Фашизм в різних країнах Європи

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Вінницький національний аграрний університет

 

 

Реферат

на тему:

«Історія фашизму в Європі»

 

 

Виконав:студент 41-Т групи

Штонда М.В.

Перевірила: Богатчук С.С.

 

 

Вінниця 2016
ЗМІСТ

 

ВСТУП............................................................................................................. 3

1. Історія фашизму..................................................................................... 5

2. Фашизм в різних країнах Європи......................................................... 7

Висновок........................................................................................................ 20

Вступ

Майже всі сьогодні усвідомлюють недостатність і неповноту всіх раніше існуючих визначень "фашизму". Це поняття трактується часто або занадто широко (і часом взагалі як синонім всього "поганого"), або занадто вузько (як локальний політико-ідеологічний феномен Італії 1919-1945років). Ліві дослідники прагнуть змістити феномен фашизму вправо
(сталінське визначення фашизму як прояви буржуазного імперіалізму дуже характерно у цьому сенсі).

Консерватори, навпаки, вказують на революційний, його соціальний аспект. Самі спадкоємці цієї ідеології,які сьогодні, втім, перебувають у переважній меншості, найчастіше НЕ вдадуться в політологічний аналіз і беруть фашизм як щось цілісне і самодостатнє, не праве і не ліве. У цьому контексті будь-яка спроба точної та об'єктивної класифікації фашизму, холодний і документований аналіз, вільний від політичних симпатій чи антипатій, безумовно,являє собою виключення.

До цього розряду відноситься дослідження німецького історика Арміна Меллера, автора сотень статей та унікальної книги "Консервативна Революція в Німеччині 1918-1932", яка увійшла до розряду класичних праць з політології відразу ж після її появи. Меллер в брошурі "Фашистський" стиль "запропонував свою модель розуміння фашизму,об'єктивну і відсторонену. Сьогодні ця модель прийнята в більшості академічних кіл Європи. Виділимо найбільш важливі аспекти роботи Арміна
Меллера, щоб наблизитися до розуміння того, що ж таке фашизм як явище.
По-перше, фашизм як такий варто відрізняти від тоталітаризму в чистому вигляді, так як фашизму властивий швидше індивідуалізм, персоналізм, а не диктатура бюрократичних інститутів, підкоряють собі волю конкретної особистості. На відміну від класичного тоталітаризму фашизм персоналітичний.

По-друге, фашизм не тотожний націонал-соціалізму як ідеології, а не тільки як німецької політичної реальності 1933-1945 року. Тут основна відмінність полягає в тому, що націонал-соціалізм завжди робить основний акцент на нації, народу, раси або суспільстві, тобто на колективному суб'єкті, (що може призводити до тоталітаризму, а може і не призводити).
Націонал-соціалізм передбачає інтенсивне і планомірне національне будівництво, що здійснюється в рамках колективної суворої дисципліни.
Фашизм, навпаки, тяжіє до авангардних і стрімких рішень, до індивідуальним героїзму і нічим не обмеженого пошуку. В естетицінаціонал-соціалізм тяжіє до поєднання романтизму і класицизму, тоді як фашизм нерозривно пов'язаний з авангардом та модернізмом.
По-третє, фашизм гранично далекий від класичного консерватизму, так як фашистський пафос полягає, перш за все, в революційному поваленні звичних норм. Самі фашисти завжди розглядали свій рух як паралельне комунізму, тобто як революційне, оновлюються, що перетворює дія, спрямована проти старих суспільно-політичних і соціальних форм, проти "реакції".

