Становлення і розвиток наукового стилю української мови.

Науковий стиль мовлення, як уже зазначалося раніше, є засобом спілкування в галузі науки та навчально-наукової діяльності. Кожен член сучасного суспільства в різний час життя і в різній мірі стикається з текстами даного стилю, який функціонує в усній та письмовій формі, тому оволодіння нормами наукового та науково-навчального стилю мови є важливою складовою частиною культури усної та письмової мови.

Поява і розвиток наукового стилю пов'язано з прогресом наукових знань у різних сферах життя і діяльності природи і людини. Спочатку науковий виклад було наближене до стилю художньої розповіді (емоційне сприйняття явищ у наукових працях Піфагора, Платона і Лукреція). Створення в грецькому мовою, поширювати свій вплив на весь культурний світ, стійкої наукової термінології призвело до відділення наукового стилю від художнього (олександрійський період). У Росії науковий стиль мовлення почав складатися в першого десятиліття 18 століття в зв'язку зі створенням авторами наукових книг і перекладачами російської наукової термінології. Значна роль у формуванні та вдосконаленні наукового стилю належала М.В. Ломоносову і його учням (друга полов. 18 століття), остаточно науковий стиль склався лише до кінця 19 століття.

Розвиток української наукової мови й термінології відповідно до наукових джерел розпочався в другій половині 18 ст. Проте, ітиметься переважно про науки природничі й технічні, оскільки науковці-гуманітарії за самою природою своєї діяльності тісніше пов’язані з національними традиціями, фольклором і літературою, а для фізика чи математика такий зв’язок є дуже опосередкованим передусім наявністю кола потенційних читачів.

Тому початок творення української природознавчої термінології пов’язаний не з роботою світової слави вчених-українців за походженням (математикові Остроградському, попри його дружбу з Шевченком і гарячу любов до рідного слова, усі наукові праці доводилося писати французькою мовою), а насамперед із просвітницькою діяльністю демократичної інтелігенції, що прагнула дати народові зрозумілі популярні брошури. Цей рух у межах Російської імперії розвивався впродовж дуже вузького відтинку часу – від 1861 р. (скасування кріпацтва) до 1863 р. (заборона царським міністром внутрішніх справ Валуєвим усіх українських книжок навчального спрямування і всіх перекладів – аж до перекладу Євангелія).

Але й упродовж цих неповних трьох років зроблено було чимало. Вийшла низка науково-популярних книжок і статей у часописі «Основа». Микола Костомаров видав на громадські кошти в друкарні Панька Куліша 1863 р. «Арифметику, або нотницю» Олександра Кониського, що була спробою загальноприступного українського підручника. Звісно, не всі тодішні термінологічні нововведення витримали випробування часом. Але поруч із доволі неорганічними запозиченнями («складаніє», «цілитель», «примір» з «Арифметики, або нотниці»), з’явилися і терміни, якими ми користуємося по сьогодні: «земна куля», «екватор», «меридіан» (брошура 1863 р. «Дещо про світ Божий»); при чому два останні терміни мали там доволі зграбні українські відповідники: «рівноденник» і «південник», створені за аналогією до польських «rawnik» та «poludnik».

Тож подальший розвиток української наукової термінології пов’язаний із Галичиною, де 1868 р. було створено товариство «Просвіта». Серед видань товариства знаходимо шкільні й гімназійні підручники, популярні брошури, що містили основи природничо-наукових знань для народу – переважно з рільництва, садівництва, медицини тощо.

У 1873 році було засноване у Львові Товариство імені Т. Шевченка, перетворене в 1892 році з літературного товариства, яким воно було спочатку, на товариство суто наукове. Завданням цієї нової наукової установи, що перебувала поза межами впливу російської цензури, було об'єднання українських наукових сил з усіх українських земель і тих, що працювали на чужині, для вільної наукової співпраці рідною мовою. Утворення Наукового товариства ім. Т. Шевченка означало новий етап у розвитку української науки, тому що вперше було створено організацію всеукраїнського значення, яка охоплювала різні галузі науки. Утворився український науковий центр для всіх ділянок науки. Наукове товариство ім. Т. Шевченка отримало змогу довершити працю попередніх поколінь українських науковців: за допомогою об'єктивних даних довести окремішність українського народу і його культури. У науковому світі Наукове товариство ім. Т.Шевченка здобуло статус нетитулованої української академії наук. Основним періодичним науковим виданням товариства були «Записки Наукового Товариства ім. Т.Шевченка», у яких друкувалися матеріали до української номенклатури і термінології в галузі медицини, математики, фізики, хімії, географії. Позитивну роль у розвитку наукового стилю української літературної мови, у формуванні національної наукової термінології відіграли наукові праці І.Верхратського, І.Франка, М.Грушевського, М.Драгоманова та інших учених, згуртованих навколо Наукового товариства ім. Т.Шевченка.

