Права, свободи, обов’язки людини громадянина

1. Поняття та види прав та обов’язків

2. Міжнародні стандарти

3. Особисті права та свободи людини та громадянина

4. Політичні права та свободи громадян

5. Соціальні, економічні та культурні права та свободи

6. Конституційні обов’язки людини та громадянина

7. Механізм реалізації гарантій та захист прав та свобод в Україні, обмеження конституційних прав та свобод людини та громадянина

Конституційні (основні, фундаментальні) – права,які містяться в конституції держави та міжнародно-правових актах країни, виокремлення такої категорії прав не означає, що всі інші права є другорядними, однак конституційні права є основою правового статусу індивіда, виходячи із чого встановлюються і інші (галузеві) права

Це суб’єктивні права, бо вони належать особі і тільки від неї залежить їх реалізації, принаймні в частині використанні.

Історичний розвиток прав та свобод людини включає кілька етапів(поколінь, хвиль)

Перша хвиля виходить від витоків конституціоналізму. У пер­ших конституційних актах фіксувалися, як правило, дві групи прав і свобод, обумовлені дуалізмом громадянського і політичного суспільства: громадянські (особисті) права і свободи (недо­торканність особи з її процесуальними гарантіями) та політичні (виборче право, свобода слова, друку тощо). Ці права виража­ли так звану «негативну свободу»: вони зобов'язували державу утриматися від втручання у сферу особистої свободи і створю­вали умови для участі громадян у політичному житті.

Друга хвиля проявилася на початку та у середині XX ст.; во­на характеризується включенням у конституції соціально-економічних прав (право на працю та пов'язані з ним гарантії), а також прав соціально-культурного характеру (право на освіту, на доступ до досягнень науки і культури). Це так звані «пози­тивні права», для реалізації яких вимагається відповідна діяль­ність держави з їх забезпечення.

Третя хвиля обумовлена загостренням у другій половині XX ст. глобальних проблем, насамперед екологічних, та всту­пом найбільш розвинутих країн в епоху інформатизації. Звідси виникли такі права, як: право на здорове навколишнє середови­ще, на інформацію, на мир тощо.

Обов'язок — це міра належної поведінки. Конституційні обов'язки також, як і права та свободи, характеризуються пев­ним дуалізмом. Є обов'язки людини і обов'яз­ки громадянина.

Отже, виділяють такі групи прав та свобод людини і грома­дянина:

1) права людини і права громадянина;

2) індивідуальні та колективні права, свободи та обов'язки. Тут слід мати на увазі, що індивідуальні права можуть здійсню­ватися колективно, а от право колективне індивідуально здійснюватися не може. Наприклад, відповідно до ст. 44 Конституції України ті, хто працює, мають право на страйк для захисту сво­їх економічних і соціальних інтересів. Дане право може реалізо­вуватися тільки колективно, оскільки індивідуальний страйк — це прогул. Більшість конституційних прав і свобод за своєю сут­тю є індивідуальними. Що ж до колективних прав, то у більшості випадків це права різного роду меншин. Наприклад, відповідно до ст. 10 Конституції України в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національ­них меншин України;

3) основні і додаткові права, свободи та обов'язки. Так, у ст. 38 Конституції України передбачено, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами — це ос­новне право, а похідними від нього є закріплені цією ж статтею Конституції України права громадян брати участь у всеукраїн­ському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обра­ними до органів державної влади та органів місцевого самовря­дування;

4) найбільш важливою визнається класифікація конститу­ційних прав свобод та обов'язків людини і громадянина за зміс­том на:

- особисті (громадянські) (право на життя, право на сво­боду та особисту недоторканність, свобода пересування, віль­ний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України тощо);

- політичні (публічні) (право брати участь в управлінні дер­жавними справами, у всеукраїнському та місцевих референду­мах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право на свободу об'єд­нання у політичні партії та громадські організації тощо);

- економічні, соціальні, культурні (право приватної власнос-іі, право на підприємницьку діяльність, право на житло, прано на працю та інші)

Міжнародні стандарти прав та свобод людини і громадянина та їх співвідношення з національним законодавством:

· Загальна декларація прав людини (1948 p.);

· Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) та Факультативні протоколи до нього;

· Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 p.);

· Європейська конвенція про захист прав людини і основопо­ложних свобод (1950 p.), ратифікована Україною 17.07.1997 p., набула чинності 11.09.1997 р.

