Чинники поширення іст.знань у середньовіччі

1) Бажання з’ясувати вплив Бога на долю людей та суспільства; це пер форм етносів (мова, тер);

2) Цілком практичні потреби. В часи Середньовіччя формується духовенство, військові структури, урядники. Суспільство стає складніше побудованим, складнішими стають конфлікти між людьми, це все породжує практичні потреби знання історії, обгрунт право на власн;

3) форм. освіч промовці, які засобами переконання гурт люд.Іст. знання охопл. обмеж коло люд: монархи„ священники.

4) Прагнення можновладців обгрунтувати своє право на владу.

Поступово іст. стає окремою дисципліною. Головні способи навчання іст. в Середн. 1) пояснення текстів 2) дискусії навколо вибраних питань 3) диктування певних фрагментів з джерел.

Засоби і прийоми: 1) збір фактів; 2) співставлення і порівняння фактів; 3) поділ матеріалу на частини з наступним аналізом.

17 ст. – перші спроби критикування іст. текстів.

 

5. Роль історичних знань і методи навчання історії в 19-20 ст.

Історія стає політизованою. Підхід імперський і національний.

Імперський - минуле викладене в хронолог. порядку правління династії → крізь призму історії правителів.

Національна - спирається на минуле нації, етносу. В 19 ст. – історія виконує мобілізаційні функції – мета - об’єднати, згуртувати націю зі спільною мовою, історією. 50-60 р 19ст. → ств. недільні школи. 1862 - закрито недільні школи. в 20 ст. національні версії стали державними.

Методи навчання іст. В 19ст. - модернізація історії, кін.19-поч.20ст. з’яв. методисти - нові вчителі → через нові методи намагались зруйнувати монополію імперську концепцію школи → розвивати особистість ґрунт. не на заучування текстів а на власну інтерпретацію минулого. Суть: навчю. іст. грунт. на самостійному й активному дослідженні іст. джерел учнями під керівництвом вчителя.

В 20-30 рр. – реформи: - будівництво нової школи - війна словесним методам Усі знання укладені в кілька блоків: суспільство- праця- людина. До мінімуму скорочення вивчення істор. до 1917р.

Дальтон-план. На його базі: 1) бригадно-лаборат. метод навчання. 2) метод проектів. 3) метод документації.

кін. XIX - поч. ХХ ст. → активний пошук нових підходів у викладанні іст. (А.Ф.Гартвіг, Н.Григорієв, М.М.Коваленський, Я.С.Кульжинський) → "укорінювання в учнів любові та відданості престолу та вітчизні" → методисти почали віддавати перевагу розвивальним цілям.

На зміну формальному методу навчання мали прийти методи, які б надавали можливість активізувати учнів: реальний - навчання за допомогою аналізу іст. джерел, уникаючи або обмежено використовуючи підручник (М.О.Рожков, М.М.Коваленський, С.В.Фарфаровський); реферативний - самостійне вивчення підручника або іст. джерела, виділення головного і складання конспекту (Б.О.Влахопулов, АФ.Гартвіг, М.П.Покотило); к атехізичний - побудова навчання у вигляді запитань і відповідей, активного залучення учнів до навчання за допомогою бесіди (А.Ф.Гартвіг, М.П.Покотило,Я.С.Кульжинський); драматизації -складання сценарію драмат. твору на основі вивчення необхідної літ. з навчальної, а також теми включення образної розповіді учня у виклад учителем навчального матеріалу (А.Ф.Гартвіг).

 

6. Функції історичного знання.

Функції - те, навіщо ми іст вчимо. Результат допитливості стає інф і досвід. Світоглядні координати: минуле, теперішнє, майбутнє.

Функції: - науково-пізнавальна (заглянути в минуле) → грунт на допитливості; - прогностична - люд не тільки хоче знати, що було у минулому, а й заглянути у майбутнє; - соціальної пам'яті – нагромадж. і узагальнення соц. досвіду (функція соц. пам’яті); - виховна - навчальність як сутнісна риса іст.

Історія виконує кілька соціально значущих функцій:

- пізнавальна, інтелектуально розвиває, яка полягає в самому вивченні історичного шляху країн, народів і в об'єктивно-справжньому, з позиції історизму, відображенні всіх явищ і процесів, що становлять історію людства.