На відміну від підросійської України, де соціальна база української мови була обмежена селянством, а формування її літературного різновиду відбувалось у межах переважно одного, художнього стилю, орієнтованого на відповідну верству населення, соціокультурні чинники розвитку західноукраїнського регіону стимулювали формування тут поліфункціональної літературної мови. Саме у Львові і Чернівцях було започатковано становлення офіційно-ділового, наукового й публіцистичного стилів нової української мови з одночасним формуванням міських україномовних середовищ, що активізувало утворення міських койне на базі української мови – усного мовлення місцевої інтелігенції, підприємців, ремісників.

Галицько-буковинський варіант літературної мови формувався на кількох джерельних базах, що відображено у дефініції терміна галичанізм (галицизм, рутенізм), який виник у Східній Україні в ході мовної дискусії щодо шляхів формування літературної мови кінця XIX ст. Як зазначає авторка відповідної енциклопедичної статті Ольга Муромцева, «це слова, звороти, властиві південно-західному наріччю (огень, тручати, дотикати землі), давній українській мові (питомці, устроїти, много), запозичені з польської та західноєвропейської мов (абнегація, адорація, еманципація, влада, ошукувати, мусить бути, поета), новотвори галицьких учених і письменників (звіт, людство, дійство)».

Велику кількість запозичень і кальок з польської мови засвідчує лексикографічна частина дослідження Людмили Ткач «Українська літературна мова на Буковині в кінці XIX — на початку XX століття», де до переважної більшости слів подано відповідники з польської мови (аспірація, арроґація, веґетувати, денунціація, елеґанція, екзистенція, інтенція, опінія, аванз, дефензива, револьта та ін.), хоча, безперечно, представлений у праці великий лексичний матеріал потребує спеціальних етимологічних досліджень.

Водночас послугування у розбудові літературного стандарту мовою поляків, що, як і росіяни на Сході, претендували на домінування в українському краї, не могло не викликати спротиву і з боку представників місцевої інтелігенції, і особливо в літературних колах Східної України, де протистояння впливові польської мови традиційно трактувалось у контексті міжконфесійного конфлікту.

Із наростанням суперечностей українська громадськість розділилася на два табори – прихильників галицьких елементів у мові і їхніх супротивників, що в кінці 90-х років XIX ст. призвело до тривалої дискусії, в якій зіткнулися різні погляди на шляхи розвитку української літературної мови.

Результати дискусії, хід якої позначався гостротою й нерідко представляв діаметрально протилежні думки, виявився, однак, позитивним. Західноукраїнській і східноукраїнській інтелігенції вдалося дійти згоди щодо спільного напряму розвитку літературної мови, до складу якої було включено мовні набутки Галичини й Буковини, що розширювало стилістичний діапазон української мови і підносило її на новий щабель розвитку. Коли в Східній Україні після 1906 р. з'явились україномовна преса й книговидавнича справа, лексичний матеріал, напрацьований у Галичині й Буковині за попередніх 30 років, було широко використано для розбудови публіцистичного й наукового стилів.

Відродження української державності 1917 року створило сприятливі умови для розвитку української науки. Тоді відкрилися державні українські університети в Києві і в Кам'янці Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві; в усіх старих вищих навчальних закладах було відкрито кафедри українознавства. 14 листопада 1918 року законом українського уряду в Києві засновано Українську Академію наук.