У сукупності ці акти утворюють так звану Міжнародну хар­тію прав людини.

Слід мати на увазі, що положення Загальної декларації прав людини є завданням, до виконання якого повинні прагнути всі народи і держави (Преамбула Декларації).

Відповідно до зазначених актів усі особи, які проживають в державі—учасниці актів або на яких поширюється юрисдикція такої держави, отримують можливість користуватися права­ми, передбаченими даними актами без обмежень за будь-якими ознаками.

Згідно із ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства України. У ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори Украї­ни» від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнарод­ного права в Україні, відповідно до якого, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому по­рядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у від­повідному акті законодавства України, то застосовуються пра­вила міжнародного договору.

Особисті права — це природні права, які людина одержує від народження. їх держава визнає за людиною. Вони є невід'єм­ним елементом свободи людини і забезпечують особі не тільки життєво важливі умови існування, а й надають фактичну мож­ливість вільно розпоряджатися собою, гарантувати невтручан­ня у сферу її індивідуальної життєдіяльності, поширюються на всіх людей, на території держави. Відповідальність за порушення – адміністративна, кримінальна відповідальність.

Особисті права і свободи прийнято поділяти на дві групи:

1) перша група прав охоплює право на життя, на свободу особи та на фізичну цілісність;

2) друга група прав включає право на свободу думки і совіс­ті, свободу приватного життя і комунікації, право на недотор­канність житла, свободу пересування та кримінально-правові і процесуальні гарантії особистих прав і свобод.

 

Відповідно до ст. 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно поз­бавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя люди­ни. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

У зв'язку з даним правом виникає ціла низка проблемних питань:

1) проблема часових меж поняття «життя».

Так, немає єдиної точки зору стосовно того, що вважати по­чатком життя людини: її перебування в утробі матері чи момент народження? При цьому моментом народження пропонується вважати як мить відділення дитини від матері, так і момент по­чатку фізіологічних або штучних пологів. Наприклад, китайці рахують кількість років людини, починаючи із моменту зачаття, а не з моменту народження. Щодо визначення моменту смерті, то це питання врегульовано законодавчо. Так, відповідно до час­тин 1, 2 ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16.07.1999 р. люди­на вважається померлою з моменту, коли встановлено смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключено всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму. Діагностичні критерії смерті мозку та процедура констатації моменту смерті людини встанов­лює Міністерство охорони здоров'я України;

2) питання щодо права жінки вирішувати питання про при­пинення вагітності (право на аборт).

У деяких католицьких та мусульманських країнах аборт за­бороняється законодавчо, тоді як в інших (Китай, Індія) з ме­тою скорочення народжуваності — заохочується.

Наприклад, відповідно до ст. 15 Конституції Словаччини життя варте охорони вже до народження. Конституція Сербії встановлює, що життя людини недоторканне (ст. 14), але разом ІЗ тим, відповідно до ст. 27, право людини — вільно вирішувати питання про народження дитини. Конституція Словенії у ст. 55 встановлює, що рішення про народження дитини приймається вільно, що гарантується державою, яка створює умови для прий­няття батьками рішення про народження дітей¹.

За українським законодавством ненароджена істота не роз­глядається як людина, хоча в окремих випадках можуть захища­тися інтереси зачатої, але ще ненародженої дитини (ч. 2 ст. 25 Цивільного Кодексу України);

3) проблема смертної кари.

