Поняття джерел трудового права та їх класифікація

Однією з головних проблем дослідження трудового права є визначення його джерел. Це питання безпосередньо пов'язане з розглядом таких важливих питань, як поняття трудового права, правотворча діяльність, механізм правового регулювання та ін.

У загальній теорії права джерела права розглядаються з двох позицій: формальної та матеріальної. У формальному аспекті -- це сукупність загальновідомих та внутрішньо структурованих форм встановлення і виразу нормотворчими органами загальнообов'язкових правил поведінки, що регулюють трудові та пов'язані з ними відносини. Вивчення джерел трудового права у такому розумінні передбачає аналіз і характеристику змісту втілених у певній формі приписів законодавства про працю. Формальні джерела права включають два елементи - спосіб виразу правових норм як правотворчу діяльність уповноважених суб'єктів і зовнішню форму виразу правових норм як результат такої діяльності. Оскільки норми права створюються для реалізації в суспільних відносинах, на регулювання яких їх спрямовано, джерела трудового права матеріалізуються в конкретній мережі правовідносин, а отже, в матеріальному аспекті вони виявляються через відносини, що становлять предмет цієї галузі права. Між формальними і матеріальними джерелами трудового права знаходиться процес реалізації вимог, що містяться в них.

З формальним поняттям "джерела права" частіше за все доводиться зустрічатися не тільки в науці трудового права, а й на практиці, у повсякденному житті, оскільки воно дає змогу пізнати трудове право з позицій нормативного змісту та його належності до конкретного суб'єкта - працівника, роботодавця, профспілки тощо. Ознаками джерел права, у тому числі трудового, у формальному аспекті є: формальна визначеність (тобто конкретне, чітке оформлення правових приписів, вираз їх зовнішньої форми з указівкою на відповідні права, обов'язки, наслідки невиконання); загальнообов'язковість (що означає незаперечність правових положень, беззаперечність здійснення з боку всіх суб'єктів права, гарантією чого виступають судові та інші державні органи, оскільки за правовою нормою стоїть держава з її можливістю застосування примусу); загальновідомість (яка досягається шляхом поінформування про зміст правила поведінки, сферу та межі дії відповідно до встановленого порядку оприлюднення правових приписів, доведення їх змісту до конкретних адресатів); внутрішня структурованість (як сукупність стійких зв'язків джерел права, що забезпечує їх цілісність, а також відповідну організацію правових положень, їх компонування).

Багатоманіття форм втілення правових норм ускладнює процес їх застосування і реалізації суб'єктами трудового права, тому вагоме теоретичне і практичне значення має їх поділ (класифікація) на види і групи за певними критеріями.

Ієрархія джерел трудового права зумовлена їх юридичною силою, яку не слід плутати із загальнообов'язковою силою нормативного акта. Різна ж вагомість юридичної сили актів не означає, що вони мають і різний ступінь обов'язковості для суб'єктів. Юридична сила актів служить структуроутворюючим елементом у системі джерел трудового права. За своєю сутністю - це порівняльна властивість, що виражає ступінь підпорядкованості актів рішенням вищестоящих органів. При цьому одні джерела мають найвищу силу (Конституція), другі-вишу (закон), треті належать до актів нижчого рівня (указ, постанова та ін.). За юридичною силою джерела трудового права поділяються на закони та підзаконні акти.

Джерела трудового права можна класифікувати і за іншими підставами (зокрема, сферою дії, національною належністю, формою акта, правотворчим органом, видом суспільних відносин, які вони регулюють, та ін.). За сферою дії джерела трудового права поділяються на центральні та локальні. За національною належністю ними є міжнародні та національні акти. Джерела трудового права можуть бути також класифіковані за: а) формою акта (закони, постанови, укази, положення, інструкції та ін.); б) правотворчим органом (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства та відомства, інші органи центральної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, роботодавець та ін.); в) видом суспільних відносин, які вони регулюють (трудові відносини, відносини щодо зайнятості та працевлаштування, відносини розгляду трудових спорів тощо) та за іншими