практично-політична. Суть її в тому, що історія як наука, виявляючи на основі теоретичного осмислення історичних фактів закономірності розвитку суспільства, допомагає виробляти науково обгрунтований політичний курс, уникати суб'єктивних рішень.

- світоглядна. Історія створює документально точні повісті про видатні події минулого, про мислителя, яким суспільство зобов'язане своїм розвитком. Світогляд - погляд на світ, суспільство, закони його розвитку - може бути науковим, якщо спирається на об'єктивну реальність. У суспільному розвитку об'єктивна реальність - це історичні факти. Історія, її фактологічна сторона, є фундаментом, на якому грунтується наука про суспільство. Щоб висновки з історії стали науковими, необхідно вивчати всі факти, що відносяться до даного процесу в їх сукупності, тільки тоді можна отримати об'єктивну картину і забезпечити науковість пізнання.

- Історія має величезний виховним впливом. Знання історії свого народу та всесвітньої історії формує громадянські якості - патріотизм і інтернаціоналізм; показує роль народу та окремих особистостей у розвитку суспільства; дозволяє пізнати моральні та етичні цінності людства в їх розвитку, зрозуміти такі категорії, як честь, обов'язок перед суспільством, бачити вади суспільства і людей, їх вплив на людські долі. Вивчення історії привчає мислити історичними категоріями, бачити суспільство в розвитку, оцінювати явища суспільного життя по відношенню до їх минулого і співвідносити з подальшим ходом розвитку подій.

 

7. Зміст шкільної історичної освіти. Державний стандарт історичної освіти.

Зміст шкільної історичної освіти є сукупністю змісту всіх курсів історії, що вивчаються сьогодні у 5 11-х класах середніх загальноосвітніх навчальних закладів. Форм. на основі відбору та структурування фактів і понять історичної науки відповідно до цілей і завдань навчання історії в школі.

До вивчення у шкільних історичних курсах відбираються основні факти, найважливіші події та явища вітчизняної та всесвітньої історії, відповідні теоретичні поняття та ідеї, способи історичного пізнання та аналізу і т. п. Зміст історичної освіти, відібраний для навчання у школі, оформлюється у вигляді Державного стандарту, програм і підручників.

У викладанні історії застосовуються цивілізаційний, аксологічний, культурологічний, стадіальний та інші підходи, багато уваги приділяється іст. особистостям, дискусійним та уразливим питанням історії тощо. Педагог учить дітей розмежовувати процес пізнання минулого і процес моральної оцінки вчинків людей, відрізняти факти від їх інтерпретацій і т. п.

Зміст освіти засвоюється учнями за допомогою методичної технології навчання → певні форми, методи, прийоми та засоби навчання.

Навчання історії може бути організоване у формі класних, по позакласних та позашкільних занять. Форми навчання: урок, секції, семінари, практичні та лабораторні заняття, конференції, екс­курсії, інтерактивні заняття («круглі столи», дискусії, дебати, рольові ігри та ін.).

Методи (способи діяльності) навчання розподіляються на: усно-словесні, наприклад пояснення вчителя, словесно-текстові - аналіз історичного документа, наочні, практичні тощо. → дають відповідь па питання, як вчити, визначають дво­сторонню діяльність учня і вчителя. Кожен з методів є складним за структурою і передбачає застосування певної сукупності прийомів та засобів навчання (тексти, приладдя, посібники тощо).

Зміст осв: систематизований набір знань і вмінь, які мають набути учн в процесі навч. Стандарт — ступінь оволодіння цими знаннями і вміннями, тобто певний бажаний рівень якого треба досягти (в абстракт розум-ні). Стандарт Освіти - це опис цього бажаного рівня. 3 типи ОС: 1. ОС як можливість досягнення навч стандартів (опис процедури яка мас дати змогу учню опанув навч стандарт); 2. Злн'стові ставд-ти (Укр): весь мат-л поділ на 2 част: обовяз і вибірк компонент. 3. С-т досягнень (тобто вміння, які уч здатен викор на практиці). Критерії до СО: док який визнач мету і завд; суч тенденц і вимоги часу; нести в собі ел діагностики, за якими визнач рівень підгот учня (перетпор якісні у кількісні); універсальні; порівнювані; реальні для впровадж. Важл склад-ою ДС є навч програма, яка може склад: ]. на базі змісту (цілі? зміст? методи; 3-й світ)2. на базі досвіду,); як рамкова структ-ра (склад з 2 комп: встановл цілі навч, визнач заг керівні принципи, якими має керуватися вчитель для факт-го кер-ва процесом навч.

