Особливості розвитку національної самосвідомості

Психологія етнічних груп

Етнічні групи, як і класи, відіграють важливу роль в історичному прогресі. Особливості психології їх як великих соціальних груп вивчає сформована на межі етнографії та соціальної психології спеціальна галузь знань етнопсихологія — наука про психічні особливості, ментальність народу, властивості національного характеру.

Етнічна (грец. etnikos— народний) група — стійка спільність, що історично склалася на певній території і якій властиві відносно стабільні особливості мови, спільні риси, неповторні якості, усвідомлення єдності і відмінності від інших утворень (самосвідомість етносу), відмінні від інших груп характеристики (спосіб життєдіяльності, традиції, норми, правила і звички, побут, матеріальна і духовна культура, метод господарсько-екологічної діяльності, внутрішня формальна організація та Ін.).

Формується і розвивається етнічна група природно-історичним шляхом. Існує як реальна (компактна) сукупність людей, яка завдяки своїй відносній цілісності є самостійним суб'єктом історичного і соціального процесу. В розсіяному (дисперсному) стані етнічна група може входити до чисельніших етнічних спільнот як їх структурне утворення. Такі її ознаки, як спільні культура, мова, психічний склад, до якого належить і самосвідомість, зумовлюють етнічну ідентифікацію людини.

Дослідження психології етнічних груп започаткував В. Вундт, який інтерпретував поняття "народ" як етнічну спільноту. Для досліджень він брав міфи, звичаї, мову. Сучасна етнопсихологія для позначення компонентів психології етнічних груп використовує поняття "національний характер", "національні почуття", "національна самосвідомість", "національно-психологічні явища", що у різних вимірах виражають вияви суспільної психології індивідів, які належать до етнічної групи. Вона аналізує факти, закономірності й механізми вияву типології, ціннісних орієнтацій і поведінки представників різних етнічних спільностей, описує і пояснює особливості та мотиви поведінки всередині спільності і між етносами, вивчає етнічні особливості психіки людей, етнічні конфлікти і стереотипи, етнічні особливості соціалізації особистості.

Етнопсихологічна специфіка концентрується в історичному досвіді кожного народу, а його засвоєння становить суть етнічної соціалізації індивіда. Особистість через найближче оточення, передусім через сім'ю і школу, у процесі свого розвитку прилучається до національної культури. Етнопсихологія, досліджуючи, наприклад, елементи культури міжнаціональних відносин, має на меті формування довіри, згоди, взаємодопомоги у відносинах представників різних етнічних спільнот. Структуру суспільної психології етнічної групи вона описує як структуру психології нації. Однією з найважливіших її ознак є спільність психічного складу, яка виражається в спільності культури. Соціально-економічні, історичні умови, особливості життя кожного народу значною мірою визначають специфіку його психічного складу. Визначення психічного складу нації — досить складний процес, тому етнопсихологія використовує в емпіричних дослідженнях поняття "ментальність", "національний характер", "національна свідомість".

Ментальність

Цей феномен містить елементи національного характеру, які діють, минаючи свідомість, спонтанно. Ментальність є своєрідним емоційно-психологічним кодом, що викликає у суб'єкта конкретні реакції на зовнішні чинники, способом сприйняття й розуміння етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх Обставин. Вона відображає внутрішній стан, світосприйняття людини. Саме тому її часто трактують як "душу народу".

Ментальність (франц. mentalite — склад розуму, світосприйнятті— своєрідний стан, рівень розвитку, спрямованості індивідуальної та групової свідомості, здатність до засвоєння норм, принципів, життєвих орієнтацій, суспільних цінностей, особливості адаптації до навколишнього середовища, впливу на нього, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь.

Структурно цей феномен охоплює:

— наявність у людей конкретного суспільства певного спільного розумового інструментарію, психологічного оснащення, яке забезпечує їм особливе усвідомлення світу і себе в ньому;

— певний соціально-психологічний стан етносу, нації, народності, громадян, що втілив у собі (не в пам'яті, а в підсвідомості) результати тривалого й усталеного впливу етнічних, природно-географічних і соціально-економічних умов проживання;

— спосіб ставлення людини до внутрішнього і зовнішнього світу, зумовлений психічними процесами його сприймання і розуміння (інтерпретації);

— людський вимір історичних макромас, людська активність, об'єктивована в культурних пам'ятках.