Історія фашизму

Умови і причини виникнення та поширення фашизму
Фашизм зародився на початку ХХ ст. в молодіжному середовищі в Італії – спершу як культурно-мистецьке явище, як форма протесту проти наявного на той час засилля буржуазії, яке з часом перетворилось на справжній суспільно-політичний рух зі своєю історією, лідерами і ідеологією.
Ранні ідеологи фашизму напередодні Першої світової війни епатували публіку ніцшеанськими ідеями і закликали переробити світ і людину засобом відкинення моральних принципів. Але після 1918 року фашисти почали базувати свою ідеологію на патріотичних та реваншистських почуттях, використовуючи загальну образу і невдоволення, економічну кризу та інші негативні суспільні моменти. У той же час окреслюються намагання фашистів використовувати у своїй ідеології два чинники, які згодом стали визначальними – історичну традицію та фактор релігії.

Перші фашистські організації — "фаши де комбаттименто" (звідси і назва всього руху) — з’явились в Італії в березні 1919 року. В жовтні 1922 року італійські фашисти прийшли до влади, їх лідер ("дуче") Б. Муссоліні зайняв посаду прем’єр-міністра. Оформлення фашистської диктатури завершилось в 1926 році.

На початку 1919 року виникла фашистська партія в Німеччині. У лютому 1920 року була прийнята назва — Націонал-соціалістична німецька робітнича партія. Звідси походить назва німецького різновиду фашизму — нацизм. В січні 1933 року нацисти прийшли до влади в Німеччині.
Спочатку здається дивним, як могло статися так, що в Німеччині та Італії, в одних з найбільш культурно розвинених країнах, фашизм зміг не лише виникнути, а й заполучив стільки прихильників.

Але досліджуючи ситуацію в тогочасних Італії і Німеччини можна виділити основні причини, котрі сприяли появі і встановленню даного політичного режиму:

· загальнонаціональні кризи, які зачепили у тій чи іншій мірі усі суспільні прошарки і групи, і які розпалили до межі соціальні суперечки;

· послаблення реальної влади ліберально-демократичної держави, її неспроможність запропонувати і реалізувати ефективні шляхи виходу з кризи;

· послаблення міжнародних позицій цих країн, аж до їх національного приниження, як це мало місце у випадку з Німеччиною, яку змусили підписати Версальський мирний договір;

· наявність впливових лівих партій (комуністичної, соціал-демократичної), які лякали революційною перспективою не лише крупних капіталістів, а й середній клас;

· наявність у фашистських рухів харизматичних лідерів, які вміло маніпулювали масами, обіцяючи вивести країну з кризи шляхом швидких і рішучих дій;

· розчарування суспільства в ліберальних і демократичних цінностях;

· нестабільність, яка породжувала націоналістичні, мілітаристські та агресивні настрої підтримка фашистів крупною буржуазією, котра розраховувала використати фашистські організації в якості зручного тимчасового способу в боротьбі з ворогами.

Одночасна наявність усіх цих факторів дозволила фашизму отримати розповсюдження в Європі в 20-30-х роках, втягнути більшість країн в найбільш масштабну і кровопролитну війну. Крім того, необхідно звернути увагу на складність міжнародної ситуації в цій період. Вона характеризувалася недооцінкою головними країнами світу фашистської загрози, суперечностями, розглядом різноманітної агресії "крізь пальці". Франція була зацікавлена в збереженні Версальської системи, вона прагнула задля цієї цілі створити блок європейських держав. Англія і США були не проти відновлення воєнно-економічного потенціалу Німеччини, щоб не допустити французької гегемонії у Європі і, головне, спрямувати агресивні амбіції фашизму на схід з перспективою війни між Німеччиною і СРСР.
Радянський Союз же віддавав перевагу плану щодо створення системи колективної безпеки. Але протиріччя країн-учасниць дипломатичних переговорів і їх взаємна недовіра перешкодили створенню цієї системи. Захоплення Німеччиною демілітаризованої Рейнської зони і відсутність рішучих дій світової спільноти проти озброєння країни переконали лідерів фашистських режимів у безпеці проведення політики агресивних захоплень територій.

 

Фашизм в різних країнах Європи

 

 

Раніше, ніж в інших країнах Європи фашизм зародився і утвердився в Італії. Виникнення і розвиток італійського фашизму були визначені і обумовлені специфічними економічними, соціальними і політичними проблемами, що виникли вже в ХІХ сторіччі і були загострені результатом Першої світової війни.

