Методичні рекомендації до вивчення теми. Тема 10 продовжує розгляд ринків з недосконалою конкуренцією

Тема 10 продовжує розгляд ринків з недосконалою конкуренцією. У ній моделюються умови господарської діяльності на ринках з обмеженим колом учасників, що мають різні інтереси та ведуть конкурентну боротьбу за можливість використання обмежених ресур­сів. Зверніть увагу, що олігополія, як і монополістична конкуренція, – це цілком реальний тип сучасної ринкової структури, вивчення якого має важливе значення для підготовки як економіста-аналітика, так й економіста-практика.

Приступаючи до вивчення першого питання теми, особливу увагу варто звернути на складність поведінки фірм у випадку їх неве­ликої кількості на ринку, що відповідає умовам олігополії. Частково вже сам дослівний переклад терміна «олігополія» («ринок небагатьох продавців») вказує читачеві на цю характерну ознаку олігополії та дозволяє сформулювати її теоретичне означення, яке може звучати, наприклад, так.

Олігополія (англ. – oligopoly) – це такий тип ринкової структури, коли галузь складається з обмеженої кількості фірм, що конкурують між собою з урахуванням повної взаємозалежності своїх дій. Уважається, що за олігополії частка кожного з виробників у загальному продажу на ринку настільки велика, що зміна в обсягу пропозиції будь-кого з них веде до зміни ринкової ціни.

У зв’язку з цим олігополія є найскладнішою та найменш перед­бачуваною ринковою структурою, на що вказують характерні ознаки її теоретичної моделі:

– – ринок складається з невеликої кількості фірм-виробників (від 2 до 10–15);

– – кожна окрема фірма може пропонувати як диференційований, так і стандартизований продукт великій кількості покупців;

– – ціноутворення на ринку відбувається з урахуванням усіх мож­ливих дій конкурентів;

– – вхід до ринку нових фірм жорстко обмежений економічними бар’єрами.

Фірма, що продає свій продукт на олігопольному ринку, нази­вається олігополістом. Для збереження свого існування вона ставить непереборні бар’єри для інших фірм, охочих працювати на даному ринку. Головний із цих бар’єрів – це переваги великомасштабного виробництва. Так, у ряді галузей мінімально ефективні розміри фірм (точка, в якій крива довготермінових середніх загальних витрат сягає свого мінімуму) настільки суттєві, що доступні лише незначній кількості найбільших фірм. Тому провідною ознакою олігополії є невелика кількість виробників і, як наслідок, найтісніша взаємоза­лежність їх дій. Така взаємозалежність поширюється на всі сфери і прояви конкурентної боротьби: на обсяги виробництва і ціноутво­рення, диференціацію продукту і стратегію його просування до споживачів, на інвестиційну й інноваційну діяльність, на рекламу та послуги покупцям.

Крім того, для розподілу ринку фірми-олігополісти можуть удава­тися до легальної угоди, таємної змови або так званих «цінових війн». Як наслідок, поведінка олігополістів може бути дуже складною і важко піддається прогнозуванню. Для відображення й аналізу її можливих варіантів, пропонується декілька різних моделей. Розгля­немо детальніше мотивації олігополістів на ринку, звівши їх спочатку до двох загальних випадків.

У першому загальному випадку поведінку олігополістів пояс­нюють їх природним прагненням захопити більшу частку галузевого ринку і самостійно отримувати надприбутки. Це олігополія без змови (англ. – non-collusive oligopoly), чи так звана нескоординована оліго­полія. Така стратегія може мати лише тимчасовий характер, оскільки породжує виток жорсткої конкуренції і теоретично може спровоку­вати нищівне зниження цін. Унаслідок цінових змагань економічний прибуток фірм збігає до нуля і ситуація в олігополії нагадує умови досконалої конкуренції в тривалому періоді. Це примушує фірми до легального співробітництва чи таємної змови, що відповідає другому загальному випадку їх поведінки.

У другому загальному випадку поведінку олігополістів пояснюють їх намірами узгодити свої дії і виступати як єдина монополія. Це олігополія, заснована на змові (англ. – collusive oligopoly), чи так звана скоординована олігополія. Тимчасова таємна змова або офіційна угода дозволяє фірмам гуртом реалізовувати монопольну владу, максимізувати прибуток галузі і розподіляти його між учасниками. Якщо угода щодо цін та обсягів виробництва має законний офіційний характер, то найчастіше укладається у формі картелю. Типовим прикладом такої організації олігопольного ринку можна вважати тривалу успішну діяльність картелю Організації країн-експортерів нафти OPEC (англ. – Organization of Petroleum Exporting Countries).