8. Проблема методів навчання історії та їх класифікації

Проблема → серед пріоритетних у дидактиці.

Класифікація → розподіл предметів, понять і структури за спільними ознаками, властивостями.

2 основні групи класифікації: 1) в основу покладені різні методичні аспекти (специфіка навчального матеріалу, хронологія, локальні прив'язки. 2) Класифікація грунтується на дидактичних підходах (до уваги беруться форми і способи навчання)

50-ї рр. 20 ст - методист В. Карцов → в основу класифікації поклав загальноприйняту на той час філософську теорію про пізнання дійсності. Виділив: 1) методи ств. іст. подій і одиничних понять; 2) методи формув. загал. понять; 3) методи. розкриття діалектики іст. р-тку в часі і просторі та іст. закономірностей; 4) методи встановлення зв'язку із сучасністю і застосування іст. знань на практиці.

50-і рр - класифікація в основі філософська теорія про ступені пізнання іст. дійсності. 4 групи методів: 1) створення іст. уявлень та іст. понять (про географ.середовище, про самих людей, матеріальну культуру, події); 2) формув. загал. понять; 3) методи розкриття діалектики іст. розвитку в часі і просторі; 4)встановлення зв'язку історії із сучасністю і застосування іст. знань на практиці.

60-і рр.- класифікація методологічного характеру → вивчення найважливіших сторін громад.життя. 1) вивч. умов матеріального життя сусп.; 2) формув. понять про класову боротьбу та державу. 3) методи вивчення історії воєн; 4) методи вивчення іст. економ. р-тку регіонів.

60-70 рр перехід від методологічних до дидактичних методів % 1) Словесні методи (усного викладання 2) Наочного навч. іст. 3)Роботи з текстом

90рр - зявляються складні завдання перед методистами які поставили питання методу на другий план. Увага до проблеми методики відновилась.

 

9. Словесні методи навчання історії.

Сучасна дидактика надає великого значення словесним методам навчання, одночасно відрізняючи неприпустимість їхньої ізоляції від інших методів і гіперболізації їхнього значення.

Різні види словесного викладу матеріалу вчителем повинні задовольняти наступним основним педагогічним вимогам: 1. Науковості й ідейності спрямованості → строго науковий підхід до добору матеріалу й оцінці його ідейно-політичної значимості. 2. Логічній послідовності і доказовості → забезпечує систематичний характер знань, їхня усвідомленість. 3. Ясності, чіткості і дохідливості → сприяють міцному засвоєнню знань, створенню необхідної основи для правильних узагальнень і висновків. 4. Образності, емоційності і правильності мови вчителя → полегшують процес сприйняття й осмислювання досліджуваного матеріалу. 5. Обліку вікових особливостей учнів → поступове ускладнення усного викладу матеріалу вчителем на послідовних етапах навчання і посилення абстрактного мислення учнів.

Варто прагнути до сполучення усного викладу знань з іншими методами (демонстрації, ілюстрації, вправи і т.п.) і забезпеченню максимальної активності учнів (попереднє ознайомлення з темою, коротке розкриття мети і плану викладу).

Темп і тон викладу матеріалу. Швидкий → утрудняє сприйняття і розуміння почутого; уповільнений → губиться інтерес і увага учнів; Доречні веселий жарт, гостре слово, влучне порівняння.

Словесні методи навчання: розповідь, лекція, бесіда → широко викор. в почат. класах при викладі описового матеріалу, у якому переважають факти, образи, події, представлення, поняття.

За цілями вид. кілька видів розповіді: Оповідання вступ - підготувати учнів до вивчення нового матеріалу, оповідання-оповідання → виклад наміченого змісту, оповідання-висновок → укладає відрізок навчання.

Зміст розповіді повинен спиратися на наявний в учнів досвід, розширюючи його і збагачуючи новими елементами. Учитель намічає план, підбирає необхідний матеріал, а також методичні прийоми. Під час розповіді виділяється і підкреслюється головне. Розповідь повинна бути короткою, пластичною, протікати на тривалому емоційному тлі.