Хоча Італія отримала в Першій Світовій Війні ряд тяжких поразок, але вона була однією з країн-переможців, щоправда найбільш з усіх виснаженою. Промисловість, фінанси, сільське господарство знаходилися у жахливому положенні. Ніде не було такого безробіття і убогості.

В результаті війни Італія отримала Південний Тіроль і Істрію з Трієстом, але їй довелося відмовитися від далматинського узбережжя на користь Югославії, тоді як Фіуме було оголошено вільним містом. Громадська думка Італії обурено реагувала на таке рішення союзників і на передбачувану слабкість італійської влади.

Перед обличчям цих націоналістичних емоцій італійський уряд не зважився рішуче втрутитися, коли італійські війська, перебуваючи під керівництвом Габріелі Д'аннунціо, не виконали наказ про відхід і 12 вересня 1919 року свавільно окупували місто Фіуме. Протягом 16 місяців Д'аннунціо господарював в місті, розвинувши вже тоді всі елементи політичного стилю фашистської Італії -- масові паради його прихильників під прапорами із зображенням голови, войовничі пісні, вітання по давньоримському зразку і емоційні діалоги з натовпом.

Наступним кроком в становленні фашизму стало створення Організації фронтовиків «Бойові загони» («Fasci di combattimento»), заснованої Муссоліні в Мілані 23 березня 1919 року, яка прийняла політичний стиль Д'аннунціо за зразок. 7 листопада 1921 року Муссоліні зумів об'єднати свій рух в Національну фашистську партію і за вражаюче короткий час організувати масовий рух, який вже на початку 1921 року налічував майже 200 000 осіб. Цей успіх залежав і від особи самого Муссоліні, і від пропагованої ним ідеології, що містила, разом з націоналістичними, також деякі соціалістичні елементи. Ідеологія нового руху привертала, разом з націоналістами і колишніми соціалістами, головним чином учасників війни і молодих людей, що бачили в цьому незвичайному русі єдину, ще невипробувану політичну силу, від якої вони чекали радикального вирішення національних проблем.

Ще дієвішою, аніж програма фашистів, була їх політична тактика, що по суті продовжувала світову війну громадянською війною. Її представниками і виконавцями були "squadri" ("загони") -- загони, що складалися з учнів і студентів, а також колишні солдати італійських елітних і штурмових підрозділів -- "arditi" ("відважні, зухвалі").
Уряд і поліція не тільки не заважали фашистам, але навіть заохочували їх. Тоді ж фашизм отримує могутніх покровителів в особі Загальної конфедерації промисловців і поміщицьких союзів.
Увечері 27 жовтня 1921 року Муссоліні віддав наказ присутнім в Неаполі "скуадрі" почати похід на Рим. Хоча чорносорочники були недостатньо озброєні, поліція і військові знову не втручалися.
Уряд мав всі можливості швидко і остаточно присікти повстання: досить було відкрити стрілянину на чверть години, як пропонував генерал Бадольо. Але король ухвалив інше рішення – назначити Муссоліні прем'єр-міністром Італії.
28 жовтня 1921 року, коли Беніто офіційно став главою уряду, його положення було ще украй хистким. З 535 депутатів парламенту лише 35 належали до Національної фашистської партії. Тому Муссоліні довелося піти на коаліцію, до якої увійшли націоналісти, ліберали, демократи і "пополарі" (popolari – популісти, "народна партія").