Важливе аналітичне значення у поясненні вибору стратегічної поведінки за олігополії має так звана «дилема ув’язнених» (англ. – prisoner’s dilemma), тобто, буквально – «дилема змови». Її основна ідея полягає в наступному: щоб досягти бажаного результату, окрема фірма має приймати рішення з урахуванням дій своїх конкурентів, передбачаючи, що вони діятимуть так само. Це припущення було вперше сформульовано американським математиком, лауреатом Нобелівської премії з економіки Дж. Ф. Нешем (нар. 1928 року) у 1951 році й отримало назву «рівновага за Нешем».

Рівновага за Нешем (англ. – Nash equilibrium) – це такий стан фірми-олігополіста, що відповідає її найкращим можливостям і зумов­лений абсолютним пристосуванням до дій конкурента. Дане теоретич­не узагальнення означає, що жодна з фірм не зможе покращити своє становище в односторонньому порядку Воно слугує найважливішим поясненням поведінкових мотивів виробника в умовах олігополії.

Друге питання теми 12 присвячено проблемі моделювання стратегічної взаємодії фірм-виробників в умовах олігополії. Економічна теорія досліджує різні варіанти, так званої стратегічної поведінки фірм-олігополістів і передбачає як гостру боротьбу між ними за виживання, так і їх змову щодо розподілу обсягів випуску чи призначення цін. Відповідно до можливого розмаїття ситуацій та пов’язаних із ними господарських мотивів розглядаються кілька десятків моделей олігополістичної взаємодії. Типовою серед них є модель дуополії. Її застосування зводиться до трьох окремих випадків:

– – взаємна гра – економічна влада умовно поділяється порівну між учасниками ринку;

– – послідовна гра – економічну владу диктує фірма-лідер, зму­шуючи іншу сторону ринку приймати умови взаємодії;

– – кооперативна гра – угода чи змова про розподіл економічної влади щодо обсягів виробництва, цін і прибутків.

З огляду на ці три випадки олігополістичної організації галузі і будуються припущення про зміст оптимізаційних заходів окремого виробника.

Найпростішим випадком дуополії, що відповідає сценарію взаємної гри, є модель дуополії А. Курно (англ. – Cournot’s duopoly model), описана вченим у творі «Дослідження математичних принципів у теорії багатства» (1838). Вона пояснює механізм розподілу ринку за обсягами виробництва між двома виробниками однорідного продукту. В моделі дуополії Курно передбачається, що фірмам відома залеж­ність між рівнем ринкових цін та обсягами продажу, тобто функція ринкового попиту. За таких обставин кожна з двох фірм спочатку розглядає обсяг виробництва конкурента як фіксований. А потім вирі­шує, скільки виробляти самій, щоб максимізувати прибуток. Ціна, яку оберуть обидві фірми, залежатиме від їх сумарного обсягу вироб­ництва. В аналітичній формі функціональна залежність виробництва фірми 1 від передбачуваного обсягу виробництва фірми 2 (і навпаки) може бути записана у вигляді рівнянь їх реакції, наприклад, такого виду:

,

де і – обсяги виробництва відповідно фірми 1 та фірми 2.

>

На основі аналізу рівнянь реакції будуються криві реакції, що наочно пояснюють дії обох фірм у процесі розподілу ринку (див. рис. 12.1).

З рисунка видно як у процесі пристосування до умов ринку кожна з фірм (наприклад, фірма 1) обирає такий обсяг випуску блага, що зорієнтований на обсяг конкурента і є оптимальним для максимізації прибутку. Дотримуючись такої стратегії, фірми з часом поступово повністю задовольнять ринковий попит, розподіливши ринок у пропорції, що визначається точкою Курно. В нашому умовному числовому прикладі дуополія досягає рівноваги, коли обсяги випуску кожної з фірм набувають значень Q ₁ = 40 й Q ₂ = 120.