Сьогодні близько 100 країн зберігають і застосовують смерт­ну кару як вид покарання (у тому числі США, Люксембург, Ліхтенштейн). Альтернативою смертній карі є пожиттєве ув'яз­нення.

Щодо країн СНД, які мають намір вступити до Ради Євро­пи, то однією з умов для такого вступу було висунуто вимо­гу про скасування смертної кари. 29.12.1999 р. Конституційний Суд України ухвалив Рішення¹, відповідно до якого положен­ня Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Кон­ституції України (є неконституційними). 22.02.2000 р. Україна прийняла Закон, яким було ратифіковано Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно скасування смертної кари в Україні. Це покарання бу­ло замінено на позбавлення волі на певний строк або довічне позбавлення волі. 28.11.2002 р. Україна ратифікувала Прото­кол № 13 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин (Протокол № 6 передбачав можли­вість застосування смертної кари за діяння, вчинені під час вій­ни або при невідворотній загрозі війни);

4) проблема евтаназії.

Евтаназія — це спричинення легкої смерті безнадійно хво­рому за його проханням з метою позбавити зайвих страждань². Розрізняють активну і пасивну евтаназію. Активна евтаназія — це введення людині, яка помирає, будь-яких лікарських або ін­ших засобів, або здійснення будь-яких дій, що тягнуть за со­бою швидке і безболісне настання смерті. Пасивна евтаназія — це припинення надання людині медичної допомоги, спрямова­ної на продовження життя, що прискорює настання природної смерті.

Активна евтаназія, як правило, заборонена. Пасивну евтана­зію дозволено в Австралії, Нідерландах, Фінляндії, Швеції, де­яких штатах США. Існування такого права дає підстави ставн­ій питання про те, чи можна розглядати припинення власного життя як право людини¹.

Відповідно до ч. 4 ст. 281 Цивільного Кодексу України забо­роняється задоволення прохання фізичної особи про припинен­ня її життя.

Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ця норма є логічним продовженням припису, зафіксованого у ст. З Конституції України, згідно з яким, зокрема, честь і гідність людини, поряд з іншими правами, ви­знаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому під гідністю людини у науці конституційного пра­на розуміють сукупність особистих прав і свобод, реалізація яких дозволяє кожній людині стати, бути і залишатися особистістю. 1а захист гідності людини спрямована ціла низка конституційно-правових гарантій, серед яких зокрема:

1) ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, не­людському або такому, що принижує його гідність, поводжен­ню чи покаранню;

2) жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам;

3) право на недоторканність приватного життя;

4) право на недоторканність житла;

5) право на невтручання в особисте і сімейне життя;

6) право на свободу думки і слова;

право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю (органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень

Політичні права — можливість індивідуальної або колективної участі громадян у суспільно-політичному житті держави та у здійсненні державної влади, що забезпечується законом і публічною владою.

Як правило політичні права визнаються за громадянами.

До політичних прав і свобод відносять — право громадян брати участь в управлінні державними справами в всеукр та місц референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів держ влади та органів місц самоврядування; громадяни користуються рівним правом доступу до держ служби а також до служби в органах місцевого самоврядування — ст 38 КУ.

Право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення захисту своїх прав та свобод та здійснення своїх політ економ соц культ та інш інтересів за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав та свобод інших людей.

Право на свободу асоціації. Право на участь у профспілках з метою захисту своїх трудових і соц-економ прав та інтересів. Статус об'єднань громадян в У регул ст 36, 37 КУ. Статус громадських організацій та інших об'єднань визнач ЗУ «Про гром об'єдн» та ЗУ «Про політ партії в У».

