Управлінська думка повоєнного періоду

У повоєнний період у радянській літературі з управління розвинувся напрям, що виник наприкінці 30-х років. Його визначальною рисою стало дослідження закономірностей управління "не взагалі", а пов'язаних з особливостями об'єкта управління - закономірностей планового соціалістичного виробництва.

Слід віддати належне організації цього виробництва: тривалий час воно демонструвало успішний розвиток, вирішуючи складні завдання повоєнного відновлення народного господарства величезної країни, забезпечуючи досягнення високих темпів її економічного зростання й подолання тяжких проблем соціального розвитку. До кінця 50-х років у СРСР окреслилося також поступове подолання існуючого раніше негативного ставлення до застосування математичних методів у економіці.

Під впливом подальшого погіршення реальних процесів господарювання, відставання в економічному суперництві з ринково організованими системами до кінця 80-х років управлінська думка в СРСР, як і політична економія соціалізму, що трактувалася догматично, остаточно втратила здатність формувати власну теоретичну базу. Дедалі менше вона демонстру­вала новаторські підходи у розв'язанні практичних завдань управління. Свідченням цього стала неефективність реформ 1957 року (заміна галузевих міністерств радами народного господарства (раднаргоспами) - місцевими територіальними органами господарського управління), 1965 року (розширення господарської самостійності підприємств) і другої половини 70-х років (удосконалення господарського механізму).

Розпад СРСР, докорінна зміна напряму соціально-економічного розвитку республік, що входили до нього, їхня ринкова трансформація потребували якісно нових підходів до пізнання закономірностей суспільного прогресу. Без нових підходів до історичного досвіду, у тому числі й до аналізу попередньої управлінської думки, виробити теретичну основу його було неможливо.

В Україні в 90-х роках, як і в інших республіках колишнього СРСР, з'явилася низка історико-економічних досліджень, в яких з нових теоретико-методологічних позицій з'ясовуються проблеми розвитку економічної, зокрема управлінської, думки. При цьому можна виділити таке:

♦ Значно розширилися діапазон і хронологічні межі вивчення накопиченого досвіду у сфері господарювання. Раніше це вивчення охоплювало лише історію соціалістичного господарювання. Тепер процес становлення і розвитку ринкових відносин і державного регулювання економіки України досліджується з часів Київської Русі й до сьогодення. Такий підхід дає можливість виявляти не тільки розриви у розвитку управлінської думки, на яких раніше зосереджувалася увага, а й послідовність, поступовість цього розвитку, поглиблювати дослідження управлінської думки і практики пройдених етапів господарювання.

♦ Досліджуються не тільки вітчизняні управлінські концепції та досвід, а й зарубіжні, особливо досвід державного регулювання економіки. Здійснюється порівняльний аналіз розвитку національних господарських систем під кутом зору запозичення зарубіжного досвіду становлення ринкового господарства.

♦ Докорінно змінилися оцінки ефективності застосовуваних форм і методів господарювання, економічних реформ 20- 30-х років у нашій країні.

♦ Важливі уроки, що випливали з досвіду управління і господарювання, мали на меті серйозно вплинути на розроблення моделей ринкової трансформації економіки, їхнє практичне впровадження.

На сьогодні сформувалася така система поглядів на управління економікою в перехідний період, що відображає нову парадигму управління. Розглянемо її детальніше.

1.Гнучке поєднання методів ринкового регулювання.

2. Формування й функціонування ринкових суб'єктів господарювання.

3. Самоврядування на всіх рівнях і перехід до поліцентричної системи господарювання.

4. Поєднання ринкових і адміністративних методів управління підприємствами державного сектора економіки.

5. Управління в умовах різноманітних національних культур.

6. Проблема так званого "кризового управління" висувається на перший план.

Існують п'ять основних елементів для підвищення ефективності праці керівника.

1. Ефективні керуючі повинні знати, на що вони витрачають свій час. Уміння контролювати свій час є найважливішим елементом продуктивної роботи.

2. Ефективні керуючі повинні концентруватися на досягнення, що виходять за рамки своїх організацій. їм варто бути націленими не на виконання роботи, а на кінцевий результат.

Успішний керуючий, перш ніж приступити до виконання того чи іншого завдання, задає собі питання: "Яких результатів я маю досягти?" Сам процес роботи і її методи відходять для нього на другий план.

3. Ефективні керуючі будують свою діяльність на позитивних, сильних якостях, як власних, так і колег і підлеглих, а також зобов'язані відшуковувати позитивні моменти в конкретних ситуаціях. їм не слід спиратися на те, що ненадійно. Не можна починати роботу з рішення нереальних на даний момент задач.

4. Ефективні керуючі концентрують свою увагу на декількох найважливіших ділянках, де виконання поставлених завдань принесе найбільш відчутні результати. Вони мають навчитися встановлювати пріоритетні напрямки робіт і не відхилятися в їхньому виконанні.

5. Нарешті, ефективні керуючі мають приймати ефективні рішення. А це насамперед питання системності, тобто процес виконання завдання має • проходити в потрібній послідовності. Варто пам'ятати, що ефективне рішення - це завжди судження, засноване, скоріше, на "розбіжності думок", ніж на "погодженості по фактах". Надмірна поспішність веде до прийняття невірних рішень. Рішень має бути небагато, але усі вони мають бути фундаментальними. У прийнятті рішень треба керуватися правильною стратегією, а не повсякчасними тактичними розуміннями.