Державна антициклічна політика
Лекции.Орг

Поиск:


Державна антициклічна політика




Антициклічне регулювання економіки — свідомі та цілеспрямовані дії держави і наднаціональних органів, а також могутніх корпорацій та частково ринкових важелів на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і збільшення темпів економічного зростання.

Особливості антициклічного регулювання значною мірою зумовлені домінуванням монополій (у тому числі олігополій) в економіці.

Проте значне збільшення грошової маси наприкінці 60-х — на початку 70-х років призвело (разом з іншими чинниками, наприклад різким підвищенням цін на нафту в період енергетичної кризи) до посилення інфляційних тенденцій: темпи зростання цін у середині 70-х років становили понад 10 %. Тому у 80-ті роки уряд почав обмежувати темпи зростання грошової маси, здійснюючи жорстку грошово-кредитну політику. Зокрема, у період високої економічної активності (або "перегріву" економіки, за класифікацією західних учених) держава значно підвищує норму відсотка, що зумовлює подорожчання кредиту, а під час депресії та кризи — знижує ставку відсотка і здешевлює кредит. Перевагою цього методу антициклічного регулювання є його оперативність (без прийняття відповідного закону.

З метою розширення сукупного попиту держава у фазах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умов прискореного списання вартості основних фондів, що служить засобом стимулювання інвестицій у недержавному секторі економіки. За наявності державного сектору уряд під час кризи збільшує обсяг прямих капіталовкладень насамперед у галузі економічної та соціальної інфраструктури (транспорт і транспортне будівництво, електро-, газо- і водопостачання, житлове будівництво, атомну енергетику та ін.

У фазі підйому держава збільшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного "перегріву" економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.

Олігополії забезпечують антициклічне регулювання через вироблення узгодженої політики, виконання державних програм та ін.

існують такі відмінності між сучасними економічними кризами (повоєнного періоду) і кризами XIX — початку XX ст.:

1) сучасні кризи менш глибокі, але відбуваються частіше;

2) замість надвиробництва товарів під час криз XIX — початку XX ст. нині відбувається надвиробництво основного капіталу (у формі простоювання значної частини виробничих потужностей);

3) під час криз у минулому різко знижувалися ціни, а в сучасних умовах здебільшого не знижуються;

4) сучасні кризи характеризуються коротшими фазами власне кризи і депресії та відповідним збільшенням фаз пожвавлення й піднесення;

5) кризи у минулому протікали стихійно, а сучасні економічні кризи все більше піддаються регулюванню з боку держави та наднаціональних органів;

в) сучасні кризи, насамперед фінансові, відрізняються синхронізацією економічного циклу.

Антициклічне регулювання стало важливим чинником послаблення глибини економічних криз, подовження фази піднесення, скорочення фаз кризи і депресії та інших форм модифікації економічного циклу. Однак воно неспроможне подолати циклічний характер виробництва, усунути суперечності суспільного відтворення.

Україна знаходиться у кризову стані і здійснює активну анти циклічну політику.

 


86. Мультиплікатор інвестиційних витрат та парадокс ощадливості:

Мультиплікатор (m) – це число, на яке потрібно помножити зміни в запланованих інвестиціях, щоб визначити зміни в сукупному обсязі вир-ва

mi=▲I /▲Y, де ▲Y- зміна доходу, ▲I- зміна інвестицій

Також мультиплікатор можна зобразити так: m=1/(1-с`) , враховуючи (1-с`)=s` то маємо: m=1/s.

Як показано на графіку, зростання обсягу заощаджень на S зумовило зміщення рівноваги з точки Е в точку Еi тобто ліворуч, у бік зменшення обсягу національного доходу. Це означає, що якщо заплановані інвестиції не зростуть, то будь-які спроби домогосподарств збільшити обсяги заощаджень виявляться марними з причини зменшення обсягу національного виробництва.

В економічній науці це явище отримало назву парадокса ощадливості. Справді, парадоксальність ефекту ощадливості полягає в тому, що, здавалося б, зростання заощаджень завжди мало би забезпечувати зростання обсягів національного виробництва, адже заощадження — основа інвестицій.

Парадокс пояснюється суперечливістю інтересів індивіда і суспільства. З погляду інтересів індивіда неспожита (заощаджена) частка заробленого ним доходу оцінюється ним як благо, яке забезпечить йому в майбутньому певний приріст доходу або дасть змогу в перспективі придбати у власність якісь дорогі об’єкти, або забезпечить старість і т. ін. Але кожна гривня неспожитого доходу одних суб’єктів становить недоотримані доходи інших суб’єктів. Ця ситуація порушує баланс між доходами й витратами і може мати для економічної системи негативний наслідок.

Парадоксальність ощадливості виявляється ще і в тому, що зростання схильності до заощаджень проявляється у найнесприятливіший період економічної кон’юнктури. Так, якщо економіка перебуває у фазі падіння, загроза безробіття зростає; економічні суб’єкти під страхом втратити роботу починають зменшувати споживання і більше заощаджувати.





Дата добавления: 2015-11-23; просмотров: 830 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Рекомендуемый контект:


Поиск на сайте:



© 2015-2020 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.003 с.