Словесні методи дозволяють у найкоротший термін передати велику за обсягом інформацію, поставити перед тими, кого навчають, проблеми і вказати шляхи їхнього вирішення. Вчитель може викликати у свідомості дітей яскраві картини минулого, сьогодення і майбутнього людства. Слово активізує уяву, пам'ять, почуття учнів.

Словесні методи підрозділяються на наступні види: розповідь, пояснення, бесіда, дискусія, лекція, робота з книгою. Вони займають провідне місце в системі методів навчання.

 

10. Монологічна форма викладу історичного матеріалу.

1) Розповідь- лежить якийсь сюжет. Поділяють: образну - змальовує події в часі та просторі, без конфліктів; сюжетна - наявність драми, зіткнення протиріч. 2) Опис - послідовний виклад ознак чи особливості іст. явища. Не має сюжету і гол.героїв. Об’єкт і сутність його ознак (напр. опис картини) 3) Характеристика - точно сформульоване перерахування сутнісних рис іст. явища та його особливостей у внутр. зв’язку. 4) Пояснення -рокриття сутності і значення; розкриття внутрішніх зв’язків і залежності причинних зв’язків, закономірності, змісту, суті. Компонентами пояснення є - положення яке пояснюється, положення які аргументуємо. 5) Розмірковування - послідовне розкриття положень, доказів чи аргументів, які підводять учнів до певних висновків та узагальнень – поділяють: доведення, міркування.

 

11. Розповідь як метод викладу історичного матеріалу.

Одним із прийомів усного викладу є розповідь → це стисле повідомлення про історичні події. Одна з вимог → відображення в ній конкретної іст. х-тики часу, простору, іст.осіб, що сприяє р-тку в учнів уявлення про специфічність кожного іст. факту в порівнянні з іншими.

Сюжетна розповідь - це детальне емоційне оповідання, яке має певний історичний сюжет, що нерідко має драматичний характер. В основі → конфліктна ситуація, яка розгортається у відповідності з сюжетною схемою подій і вчинків героїв (повстання Спартака) → яскраві епізоди, деталі іст. подій, фрагменти з худ. твору → залучення навчальних картин, аплікацій, схеми воєнних дій, малюнки, ілюстрації підручника + елементи пояснення.

Драматизація → у вигляді діалогу двох осіб, які намагаються вирішити конфліктну ситуацію. Розкривається сутність типового соцо явища. Часто учні бувають учасниками цих діалогів → краще усвідомлюється те, що виявлено при активній особистій участі.

Образна розповідь → більше теоретичних елементів і передає головні іст. факти у спокійній безконфліктній формі (при викладі явищ і процесів економ. життя сусп.). Поєднується з графічною наочністю → створює образні уявлення про явища.

Конспективна розповідь та інформаційне повідомлення → викладання неголовних фактів. Конспективна → позбавлене образності перерахування фактів, їх просторових, часових і кількісних характеристик → для встановлення зв'язків між основними фактами, для створення цілісного уявлення про події. При допомозі карт, схем, трафіків конспективно викладаються події політичного життя, воєнної історії, народних повстань.

Інформаційне → для перерахування фактів, дат, імен, географічних місць, взаємозв'язаних один з одним і з головними фактами уроку.

 

13. Характеристика історичного явища як метод викладання.

При викладення теоретичного змісту учбового матеріалу використовуються порівняльні характеристики. Порівнюються форми державної влади, форми господарств та багато іншого. Слід виділити суттєві співставні ознаки іст. об'єктів, потім порівняти їх, знайти спільне і відмінне та зробити висновок.

Разом з цим використ. текстов і порівняльні таблиці і учбові пам'ятки, що дозволяє реалізувати прийом порівняння.

Узагальнююча х-тика → підводить висновок вивченому теоретичному матеріалу, формує поняття. Узагальнюючи щось в логічній послідовності перераховують основні риси явища, найбільш суттєве в ньому. Узагальнююча х-тика застосовується, коли завершено пояснення складної іст. події і в узагальнюючому висновку слід підкреслити її сутність або виявити найважливіші ознаки і зв'язки.

Завершивши пояснювати складний матеріал, вчитель в ході узагальнення виділяє сутність події (прийом індукції). При поясненні індуктивного викладу доповнюється дедукцією і проблемним викладенням фактів. Дедукція д озволяє використати зміст узагальнюючих характеристик в якості теоретичного знання

 

14. Пояснення історичного матеріалу вчителем.