Парламентські союзники фашистів проявили готовність прийняти 8 листопада 1923 року так званий "закон Ачербо" (legge Acerbo). По цьому закону будь-яка партія, що набрала на виборах найбільше число голосів, але не менше 25%, отримувала дві третини місць в парламенті. На виборах 5 квітня 1924 року фашисти разом з лібералами, що виступали загальним списком з ними, отримали майже дві третини всіх місць і тепер беззаперечно панували в парламенті. Втім, цей успіх на виборах був досягнутий перш за все за допомогою фінансової підтримки з боку промислових об’єднань.
2 жовтня 1925 року були створені фашистські корпорації, що поєднували працедавців і працівників, вони поклали кінець свободі профспілкового руху. У складі кожної корпорації знаходилися представники фашистської партії і підприємницьких союзів. Головою кожної з корпорацій став особисто Муссоліні, він же очолив і міністерство корпорацій. Закон надав корпораціям визначення умов праці і вирішення трудових суперечок.
Після встановлення корпоративного ладу Муссоліні почав реформувати парламент. Замість нього була створена "палата фашистських організацій і корпорацій". Її члени призначалися особисто Муссоліні.

Після цього на початку листопада 1925 року послідкували "вищі фашистські закони", що розширили владу уряду. Подальшими законами були розпущені міські збори депутатів, скасована свобода зборів і об'єднань, свобода друку і були звільнені політично неблагонадійні службовці.
"Вищі фашистські закони" слідували один на одним:

· заборона професійних союзів і політичних партій (за винятком фашистської);

· відновлення страти за "політичні злочини";

· запровадження надзвичайної юстиції (трибуналів) і адміністративної висилки;

· органи місцевого самоврядування замінювалися на призначених урядом чиновники.

Всяке нове посилення терору провокувалося зазвичай яким-небудь "замахом" чи "змовою". У листопаді 1926 року за спробу зробити замах на життя Муссоліні був вбитий 15-річний хлопчик. Негайно пройшла хвиля арештів і смертних вироків.

На початку 1928 року був встановлений новий виборчий закон, за яким "велика фашистська рада" складала перед виборами єдиний список кандидатів, а виборці могли тільки прийняти або відкинути його в цілому. Таким чином парламентська система в Італії була остаточно замінена диктатурою.

Усі ці дії призвели до того, що у червні 1940 року Італія – партнер Німеччини і Японії по антикомінтернівському пакту – оголосила війну Франції і Англії. Через деякий час вона напала на Грецію. Італійська фашистська преса наповнилася обіцянками про швидке створення Великої афро-європейської Римській імперії. Але кінець був зовсім не таким.
Окрім того слід зазначити основні риси італійського фашизму:

• Принцип "вождізму" – одноосібної диктатури. Прем'єр-міністр був незалежним від парламенту. Його міністри перетворювались на простих помічників, відповідальних перед своїм главою, вони призначалися і зміщувалися по волі останнього. Протягом багатьох років (до 1936 року) Муссоліні займав 7 міністерських постів одночасно. Глава уряду мав право на видання декретів, які мали силу законів.

• Об'єднання фашистської партії з державним апаратом. Велика рада фашистської партії складалася з чиновників за посадою і за призначенням. Головою ради був глава уряду. Рада відала конституційними питаннями, обговорювала найважливіші законопроекти, від неї виходили призначення на відповідальні пости.

• Третьою рисою був терор. Фашистський режим тримається на засобах масового придушення. Відповідно з цим визначається велике значення багатьох поліцейських служб, які були створені при режимі Муссоліні. Національні меншини були піддані важким утискам, але євреїв спочатку не чіпали. І лише у 1937-1938 роках, в процесі співпраці з Німеччиною, почали здійснювати антисемітські акції.

• Зовнішня експансія. Фашистська Італія вимагала собі деякі французькі землі (Савойю, Ніццу, Корсику), претендувала на Мальту, намагалася захопити острів Корфу, сподівалася встановити панування над Австрією (до союзу з гітлерівською Німеччиною), готувалася до захоплення Східної Африки. У здійснення цієї програми, вдалося захопити слабку і відсталу Абіссінію (1936 р.), окупувати Албанію (1938р.)

У червні 1940 року Італія – партнер Німеччини і Японії по антикомінтернівському пакту – оголосила війну Франції і Англії. Через деякий час вона напала на Грецію. Італійська фашистська преса наповнилася обіцянками про швидке створення Великої афро-європейської Римської імперії. Але кінець був зовсім не таким, як передбачалося.