Періодом найбільш активного розвитку наукового стилю нової української мови можна вважати 20-ті – початок 30-х років ХХ століття. Унормування української наукової термінології на наукових засадах було розпочато в Інституті української наукової мови (ІУНМ) Академії наук, робота якого ґрунтувалася на досягненнях українських лінгвістів, письменників, учених, що об'єднувалися у Науковому товаристві ім. Т.Шевченка. ІУНМ як науково-дослідна установа мав надзвичайне завдання – якнайшвидше розробити наукову мову й термінологію для нагальних потреб молодої української науки, задовольнити термінологічні потреби процесу українського відродження всіх ділянок громадсько-політичного життя. Одночасно з практичною термінологічною роботою науковці ІУНМ розпочали працювати над теоретичним осмисленням принципів побудови термінологічних систем. Це сприяло піднесенню самої науки, розширенню сфери функціонування української мови і доведенню її універсальності. 20-ті – початок 30-х років характеризувалися значною активністю наукових досліджень: зросла кількість наукових праць у галузі техніки, математики, механіки, машинобудування та ін.; проходили активні дискусії щодо орфографічного, граматичного й лексичного унормування наукової мови; працівники мовознавчих установ виконували велику роботу зі збирання й опрацювання наукової лексики української мови.

Уперше становлення національних терміносистем відбувалося на наукових засадах термінотворення, вироблених спільно фахівцями технічного профілю й лінгвістами. І якби не позамовні чинники, то наприкінці 30-х років українська мова мала б уніфіковану наукову термінологію, що забезпечило б повноцінне функціонування українського наукового стилю.

Виникнення і формування наукового стилю як функціонального різновиду загальнолітературної мови багато науковців (І.К.Білодід, Р.О.Будагов, В.В.Виноградов, А.П.Коваль, В.М.Русанівський, І.Г.Чередниченко та інші) вважають зумовленим історичним ходом розвитку процесу пізнання, станом самої науки, еволюцією різних галузей наукових знань, розвитком наукового мислення, різноманітних сфер діяльності людини. Із розвитком науки й техніки, розширенням сфери наукової діяльності, з появою необхідності регулярного спілкування в науковій галузі виникає потреба у використанні певних засобів літературної мови, створенні особливих мовних організацій, які в сукупності відповідали б вимогам комунікації саме у сфері науки. Наука, накопичуючи факти, експериментуючи, аналізуючи й узагальнюючи, фіксує свої результати в окремих поняттях і в системі понять, оскільки змістом наукових повідомлень є опис фактів, предметів і явищ дійсності, їх вивчення, пояснення, формулювання закономірностей і законів.

На лексичному рівні в науковому стилі використовуються одиниці, які позначають наукові поняття – терміни. Мовознавці зазначають, що термінологічний шар наукового стилю неоднорідний. Він формується на базі двох головних джерел:

а) спеціальних слів, або власне термінів, які належать до певної галузі науки, максимально відокремлені у своєму вживанні, але все ж підпорядковані законам літературної мови;

б) семантично спеціалізованих, функціонально «відсторонених» уживань слів загальної мови, які складають так званий фрагмент мови наукових творів. Їх об'єднує специфіка використання в науковому стилі.

Сучасна українська наукова мова молода, повсякчас змінюючись, рухається врізнобіч (від загальновживаної мови – з подальшою кристалізацією власне термінологічних рис – та до неї – з відповідними наслідками, серед яких – розвиток неоднозначності, набуття емоційності або й детермінологізація), зумовлює потребу адекватно і вчасно реагувати на ці зміни.

Тому на даному етапі дослідження українських лінгвістів у галузі термінології проводиться за такими напрямками:

− визначення головних якостей терміна;

− лінгвістичний опис природи термінології;

− вивчення зв’язку загальновживаної та термінологічної лексики;

− стандартизація існуючих терміносистем.

Мовна політика останніх десятиліть в Україні спрямована на інтернаціоналізацію науки, створення умов для наукової комунікації і не враховувала, не стимулювала глибинний мовний момент наукової творчості. Наукова продукція математичних, природничих наук, тобто наук, які досягли значного ступеня формалізації, була переведена на мову-посередницю: або російську, або англійську. Відтак, у науковому стилі української мови з’явилися лакуни, почалася девальвація наукового стилю, саме того зі стилів, яким мова зусиллями української інтелігенції розбудувалася в пожовтневий період, можна сказати, відродила його у своїй системі.