Пояснення –словесне тлумачення понять, явищ, слів, термінів, принципів дії, прикладів тощо. Головне завдання – розкриття причинно-наслідкових зв’язків і закономірностей ро-витку природи, суспільства, людського мислення. Осікільки матеріал можна пояснювати різними логічними шляхами або способами міокування, пояснення може бути індуктивним, дедуктивним і традуктивним.

Індукція — спосіб міркування, при якому висновок отримують на основі аналізу окремих фактів. Індуктивне пояснення забезпечує можливість переходу від одиничних фактів до загальних положень. Дедукція — спосіб міркування, за якого частковий висновок робиться лише логічним шляхом від загальних положень.

У навчанні дедуктивні методи зводяться до вивчення спершу загальних положень (законів, правил, формул та ін.), а потім — часткових випадків або виявів загального положення. Індуктивні та дедуктивні методи використовують не тільки як засоби пояснення в межах одного уроку, вони можуть бути логічною формою пояснення тем і цілих розділів, що охоплюють декілька уроків. Дедуктивні методи сприяють розвитку аналітичних особливостей мислення, а індуктивні — синтетичних.

Традукція — вид умовиводу, в якому посилання і висновки є судженнями однакового ступеня загальності (висновок від одиничного до одиничного, від часткового до часткового, від загального до загального). Різновидом традуктивного умовиводу є аналогія.

Розрізняють кілька типів пояснень: причинні, які виявляють причини певного явища, події, факту (наприклад, пояснення передумов різних історичних подій, причин виникнення фізичних, хімічних та інших явищ тощо); генетичні, що розкривають передісторію явищ; закономірні, які розшифровують зміст закономірних зв'язків, конкретних виявів закону; структурні — розкривають будову об'єкта, взаємодію його елементів (наприклад, пояснення будови машин, приладів, механізмів); функціональні — допомагають усвідомити специфіку функціонування об'єкта (наприклад, пояснення дії приладу, машини).

Щоб пояснення було результативним, потрібно створити базу пояснення, тобто — актуалізувати (оживити, відтворити в пам'яті) раніше засвоєні знання, на основі яких будуватиметься логіка пояснення. Актуалізація опорних знань є обов'язковим елементом уроку, її здійснюють безпосередньо перед поясненням нового матеріалу як пасивним шляхом (викладач сам нагадує учням опорні знання), так і активним (учні одержують завдання, у процесі виконання яких згадують раніше вивчене).

Важливою умовою творчої діяльності є здатність людини до навмисної (довільної) актуалізації. Сутність її в тому, що людина, яка намагається подолати певні труднощі, ставить собі запитання: «Що мені необхідно знати (уміти) для того, щоб...?». Такий підхід до вирішення проблеми доцільно виховувати в учнів у процесі навчально-пізнавальної діяльності.

Процес пояснення буде ефективнішим, якщо викладач забезпечить надійний та оперативний зворотний зв'язок, отримуючи інформацію від учнів про ступінь розуміння, глибину проникнення в сутність пояснюваного явища. Він забезпечує уважне спостереження викладача за пізнавальною діяльністю учнів, їх поведінкою, зосередженістю, а також ставить запитання, які дозволяють оцінити ефективність свого пояснення.

Полегшують розуміння пояснюваного матеріалу тлумачення рідко вживаних слів, уточнення термінів (понять), використання аналогії та образного зіставлення, переформулювання (перефразування) основних питань, використання повторення при роз'ясненні найбільш складних моментів.

 

15. Шкільна лекція з історії та вимоги до неї.

Залежно від змісту і дидактичних задач шкільні лекції можуть бути:

Оглядові: 1) вступні - з первинної ознайомлення учнів з основними проблемами тем і розділів курсу. 2) повторювально-узагальнюючі → для відновлення в пам'яті основних питань різних курсів історії; 3) тематичні → містять теоретичний матеріал і основні факти з тої чи іншої теми.

Оглядові лекції містять мінімум фактологічної інфор­мації → знайомлять учнів з вихідними теоретичними положеннями, що мають принципове значення для розуміння теми, осмислення гол. іст. фактів (вступні оглядові лекції), чи систематизують, узагальнюють конкретні питання теми, піднімають їх до рівня проблемного аналізу, зв'язку із сучасністю, актуальних суджень і оцінних висновків.