Громадське об'єднання — добровільне об'єднання фіз осіб та/або юр осіб приватного права для здійснення та захисту прав та свобод задоволення суспільних зокрема економічних, соц, культ, еколог та інших інтересів. За орг-прав формою громадсьуі об'єднання може утв як громадська організація або громадська спілка. Громадська організація — це громадське об'єднання засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи. Громадська спілка — це громад об'єднання, засновниками якого є юр особи приват правиа а членами можуть бути юр особи приват права та фіз особи. Громадське об'єднання може здійснювати діяльність зі статусом юр особи або без такого статусу. Засновниками гром орг можуть бути фіз особи, які перебувають в У на законних підставах та досягли 18 років, а молодіжні і дитячі гром орг з 14 років. ЗУ «Про молодіжні та дитячі гром орг». Засновником гром орг не може бути особа, визнана судом недієздатною. Членами громадської орг можуть бути фіз особи, які перебувають в У на законних підставах і досягли 14 років (крім молодіжних і дитячих організацій).

Засновником гром спілки можуть бути юр особи приват права, в тому числі і гром об'єднання зі статусом юридичної особи. Засновниками гром спілки не можуть бути політ партії, юр особи щодо яких прийняте рішення про їх припиненя або які перебувають в процесі припинення та юр особи приват права, єдиним засновником яких є одна і та ж особа. Засновником гром спілки не може бути юр особа, якщо її засновник внесений до переліку осіб, які здійсн терорист діяльн або до яких застосовано міжнар санкції. Членами гром спілки можуть бути юр особи приват права, в тому числі гром об'єднання зі статусом юр особи, а також фіз особи, які досягли 18 років та є дієздатними. Кількість засновників гром об'єднання не може бути менше 2. Утворення гром об'єднання здійснюється на установчих зборах засновників, про що складається протокол.

Гром об'єдн може бути зареєстроване або може бути легалізоване при повідомленні про своє утворення, що здійснюється протягом 60 днів з дня проведення установчих зборів. Якщо гром об'єднання має намір здійсн діяльн зі статусом юр особи, воно підлягає реєстрації. Реєстрація гром об'єднання здійсн відп до ЗУ «Про держ реєстрацію юр осіб та фіз осіб підприємців». Реєстрація гром об'єднання здійсн безоплатно органами вик влади, на які покладено такі повноваження (держ реємтр служба) за місцем знаходж громад об'єднаня. Якщо гром об'єдн не має наміру отрим статус юр особи, воно повідомляє про своє утворення органи реєстрації. Якщо гром об'єдн зареєстроване воно може мати всеукр статус, якщо утворить свої відокремлені підрозділи у більшості адм-тер одиниць. Наявність всеукр статусу є добровільною і здійснюється за заявою гром об'єдн. Всі вони мають своє найменування, а ті що мають статус юр особи — можуть мати власну символіку.

Всі гром об'єдн повинні мати свій статут. Припинення діяльн: за рішення прийн вищ орг управління гром об'єдн шляхом саморозпуску, реорганізації; за рішенням суду про заборону (примусовий розпуск) громадського об'єднання. Гром об'єднання може буте заборон судом за позовом уповноваж орг з питань реєстрації, якщо гром об'єднання порушує ст 36,37 КУ та ст 4 ЗУ «Про гром об'єдн». Справа про заборону гром об'єднання розглядається в порядку встановл кодексом адмін судочинства.

Політична партія — зареєстроване згідне з законом добровільне об'єднання громадян, прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має на меті сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Політ партії створюються за ініціативою гром У, які досягли 18 років, необмеж судом у дієздатності та не перебувають у місцях позбавл волі. Рішення про створення політ партії має бути підкріпл підписами не менше 10 тис гром У, які мають право голосу на виборах зібраними у не менш як 2/3 областей У, міст Кієва та Севастополя, АРК. Пліт партія повинна мати програсму та статут, що затверджується на установчому з'їзді політичної партії. Членами політ партій можуть бути гром У, які досягли 18 років. Політ партія протягом 6 місяців з дня реєстрації в органах держ реєстр служби повинна забезп утворення та реєстрацію своїх місцевих орг не менш як у 14 адм-тер одиницях У. Припинення діяльності політичних партій може здійснюватися через заборону їх діяльності або анулювання їх реєстраційного свідоцтва або ліквідації(саморозпуску) або реорганізації. Політ партія може бути заборонена за поданням держ реєстр службою або ген прокурора у разі порушення встановл КУ та ЗУ вимог щодо ств і діяльн полі партій.

