ватикану і Республіки Венеції, відповідно Ф.Хігі та А.Контаріні. Їхні дії, межі яких визначені як в інструкціях для самих посередників, так і в фактичній їх поведінці, в основі своїй збігаються з сучасними уявленнями про міжнародно-правовий інститут посередництва. Саме посередництво на Вестфальському конгресі внесло багато нового в практику організації переговорного процесу, ставши ефективним комунікативним засобом для спілкування сторін між собою.

Визнання Вестфальським миром суверенітету Швейцарії стало основою декларативної теорії міжнародно-правового визнання і сучасного інституту міжнародно-правового визнання. Таким шляхом Швейцарія як суверенна держава була інтегрована в сферу європейського правопорядку.

Вестфальський мир містить вельми важливий матеріал, який є основою і такої форми сучасного інституту відповідальності в міжнародному праві, як реституція. Остання, як свідчить зміст договорів, побудована на принципі, згідно з яким приватна власність і права громадян ворогуючої держави не можуть бути змінені війною.

Аналіз матеріалів Вестфальського миру дає змогу глибше зрозуміти потреби і рівень міжнародно-правового регулювання в середині XVII ст. також міжнародних економічних відносин, насамперед міжнародної торгівлі і митних зборів. У договорах реалізовані ідеї посилення принципів загальної свободи транспортних сполучень і торгівлі.

Вельми важливе місце в Оснабрюцькому і Мюнстерському договорах посідають проблеми основних прав людини. Насамперед це стосується релігійних свобод, свободи пересування і вибору місця проживання, а також права індивіда на власність. Вестфальський мир не тільки приділив значну увагу питанню забезпечення права індивіда на власність, але й запропонував конкретний механізм забезпечення цих прав.

Проведений аналіз переконує в тому, що Оснабрюцький і Мюнстерський договори 1648 р. стали основою Вестфальської конфігурації міжнародного права, а також європейського правового порядку, який розвивався і конкретизувався наступними як багатосторонніми, так і двосторонніми договорами. Практика скликання міжнародних конгресів і конференцій активно практикувалася в XVIII—XIX ст., застосовується і в сучасних умовах. І хоч досить складно моделювати правовий порядок майбутнього міжнародно-правовим шляхом, приклад скликання Вестфальського конгресу, який підготував Оснабрюцький і Мюнстерський мирні договори, дозволяє з оптимізмом дивитися на процеси вдосконалення сучасного правопорядку на універсальному і регіональному рівнях.

 

34. В чому полягає критика «перебільшеної ролі» для розвитку міжнародного права Вестфальського миру 1648 р.?

Сьогодні все більше вчених відходить від думки про вирішальну роль Вестфальського миру 1648 р. в історії міжнародного права. Як аргумент висувають тезу про те, що Вестфальський мир не створив тривалої міждержавної системи у Європі, а лише був мирним договором, який завершив 30-літню війну, створивши а) нетривалий мир між б) обмеженим колом держав.

Дослідження становлення державної і політичної системи після Вестфальського миру 1648 р. довели, що сучасна система держав сформувалась у Європі упродовж другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст., тобто вже після укладення і незалежно від цього трактату. У зв’язку з цим, дослідники стверджують, що «переважання «Вестфальського міфу» є однаково сильним як в теорії міжнародних відносин, так і в міжнародному праві. І це спричиняє спільні проблеми для обох цих дисциплін».

Вестфальська система міжнародного права, що базувалася на європейському балансі сил, залишалася незмінною до наполеонівських війн (по суті до Віденського конгресу 1815 р.). Саме ця система стала в основі класичного періоду міжнародного права і характеризує його. Її основними рисами є: суверенна держава – основний суб’єкт міжнародного права; писаний договір – основне джерело міжнародного права; баланс сил – принцип побудови міжнародної системи; принцип суверенної рівності – основний принцип міждержавної взаємодії. Втім, принцип суверенної рівності, утвердившись в теорії та як формальний принцип міжнародного права, так і не склав конкуренції фактичній нерівності держав та існуванню їхньої ієрархії (політичної, економічної, воєнної та ін.) на практиці. Остання була закріплена «мандатною системою» Ліги Націй. Принцип же політичної рівноваги запроваджений Вестфальським трактатом і який став сутністю вестфальської системи міжнародного права, гарантувався і забезпечувався з боку більш сильних держав. Встановлена система балансу сил у Європі чітко передбачала принцип захисту слабких держав з боку сильних – тобто формальне закріплення їх ієрархії.

 

35. Порівняйте наслідки і вплив на міжнародне право Французької буржуазної революції та війни за незалежність і проголошення незалежності США.