Мета тематичної лекції - сформувати у школярів яскраве, образне, повне уявлення про головні історичні факти; конкретизувати, підтвердити прикладами теоретичні положення, що вводяться па першому етапі розгляду певного змістового навчального блоку; надати учням фактологічний банк даних, необхідних для самостійних висновків і узагальнень на завершальному етапі вивчення теми. Факти превалюють над теорією.

Проведення лекції: - оголошення теми, плану лекції і списку літератури; - мотивація навчальної діяльності;- постановка пізнавального (проблемного) завдання;- послідовне викладення матеріалу за планом з короткими узагальненнями кожного питання і логічними переходами до наступного;- узагальнення викладеного (може відбуватися за активною участю учнів) - проведення невеличкого практикуму чи роботи для перевірки.

Підготовку до лекції треба починати заздалегідь за допомогою випереджуючих завдань: повторити раніше вивчений матеріал, підібрати документальний і образотворчий супровід лекції, скласти анотований список літератури по темі лекції, організувати виставку книг чи публікацій періодики, зробити екскурсію тощо.

Шкільними лекціями не варто зловживати, до 8-9кл. їх краще не використовувати.

Головні умови: 1.Науковість. 2. Повинна виходити за межі підручника. З.Має бути присутня внутрішня наочність(для впевненості)'розумінні змісту учнями)Це вилучає продуману структуру викладу матеріалу.Діалогічна форма(бесіда) передбачає розмову вчителя з учнями.

16. Діалогічна форма повідомлення історичного матеріалу. Бесіда на уроці історії.

БЕСІДА - діалогічний метод навчання, при якому педагог шляхом постановки ретельно продуманої системи питань підводить учнів до розуміння нового матеріалу чи перевіряє засвоєння ними уже вивченого.

Сутність бесіди → вчитель шляхом уміло поставлених запитань спонукає учнів до міркування, до аналізу у певній логічній послідовності досліджуваних фактів і явищ і самостійному формулюванню відповідних теоретичних висновків і узагальнень.

Учитель формулює тему бесіди, ставить перед учнями питання, спрямовані на її розкриття. Основним “інструментом" у бесіді є запитання. Запитання вчителя повинні бути конкретними за змістом. Бажано, щоб усі запитання були індивідуалізовані. На кожне з них відповідає той учень, рівень підготовки і розвитку якого дозволяє успішно це зробити. Так, якщо запитання складне, то відповідь на нього дає “сильний” учень, а “середній" чи “слабкий” її повторює. Якщо просте, воно адресується “слабкому" учневі, а інші доповнюють і коригують його відповідь. Методика проведення бесіди передбачає:

а) обґрунтування вчителем теми як життєво важливої, а не надуманої;

б) формулювання запитань, які спонукали б до розмови;

в) спрямування розмови в правильному напрямку;

г) залучення учнів до оцінки подій, вчинків, явищ суспільного життя і на цій основі формування у них ставлення до оточуючої дійсності, до своїх громадських і моральних обов’язків;

д) підсумки бесіди, формування на їх основі раціонального вирішення проблеми, яка обговорюється, прийняття конкретної програми для закріплення прийнятої в результаті бесіди норми.

Фронтальна бесіда з класом може проводить на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну і інші. Але особливі труднощі виникають тоді, коли доводиться переконувати учнів у помилковості їх поглядів і переконань, неправильності їх поведінки. Тому педагогу слід знати різні прийоми, що сприяють підвищенню ефективності фронтальної бесіди.

Одним з таких прийомів є розгляд допущеного учнем вчинку і оцінка його на фоні вже відомого всім випадку, який раніше одержав правильну оцінку колективу. Дослідження психологів переконують, що учні більш критично оцінюють дії і вчинки інших людей, ніж свої власні. Проведення в ході бесіди аналогій і співставлень подібних випадків позитивно впливає на них.

17. Засоби та прийоми конкретизації історичного матеріалу при його усному викладі.

 

Засоби: введ часових характеристик, просторових; використання побутового матеріалу, цифрового (порівн з ін), художньої літ, іст док та мемуарів; краєзнавч мат-лу. Щоб подолати шаблонність у викладі.

Прийоми: виклад іст мат-лу через показ діяльн люд; введ типового епіз, х-ної деталі, типової біогр-ї; персоніфікація і драматизація (емоції, але не переборщити); введення прямої мови в розповідь

 

18. Методи наочного навчання історії.