 

Особливості розвитку національної самосвідомості

Національна самосвідомість - це усвідомлення особистістю себе часткою певної національної (етнічної) спільноти та оцінка себе як носія національних (етнічних) цінностей, що склалися у процесі тривалого історичного розвитку національної спільноти, її самореалізації як суб’єкта соціальної дійсності. Національній самосвідомості конкретної особистості, як і самосвідомості усіх представників нації, з якою дана особистість себе ідентифікує, притаманне прагнення до самовираження і самореалізації своєї національної сутності, неповторності, потреба зайняти гідне місце серед інших національних спільнот та зробити помітний внесок у розвиток людської історії.

Як видно, розвинена національна самосвідомість особистості передбачає гармонійне поєднання в своєму змісті, принаймні, таких моментів, як, по-перше, здатність особистості усвідомлювати певні специфічні, своєрідні особливості нації (етносу), до якої вона себе відносить; по-друге, усвідомлення значущості, важливості знань про те, як ставляться до особистості та нації, з якою дана особистість себе ідентифікує, представники інших національних спільнот; по- третє, усвідомлення того факту, що кожна національна спільнота завдяки лише їй притаманним специфічним особливостям служить невичерпним джерелом збагачення усіх інших етносів, націй, які усі разом складають людство.

У гармонійній, високого рівня розвиненості свідомості й самосвідомості людини можна виокремити низку тісно взаємо­пов’язаних елементів, що загалом забезпечують належний рівень ефективного функціонування цього вельми складного й важливого системного утворення у сфері духовності особистості.

Одним з таких елементів, а водночас і чинників, що зумовлюють виникнення, функціонування та розвиток національної само­свідомості, є національна ідентифікація, тобто усвідомлення людиною свої належності до певного етносу, нації, усвідомлення своєї близькості з нацією, спорідненості з нею. Тут необхідно окреслити, що слід розуміти під поняттям “нація”. Нація (лаг. тііо - народ) - історично утворена форма спільності людей, якій притаманні, перш за все, спільність матеріальних умов життя: території, економічного життя, спільність мови, відомих рис національного характеру, котрі проявляються в національній своєрідності її культури [1, с 15].

К.Чехович писав: “Саму суть нації не вдається схопити розумовими засобами” [4, с. 37]. Науковий аналіз поняття “нація” доходить звичайно лише до з’ясування декількох його складових елементів, до з’ясування таких атрибутів нації, як спільнота мови, спільнота території, історично-культурних переживань і бажань і т.ін. Але все те ще не вичерпує усього змісту поняття “нація”, не розгадує самої суті національної своєрідності даної групи людей, не з’ясовує ані генези, ані внутрішніх основ дальшого розвою нації як цілості”.

Пригадаємо ще й слова М.Бердяєва: “Нація - таємнича, містична, ірраціональна, як і всіляке індивідуальне буття. Треба бути у національності, брати участь у її творчому процесі, щоб до кінця знати її таємницю. Таємниця нації зберігається за усією непевністю історичних стихій, за перемінами долі, за усіма рухами, що руйнують минуле і створюють те, чого не було...” [4, с. 42]..

Вельми важливим складовим елементом національної менталь­ності є мова. О.О.Потебня вбачав у мові невід’ємний компонент національного духу. Він вагомо обґрунтував визначальне місце мови в “глибинних слоях” національної психології, духовного життя нації, її пріоритет по відношенню до таких ознак нації, як єдність походження, подібність зовнішнього типу та способу життя, їжі, одягу, характеру будівель, звичаїв, державної єдності [5, с.91].

Наступним елементом, складовою національної самосвідомості є знання типових особливостей, рис тієї національної спільноти, з якою дана людина себе ідентифікує. Цілком зрозуміло, що специфічні риси власної нації усвідомлюються тим виразніше, чим повнішим є знання про особливості інших національних спільнот, а це, в свою чергу, притаманне особистості з високорозвиненою національною самосвідомістю.

Для нормального розвитку національної самосвідомості особистості дуже важливо, щоб при оцінці типових рис чужої нації уникати упередженості, не допускати акцентування на негативному, так само, як і не намагатися будь-що вивершити, гіперболізувати позитивні риси представників власної національної спільноти.

Наступною, вельми важливою складовою національної самосвідомості особистості є її усвідомлене ставлення до історичного минулого, сучасного та майбутнього етносу, нацїі. Національна самосвідомість може знаходитись на дуже низькому рівні через відсутність у людини інтересу до національної історії, або ж внаслідок вкрай перекручених, спотворених знань про минуле нації.

Неабияке значення для розвитку національної самосвідомості людини мають її чіткі уявлення про територіальну спільність нації.

Це відіграє особливу роль у формуванні прив’язаності до рідного краю, рідної землі і безпосередньо впливає на становлення патріотичних почуттів особистості, любові до Батьківщини.

