Види та право власності. Реформування власності в Україні

Власність – це сукупність відносин між суб’єктами господарювання, насамперед, з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Основою відносин власності є привласнення.

Привласнення – це повна економічна влада суб’єкта над об’єктом і повна відповідальність суб’єкта за результати користування.

Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування благом.

Володіння – це відносини між суб’єктами пов’язані з наявністю у того чи іншого з них об’єктів власності, факт влади суб’єкта над річчю, але привласнення і розпорядження цієї речі обмежено існуванням і правами її власника (саме по собі володіння не означає повної власності володарем об’єкта власності може бути як власник, так і не власник);

Розпорядження – фактичне існування влади власника над річчю, над об’єктом (означає, що розпорядник об’єкта є його власником);

Користування – виражає відносини між суб’єктами власності з приводу виробничого чи особистого використання корисних властивостей об’єктів власності відповідно до функціонального призначення останніх.

Парною категорією привласнення є відчуження.

Відчуження – це позбавлення суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об’єктом власності.

Об’єкт власності – це все те, що можна привласнити чи відчужити (засоби виробництва; нерухомість – будинки, споруди, відокремлені водні об’єкти, багаторічні насадження тощо; природні ресурси – земля, її надра, ліси, води тощо; предмети особистого споживання та домашнього вжитку; інтелектуальна власність; гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них; культурні та історичні цінності; робоча сила і т. ін.).

Суб’єкти прав власності – це персоніфіковані носії відносин власності. Згідно Закону України “Про власність” суб’єктами прав власності в Україні можуть бути: народ України, громадяни, юридичні особи та держава, а також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Категорія власності одночасно з економічним змістом має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності реалізується через право власності.

У сучасній вітчизняній літературі дається таке визначення права власності:

Право власності – це сукупність узаконених державою прав і норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об’єктів власності.

Однією з найбільш відомих в цьому напрямі є економічна теорія прав власності. Повний пучок прав, який ще називають “переліком Оноре” (на честь англійського юриста А.Оноре, який вперше запропонував його в 1961 році) складається з 11 елементів.

Більшість вітчизняних економістів стоять на позиціях, що в економічних системах існує два основні типи власності: приватна і суспільна. Приватна існує у двох основних формах: індивідуально-трудовій та приватній з правом найму робочої сили (рис.). Суспільна має дві форми: державну і колективну, кожна з яких має свої види. Крім того, поєднання різних форм власності утворює різні види змішаної власності.

Приватна власність – це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктом власності та отримання належить приватній (фізичній чи юридичній) особі.

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб’єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу – праця. Вона існує в двох основних формах: колективній і державній.

Колективна власність: власність колективу підприємства; кооперативна; власність громадських організацій; власність релігійних і культових організацій.

Державна власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади. Вона існує у двох основних видах: загальнодержавній і муніципальній (комунальній).

Загальнодержавна власність – це спільна власність усіх громадян країни, вона не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу. Вона об’єктивно необхідна державі для виконання нею властивих їй функцій. Об’єктами такої власності можуть бути природні ресурси (земля, її надра, ліси, повітряний простір тощо), енергетика, зв’язок, транспорт, дороги, навчальні заклади, заклади національної культури тощо.

Муніципальна (комунальна) власність – це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, району, міста тощо).

Реформування власності в Україні за умов трансформації її економіки від командної до сучасної соціально-орієнтованої ринкової (змішаної) економічної системи здійснюється через проведення роздержавлення і приватизацію.

Роздержавлення – це комплекс заходів спрямованих на усунення монополії держави на власність, скорочення державного сектора і утворення процесів саморегулювання економіки. Його форми: акціонування (корпоратизація) державних підприємств і продаж (передача) певної частки акцій громадянам України (насамперед працівникам підприємств), господарюючим об’єднанням; оренда майна громадянами; обмежене втручання держави в процеси ціноутворення, скасування примусового держзамовлення тощо.

Приватизація – це перетворення частки державної власності в приватну.