На основі безпосереднього сприйняття предметів чи за допомогою зображень (наочності) у процесі навчання в учнів формуються образні уявлення і поняття про історичне минуле. Принцип наочності сфор­мулював і обґрунтував в XVII ст. Я. Коменський.

Наочність - один із принципів навчання, заснований на показі конкретних предметів, процесів, явищ. Засоби навчання: предмети, прилади чи їх сукупність, яка необхідна для здійснення чого-небудь. Це все те, що можна сприймати за допомогою зору (зображ. на екрані, макети, картини і т. п.), слуху (звукозапису), інших органів чуття.

У класифікацію за зовнішніми ознаками вчені і методисти включають друковані, екранні, звукові засоби навчання.

Розрізняють: за характером вико­ристаного матеріалу - документальні і художні засоби навчання; за видами сприйняття - зорові, зорово-слухові, слухові; за способами подання матеріалу - технічні і нетехнічні, статичні і динамічні; за ор­ганізаційними формами - демонстраційні і роздаткові, за технікою виконання - друковані, екранні, саморобні.

Методика: опис та інтерпритація (первинна - зводиться до інтерпретації, яка представлена зображенням; вторинна – мета: визначити, що хотів сказати автор цього зображення, тол ознака- зіставл кількох джерел інф).

Комбінації: 1. використ. окреме джерело (самодостатнє), що підкреслює епоху. 2. більш продукт з креат т.з. парні зображення (альтернативні, взаємодоповнюючі; 3.викор групи зображень (переваж фото).

 

19. Функції та види наочності в навчанні історії.

Функції: 1). створ в уч яскраві і точних зорових образів мин; 2. функ уточн і конкретиз іет-х уявл уч; 3.виховна (розв естет смаку.

Види: внутрішня (вч онир вже на готові в уявл уч образи); предметна (уч спогляд на реал образи); худ-ня наочність (форм-ня в уч образів і уявл на осн сприйн худ образів (мист, портр); умовна (вираження іст-х явищ мовно-умовних знаків (карти, схеми, діаграми, граф).

Робота з наочністю має 2 частини: опис зображень- має бути детальним; інпретація зображення(первинна і вторинна) функцій наочності, які враховуються при організації як традиційного так і дистанційного навчання а) наочність як джерело інформації;б) наочність як засіб ілюстрації;в) наочність як опора пізнання;г) наочність як засіб постановки учбових проблем і розв’язання проблемних ситуацій. Як засвідчує практика, а також результати наукових досліджень наочність відіграє велику роль в процесі засвоєння учнями знань. На підставі безпосереднього сприйняття предметів або з допомогою зображень (наочності) в процесі навчання в учнів формуються образні уявлення і поняття про історичне минуле.

Класифікація наочних засобів за їх змістом. - монументальна наочність: монументальні історичні пам`ятники минулого та історичні місця; - речові історичні джерела; - спеціально виготовлена предметна наочність (макети, моделі, реконструкції предметів побуту, праці); - образотворча наочність (учбові картини, репродукції); - умовно-графічна наочність (схематичні малюнка, історичні учбові карти, аплікації, логічні схеми, графіки, діаграми, таблиці); - технічні засоби навчання (учбові кінофільми, діафільми, відеофільми, компакт-диски (аудіо і комп`ютерні).

До наочних методів навчання належать: ілюстрування, демонстрування, самостійне спостереження. Метод ілюстрування — оснащення ілюстраціями статичної (нерухомої) наочності, плакатів, малюнків, картин, карт, схем та ін. Метод демонстрування — показ рухомих засобів наочності, приладів, дослідів, технічних установок тощо. Можливий показ учням різноманітних наочних об´єктів — реальних предметів (безпосередня наочність) та їх зображень (опосередкована наочність).

За критерієм взаємодії учня з об´єктом наочності вона може бути споглядальною та дієвою. Споглядальною наочність є тоді, коли учні під керівництвом учителя спостерігають, розглядають об´єкти в натурі або в зображеннях; дієвою є наочність — коли пізнають об´єкти, діючи: виготовляють (моделі, карти, діаграми, таблиці), спостерігають і виготовляють різні предмети й матеріали в навчальних майстернях, кабінетах, лабораторіях тощо.

 

20. Вимоги до використання наочних матеріалів на уроках історії.

Вимоги до використання наочності у навчальному процесі: