Список використаної літератури

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО ТА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни

ПОЛІТОЛОГІЯ

Варіант №7

Виконав студент 3 курсу

Напрям підготовки 6.080101

“Геодезія,картографія та землеустрій”

Ярошевський Ігор Геннадійович

Залікова книжка 1813.0152

 

КИЇВ 2015

ТЕМА

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ ЯК ФУНКЦІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА

План

1.Поняття, сутність політичного режиму. Типологія політичних режимів.

2.Характеристика автократичних (тоталітарного і авторитарного) політичних режимів.

3.Перехід до демократії як напрям трансформації недемократичних режимів.

 

ВСТУП

Кожна держава має свій політичний режим. Політичний режим означає сукупність прийомів, методів, форм та способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, характеризує ступінь політичної свободи, правове положення особи в суспільстві і певний тип політичної системи, існуючої в країні.

В сучасному світі можна говорити про 140-160 режимів, які трохи відрізняються один від одного.

Політичний режим - теоретична категорія яка існувала лише в науці про державу і право, в тісному взаємозв’язку з категоріями: форма правління, форма державного устрою. В державно-правовій науці політичний режим розглядається як сукупність засобів та методів у здійсненні державної влади. В політичній науці поняття політичного режиму дуже тісно зв’язано з поняттям політична система і розглядається тільки у зв’язку з особливостями розвитку та функціонування політичних систем, хоча співвідношення понять викликає в політичній науці істотні розбіжності. Інколи політичний режим і політичну систему розглядають як синоніми. Іноді поняття політичного режиму взагалі не виділяється. Іноді політичну систему і політичний режим розводять досить далеко один від одного. Дати універсальне визначення політичного режиму досить складно.

Політичний режим - це спосіб функціонування та взаємозв’язку основних елементів політичної системи суспільства. Поняття політичний режим включає основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства та влади; роль та значення недержавних і неполітичних організацій та структур; характер існуючих в суспільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер політичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; становище засобів масової інформації; роль політичних партії; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу.

 

1.Поняття, сутність політичного режиму. Типологія політичних режимів.

Поняття "політичний режим" є одним із загальноприйнятих у сучасній політології. Ця наукова категорія, що характеризує форми, засоби й методи реалізації політичної влади, сприяє адекватній оцінці сутності держави, оскільки в межах однієї форми правління на різних етапах її розвитку політичне життя може суттєво змінюватися за характером і змістом. Суспільство і держава можуть бути відкритими, закритими, проміжними; демократичними, тоталітарними й авторитарними; клерикальними, теократичними та ін. Усе це спричиняє суттєві відмінності у взаєминах між особистістю, суспільством і державою в різних країнах і позначається на своєрідності політичного режиму. Таким чином, політичний режим тісно та безпосередньо пов'язаний із сутністю держави.

Поняття "політичний режим" охоплює не весь зміст поняття "політична система", а лише політико-владний, тобто характер відносин між тими, хто володарює і хто підпорядковується. Отже, воно може означати:

1. Процесуальні аспекти інститутів політичної системи, взаємодію суб'єктів політичного процесу в структурі політичної системи.

2. Способи і механізми розподілу влади у політичному просторі.

3. Характер відносин між політико-владними і політико-невладними суб'єктами.

4. Характер відносин між політичними і неполітичними інститутами.

У вітчизняній правовій і політологічній літературі заведено розглядати політичний режим як елемент форми держави поряд з іншими елементами –формою державного правління та формою державного устрою. Однак такий підхід нелогічний, тому що, по-перше, обсяг поняття "політичне" ширший за поняття "державне"; по-друге, у відкритому суспільстві політична влада охоплює не тільки державні інститути; по-третє, поняття "політичній режим" охоплює процес усіх структурних елементів політичної системи на інституційному, груповому, інтеракціоністському рівнях.

Політичний режим розкриває характер відносин між: державою і громадянами; вищими органами державної влади (главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими органами); державою і органами регіонального і місцевого самоврядування; державою і партіями; правлячими елітними групами і опозицією; виборчою системою і формою державного правління; партіями і групами тиску; ідеологічними і неідеологічними формами політичного процесу.

Сутність політичного режиму визначається тим, що в державі є пріоритетним – права держави чи права особистості, якою мірою держава визнає, гарантує, обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною декларацією прав людини і різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації всієї сукупності політичних, громадянських, соціально-економічних і соціально-культурних прав, чи існують в державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юридичні гарантії здійснення прав і свобод громадян, а також ступінь розвиненості структур судового і не судового захисту цих прав, ступінь зрілості інститутів громадянського суспільства, здатних не дозволити політичній владі виходити за рамки правового поля. Так, сучасні демократичні конституції існують в багатьох слабо і середньорозвинених країнах, однак ступінь правового захисту прав громадян недостатній порівняно з високорозвиненими країнами.