Фашизм в Німеччині з’явився відразу ж після закінчення Першої світової війни як відповідь на сильну кризову ситуацію, коли антиліберальні, антидемократичні рухи прийняли загальноєвропейський характер.

В 1920 році Гітлер виступив з програмою "25 пунктів", яка стала в майбутньому програмою Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії.

В 1921 році складаються організаційні основи фашистської партії, побудованої на принципі необмеженої влади фюрера. Головною ціллю створеної партії стає розповсюдження фашистської ідеології, підготовка спеціального апарату для придушення демократичних сил і захоплення влади, в кінцевому рахунку. В 1923 році вслід за загальнонаціональним страйком німецького пролетаріату фашисти пробують захопити державну владу ("пивний путч"). Провал путчу змушує фашистських керівників змінити тактику боротьби за владу. Від 1925 року починається "битва за Рейхстаг", шляхом створення масової бази фашистської партії. І вже в 1928 році ця тактика дає свої перші результати — фашисти отримують 12 місці в Рейхстазі.

В той час положення в Німеччині лише ледве стабілізувалося, як вибухнула економічна криза. Рівень вироблення промислової продукції знизився майже наполовину, а безробітних стало 9 млн. чоловік. Люди чекали нової сили, яка зможе знайти вихід з кризи. Гітлер чудово зрозумів цю ситуацію і вплив його харизматичної особистості призвів до того, що в 1932 році фашистська партія отримує більше мандатів, ніж будь-яка інша партія, з представлених в Рейхстазі. Ці вибори надали легітимний характер її приходу до влади. За Гітлера голосували найрізноманітніші соціальні прошарки населення. Його соціальна база складалась з тих людей, які відчували себе зневіреними, наляканими, які втратили разом із майном життєву перспективу. Соціальну, політичну і психологічну невпевненість цих громадян він зумів використати, вказуючи їм шлях до порятунку себе і приниженої держави, обіцяючи різноманітним групам населення все те, чого вони хотіли. Націоналістичні гасла фашистів сприймало більше німців, аніж поклики до "розуму і терпіння" соціал-демократів і побудови радянської Німеччини комуністів.

При сприянні впливових промисловців 30 січня 1933 року Гітлер займає посаду рейхсканцлера Німеччини. Він приходить до влади, як голова коаліційного уряду, так як його партія, навіть разом з нечисленними союзниками не мала більшості в Рейхстазі.
Три обставини сприяли встановленню фашистської диктатури в Німеччини:

• монополістична буржуазія знайшла в ній бажаний вихід з гострої політичної ситуації, створеної економічною кризою;

• мала буржуазія і деякі групи селянства бачили в обіцянках гітлерівської партії здійснення надій на пом'якшення економічних труднощів, викликаних посиленням кризи;

• робочий клас Німеччини – і це чи не головне, виявився розколеним, і тому не мав змоги перешкодити приходу нацистів до влади.

Так само як в Італії фашизм, в Німеччині нацизм почав з ліквідації буржуазно-демократичних свобод. Цім цілям служила ціла низка надзвичайних декретів, що доводяться на перші місяці 1933 року.
Лютневий декрет, названий "В захист народу і держави", відміняв свободу слова, друку, зборів. Ще один лютневий надзвичайний декрет "В захист німецького народу" наділяв необмеженими повноваженнями поліцію.
Почалось знищення усіх опозиційних партій. За своїм звичаєм, гітлерівці удалися до провокації. У ніч на 28 лютого 1933 року гітлерівці підпалили будівлю рейхстагу. Після цього нечувані репресії обрушилися перш за все на комуністів. Депутати компартії в рейхстазі були позбавлені мандатів і арештовані. Сама партія була заборонена (березень 1933 року), її преса закрита.