Рис. 12.1. Криві реакції і точка рівноваги Курно

Для пояснення ціноутворення в умовах олігополії викорис­товуються кілька моделей:

– – модель ламаної кривої попиту;

– – модель «лідерство в цінах»;

– – модель картельної угоди;

– – модель ціноутворення «витрати плюс прибуток» та ін.

Модель ламаної кривої попиту (англ. – kinked demand curve),запропонована в 1939 році американським економістом П. Суїзі. Вона відповідає сценарію взаємної гри і покликана пояснити стабільність ціни в умовах нескоординованої олігополії. Така ціна не порушує конкуренції, виступає як рівноважна та максимізує прибуток (див. рис. 12.2).

Рис. 12.2. Модель ламаної кривої попиту

З рисунка слідує, що на олігополістичному ринку домінує певна ціна . За ціни окрема фірма максимізує свій прибуток, продаю­чи обсяг продукту . Існуючі ціна та обсяг відповідають умові і визначаються точкою Курно. Однак механізм установ­лення саме такої рівноважної ціни в олігополістичній галузі модель не пояснює, але мотивує необхідність її дотримання всіма учасниками галузі, як оптимальної. Будь-яке порушення галузевої ціни окремою фірмою означає скорочення її частки на ринку і втрату нею попереднього рівня доходу.

Так, зниження ціни нижче від домінуючої змусить конкурентів зробити те ж саме, щоб не втратити свою частку на ринку. Однак на підвищення ціни вони не реагуватимуть з тієї ж причини. В результаті розбіжностей в еластичності попиту, що виникають вище і нижче від точки домінуючої ціни, крива попиту кожного олігополіста має форму ламаної лінії, а лінія граничного доходу переривається (у нашому прикладі – на ділянці ). Таким чином обставини, в яких діє фірма, примушують її дотримуватись заздалегідь прийнятої ціни навіть при зростанні граничних витрат. Уважається, що модель П. Суїзі дозволяє пояснити причину стабільності цін в олігополії.

Коли в олігополії діє схема неформального скоординованого ціноутворення, то найчастіше таким є лідерство в цінах. Модель лідерство в цінах домінуючої фірми (англ. – dominant firm price leadership)ще називають «частковою монополією» або «квазімоно­полією» (лат. quasi – майже, ніби як, частково). Вона відповідає сценарію послідовної гри і пояснює випадок, коли фірма-лідер приз­начає ціну, а фірми-аутсайдери приймають її, встановлюючи випуск на рівні, що максимізує їх прибуток. Для визначення такої моно­польної ціни лідер керується правилом , виходячи з власних показників граничного доходу та граничних витрат виробництва. Механізм такого ціноутворення може мати вид (див. рис. 12.3).

Рис. 12.3. Лідерство в цінах домінуючої фірми

З даного рисунка слідує, що початково фірма-лідер знає галузеву криву попиту D і криву пропозиції решти конкурентного оточення S. Це дозволяє їй визначити попит на свій продукт. Далі лідер обирає вигідний для себе обсяг і ціну , яку інші фірми приймають як ринкову. Тепер фірми підлаштовуються під стратегію лідера, визна­чаючи власний обсяг випуску за правилом . Граничний дохід для себе вони визначають наближено за ціною фірми-лідера.

У підсумку за ціною лідера загальний обсяг випуску складе і ринковий попит буде задоволено.

Найхарактернішим випадком дій скоординованої олігополії є картель (англ. – cartel), графічна модель якого наводиться нижче (див. рис. 12.4).

Модель картелю відповідає сценарію кооперативної гри і пояснює випадок солідарної поведінки виробників галузі, визначеної умовами угоди (або змови) про розподіл частин ринку, ціни, витрати на рекла­му і т. п.Метою створення картелю є зниження конкуренції і досяг­нення максимізації прибутку галузі. Картель буде максимізувати при­буток, якщо діятиме подібно до монополії як єдина фірма.

Рис. 12.4. Максимізація прибутку за картельної організації галузі

На рис. 12.4 показані галузева крива попиту D і галузева крива граничного доходу . Крива граничних витрат картелю, тобто, MC галузі, утворюється геометрично, як горизонтальна сума кривих MC його учасників. Згідно з правилом прибуток максимізується за обсягу виробництва . Орієнтуючись на показник , як на умовний обсяг очікуваного ринкового попиту, організатори картелю призначають максимально прибуткову ціну .