Свідоцтво про реєстрацію політ партій може бути анульоване, якщо протягом 6 місяців з дня реєстрації партія не реєструє місцеві осередки або якщо протягом 3 років з дня реєстрації виявлено недостовірні відомості у документах поданих на реєстрацію або якщо партія не висуває своїх кандидатів на виборах президента чи народних депутатів протягом 10 років. Анулювання свідоцтва здійсн за поданням держ реєстр служби до окружного адміністративного суду.

Право громадян збиратися без зброї і проводити походи, мітинги, демонстрації без зброї, про провед яких завчас сповіщ орг вик влади чи орг місц самовряд. Обмеж щодо реаліз цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей — ст 39 КУ. На сьогодні в У порядок реалізації цього права регулюється ЗУ «Про місцеве самоврядування в У» відп до пп3 пб ч1 ст 38 цього ЗУ вирішення питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій та інших масових заходів здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку належить до відань виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Відповідно до рішення КСУ від19.04.2001 №4-РП/2001 сповіщення про проведення масових заходів має здійснюватися громадянами через їх організаторів. Органи виконавчої влади чи місц самовряд можуть погоджувати з організаторами зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість проведення заходів тощо. Указ президії ВР СРСР про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР від 28.07.1988р. Кодекс адміністративного судочинства ст 182,183.

Право на звернення відп до ст 40 КУ УСІ мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові зверненя або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службо осіб цих орг, які зобов'яз розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Порядок реалізації цього права визначається ЗУ «Про звернення громадян»від 2 жовтня 1996 р зі змінами. Звернення громадян — це викладені письмові або в усній формі пропозиції (зауваження), заяви(клопотання).

Пропозиція (зауваж) — зверн гром де висл порада, рекомендац щодо діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а також думки щодо врегулювання сусп відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя тощо.

Заява — зверн гром з проханням посприяти реалізації закріплених КУ та законодавством прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліків діяльності підприємств, установ, організацій, нардепів, депутатів місц рад, посадових осіб.

Клопотання — письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу прав чи свобод.

Скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і захист інтересів громадян, порушених діями або бездіяльністю або рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян та посадових осіб.

У зверненні має бути зазначено: ПІП, місце проживання, суть порушеного питання у зверненні. Якщо зверненя є письмовим — воно має бути підписаним із зазначенням дати. Звернення може бути усним — викладене громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі або письмовим — надісланий поштою або перед громадянином до органу особисто або через уповноважену особу. Звернення може бути індивідуальним або колективним. Якщо звернення оформлено без дотрим цих вимог протягом 10 днів воно повернтається заявнику із зазначенням причини поверненя. Особа має право звертатися українською або іншою мовою прийнятною для сторін. Забороняється відмова в прийнятті і розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність або незнання мови звернення. Не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж гром якщо таке питання вже було вірішене по суті, скарги від недієздатних осіб, а також скарги подані із порушенням терміну їх подання. Скарги можуть бути подані протягом 1 року з моменту прийняття рішення, яке оскаржується але не пізніше 1 місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням.

Звернення громадян розглядаються і виріш у строк не більше 1 місяця. Якщо звернення не потребує додаткового вивчення відповідь на нього має надаватися невідкладно але не пізніше 15 днів. Якщо протягом 1 місяця немає можливості надати відповідь на звернення у зв'язку із тим, що протягом цього строку неможливо вирішити порушення у зверненні питання керівник органу, який розглядає звернення повідомляє про це громадянина і може продовжити строк розгляду звернення до 45 днів.