Незабаром наступила черга всіх інших партій. Право на існування отримала одна тільки нацистська партія. Переслідуванню піддали і соціал-демократичну партію – нацисти виклали їм практичний урок легальності і конституційності. Професійні союзи робітників Німеччині були розпущені, майно цих союзів конфісковано. Використовуючи досвід Італії, гітлерівці створили свої власні профспілки, в які насильно заганяли людей.
Нацистська партія стала частиною урядової машини. Перебування в рейхстазі і на державній службі прив'язувалося присягою на вірність націонал-соціалізму.

Центральні і місцеві органи фашистської партії мали урядові функції. Вирішення з'їздів партії отримували силу закону.
Особливе місце в системі репресивного апарату зайняла секретна поліція - гестапо, що мала в своєму розпорядженні величезний апарат, значні засоби і необмежені повноваження.

Державна влада фашистської Німеччини зосереджувалась в уряді, урядова влада - в персоні "фюрера". Закон від 24 березня 1933 р. дозволяв нацистському уряду, не просячи санкцій парламенту, видавати акти, які "ухиляються від конституції".

Серпневий закон 1934 року знищував посаду президента, а його повноваження передавав “фюреру”, який одночасно залишався главою уряду і партії. "Фюрер" перебував в цій ролі довічно і міг призначити собі наступника.

Рейхстаг зберігався, але тільки для парадних демонстрацій. Іноді в демагогічних і зовнішньополітичних цілях - гітлерівці проводили "народні опити". При цьому заздалегідь оголошувалося, що всякий, хто скористається правом голосувати таємно, вважатиметься "ворогом народу".
Як і в Італія, в Німеччині були знищені органи місцевого самоврядування. Розподіл на землі, а відповідно з тим земельні ландтаги, скасовувався "в ім'я єдності нації". Управління областями доручалося чиновникам, яких призначав уряд.

Законом 27 лютого 1934 року в Германії засновувалися господарські палати – загальноімперська і провінційні. На чолі їх були поставлені представники монополій. Палати мали важливі повноваження в справі регулювання економічного життя. Результати позначилися швидко: середня тривалість робочого дня виросла з 8 до 10-12 годин, тоді як реальна заробітна плата зменшилася.

Формально не скасована конституція Веймарськая припинила свою дію. З перших днів влади гітлерівці почали готуватися до "великої війни", яка повинна була забезпечити німецькій нації панування над всім світом. Односторонньо, при доброзичливому відношенні США, Англії і Франції, Німеччина розриває Версальський договір і створює колосальну військову машину. У 1939 році Гітлер віддає наказ про початок військових дій проти Польщі. Друга світова війна почалася.

Особливу роль в історії Європи зіграла встановлення фашистської диктатури в Іспанії. Перший її період приходиться на 1923-1939 рр. Військовий переворот, здійснений генералом Прімо де Рівера в 1923 році при прямому сприянні монархії, завершився розгоном парламенту, відміною буржуазних свобод і конституційних гарантій, розпуском політичних партій, переходом влади в руки військової хунти. Військовому перевороту допомогла колоніальна авантюра Іспанії в Марокко. Ганебні поразки іспанської армії в боротьбі проти рифських племен підсилили загальну незадоволеність війною, а заразом і урядом. Відмінивши декрет про 8-годинний робочий день і заборонивши страйки під страхом кримінального покарання Прімо де Рівера прагнув зміцнити панування буржуазії над робочим класом введенням корпоративної системи по італійському зразку. Але все було марно. Правляча хунта роздиралася боротьбою за владу. Продовження військової диктатури загрожувало революційним вибухом. У січні 1930 року Прімо де Ріверо відмовився від влади і емігрував з країни.
Події розгорталися швидко. У антимонархічному русі об'єдналися самі різні сили - від селян до соціалістів. Монархія намагалася врятувати себе частковими поступками, але безрезультатно. Справа була не тільки в самій монархії, але і у всіх тих пережитках минулого, які вона захищала: панування поміщиків, католицької церкви і військових хунт, відсутність свобод, соціальне і національне пригноблення.