Наступною істотною ознакою політичного режиму є розподіл влади між вищими державними органами: главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими інстанціями; механізм стримувань і противаг. Тут може існувати режим злиття влади (монархія), режим співпраці влади (парламентська республіка), режим вираженого дуалізму виконавчої влади (президентсько-парламентська республіка). Крім цього, важливе значення має обсяг прерогатив тієї чи іншої гілки влади, а також чіткість правових меж компетенції між ними. Так, великий обсяг повноважень виконавчої влади веде до авторитаризму, а законодавчої – до охлократичної олігархії.

Якщо допускати дуалізм виконавчої влади, то на різних рівнях розвитку суспільства він може мати різні наслідки. В перехідному суспільстві дуалізм виконавчої влади послаблює її ефективність, призводить до розпорошення повноважень між президентськими і урядовими структурами, а у високорозвинених суспільствах цей феномен зменшує концентрацію владних повноважень, забезпечує баланс перерозподілу владних повноважень між главою держави і парламентом в залежності від партійного представництва.

Політичний режим залежить також від співвідношення повноважень між центральною владою і суб'єктами федерації, органами самоврядування. Тут важливо врахувати, по-перше, окрему і спільну компетенції між державними органами, органами суб'єктів федерації, а також автономними областями; по-друге, компетенції державних органів і місцевого самоврядування; по-третє, компетенції представницьких і виконавчих органів регіонального і місцевого самоврядування.

Відносини між державою і партіями можуть мати на увазі різноманітні впливи партій на державу і держави – на партії. Крайнощами тут є монополія партії та її зверхність над державою і безпартійне формування державної влади. Невдалим варіантом можна вважати також відсутність партій-лідерів, здатних забезпечити урядову стабільність. З точки зору істотної ознаки політичного режиму, важливо знати ідеологічні й організаційні типи партій, їх джерела фінансування, механізми контролю держави за фінансовою діяльністю партій.

Крім того, для з'ясування однієї з базових рис політичного режиму має значення вивчення відносин між партійними лідерами, партійною елітою, партійним апаратом і партійною масою, механізмів політичної мотивації, закладених в організаційній структурі партії.

Важливою рисою політичного режиму є відносини між правлячою елітою й опозицією. Тут береться до уваги юридичний статус опозиції, форми легітимності, типи опозиції (партійний, громадський, військовий, революційний, терористичний), а також масштаби опозиційного впливу на суспільство. При недорозвинутій партійній системі опозиційні сили неспроможні вести гідну конкуренцію з правлячою державною верхівкою.

Для сучасних демократичних політичних режимів важливе значення має співвідношення виборчої системи і форми державного правління. Під час аналізу такого співвідношення чітко простежується, що, по-перше, кожна виборча система може бути ефективною залежно від форми державного правління і політичної культури; по-друге, що найбільш неефективною є пропорційна виборча система за умови сильної президентської форми правління; по-третє, що в перехідних суспільствах можливо через виборче законодавство стимулювати партійну конкуренцію; по-четверте, для детінізації державної влади важливо вдосконалювати механізми і процедури висування кандидатів, виборчих цензів, голосування і відповідальності за порушення виборчого законодавства.

Важливою ознакою для політичного режиму є стан ідеологічного процесу в суспільстві: існує ідеологічна монополія чи ідеологічний плюралізм; які типи ідеології мають найбільший вплив у суспільстві; яку роль відводить держава поширенню тієї чи іншої ідеології?

Отже, якісними характеристиками політичного режиму є: об'єм прав і свобод людини, методи здійснення державної влади, характер взаємодії між державою і суспільством, наявність чи відсутність можливостей суспільства впливати на прийняття політичних рішень, способи формування політичних інститутів, методи розробки політичних рішень.

Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил у суспільному організмі, особистості загальнонаціонального лідера та особливостей правлячої еліти; історичних і соціокультурних традицій; політичної культури населення. Політичний режим формується спонтанно, внаслідок спільних зусиль багатьох суб´єктів політичного процесу і не може бути встановлений конституціями або іншими законами. Існує багато класифікацій політичних режимів. Будь яка класифікація є умовною, позаяк «чистих» і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує. Класифікувати політичні режими почали на початку XX ст., але до 60х років XX ст. найчастіше використовували класифікацію М. Вебера, який поділяв їх на демократичні та недемократичні. На початку 60х років американський політолог 3.Бжезинський, використавши висновки Р.Даля про багатополярність влади і про те, що жодна держава не досягла демократії, вирізнив тоталітарний режим на підставі політологічного аналізу політичних систем колишніх соціалістичних країн, довівши, що в більшості з них функціонували авторитарні політичні режими. Характеристики та особливості політичних режимів політологія вивчала впродовж кількох десятиліть. Нині вона зосереджується переважно на філософськополітичних аспектах внутрішньої еволюції конкретних режимів та процедури переходу від одного режиму до іншого. Найпоширенішою є тричленна класифікація режимів на тоталітарні, авторитарні й демократичні.