Для повної відмови від конкуренції кожному члену картелю може бути виділена квота (лат. quota – частка) у галузевому обсягу виробництва . І, нарешті, слід зазначити таке: незалежно від умов діяльності фірма-олігополіст має можливість максимізувати прибуток у будь-якому періоді, що також «ріднить» її з досконалою моно­полією.

Більшість фірм, що мають багатопрофільне виробництво і випус­кають різноманітний асортимент продуктів, не мають змоги скориста­тися правилом MR = MC. Це пов’язано з труднощами та дорого­визною визначення показників граничних витрат і граничного доходу по кожному з цих продуктів. Тому для фірм є прийнятними прості у застосуванні способи практичного ціноутворення, наприклад, ціно­утворення на основі середніх витрат виробництва. Його ще часто називають ціноутворенням за принципом «витрати плюс прибуток». Цим способом виробники вираховують ціну на свій продукт ( ) простим додаванням до середніхвитрат виробництва ( ) певного процента прибутку (надбавки на прибуток):

надбавка на прибуток.

Але витрати виробництва часто змінюються залежно від обсягу випуску. Тому, в якості орієнтира для фірми при визначенні середніх витрат виробництва слугують витрати, що мають місце при плано­вому завантаженні її виробничих потужностей на 70–80 %. Сам про­цент надбавки залежить від еластичності попиту на продукт фірми.

Третє питання теми присвячено проблемі економічної ефек­тивності олігополії. Дійти однозначних висновків щодо наслідків панування олігополії досить важко, оскільки кожна з них має свої особливості. Загалом уважається, що олігополізація галузі завжди супроводжується зменшенням обсягу виробництва і встановленням високих цін. Оскільки олігополіст має значну ринкову владу і крива попиту на його продукт завжди має спадний характер, то він обирає таку комбінацію «ціна-випуск», яка відповідає меншому випуску і вищій ціні, ніж на конкурентному ринку. У цьому випадку сус­пільство зазнає таких же втрат, що й за існування чистої монополії. Олігополія може бути небажаною й з інших причин. До цих причин часто відносять різку диференціацію в доходах, нераціональний розподіл ресурсів і навіть загрозу політичній демократії. Інколи мають місце і значні юридичні проблеми щодо регулювання дій олігополій. Так із позицій закону, монополії однозначно виступають об’єктами державного регулюванню, а статус олігополії чітко не визначено, що дозволяє їй усіляко уникати правової відповідальності за наслідки своєї політики на ринку.

Поряд із недоліками олігополії мають місце і суттєві її переваги над іншими ринковими структурами. Так, на думку ряду відомих західних економістів (Й. Шумпетера, Дж. Гелбрейта та ін.), монопо­лізовані ринки, в тому числі й олігополія, значно сприяють науково-технічному прогресу. На їх погляд, втрати суспільства від діяльності олігополій у багато разів перекриваються виграшем від їх впливу, що проявляється в багатьох формах. Нині основною причиною існування олігополій вважається пропозиція ними продукту вищої якості. Крім того, певний рівень монополізації галузі є необхідним для реалізації ефекту масштабу, що є характерним і для олігополії.

Приступаючи до вивчення четвертого питання теми, слід пригадати, що в умовах сучасної економіки абсолютна більшість рин­ків організовані як суміш конкуренції та монополії одночасно. Вперше в науці на цю обставину звернув увагу американський економіст Едвард Чемберлен у своїй праці «Теорія монополістичної конкурен­ції». З його легкої руки поведінка суб’єктів в умовах обмеженої ринкової влади стала називатися неціновою (або монополістичною) конкуренцією. Її сутність зводиться до жорсткого контролю над пропозицією певного продукту і може бути визначена, наприклад, так.

Монополістична конкуренція (англ. – monopolistic competition) – це такий тип ринкової структури, коли галузь складається з великої кількості фірм-виробників, які конкурують між собою за збут подіб­ного, але не ідентичного продукту. Віддаючи явну перевагу продукту певної фірми, група покупців з певними уподобаннями готова платити за нього підвищену ціну. Диференціація смаків споживачів і слугує джерелом економічної влади для фірм на ринку монополістичної конкуренції.