У квітні 1931 року республіканці беруть блискучі перемоги на муніципальних виборах. Король Альфонс біжить до Франції. Революція, що ліквідувала іспанську монархію, була буржуазно-демократичною. Такою ж виявилася за своїм змістом конституція Іспанської республіки, затверджена в 1931 році Законодавчими зборами. Законодавча влада вручалася парламенту, обраному на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування. Виборче право надавалося громадянам обох статей починаючи з 23 років. Конституція оголошувала ліквідованими феодальні відносини і обіцяла аграрну реформу.

Але всьому цьому не призначено було запровадитися в життя. У середовищі загальної незадоволеності результатом революції здійснюється розмежування сил. Тоді як робочий клас був розколений, а компартія залишалася недостатньо сильною, реакція, багата і могутня, об'єднується в так званій Іспанській конфедерації автономних правих. На виборах 1933 року їй вдалося отримати переконливу перемогу і сформувати уряд.
Реакційний курс правих партій, їх відверта відмова від досягнень революції викликала повстання астурийских шахтарів. За допомогою марокканських військ і іноземного легіону уряд подавив повстання. Автономія Каталонії була ліквідована.

В період "чорного дворіччя", яким були названі особливо похмурі 1934-1935 рр., реакції вдалося ліквідувати основні соціальні досягнення революції: селяни зганялися із землі, робітники більше за інших випробували на собі наслідки контрреволюційного терору. Компартія повинна була піти в підпілля. На виборах в лютому 1936 року історія надала правим силам повчальний урок: партії Народного фронту отримали 268 місць в парламенті (з 473).

Уряд лівої орієнтації, що виник після виборів, повернув країну до завоювань революції: були випущені з в'язниць політичні ув’язнені, відновлена автономія Каталонії, прийняті закони, що покращували положення працівників, почалося здійснення аграрної реформи.
Перемога Народного фронту активізувала іспанський фашизм, що групувався в партії "Фаланга" і навколо неї. В середині липня 1936 року в багатьох містах Іспанії почався військово-фашистський заколот, лідером якого став генерал Франко.

Два з половиною роки тривала громадянська війна в Іспанії. Республіканці продовжували свою політику навіть під час війни: почалась націоналізація великої промисловості, селянські сім'ї отримували безкоштовно землю, були прийняті закони про 48-годинний робочий тиждень, охорону праці, соціальне забезпечення.
В кінці 1936 року настало погіршення військового положення Іспанської республіки. У січні 1939 року лягла Барселона. В кінці березня іспанський фашизм святкував перемогу. Опісля декількох місяців генерал Франко став фактично одноосібним диктатором Іспанії.

Завоювання революції були анулюванні. Робоче законодавство скасоване, трудові договори, профспілки, страйки заборонялися. Селяни повинні були повернути землю поміщикам і заплатити за всі три роки орендну плату. По всій країні почався нестримний терор.
Фактично беручи участь у війні на стороні гітлерівської Німеччини, допомагаючи їй ресурсами і людьми, Іспанія вважалася юридично "нейтральною". Режим Франка надовго пережив війну, зберігшись до листопада 1975р.

Фашистським був по своїй суті військовий переворот 1923 року в Болгарії, що усунув уряд “землеробів” (прем'єр Стамболійський був при цьому звіряче убитий), і що передав владу лідеру болгарських революціонерів Цанкову.

Переворот був здійснений головним чином "Військовою лігою". Болгарська реакція підтримала "лігу", бо була роздратована заходами Стамболійського, які зачіпали великий капітал, вона була вельми збентежена великим успіхом компартії на виборах і її впливом, що збільшувався з кожним днем.