2.Характеристика автократичних (тоталітарного і авторитарного) політичних режимів.

Тоталітаризм. Цей термін запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму склалася в ЗО—40х роках XX ст. із появою фашизму та його різновидів.

Насильство за тоталітарного режиму є одним із головних засобів політичного управління. Він деформує ментальність, політичну культуру, соціальноекономічну стратифікацію населення, особисту й соціальну психологію, політичні відносини та внутросімейні стосунки.

Тоталітаризм (лат. totalis — увесь, повний) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов´язковою ідеологією.

Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колективістський світогляд, могутній державний апарат, особливості соціальної психології (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічна обробка населення, насадження уніфікованих побутових та загальнолюдських стандартів, нівелювання загальноцивілізаційних та особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму.

Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов´язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення до їх виконання) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутропсихологічного ентузіазму, а також екстенсивне — за допомогою репресивно-пропагандистського апарату. Лідерство за тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, причому навіть найближче оточення лідера значно дистанційоване від нього. З тоталітаризмом пов´язаний султаністичний політичний режим, який характеризують наявність верховного правителя за відсутності розмежування державної та приватної сфер; погляд представників влади на суспільство як на неподільну власність правителя, члени родини якого здебільшого обіймають провідні посади в державному та економічному управлінні; особлива ідеологія (найчастіше названа за ім´ям правителя); неформальний характер усіх державних відносин; клановість; відсутність реальної судової влади. У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.

Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:

— наявність загальнообов´язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;

— загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;

— ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;

— жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;

— концентрація влади в руках одного лідера чи партії;

— підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.

Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі пройшов такі етапи: період воєнного комунізму 1917—1921 pp. (тоталітарно-авторитарний тип політичного режиму); 1921—1929 pp. (авторитарний режим); 1929— 1956 pp. (тоталітарний режим), 1956—1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але загалом режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР розпочався за «горбачовської перебудови», коли впала «залізна завіса» ідеологічного монізму (грец. monos — один) й закритості суспільства.

 

Авторитаризм. За авторитаризму в суспільстві можуть існувати інститути, притаманні демократії, але основними ознаками, що відрізняють авторитаризм від демократії, є перевага в діяльності державних органів методу адміністрування (за авторитаризму рідко застосовується компроміс із найважливіших політичних проблем); концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів; здійснення органами виконавчої влади нормотворчих функцій; звуження сфери гласності та виборності державних органів. Загальна риса всіх авторитарних держав — сильна виконавча влада.

Авторитаризм — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб´єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.

Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму, наприклад, авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Характерно, що за авторитаризму існує і громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регламентації зазнає переважно політична сфера. За цього політичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити режимові свою особисту відданість і лояльність, то за авторитаризму відданість не обов´язкова, головне — відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мобілізаційні можливості її застосування практично відсутні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.

 

3.Перехід до демократії як напрям трансформації недемократичних режимів.

У більш-менш цілісному вигляді теорія політичних режимів склалася до 50-х років нашого століття. Однак багато питань і по нашого часу залишаються дискусійними. Є також проблеми, теоретичні висновки щодо яких зазнали істотні зміни. Ідеться питання про переростання тоталітарних режимів в демократичні. У 1970-х роках вчені Фридрихс і Бжезинський дійшли висновку, що тоталітарна режим неспроможний змінюватися, що може бути знищити лише ззовні. Вони доводили, що це тоталітарні держави приречені на загибель. Наприклад, загинув тоталітарний режим у Німеччині: розв'язавши Другу світову війну, він програв її. Однак життя показала хибність такий погляду. Тоталітарні режими здатні еволюціонувати. Так після 1953 р. колишнього СРСР, коли політичний режим став еволюціонувати від тоталітаризму до авторитаризму.

У різних країнах процес початку демократії специфічний, тим щонайменше, з урахуванням порівняльного аналізу доцільно виявити деякі спільні риси. Одне з теоретиків і розширення політичних керівників процесів демократизації хто в Іспанії Ф. Гонсалес пише: “…не гадаю, що є якась універсальна модель політичного переходу, застосовна у світовому масштабі. Набагато корисніше… пороздумати про елементи, які найчастіше трапляються і є загальними для будь-яких політичних змін під час переходу від диктаторської форми до демократичної”. Гонсалес, зокрема, зазначає такі елементи: бажання змін, воля більшості до перетворенням суспільстві; здатність членів товариства до угоди, до домовленості.

Перш ніж охарактеризувати формування цих елементів, відзначимо, що демократія нашого часу є процес у двоякому сенсі: бо як сукупність дій зі здійсненню її принципів, і функцій її інститутів; як становлення, поглиблення загалом системи демократичних структур і стосунків, демократичної культури у тих чи інших країнах.