Теоретичній моделі монополістичної конкуренції притаманні такі ознаки:

– – ринок складається з великої кількості фірм-виробників (від 10–15 до 100);

– – кожна окрема фірма пропонує диференційований продукт великій кількості покупців. Диференційований продукт – це продукт одного виду, але з особливими якісними характеристиками;

– – ціноутворення на ринку відбувається шляхом встановлення монопольного контролю над пропозицією певного продукту, а значить і над його ціною;

– – вхід до ринку нових фірм зумовлений їх спроможністю пропо­нувати власний диференційований продукт.

Фірма, що продає свій продукт на ринку монополістичної конку­ренції, називається монополістичним конкурентом. Аналіз ознак ринку, на якому вона діє, показує, що, з одного боку, така ринкова структура подібна до монополії, бо кожна з фірм виробляє свій особливий продукт. Можливість диференціації продукту за якістю, зовнішнім виглядом та іншими ознаками надає кожній із фірм елемент монопольної влади. А з іншого боку, вона подібна до вільної конку­ренції, оскільки схожий продукт пропонується багатьма виробниками і для їх діяльності не існує ніяких перешкод. Отже, можливості монопольної влади для монополістичного конкурента криються в диференціації продукту.

В економічній теорії розрізняють дійсну та штучну диференціацію продукту. Дійсна диференціація продуктівпередбачає наявність у них фактичних розбіжностей за якістю чи властивостями, наприклад, специфічних смакових якостей для певного виду харчового продукту. Штучна диференціація продуктівполягає у наданні їм видимих фізич­них відмінностей, наприклад, в упаковці, оздобленні, торговельній марці тощо. При кожному із двох способів диференціації продукту важливу роль відіграє реклама.

П’яте питання даної теми присвячено вивченню поведінки монополістичного конкурента у короткотерміновому періоді. Приступаючи до аналізу його основних положень, радимо особливо зважити на форму кривої попиту на продукт фірми та притаманну їй криву граничного доходу. Власне лише відмінності в ціновій еластич­ності попиту на продукт фірм та ще можливості одержання прибутку в довготерміновому періоді і відрізняють монополістичну конкурен­цію від чистої монополії. У короткому ж періоді діяльності можли­вості їх економічного вибору практично однакові.

Пропонуючи власний різновид певного блага, фірма отримує деяку ринкову владу і зіштовхується зі спадною кривою попиту на свій продукт. Однак присутність на ринку благ-замінників робить попит на продукт монополістичного конкурента більш еластичним за ціною, ніж за чистої монополії, але менш еластичним, ніж за досконалої конкуренції (див. рис. 11.1). Чим більше конкурентів і слабкіша диференціація продукту, тим більш еластичною буде крива попиту в умовах монополістичної конкуренції.

Рис. 11.1. Еластичність попиту за досконалої конкуренції D_c, чистої монополії D_m та монополістичної конкуренції D_mc

Що ж стосується моделювання окремих випадків діяльності фірми монополістичного конкурента, а саме – прибутковості, незбитковості, мінімізації збитків, то вони практично нічим не відрізняється від положень про чисту монополію (див рис. 11.2, 11.3, 11.4).

Рис. 11.2. Вибір максимально прибуткового обсягу виробництва і ціни в умовах монополістичної конкуренції

Вибір обсягу виробництва і ціни в умовах даного ринку відбу­вається за універсальною методикою з урахуванням характеристик попиту D, граничного доходу MR, граничних витрат MC, середніх загальних ATC та середніх змінних AVC витрат виробництва. Криві їх функцій аналогічні за формою відповідним кривим фірми-монопо­ліста та утворюють подібні їхнім же співвідношення (див. пит. 2 теми 10). Що ж до кривої граничного доходу, то вона (як і в умовах чистої монополії) пролягає нижче кривої попиту на продукт фірми, і її нахил також складатиме половину кута нахилу останньої.

Як і у випадку діяльності на всіх інших ринках, на ринку моно­полістичної конкуренції універсальним аналітичним правилом для вибору комбінації «ціна-обсяг» слугує рівність граничного доходу і граничних витрат (MR = MC). Однак, як вже було показано в темі 10, для фірми, що здійснює ринкову владу (і має спадну лінію попиту), граничний дохід є меншим від ціни (MR < P). Дана умова поширю­ється і на монополістичного конкурента та має аналогічний вид:

MC = MR < P.

Рис. 11.3. Вибір незбиткового обсягу виробництва і ціни