Уряд Цанкова відмінив прогресивні почини “землеробів”, зокрема аграрний закон. Тривалість робочого дня була доведена до 12 годин. Фактично ліквідованим виявився недільний і святковий відпочинок.
Сфальсифікувавши перемогу на виборах в Народне зібрання, режим Цанкова намагався зміцнити своє існування терористичним законом "Про охорону держави". Він передбачав кримінальне покарання за приналежність до компартії. Потім були розпущені профспілки.

Уряд Цанкова протримався три роки. Протягом декількох наступних років болгарські буржуазні партії намагалися правити методами, що наближалися до буржуазно-демократичних.

У 1934 році партія "Ланка", влаштовує новий військовий переворот. Самозваний уряд розгонить парламент, розпускає всі політичні партії, окрім урядової, забороняє політичну діяльність взагалі. Опісля 8 місяців уряд військової диктатури поступається місцем уряду монархічної диктатури. Логічним наслідком цих процесів з'явилася орієнтація на фашистську Німеччину. Після поразки у Другій світовій війні німецький націонал-соціалізм відродився в цілком розвинених країнах, а саме в Англії – у колі "бритоголових" або "скіндедів" ("брита голова"). А. Тарасов стверджує, що із сьогоднішнім образом скінхеда – хулігана, расиста, фашиста і антисеміта – вони не мали нічого спільного. Скінхеди "першої хвилі" були субкультурою робочих районів Британії, яка виникла як молодіжна культура протесту проти офіційної буржуазної культури, як реакція певної частини робочого класу Великобританії на хіппі і рокерів. Тоді їм припав до душі традиційний робочий одяг, який важко було порвати в бійці: чорні фетрові куртки і джинси. Вони коротко стригли волосся, щоб не заважало під час бійки.
До 1972 р. "мода на скінхедів" пішла на спад, але несподівано відродилася через 4 роки. Її викликала, так як це було і з фашизмом, економічна криза. Іншою причиною появи скінхедів "другої хвилі" називають розповсюдження панк-культури, в наслідок чого молодь із бідних сімей почала витісняти з панк-сцени дітей середнього класу. У 1977 р. стиль скінхедів розповсюдився в США і ця організація, по суті, прийшла на зміну ку-клукс-клану. Спочатку з'явилися негритянські, латиноамериканські, єврейські «бритоголові», багато з яких мирно були сусідами один одного. Це було схожим на національні об'єднання в певні общини. Це братерство дало тріщину в 1986 р., коли в США потрапила платівка групи "Скрюдрайвер" (Screwdriver), що пропагує перевагу білої раси.

 

Висновок

Фашизм – це відкрита терористична диктатура, яка тримається на застосуванні насильства. Вона виникла реакційно після Другої світової війни як відповідь на сильну економічну кризу, в якій опинилося багато країн Європи. Можливо при наявності сильної влади при лише становленню фашизму можна б було зупинити цей рух.

Фашизм відкрито проповідує ідеї расизму, шовінізму, жорстких методів регулювання економіки. Зовнішня політика агресивна, направлена на розв'язування воєн і захоплення територій інших держав. У такій державі існує культ особи вождя. Фашизм має свої витоки у далекому минулому. Елементи фашизму ми бачимо в історії Римської Імперії, за часів Наполеона.
Велика проблема – це расизм. Основи якого складають положення про не фізичну і психологічну рівноцінність людських рас і про вирішальний вплив расових відмінностей на історію культури суспільства, про розділення людей на вищі і нижчі раси, з яких перші, – це єдині творці цивілізації, покликані до панування, а другі приречені на експлуатацію.

Основними причинами того що саме фашизм розв'язав Другу світову війну було реваншистські почуття народів Німеччини та Італії, а також можливість реалізації економічних планів цих країн лише шляхом ведення завойовницьких воєн.

В даний час фашизм в його класичній формі ніде не існує. Проте елементи фашистської ідеології можна побачити в політиці багатьох правих рухів. Тому існує можливість відновлення фашистських режимів в країнах "третього світу". Щоб не допустити цього міжнародна спільнота повинна жорстко контролювати появу таких рухів і унеможливлювати їх прихід до влади.