Аналітики відзначають її особливості: це був криза державних інституцій (інституціональний) та криза легітимності. У такому суспільстві дозріло масове невдоволення режимом; хто в Іспанії був високий у Європі рівень страйкового руху. Розгортався національний рух (країни басків, в Каталонії, Галісії). Створювалися опозиційні режиму політичні блоки й центристські партії, економічні конфлікти носили політичного характеру. Виявилась характерна тієї кризової ситуації у Іспанії особливість розставити політичних сил є, їх співвідношенні: встановилося рівновагу правих і лівих сил, що виключало можливість як тим, і іншим вдатися до насильства. У ситуації кризи і формувалося бажання більшості до політичних змін, викристалізовувалася воля більшості до змін у напрямі до демократії. У той самий час складалася нова політичної еліти, отримавши велику підтримку суспільства. Втрачали своє значення й ролі старі політичні та ідеологічні цінності, і розгортався пошук інших опорних цінностей – громадянських і політичних.

Отже, почавши у суспільстві політичну кризу – одне з істотних спільних рис процесу початку демократії. Кризова ситуація, як свідчить іспанський досвід, є попередником початку демократії за наявності в населення цієї країни певної політичної культури та здатність до відповідним змін.

Наявність культурно-політичних передумов, які забезпечують здатність більшості суспільства, його еліт до соціально-політичним змін у напрямі демократії, й за долі прогресу, виступає іншим загальним ознакою перехідного процесу.

З політично-національною кризою суспільство, може покінчити за умови здійснення якісних змін системи, а чи не окремих часткових змін і вчинків із боку застарілого режиму. Реформування політичної системи в напрямку запровадження демократичних інститутів власності та норм, розширення (чи встановлення) права і свободи громадян; переростання обмежених реформ (якщо вони теж мають місце) в глибокі й всеохоплюючі, у результаті корумпованої влади приходять до влади закріплюються справді реформаторські сили, - така найголовніша змістова політичного початку демократії.

У цьому всьому вузловому процесі простежуються, зазвичай, свої етапи: проведення реформ у межах існуючого режиму, чому останній не може перешкоджати; здійснення реформ, безпосередньо що руйнують авторитарний режим. Між цими етапами можливі сплески політичної кризи, до відкритих масових виступів народу протилежних політичних інститутів.

 

ВИСНОВОК

За останні 20 років дуже багато недемократичних: тоталітарних і авторитарних режимів розпалося або трансформувалося в демократичні республіки або держави на демократичній основі. Загальний недолік недемократичних політичних систем полягає в тому, що вони не були підконтрольні народу, а значить, характер їх взаємостосунків з громадянами залежав перш за все від волі правителів. В минулі століття можливість свавілля з боку авторитарних правителів істотно стримувалася традиціями правління, відносно високою утвореною і вихованістю монархів і аристократії, їх самоконтролем на основі релігійно-етичних кодексів, а також думкою церкви і загрозою народних повстань. В сучасну епоху ці чинники або взагалі зникли, або їх дія сильно послабшала. Тому надійно приборкати владу, гарантувати захист громадян від державного свавілля може тільки демократична форма правління. Тим народам, які готові до індивідуальної свободи і відповідальності, обмеженню власного егоїзму, пошані закону і прав людини, демократія дійсно створює якнайкращі можливості для індивідуального і суспільного розвитку, реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціальної творчості.

Однієї з країн, що знаходяться на шляху переходу від одного політичного режиму (тоталітарного) до іншого (демократичному), є Україна. Наша країна пішла по шляху швидкої політичної і економічної реалізації західної ліберальної моделі демократії, по шляху так званої шокової терапії. Проте, в Україні не було на той момент, характерних для Заходу багаторічних традицій ринкової економіки і індивідуалістичної культури, радянське суспільство глибоко відрізнялося від західних демократій майже тотальною мілітаризацією, суперцентралізацією і монополізацією економіки, її непристосованістю до якої-небудь конкуренції; переважанням в народній свідомості колективістських цінностей, поліетнічним складом населення, відсутністю масових демократичних рухів, здатних сформувати альтернативну номенклатурі політичну еліту, і т.д. В результаті ми переживаємо важкі часи, ліберальна модель демократизації привела до політичної анархії, до підриву мотивації продуктивної праці, різкого зростання цін і падіння рівня життя населення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Влада при переході від тоталітаризму до демократії. Вільна думка. 1993 - № 8.

2. Арон Р. Демократия і тоталітаризм. М., 1993.

3. Вятр Е. Лекції по політології Т- 1. Типологія політичних режимів. 1991.

4 Стародубський Б.А. Політичні режими європейських країн. Свердловськ., 1989.