Принципи і норми МП, які почали формуватися після Вестфальського миру, стали основою для формування МП Нового часу. Наступним етапом його розвитку стала Велика французька буржуазна революція 1789 року.

Серед численних актів, прийнятих або запропонованих в дні ВФР – знаменита Декларація прав людини і громадянина (26 серпня 1789 р.), якобінська демократична Конституція (1793 р.), “Пропозиція”, внесена депутатом Вольнеєм на засіданні Національних зборів (18 травня 1790 р.), проект Декларації МП, представлений Конвенту абатом Грегуаром (23 квітня 1795 р.).

Трьома ступенями поступального розвитку революції були Установчі збори, Законодавчі збори і Конвент.

ФБР змінила доктрину в галузі МП, проголосил нові принципи міждержавних відносин. Завдяки ВФР були закріплені принципи суверенної рівності держав, що грунтувався на принципі суверенітету націй, невтручання у внутрішні справи іншого народу, недоторканності державної території. Відомий лозунг епохи – “Свобода, рівність, братерство” зберіг своє значення і для сучасних поколінь. Вплив ВФР на МП був різний впродовж двох її основних фаз (етапів) – висхідної (до літа 1794 р.) та низхідної (1794-1815).

“Пропозиція” Вольнея та проект Декларації Грегуара створини своєрідних кодекс МП.

Проект декларації не був затверджений. Але він містив систему тих важивих начал в області МП, які висунула революція, і в цьому його важливе значення. Багато з його положень увійшли в інші внутрішньодержавні і зовнішньополітичні акти революції.

ü Акцентування уваги на питанні прав людини – Декларація Абата Грегуара, Декларація прав людини;

ü Визнання народного суверенітету;

ü Принцип природних та невід’ємних прав людини;

ü Суверенітет належить нації, він єдиний, неподільний та невідчужуваний;

ü Принцип невтручання та рівності;

ü Плебісцити (найбільш демократичний в Савойї);

ü Проведення плебісцитів стало основою територіальних змін (Авіньон 1791, Савойя 1972, Ніцца 1973);

ü Лояльне ставлення до іноземців, визнання за ними цивільних прав. Встановлення інститут притулку на основі принципу взаємності;

ü Принцип свободи річкового торгового судноплавства як доповнення принципу свободи морів;

ü Скасовано ранги послів, вони всі визнавались нунціями Франції;

ü Війна не може бути оголошена інакше як за декретом законодавчого корпусу;

ü Розподіл на комбатантів та мирне населення;

ü Зміна ставлення до військовополонених;

ü Зміна інституту військової окупації – поширення суверенітету народу.

Протягом ХІХ ст. проходить процес утворення нових держав – суб’єктів міжнародного права, багато в чому під впливом ідей про суверенітет народу. Найвагомішою подією для подальшого розвитку міжнародного права в цьому контексті стало прийняття Декларації про незалежність США 1776 р., яка базувалася і запровадила в загальне міжнародне право принцип самовизначення націй. Відразу за прийняттям у Філадельфії Декларації про незалежність США 4 липня 1776 р. новоутворена держава була визнана Францією, з якою і було укладено перші два міжнародні договори США про торгівлю й дружбу та про військовий союз 6 лютого 1778 р. Визнання Францією США базувалося на «фактичній незалежності США» (як про це інформував французький уряд Великобританію 14 березня того ж року), тобто цим актом остаточно закріплювалася декларативна теорія міжнародно-правового визнання. Протягом наступного століття цей принцип ляже в основу появи багатьох нових держав.

На думку деяких дослідників під впливом одразу кількох чинників у той період можна виділити інститут правосуб’єктності нації (поряд із правосуб’єктністю держави). Такими чинниками були: закріплення Вестфальським миром декларативної теорії визнання, війна за незалежність США, подальші укладені договори США з Францією 1778 р. та Англією 1783 р., що фактично підтверджували принцип самовизначення націй, теорії народного суверенітету, висунуті просвітниками та відтворення принципу правосуб’єктності нації у творах Г.Гроція та Е.де Ваттеля. Втім, досить швидко у класичному міжнародному праві залишився єдиний суб’єкт – держава.

Слід відзначити, що на відміну від подій Французької революції, війна за незалежність та проголошення незалежності США і подальші фактори державотворення не лише не ігнорували чинники міжнародного права, але й походили, активно запозичували та базувалися саме на ідеях природного права та права народів. Останнє фактично лягло в основу засновницьких документів новоствореної держави, та визначило її зовнішню політику і механізм внутрішньої побудови федерації.

 


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Вкажіть основні характерні риси міжнародного права середньовічного типу | В чому полягав вплив ідей просвітництва на розвиток міжнародно-правової теорії і практики?

Дата добавления: 2016-03-26; просмотров: 301 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.036 с.