Особливе місце у національній самосвідомості особистості посідає глибоко усвідомлене, дійове ставлення до духовних і матеріальних цінностей нації, орієнтація на провідні цінності нації у своїй реальній поведінці. Це можливе тоді, коли усвідомлені цінності нації стають актуальною внутрішньою потребою особистості.

Значний рівень сформованості охарактеризованих вище п’яти складових національної свідомості та самосвідомості значною мірою зумовлює рівень розвитку у структурі цього утворення наступного компонента - усвідомлення особистістю власної відповідальності за долю нації, її теперішнє і майбутнє. Це почуття - назвемо почуттям національної відповідальності - тісно пов’язано з почуттям національної гордості. Органічне поєднання цих двох почуттів можна вважати умовою психологічної готовності й здатності особистості служити інтересам нації.

Запропонована характеристика національної свідомості особистості як цілісної системи, а також її складових допомагає збагнути цінність такого, мабуть, найбільш складного феномена, яким є національна ідея. Це усвідомлена нацією найбільш актуальна й перспективна мета, на шляху до осягнення якої нація спроможна якнайповніше розкрити й реалізувати свої потенційні можливості, зробити помітний внесок у розвиток людської цивілізації та зайняти достойне місце серед інших національних спільнот [6].

 

Міжетнічні конфлікти

 

Не меншої, ніж міжкласові, а нерідкоще більшої гостроти можуть набувати міжетнічні (етнополітичні) конфлікти. Глибинні причини цих конфліктів кореняться в історії етнічних спільностей та відносин між ними, національній свідомості, психології, традиціях, ідеологічних стереотипах, які переходять з покоління в покоління. Найчастіше причиною міжетнічних конфліктів стає войовничий націоналізм. Він проявляється в тенденції до суверенізації великих і малих етнічних спільностей з метою створення незалежної державності. Однак прагнення тієї чи іншої етнічної спільності до самовизначення та утворення власної державності нерідко суперечить інтересам інших етнічних спільностей, зокрема щодо збереження єдності й територіальної цілісності поліетнічної за складом держави, що породжує міжетнічні конфлікти.

Спричиняє конфлікти й суперечність між формально проголошеним у державі принципом рівності всіх етнічних спільностей і фактичною їх нерівністю, пов'язаною з неоднаковими можливостями задоволення матеріальних, культурних і політичних потреб.

У кожній країні міжетнічні суперечності проявляються по-різному, неоднакові їх масштаби, гострота й наслідки. Проте за наявності таких відмінностей міжетнічні конфлікти мають деякі спільні риси, певну логіку свого розвитку, яка виявляється, зокрема, в порядку висунення вимог. Конфлікти часто починаються з постановки та обговорення проблеми національної мови, культури. В подальшому вимоги переходять, як правило, в політичну площину, переростаючи у статусні домагання. Нарешті, боротьба за особливий статус набуває форми територіальних претензій. Під час цієї боротьби відбувається оживлення архаїчних уявлень і вимог про історичну виправданість таких претензій. Спотворені архаїчні ідеї насичують конфлікт історичним змістом, який кожна з конфліктуючих сторін використовує для обгрунтування своєї позиції. Подібні історичні аргументи найчастіше неможливо ні підтвердити, ні заперечити.

Так, починаючись із безневинних, на перший погляд, закликів на захист мови, культури, продовжуючись під гаслами «збереження етнічної чистоти» тієї чи іншої спільності, відновлення «історичної справедливості» стосовно неї тощо, міжетнічні зіткнення нерідко переростають у широкомасштабні криваві конфлікти, під час яких вже не до мови й культури. Про таку логіку розгортання міжетнічних конфліктів свідчать не тільки численні історичні події, а й нинішній міжетнічний розбрат у колишніх радянських республіках та між ними, криваве роз'єднання Югославії, мало не щоденні міжетнічні зіткнення в низці африканських країн.

Оскільки міжетнічні спільності, як правило, компактно розселені на певних територіях, то нерідко суперечності й конфлікти між ними набувають міжрегіонального характеру. Міжрегіональні конфлікти можуть виникати й через помилкову політику центральних властей щодо розвитку окремих регіонів, необгрунтовані прагнення регіональної еліти до набуття тим чи іншим регіоном особливого, привілейованого статусу в державі, через відмінності в політичних настроях населення регіонів, рівнях їхнього економічного розвитку тощо.

