Роль Задунайської Січі у формуванні ідеології державотворення

Яцюк М.М.

Красноармійська філія Донецького національного технічного університету

Зруйнування царськими військами Запорізької Січі в 1775 році ще не стало кінцем запорізького козацтва. Частина найнепокірніших запорожців на човнах Дніпром і Чорним морем дісталася Дунаю, де з дозволу уряду Туреччини козаки отримали право на поселення. Але вони не втрачали надії на повернення до свого вікового січового устрою. Запорожці-емігранти деякий час мандрували в пошуках місця для відновлення традиційної Січі: тимчасово вони оселялись по ріках Тілігулу, Березані, біля Гирсово й Гедерлізі, аж поки не осіли в 1812 році у Великих Дунаївцях – у гирлі Дунаю, де було засновано Задунайську Січ.

Відновлення запорізького козацтва на Дунаї знаменувало собою продовження історичних традицій української державності, одним із символів якої за всіх часів була Запорізька Січ. Щож до військово-політичного й суспільного устрою, Задунайська Січ ніби копіювала останню Запорізьку Січ – Підпільненську. Такі ж укріплення, церква Покрови Божої Матері та 38 куренів, у яких мешкали нежонаті козаки. Сімейні запорожці та багаточисельні переселенці з України жили в шістьох поселеннях навкруги Великих Дунаївців. Задунайська Січ стала надією та притулком для всіх, хто не хотів миритися з порядками російського царизму на Україні. Запорожці в Туреччині отримали внутрішню автономію, що була організована на основі давніх прав і звичаїв. Діяло традиційне козацьке самоврядувння. Найвищою владою була загальновійськова Рада, у якій брали участь всі козаки. На чолі Задунайської Січі стояв кошовий отаман, який наділявся урядом Туреччини однаковими правами з господарями Молдавії та Валахії. Кошовий і курінні отамани, а також осавул і писар були виборними. Запорожці не платили податків, а, навпаки, отримували від султана платню по 300 левів на кожний курінь і 6000 фунтів муки. Ще в 1777 році запорожці були прийняті в турецьке підданство, а в серпні 1778 року в Очакові вони склали присягу турецькому султану. Але, приймаючи підданство Туреччини запорожці ототожнювали себе з Україною. Як реальний факт передавався з покоління до покоління переказ про те, що козаки вивезли із Запоріжжя трохи землі. Коли турецький султан став вимагати від запорожців присягнути йому на вірність, вони насипали в чоботи української землі й поклялись: «На чиїй землі стоїмо, тій і служити будемо».

Про рівень національної свідомості задунайців яскраво свідчить їх ставлення до рідної мови. Цікавий такий факт. У своїх зносинах з представниками турецького уряду кошовий отаман під загрозою смерті повинен був користуватися тільки українською мовою, навіть якщо він знав і турецьку. Для цього січове товариство наймало драгомана – перекладача, який постійно жив у Січі.

Задунайська Січ поступово стала впливовим суб’єктом міжнародного життя. З нею змушені були рахуватись не тільки в самій Туреччині, а й в інших державах: Франції, Австрії, Росії. Особливо велике занепокоєння сила й авторитет задунайських запорожців викликали в Росії, уряд якої не був зацікавлений в існуванні на своїх південно-західних рубежах непідконтрольної йому військово-політичної організації запорожців. Задунайська Січ мала небажаний з погляду уряду Росії вплив на тих козаків, які залишились у межах Російської імперії та перебували у штучно створених Бузькому, Усть-Дунайському, Чорноморському козацьких військах. Крім того, що Задунайська Січ була осередком розповсюдження національної та державницької ідеології, вона являла собою оазис свободи, що вабив до себе всіх тих, хто не бажав миритися з політикою Росії щодо України. Сюди втікали закріпачені селяни з усієї України. Посланці Задунайської Січі таємно приїздили на українські землі й виводили за Дунай великі групи втікачів. Уряд Росії, з огляду на все це, неодноразово намагався ліквідувати Задунайську Січ. Для досягнення цієї мети використовувались найрізноманітніші методи: дипломатичний тиск на Туреччину, запрошувальні листи, адресовані запорожцям, маніфести про амністію щодо них. Деякі з задунайців піддавалися на цю агітацію й переходили на бік Росії, але більша частина козаків розуміла справжні цілі царизму й відмовлялась це робити.

У 1828 році, під час російсько-турецької війни, кошовий отаман Гладкий перейшов на бік Росії з невеликим загоном козаків (близько 500 чоловік), що призвело до ліквідації Задунайської Січі турецькими військами. У 1832 році з тих запорожців, хто повер-нувся з Гладким, було створене Азовське козацьке військо, розсе-лене в Олександрівському повіті Катеринославської губернії.

Перехід Гладкого та його прибічників на бік Росії мав трагічні наслідки для українського козацтва, тому що призвів до остаточної ліквідації його самобутньої військово-політичної організації. Створене з колишніх задунайців Азовське козацьке військо втратило героїчні традиції Запорізької Січі, права й вільності запорожців і перетворилося на ірегулярну частину російської армії.