Головне завдання національної і регіональної політики держави полягає в тому, щоб своєчасно виявляти міжетнічні та міжрегіональні суперечності, робити все можливе для запобігання конфліктам, особливо у гострих, руйнівних формах. Повною мірою це стосується й демографічних супе-речностей і конфліктів, зокрема так званих конфліктів поколінь, коли виникає непорозуміння між молодим і старшим поколіннями. Певні непорозуміння між поколіннями були завжди, але в окремі періоди суспільного розвитку вони можуть набувати конфліктного характеру, виливатися у хвилі молодіжного бунтарства, як це сталося в багатьох країнах Західної Європи на рубежі 60—70-х років, масові альтернативні рухи тощо.

Причини виникнення і шляхи розв'язання конфліктів у суспільстві, з'ясування їх значення для суспільного розвитку, соціального управління, гармонізації суспільних відносин вивчає конфліктологія — самостійна галузь наукового знання, що виникла на межі соціологи, політологи і політичної психології.

 

1. Національний характер, темперамент, традиції, звичаї та обряди

Відомо, що люди з давніх часів, спілкуючись між собою, приглядалися одне до другого, помічали якісь характерні риси своїх сусідів і давали їм певну характеристику. Так само й кожен народ здавна відрізняв себе від інших народів. Отже, спроби пізнати національні відмінності мають дуже давню історію.

"Риси характеру народу мають вплив і на його історичну долю. Національний характер став предметом вивчення у всіх культурних націй" - писав Ігор Сікорський. Не так давно в Україні подібна тема не тільки не могла бути дослідженою, але й просто згаданою. Виховані на "інтернаціоналістських принципах" науковці не поспішали братися за неї, щоб не потрапити в розряд "українських буржуазних націоналістів".

Чи існують якісь спільні для цілої нації риси? Чи національний характер складається із суми характеристик окремих індивідів? Радянські дослідники не спромоглися чи просто побоялися дати відповіді на ці запитання.

Довгий час нам нав´язувалася думка, що вивчення національного характеру неможливе, адже, вивчаючи окремих індивідів, ми не можемо скласти уявлення про націю в цілому. І справді, окрема особистість не розкриває в повному обсязі національний характер. Елементами національного характеру (його складниками) можуть бути окремі соціально-психологічні риси, а не характери окремих індивідів. Індивідуальна ж психологія є лише допоміжною галуззю психології народів.

Поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної спільноти, які сформувалися етносом впродовж багатьох віків проживання його на спільній території, і відрізняють його від сусідніх народів.

Від чого залежить тип національного характеру? Професор Олександр Кульчицький (Франція) визначає кілька аспектів у вивченні української психічної структури: расові чинники, геопсихічні, історичні, соціопсихічні, культуро-морфічні та глибиннопсихічні причини.

Проти расових чинників, проти генетичності національного характеру десятиліттями виступали деякі радянські дослідники. Так, І. Кон пише, що "біологічне трактування національної психології завжди було типовим для расистських теорій", а далі, щоб не погрішити проти істини, сам собі суперечить, пояснюючи, що расизм - це не стільки визнання расових відмінностей, як ствердження переваг однієї раси чи нації над іншою.

Расою при вивченні національного характеру називаємо групу людей, що мають спільне походження, певні успадковані антропо-біологічні, духовні, психологічні риси, які вона витворила протягом своєї історії і довгого проживання на спільній території.

Територія кожного народу має свої природні особливості і значною мірою впливає на формування національного характеру. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те потуг.

Історичні чинники впливають на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився "авантурничо-козацький" тип характеру.

Соціальні чинники, тобто відмінності в психології різних суспільних верств - майже не досліджена галузь етнології. Цікаві погляди на цю проблему висловив Дмитро Донцов у своїй праці "Дух нашої давнини" (Мюнхен-Монреаль, 1951).

Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу, починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащаПід національним темпераментом розуміється сукупність емоційно-експресивних характеристик, що визначають специфіку вчинків і діяльності людей як представників певного етносу і обумовлюють своєрідність їх пове-

 

денческой активності. Національний темперамент як етнічний феномен має наступні відмітні особливості: ✓ сила і специфіка національного темпераменту може виявлятися у таких сферах спілкування і діяльності представи-​​телейетноса:

♦ у вербальній - через специфіку та особливості національної мови;

»У невербальній - через жести, міміку, загальну невербальну активність і емоційну окраскуречі мовців; ✓ розуміння феномена національного темпераменту в етнопсихології не відповідає його розумінню в загальній психології і нерассматрівается як темперамент окремої особистості; Сспеціфікаі відмінності в національному темпераменті у різних народів обумовлені накопиченням і засвоєнням кожним новим поколінням традиційних форм поведінки, що виробляються даним народом протягом століть.дків